«Поет пише про те, про що звичайна людина воліє мовчати, і навіть про те, про що він сам, поет, воліє мовчати, але не може, бо поет – це, як не крути, шаленець». – Висновує Віктор Неборак у післямові до антології «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років». Як на мене, дане спостереження може слугувати чи не єдиним критерієм, що його вільно якось застосовувати до віршописання.

В чому ж полягає шаленство? «Поет поза програмуванням, виламується з програми, руйнує програми, а тому й шаленець». – твердить Неборак. І якщо розвивати цю «позапрограмність», то, найперше, поет має бути незадоволеним. По суті, це взагалі антисоціальна істота. Вона може кидати гранати у вікна адміністрації президента, а може сидіти на кухні і попивати чайок, маючи в сліпій кишці і президента і адміністрацію, але тоді ж там-таки опиняється все суспільство, що має якесь відношення до влади – себто сплачує податки, працює на державній роботі, користується водою з крану, громадським транспортом тощо. Поет у чистому вигляді всього цього не мав би терпіти. Проте всі йдуть на компроміси. Найчистіші поети не потребують писати, тому їх поетами ніхто й не називає. Ті, що пишуть – слабкі, бо потребують спілкування. Чи від того применшується значення їх текстів? Зараз будемо дивитися.

Упорядник антології Сергій Жадан вибрав серед десятків, а то й сотень авторів віршів свого покоління, десятьох поетів. Певна річ, є певна суб’єктивність, одначе, будучи найоб’єктивнішим, можна додати максимум ще з десяток імен і на тому треба спертися. Жадан спинився на цих і треба його вибір поважати, бо, знову ж апелюючи до Неборака, якщо є інші пропозиції, то їх варто втілювати, якщо вони того варті.

Крім того, імена авторів антології «Метаморфози» відомі всім, кому відома сучасна українська поезія. Розташовані вони за абеткою, і першим зустрічаємо Андрія Бондаря. Відтак знаходимо його вірші, які відзначаються легкістю, плинністю, невимушеністю і дотепністю:

о дев’ятій прийшов хірург і сказав: «Встань і йди»

я встав і пішов

сцяти

Бондар здебільшого описує побутові замальовки і всіляко над ними розважає, балансуючи між анекдотом і абсурдизмом. Мені незручно називати його тексти віршами, проте з приємністю називаю їх поезією. Можливо якраз на прикладі текстів Бондаря можна бачити різницю між цими часто ототожнюваними речами.

Сергій Жадан також дав свою добірку до книги і вона у книзі є. Це приємно, бо кому не приємно почитати нові вірші Жадана? Якщо я ще не казав, то скажу, що в антології тексти виключно нові, чи, вірніше, раніше не оприлюднювані. Жаданові теж вперше на очі втрапили, але таке враження, ніби всіх їх читав у попередніх збірках поета, лиш слова були у іншій послідовності і сюжети розвивалися в інший бік.

Наступна авторка, – Маріанна Кіяновська, – вишукано-львівська. Натхненна і освічена, – відсилає до міфології, релігієзнавства, історії, філології тощо. Красиві, грамотно заримовані мовні конструкції з якоюсь магічністю ритмічного наговорювання, що вводить у транс, та, водночас, схвильовує, а тому тримає у напруженні. Найбільше мені сподобався перший вірш з добірки:

Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там.

В канделябрах дерев згорають прижовклі свічі.

Я не можу без тебе – говорю твоїм листам,

Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі.

Вірші Олега Коцарева схожі на невеликі публіцистичні замальовки, такі собі поетичні «авторські колонки» з дещицею наївності, а подеколи навіть здивованості від тих чи інших проявів довколишнього світу. Верлібри дуже легкі і впевнені, навіть, жилаві. Римовані – дещо незграбні і прості за формою, але часом зворушують. Деякі навіть можуть бути пісенними текстами: «Значить, мовчки слова відчувайте, / Як летять повз майдани думки, / Пам’ятайте, любіть і страждайте. / В річці плавають згаслі роки».

