Жолдак Богдан. Шизотерапія: Оповідання. -- Львів: ЛА "Піраміда", 2004. -- 280 с.

Коли огортає сум, туга, смуток, журба чи нудьга, тоді береш до рук твори Квітки-Основ'яненка, Гоголя, О'Генрі, Гашека чи Зощенка -- і читаєш, читаєш... І нудьга начебто й зникає, бо читати весело і радісно, а не просто цікаво. Такого типу лектурою є, безумовно, й оповідання Богдана Жолдака, найбільшого сучасного українського письменника, тілесний масив якого перевищує півтори сотні кілограмів.

Як прозаїк, Богдан Жолдак книжково оприлюднився в майже перезрілому віці -- на самісінькому початку 90-х років минулого століття, коли з'явилася його збірка "Спокуси". А потім були збірки "Бог буває", "Антиклімакс", "Топінамбур, сину" та декілька інших, які чомусь пройшли повз мою увагу. Зате згадані збірки дослівно заполонили мою ту ж таки увагу. Найсвіжішою новинкою від Богдана Жолдака, а заодно його львівським книжковим дебютом є збірка "Шизотерапія", видана львівською аґенцією "Піраміда".

Коли ти читаєш і сам до себе посміхаєшся, або навіть і регочеш чи бодай кумедно кувікаєш, то це ще не свідчить про напади шизофренії, навіть навпаки -- це свідчить про шизотерапію. А найкращим і надсучасним засобом шизотерапії є саме прозова збірка Богдана Жолдака "Шизотерапія". Це ліки останнього покоління, задля яких варто вивчити українську мову навіть "друзьям стєпєй" і "нєґрам прєклонних годов". Проте ці ліки не лише від шизофренії, а передусім від нудьги, печалі та зажури.

Ідея оформлення "Шизотерапії" належить самому авторові. На першій та другій сторінках обкладинки розпочинається перше оповідання "Або з конвульсіями, або без", а на третій сторінці обкладинки починається зміст книжки, який закінчується на четвертій обкладинковій сторінці, де розмістилися також реквізити, портрет та стисла біографія автора, а також репродукція скульптурної композиції, що символізує якщо не вакханку, то бодай берегиню пивного джерела. До того ж тексти оповідань підігнані під самісіньку обрізку, а інтервали між авторами фактично відсутні. Крім того, щоб таки дочитати краї рядків, треба книжку тугенько розгинати до самісіньких корінців, -- це теж, либонь, належить до авторового ідейно-оформленого задуму: мовляв, якщо хочеш усе до кінця прочитати, то хоч трішечки потрудись і фізично. Це теж певна терапія і теж певна шиза.

У багатьох оповіданнях із Жолдакової "Шизотерапії" назви є своєрідними шифрами, розкодувати які надзвичайно важко навіть людині зі спеціальною підготовкою. Це зовсім не означає, що важко читати самі оповідання. Навпаки -- вони напрочуд легко читаються, наче на одному подиху. Так звана читабельність є однією із визначальних рис письма нашого наймасивнішого шановного автора. І не гріх деякі з оповідань прочитати вдруге, щоб таки розкумекати сенс назви кожного з них. Тоді гарантована додаткова порція усміху, виникають нові свіженькі позитивні емоційки.

Назви, взагалі-то, дуже багато важать для глибшого розуміння Жолдакової прози -- це те, що лежить на самісінькій поверхні, але його ще треба розколупати рильцем -- так, як свиня, коли шукає під землею трюфелі. Це вимагає певної самоіронії від читача, авторові ж такої самоіронії аж ніяк не бракує. А коли вже мова зайшла про назви, то мені видалося самоочевидною така бібліографічна цікавинка, яка "тягне" на світоглядні висновки. В останній наразі Жолдакові книжці "Шизотерапія" немає оповідання під такою назвою, зате є оповідання "Топінамбур, сину". У передостанній наразі його книжці "Топінамбур, сину" немає однойменного оповідання, зате є оповідання "Шизотерапія". Висновки нехай читач вже робить сам, бо поживу для них Жолдак заклав чималеньку, величеньку, велетенську, гігантську.

Ліки від нудьги.