Книжки я читаю, як правило, швидше, ніж про них пишу. Ось, приміром, ці дві, які видалися мені дуже подібними, – прочитала вже давненько. Настільки давненько, що одну з них уже встигла десь загубити. Тому цитат не ждіть :(

Почнімо з новішої – «Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів» Валентини Захабури. Це дебютна книжка дуже харизматичної письменниці і бібліотекарки, яка ще вміє складати й співати класнючі пісні під гітару. Валя дотепна і заслуговує на багато компліментів і заохочень, хоча й покритикувати – задля майбутнього росту й збагачення (О!) – теж є за що, трошечки.

Отож, це пригодницька історія з життя, цілком реалістична (себто позбавлена магії), бо чи реалістичні характери – вирішуйте самі :) Те, що всі персонажі у книжці більшою чи меншою мірою божевільні, авторка повідомляє читачам уже на найпершій сторінці. Так що ви попереджені й озброєні, як то кажуть. Хоча, спостерігаючи за людьми, я могла не один раз переконатися, що таких персонажів можна зустріти купу, а ось звести їх в одну книжку – то вже ого-го! Перерахую: дід, який їздить на одноколісному велосипеді, баба, яка щоранку стрибає на скакалці й провокує «стелетруси», сімейка під бабою щоранку в цей самий час гуртом стрибає на ліжку, щоб у разі провалення баби згори в їхню квартиру, провалитися самим нижче. Це ще не все! Іхтіолог-байкер – це один із татусів наших героїв. Другий татусь – яхтсмен, але в силу певних обставин я вірю, що такі татусі в Україні бувають))) Головні ж герої – Ойка і Лише (так, на обкладинці – то імена), або ж Оля і Грицько, – звичайні собі школярі зі звичайними турботами. Усе, що з ними відбувається, можна пояснити двома словами: комедія ситуацій. Авторка нагромаджує купу кумедних ситуацій – удома, на вулиці чи у школі, а ми з цього сміємося. Буває по-справжньому дотепно, а буває – як анекдот, котрий зі вчора не голився. Тобто з легенькою бородою. Є образи, з якими слід було б іще попрацювати, є дрібка стереотипних ситуацій. Наприклад, безпорадний без мами татусь. Або хлопака-гопник у спортивному костюмі й кепці. Його перевиховують, а все ж.

Що мені особисто сподобалося найбільше, то це творчі пошуки Лиша, який, до речі, розповідає всю історію. Одного разу він вирішив стати поетом, і Валя Захабура дуже кумедно це все описала:

«Відкрив новий документ. Півгодини!!! – от не брешу, цілих півгодини, а може, й більше я вибирав шрифт (вірші ж не пишуть абияк, це має бути велично й красиво!). Втомився, плюнув, кинув і вимкнув. Бо хто пише поезію на клавіатурі? Може, якесь казна що й пишуть – але не Високе Слово!».

Загалом діти тут цілком самостійні, куди самостійніші, ніж дорослі. Ось, наприклад, у той час, коли дорослі застрягають десь у пробках абощо, діти вибираються в місто й поять водіїв чаєм у шалений снігопад.

Книжка однаково і «хлопчача», і «дівчача», на середній шкільний вік.

Друга – «Росли груші на вербі» Дмитра Кузьменка. Вона теж доволі дотепна. І якщо гумор у Валі Захабури – виразно міський, себто обертається навколо міських реалій (квартири, гопники, різні міські диваки), то гумор Дмитра Кузьменка… ем, попри груші на вербі, він теж міський, але в мене залишилося стійке враження, що це все відбувається десь у селі (може, тому, що головний герой гектарами садив картоплю й тримав корову?). Хоча тут – катання велосипедом по місту, міська школа й міська лікарня.

Отож, що я вам скажу. Книжка починається дуже дотепно. Перед нами – вигадник і, як би то сказати, брехунець. Хлопчак, який понавигадував таких пригод, які тільки барону Мюнхгаузену снилися. То він машину снігожерну вигадав, то на Тур-де-Франс поїхав, то дракона вирощував… Це також – типова комедія ситуацій, хоча ситуацій тут так багато, що в якомусь місці втомлюєшся сміятися, тому книжку раджу читати як збірку оповідань, пов’язаних одним героєм. До речі, цей герой – майбутній письменник, бо ви ж, певне, здогадалися, що він це все вигадав і записав?

Ось що мені в цій книжці категорично не подобається, так це ілюстрації далі першої сторінки. На першій сторінці ще дотепно вийшло з фотографією, де в колі купи дітлахів головний герой показує, де він. А далі – якби ж не знати, як малює Кузько Кузякін, то могло б іще прокатити. А так… Тільки й думаєш, як би воно вийшло, якби він сам ілюстрував. Бо без ілюстрацій, щиро скажу, текст є дотепним, проте не аж таким смішним, щоб рвати пузо. Або я просто любителька чогось вишуканішого, або я втомилася сміятися :)

А назва бомбезна, правда ж?

Далі – бібліографія:

Валентина Захабура. Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів? – Київ: Електрокнига, 2014. – 158 с., іл.
Кузько Кузякін. Росли груші на вербі. – Київ: Радуга, 2014. – 80 с.

Про дві веселі книжки: про вундеркіндів і груші.