Як воно жити, коли ти вундеркінд?

Особливо, якщо ти справжнісінька «дрібнота», котра втрапила в новий клас, де всі на два роки старші тебе?

Виявляється, — класно!

Особливо, коли, завдячуючи батькові-байкеру, знаєшся на мотоциклах, запросто «приручаєш» місцевих хуліганів і ледарів, та, головне, — маєш справжнього друга!

А як воно бути справжнім другом молодшій тебе дівчинці-вундеркіндові?

Особливо, якщо твій дідусь любить їздити на одноколісному велосипеді, батьки щоранку стрибають з тобою в ліжку, а старенька сусідка згори зазвичай схожа на ожиле аніме?

Теж чудово!

Бо на вашу неймовірну парочку щодня знаходиться сила силенна пригод і випадковостей! Бо лише ось така незвичайна компанія креативних особистостей може будь-які сірі буді перетворити в СПРАВЖНЄ життя!

Отже, якщо ти хочеш нареготатися до сліз, а потім ще довго переповідати друзям чудернацькі пригоди невтомних героїв, їхні фразочки та дивацтва, — негайно берися до читання!

Але коли нарегочешся від душі, обов‘язково подумай, чому всі герої цієї світлої книжечки насправді такі щасливі. Можливо, їхній іскрометний світ приховує найважливішу тамницю насправді ДОБРОГО життя?!

Наталя Марченко.
Приховати

Щодо цієї книжечки мені важко бути об‘єктивною, бо її авторка — не лише знаний бард, чарівна креативна людина, а ще й моя колега — «дитячий» бібліотекар і трішечки (викладала у неї лишень літературу) моя ученицяsmiley.

Та попри весь суб‘єктивізм прочитання, перша повість Валентини Захабури для дітей мене щиро порадувала.

Найперше щирістю й, сказати б, праведністю відтворення саме сучасного міського українського дитинства. Дитинства, яке вже навіть у батьківському задумі не було отруєне ніякими «постколоніальними травмами» чи «совковим» оточенням. Дитинства, що постало на інших реаліях, інших цінностях, іншому морально-етичному підгрунті.

При першому прочитанні книжечка сприймається як класичне «читання для реготання»: іскрометний феєрверк дрібних пригод дивакуватих героїв, гарна мова, «комедія ситуацій», цікаві «фразочки», що врізаються в пам‘ять, калейодскопічна зміна подій і персонажів... Але в душі не залишається пустки, як то буває після «легкого чтива». Навпаки, там ніяк не згасне тепла іскорка сміхотливої заздрості — «Живуть же люди!».

Бо попри всю неймовірність і епатажність персонажів, усі вони напрочуд сьогоденні й справжні. Це саме ті вільні, сучасні, креативні, творчі особистості, які живуть буденним, але повноцінним щасливим життям, якими ми всі хочемо бути.

Коли ви приглянетеся, то помітите, що всі герої не переймаються «матеріальним». Не тому, що такі заможні, аж їх те обходить, а тому, що ними постійно рухають насамперед щирі ДУХОВНІ потреби — любити, творити, радувати ближніх, залишатися здоровими і щасливими тощо. І що цікаво, їм завжди вистачає засобів і можливостей реалізувати свої задуми! Бо здебільшо, справді, для втілення мрій потрібні зовсім не фінанси, а друзі, таланти, зрештою, просто здатність чесно розповісти світові про ті свої мрії та щире намагання довести розпочате до завершення.

Водночас, усі герої повісті багато працюють і достойно виконують належні їхньому вікові «суспільні функції». Але важить їм інше — те, що насправді наповнює душу щастям, а життя сенсом. Саме тому цілком «пересічні» татусі щиро віддаються своїм непересічним вподобанням — один із героїв іхтіолог-рокер, інший — коваль-яхтсмен. І такі рідкісні заняття аж ніяк не призводять їх родини до зубожіння. Як не шкодить успішній кар‘єрі бухгалтера звичка дідуся їздити на одноколісному велосипеді, а блакитне волосся та вранішнє стрибання стренькій сусідці згори знайти свою «половинку» в напрочуд поважному віці.