Галина Крук, як на мене, чи не найцікавіша авторка з десятки. У її текстах справді відчувається «шаленство», про яке говорить Неборак. Межова відвертість чи навіть далі. А головне, без випендрювання і претензій на провокативність, бо занадто серйозна розмова ведеться. Крім того, відчувається постійна приреченість і песимізм, яким пронизані чи не всі вірші добірки: «життя насправді – це те, що ми втратили»; «всі слова, якщо вірити картам і пам’яті, – липові»; «рідкісна птиця любов / в таких недоступних місцях кладе гніздо, / що ні один орнітолог-лох не знайде»; «сонце знову сходить на манівці»; «час від часу я гірша від часу – я псую навіть те, що йому не під силу», – і це, радше, недолік.

Дмитро Лазуткін вирізняється тим, чого зазвичай намагаються уникати молоді поети – доволі традиційними формою і змістом. Це, здебільшого, ніжна «тонка» лірика, вочевидь, розрахована на дівчат старшого шкільного віку, або ще першокурсниць філфаку (старшокурсниці на таке вже не ведуться):

ці небеса не варті твоєї присутності.

я вірю собі, тобі та від того не легше.

хочеться пити тебе, їсти з тебе черешні.

ніби усе як вперше, завжди як вперше…

Проте, у Дмитрових творах відчувається тяглість традиції інтимної лірики Сосюри, Вінграновського, що малопритаманно для нинішньої української літератури. А якщо хтось і намагається, то, зазвичай, усе сходить до графоманії та епігонства, тоді як Лазуткін вміє тримати планку.

Богдана Матіяш, як на мене, відкрила в українській літературі категорично новаторський підхід до слова. У своїх текстах вона відмовилася від літературщини як такої, зуміла уникнути всіляких художніх засобі і прийомів, зосередившись на первинному значенні Слова – Богові. У її поезії зображено гармонійне співжиття Всевишнього, людини і звірів. На перший погляд, це утопія, але, насправді, авторка змогла знайти саме ту мову, на якій можна говорити і з Богом, і з людьми. А, найголовніше, можна порозумітися.

Тексти Світлани Поваляєвої здебільшого в руслі слем-поезії, що плідно розвинулася в останнє десятиліття. Побутові сцени, щедро всипані сленгом («– привіт Андрюха ну шо як житуха?»), зображуються з деяким шармом притчевості («і тоді вона знову подумала»), але відтак епатують до молодіжного середовища, вдаючись до романтизованих викличних гіпербол («ми не чекаємо не шукаємо не думаємо не плануємо»).

Мар’яна Савка присвятила свою чи то поему, а чи цикл віршів «Пако. Сни» письменникові Юркові Покальчуку, котрий відійшов кілька років тому. Це ліричний твір, пронизаний сумом і любов’ю, проте важко говорити про літературну вартість текстів. Найбільш виразним видається останній шістнадцятий вірш із циклу, де пряма мова Пако:

по чім каятись господи

каюсь був вітром

свічі гасив

тривожив спіднички дівчатам

каюсь вогнем був

розпалював в жилах пожежу

був я водою

топив своє серце невпинно

темінню був

розчинявся у чорному крику

але ж і світлом

що тихо тріпоче на віях

каюсь був вітром

був вітром

Автор, який замикає десятку, – Остап Сливинський – навіює спокій. Його вірші розумні, етичні, естетичні, інтелектуальні, – себто мають все, чого лиш можна бажати од віршів. Інше питання: чого їм не бракує? Певна річ, давати якісь поради, справа невдячна, позаяк не годно бути жодних гарантій, що вони спрацюють, а може навіть будуть зайвими. Попри все, Сливинський той автор, який дає спонуку мислити і уявляти, а це вже немало.

Така золота десятка українських поетів останніх десяти років за версією Сергія Жадана. Можна лише припускати, хто з них увійде до сотні нашого століття, і кого подарують наступні десятки років, одначе процес триває, а тому не є застоєм, що, однозначно, вважатимемо за позитив.

Десять золотих поетів за Жаданом.