ЖИТТЯ КВАДРАТНЕ?.

 
ЖИТТЯ КВАДРАТНЕ?
Книжки за жанрами

Всі книжки (1569)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

13.06.2010

Рецензія на книжку:
Жолдак Богдан. Топінамбур, сину : Extra drive stories

Читати Жолдакову прозу слід, певно, проти ночі, коли сни можуть продовжити за день недобачене. Але розумніше, напевно, читати його вранці, коли хижа до вражень уява ще не повністю одійшла від сну і проза дня ще чекає тебе десь за порогом. Читати Жолдака можна завжди, і це фантастично легко робиться, чого, на жаль, не скажеш про спробу рецензувати його. Якісь зовсім не ті слова він каже, на які і за гострого натхнення відповісти — ще потрудитися. «Відлуння кроків було голоснішим за них. Таке буває лише в Києві, коли старе життя завмерло, а нове не народилося, це тих півгодини, коли ні таксі не зловиш, ні повії».

Характерне змалювання нехарактерного Києва. Його столиця горда собою, оскільки впевнена — Жолдак про неї поганого не скаже. Він і не говорить. А ті нечасті згадки про місто більше скидаються на радянський ідеалізм архітектурних звершень, з його чадними трубами та монументальними дамбами. Так Жолдаків Київ стає частиною статичної декорації для живої масовки характерів.

Його масовка — повсякденна. Часом наївна, часом хтива, часом розкрита, наче книга, рідше хитрувата, проте зовсім не зла. Навіть окремо взятий маніяк, збоченець чи дурник, за Жолдаком, — лише напівпокруч. Вони, частіше, змушують сумувати разом із ними чи замість них, аніж боятись їх чи зневажати. А рядовий українець, бо Жолдак не всюди акцентує на киянах, виглядає не тим козарлюгою, що обживав наймасніші у Європі землі, а козаком, що тут народився, — відтак ситий і мріє бути п‘яним, чи бодай щасливим.

Щастя — за Богданом — окрема величина. Не обов’язково стала, проте тяжіє до фізичної близькості.

Напрочуд небуденна проза про життя, яке ми охрестили буднем у співвідношенні 5 до 2; чи 6 до 1; чи 341 до 24. Хто так вважає — хай розгорне Жолдака. Він із тих чисел уміє сформувати саме життя таким, яке воно формує нас. А ми, сліпі, чекаємо вихідних, не тямлячи, що і життя, за будні втомлене, теж сподівається тої днини відпочити. Так і сидимо перед багаттям, втупившись одне в одного, доки не поснемо. Чи уп’ємося і поснемо. А по тому згадуємо: а чи не з самим життям сиділи ми біля оцього згарища? «... стояли, як стіни, питання. Такі, що коли відповіси, то стоятимуть відповіді». З життям — таке вже бовкнеш. Наснилося!

Таке і в Жолдака — життя квадратне. Феноменальна річ. Здається, окрім назви, ніде й гострим словом зачепитись. Бо яке ж воно квадратне — вігнуте і вігнуте зсередини. Можливо, мався на увазі, сказати б, замкнутий на будні цикл, та попри все — мислити треба по колу.

Отже «Життя квадратне» — оповідка-ключ від найперших дверей у світ Жолдака. Рекомендується кожній молодій парі, що познайомилася за дещо романтичних обставин, перечитати це оповідання. Можна двічі. А якщо читатимете разом — обов’язково не погодьтеся і обмізкуйте вголос. Це порада від самого Жолдака, котрої він ніби й не казав, тож ми зробимо вигляд, ніби й не чули.

Обговорили? Полаялися? А тепер бери, друже, книжку і чеши в общагу, бо для тебе і друзяк Жолдак приберіг «Sex story». Тобі корисно знати, а країні корисно від знелюднення — недобра рада від Богдана, що так вірить у добрий смак свого читача.

Отже «Топінамбур, сину» — збірка оповідань Богдана Жолдака, створених за 10 років, і частково, думається, про них же. Дуже аскетична в подієвому сенсі й така розбарвлена їх розвитком та розмаїттям. Повертаючись до тези, що кожен віднайде для себе і себе в сюжетних рисах оповідок — наголошу на наступній — абсолютній непрогнозованості сюжетів. З майже тридцяти оповідань кінцівка ледве в десяти простежується швидше, ніж читання добігло останнього абзацу. Щоправда, виглядає, ніби для Богдана і не метою було зачаїти розв’язку десь між двох останніх крапок — просто далі крапку не поставиш.

Утім, не все так просто. Часом і по прочитанні оповідання лишається секретом, де ж ти проминув ту крапку?

Іноді тих крапок кілька, і чи правильна їх послідовність — теж тема для дискусії. Рідше — крапка виростає в кому, і саме тієї миті оповідання уривається. Богдан відверто іґнорує майбутнє, затято акцентуючись на оповіді про. Дехто припускає, що автор переказує почуте, а не пережите, тож дозволимо собі припустити, що людяність Богдана походить десь із дитинства і попри сивини в бороді цього Біса дії — такою і лишається.