Як це не дивно, жаль і здивування викликають хіба цілком звичні бабусі біля підїзду, котрі завчено в кожній події бачать лише можливу найгіршу сторону: помітивши голомазих дітлахів, відразу вирішують, що ті завшивіли... Натомість справжні герої повісті Валі Захабури завжди і в усьому бачать насамперед світлий бік. А ще ніколи не впадають у відчай і не ображаються, нікого ні в чому не переконують, і не дивуються чужій злостивості. Вони загалом зосереджені на власному житті, даючи іншим можливість жити так, як ті вирішили. Що, водночас, не заважає їм щиро любити ближніх і допомагати кожному при всякій нагоді.

Оця нова для нашого суспільства, іще недоформована, але значима особистісність поведінки, повага до суб'єктності Іншого, дуже природньо й тонко відтворена авторкою в повісті. І це, як на мене, є однією з найбільших удач письменниці.

Діти відтворюють і, сказати б, кристалізують поведінку дорослих: вони дуже нестандартно, але від цього не менш оптимально, вирішують розмаїті життєві ситуації. Там, де «нормальна» дівчинка мала б злякатися, Ойка діє з позиції «віри в людину» — і хуліган обертається цілком надійним товаришем, а ледар — достойним однокласником. Так само й Лишко запросто вирішує проблему зіпсутого Дня народження подружки, готуючи з підручних засобів частування та роздаючи його водіям у заторі, замість жалкувати, що через замети гості не зійшлися.

І такий перебіг подій художньо достовірний, а не надуманий. Бо з добрими людьми трапляються лише добрі речі. Але саме з щиро добрими, а не тими, хто намірився таким бути з міркувань етики, моралі чи віровчення, але внутрішньо певний, що хуліган ОБОВ‘ЯЗКОВО вдарить, продавець — обрахує, ледар — нічого не робитиме тощо.

А ще ні малі, ні великі герої повісті не брешуть. Власне, вся оповідь є щиросердним, інколи непослідовним і плутаним, але завжди напрочуд яскравим зізнанням Лешка у «прожитому». Герой нічого не тримає в собі: коли не розуміє — запитує, коли захоплюється чи сердиться — дає вихід почуттям, коли має намір — чесно його оголошує і стоять на своєму. Але й інші подібні до нього. Тому не втрапляють у звичні «безвихідні» ситуації, спровоковані нерозумінням і дрібною брехнею, і живуть легко.

Ні, герої Валі Захабури зовсім не янголи! Просто, коли мама сердиться, то вона сердиться, а не «робить вигляд», і винуватці того її настрою цілком свідомі своєї вини. Але всі вони люблять одне одного й дрібниці на кшталт неочікувано обстриженої «під ноль» діточої голови ніколи не похитнуть їхньої віри одне в одного.

У книжці чимало чудових повчальних історій, як ось про кохання сусідки-бабусі, уже згадане обстригання дітей чи абсолютно чарівна історія з пошуками Лишком «похованих» у ньому талантів. Скільки щирої батьківської любові й бесмумнівної віри в дитину в отому створюванні умов для народження поета! Напевно, саме так і має виглядати природнє плекання таланту в людині — коли близькі не запитують, що це дасть, не вимагають певності в результаті, а залюблено підключаються до твого, нехай ще схожого на гру, але вже справжнього самопізнання.

Окремо слід згадати розбишакуваті сонячні графічні аплікації Катерни Слонової. Вони дуже органічні саме для цього тексту як своєю аплікаційною формою, так і живістю та соковитістю запропонованих художницею образів. Так само доречною, думаю, була в тексті вправна рука одного з кращих редакторів сучасної дитячої книжки та визнаного вже автора Івана Андрусяка. Та й Антон Санченко — не лише видавець, який послідовно сповідує філософію піксельних книжок, а й чудовий письменник. Одне те, що всі ці непересічні люди об‘єдналися навколо народження саме цієї книжки — великого варте!

***

«Ой, Лише...» можна прочитати за раз.

Над нею можна ще довго реготати, насолоджуючись фразочками та історійками.

Але важливо ухопити той світлий струмінь відкритого світлого творчого ставлення до життя, який з безкінечною любов‘ю транслює своєму читачеві авторка!

І життя справді стане світлішим!

Наталя Марченко.

Валентина Захабура. Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів?.