В українському перекладі вийшла славнозвісна книга єдиного в світі двічі лауреата Гонкурівської премії Ромена Ґарі .

Насамперед треба зауважити: роман «Життя попереду» письменник опублікував під іменем Еміля Ажара, тому й отримав за нього премію, яку, як відомо, можна здобути лише раз у житті. Ця грандіозна літературна містифікація не була гонитвою за славою: на той час Ромен Ґарі вже мав свого Гонкура, найвищу літературну нагороду Франції. То не була також і відмова від себе: водночас він продовжував писати і у своїй звичній манері.

Поява письменника-фантома Еміля Ажара стала відповіддю шістдесятирічного метра на черговий виклик долі. Саме тоді критики почали колективно цькувати Ґарі, закидаючи йому безнадійну творчу відсталість й застарілі мистецькі пріоритети. І особисте життя письменника йшло шкереберть: він конав в безвиході глухого кута любовних стосунків з американською актрисою Джин Сіберг, музою французького кінорежисера Жан-Люка Годара. Проте Ґарі не звик коритися обставинам, бо з самого дитинства знав: що б там не сталося – життя попереду. Завжди.

Особливо в Парижі, де й мешкають герої цієї книжки. Щоправда, не у омріяній усіма культурній столиці світу, а в її передмісті Бельвілі. Всупереч назві (красиве місто – фр.) – це було брудне й паскудне скупчення напівзруйнованих будинків, де знайшли прихисток маргінали, невдахи й бідаки, котрі так і не змогли стати ані порядними членами суспільства, ані справжніми французами. Араби, чорношкірі, євреї. Хвойди, волоцюги, сутенери, злодії… Серед цього міксу лузерів й відкрила притулок для малечі колишня повія, стара польська єврейка Мадам Роза. За невеличку платню вона брала на постій байстрюків, – дітей своїх колежанок-проституток.

Та з часом Мадам стала руїною: далися взнаки гітлерівський концтабір та й усе її стражденне життя. Вихованці розчинилися у світах, і тільки арабське хлопченя на прізвисько Момо, за якого й заплатили усього лише один раз, не може покинути свою благодійницю. Він стає її нянькою, миє й годує, опікуючись старою так зворушливо, самовіддано й щиросердо, що його починають сприймати за божевільного. Момо не хоче залишити її навіть, коли за нею приходить смерть…

Невигадлива й сентиментальна, часом кумедна, часом сповнена смутку, з неодмінними прошарками авторської іронії, – ця історія була з захватом сприйнята і французькою публікою, і високочолими критиками. Рефрен роману: життя не відбулося, якщо ти нікого не любив, – водночас банальний та святий, відомий людству, мабуть, ще з часів вигнання з Раю, зачепив мільйони читачів у світі. Книга миттєво була перекладена чи не усіма європейськими мовами і стала бестселером. Шалений успіх мав і фільм, знятий за романом, а виконавиця головної ролі Сімона Сіньйоре здобула премію «Сезар», французький аналог «Оскара»…

Omnia vincit amor – любов перемагає все. Цей урок життя дала Роману Кацеву (справжнє ім’я письменника) його мати – російська провінційна актриса Міна Овчінская. Впродовж усієї Другої Світової, яку письменник пройшов офіцером армії «Вільної Франції», він отримував на фронті від неї листи. І тільки повернувшись після перемоги, дізнався, що мама померла ще у 1942 році. Жінка знала, що невиліковно хвора, тому й написала 250 листів, «аби хлопчик спокійно воював», і віддала їх подрузі.

«Гори, гори, моя звезда…», – наспівувала вона, заколисуючи маленького сина, а згодом цей романс навіяв обидва псевдоніми письменника. В іммігрантських нетрях, перебиваючись з хліба на воду, мати спромоглася дати йому вищу освіту. І в найскрутніші хвилини як заклинання невтомно повторювала: «Мій син буде французьким дипломатом, кавалером ордену Почесного легіону, письменником не гіршим за Д’Аннунціо. Він вдягатиметься у Лондоні!» Її віра, надія та любов створили чудо: всі ці неймовірні пророцтва здійснилися. Син злиденної іммігрантки став легендою французької літератури, кінорежисером, генеральним консулом Франції, військовим льотчиком, героєм Опору, другом генерала де Голля й двічі отримав орден Почесного легіону.

Та доля все ж підготувала пастку. Нею стала та сама красуня-актриса Джин Сіберг, – хіпі й наркоманка, анархістка, пов’язана з рухом «чорних пантер» (радикальною афроамериканською організацією). За нез’ясованих обставин вона наклала на себе руки (Ґарі був впевнений, що її вбили), а він, як справжній мачо, виявився однолюбом, тож пішов з життя вслід за коханою. Завбачливо вдягнувши червону гумову шапочку для басейну, Ромен Ґарі вистрелив собі в голову.

Його альтер его, його улюблений, навіть нав’язливий образ, що з’являється чи не в усіх творах майстра (роман «Життя попереду» не виняток) – клоун. Мудрий і трохи сумний, бо скуштував цього світу сповна. Певно, він і підказав Ромену Ґарі останні слова передсмертної записки: «Я добре пожартував».

І наостанок. У 2001 році Посольство Франції в Україні заснувало Премію імені Григорія Сковороди за кращий переклад з французької мови на українську. 2009 року особливу відзнаку журі отримала Марина Марченко за переклад книги Ромена Ґарі «Життя попереду».

"Усмішка сумного блазня".