Жолдак не вимагає уваги до наслідку, що логічно для здитинілого байкаря, котрий скорше збиткується, ніж повчає. Література для нього — прекрасна квітка, що тішить око, тому не мусить гарно пахнути. Іншу розгадку власного письма автор приховав у компліменті незбагненному Беккетові («Груди Гертруди Стайн»). Подієва клоунада, психологічна блазнярня, літературна забавка — як ідеальні запобіжники від нудьги. Добре хоч заміс цей універсальний — читач має бути вдячний Жолдакові, як той мусить бути вдячний літературі.

Є в збірці й цілком експериментальні тексти і для гурманів слова, звуку, теми, і для не-гурманів зовсім. Така собі літературна мозаїка, анатомований психоз і псевдоісторичний шарж. Про це б потеревенити, але ні — газета не меморіальний камінь, тому уникнемо сумнівних компліментів.

Між тим нездоланно вабить формулювання, прокладене від Жолдака до Беккета. Одне з десятків, сказаних Богданом, одне з тисяч, сказаних про Семюеля: «Семюель Беккет, — ось той пестунчик долі. Бо він узяв і створив те, що давно було слід — інтелектуальну клоунаду. Чи то пак — блазнярню». Тихо-тихо мовив, та чи багато нам треба, аби розчути головне?

Можливо, сенсу в цьому змісті і не надто багато, але що може сказати український аматор театру абсурду про проектанта того самого театру? Відтак, за єдине вправно сказане про Беккета дозволимо собі вибачити Жолдакові усі невправності про інших. Можливо, й інші на таке не заслуговують, але Беккет заслуговує й не на таке. Богдан, бач, вшанував Митця Містифікацій — тож і ми вшануємо.

Його Асоціальний Біс гуля не лише лісом.

Містифікація вдалась, коли Читач вважає саме так і відбулася, якщо лови плануються лише на темну частину доби. Беккет занадто підступний, аби розмінюватися на аж такі знаки уваги своєму Бісові, чи Читачеві. Він, схоже, і не бачить різниці між ними. А відтак не вагається, чи бути із котримсь на рівних. Ні. Він рівно жорстко поводиться з кожним, раз по раз гублячи обрії на рівному, а стежку на прямому. Він катує чи то пробами повторень та смакуванням дублів. У Беккета жодна, бодай помірно значуща подія не відбувається сама собою, а вже як трапиться, то щонайменше двічі і щоразу як химерне призмування. Або не призмування зовсім, а анатомічний зріз. Чи розріз. Чи розтин? Бо тіла його Текстів геть пошрамовані пробами пера.

Беккет одверто відмежовується не лише від, але й до. Неодноразово дистанціюючи себе, навіть, від Homo як виду, часто сумнівається у своїй приналежності до нього.

Так троє одиноких і шукають три сосни, у яких би заблукати.

Жолдакові простіше — мала форма не вимагає трьох сосен. Його Біс — виключно кімнатного походження — тим і приваблює. Напрочуд тихий та вишукано імпульсивний. Навіть не приховане його захоплення Беккетом не спотворюється мавпуванням, що не лише свідчить про добре виховання Біса, але й непоганий смак Богдана.

Його герої — прості люди, з яких обставини кують героїв. Їх мова — часом слово, часом вчинок, а часом — парафраз на себе — мовчазних. Їх світ нагадує і наш, а нас вони нагадують, якими ми були задумані, а не таких, якими стали.

Мова текстів не змінилася. Така ж, як твердять свідки, що і раніше. Дуже ні на що, літературно значуще, не схожа, а часом не подібна і до себе. Однак Жолдак не лише відверто експериментує з мовою та м’яко зі змістом — найдужче потерпає форма.

Єдине, чого, напевне, не вистачає серед чотирьох розділів Богданової збірки, — п’ятого. Хоч, неможливо, такий задум — пересіяти зерна фауни серед злаків флори і, посміхаючись, спостерігати, як вражений читач намагається відсортувати те, що класифікації не піддається.

Подякуймо ж великому та, думається, доброму рудому бороданеві, Жолдакові, за його некорисливу взаємність. За щире слово там, де ми практикуємо мовчанку; і посмішку, котру як і сховають рясні вуса — обов‘язково зрадить теплий погляд. Подякуємо за «Топінамбур, сину», на котрому якщо не звариш український борщик, то можна виростити українське сало — теж універсальна їжа. А поки їжа сито рохкає десь на тлі будня — візьмімо книгу, погортаймо психологічні казочки для повнолітніх.

І, вірте, — головне не «що», а «як».

Почитаєм-поживемо: «Коли тебе викидають з вагона, ти ще встигаєш побачити за високими деревами смужку озера, але заплічник твій у цю мить рятує життя, бо удар спиною був би фатальним. Отак озеро зафіксувалося стоп-кадром, а також думка, що не слід грати в карти з провідниками у їхньому поїзді; особливо вигравати.

Чудово отак полежати, аби протяг потягу освіжив твій адреналін. А потім встати, обтруситись, і, дочекавшись тиші, рушити в неї».

Вітаю, пане Жолдак, за мною кава, з вас табель. Тверде «відмінно» готовий виставити власноруч. Зустрінемося?

Жолдак Богдан, Топінамбур, сину: Extra drive stories. — Львів: Кальварія, 2002.

Олекса Ґань

(Джерело: Дзеркало тижня)

Реклама
Rambler's Top100