Зазвичай я затято сперечаюся з тими, хто говорить, ніби найбільша проблема сучасної літератури, української та перекладної, – це мати. Нецензурна лексика, що є неодмінною складовою сучасного дискурсу, має право на існування в літературних текстах, говорю я зазвичай. Однак читаючи деякі твори, українські та перекладні, доводиться визнати, що для окремих представників касти філологів мати справді є головною проблемою. Я маю на увазі слово «мати» – третя відміна, називний відмінок не збігається із знахідним, «мати» – «матір»… «Я почав вимагати свою мати», «мати я так ніколи і не знайшов», «вона вперше заговорила зі мною про мати й батька, схоже, у мене були обидва» – подібні фрази можна зустріти мало не на кожній сторінці українського перекладу роману «Життя попереду» великого містифікатора французької літератури Ромена Ґарі (цю книгу він написав 1975 року під псевдонімом Еміль Ажар і отримав за неї свою другу Гонкурівську премію – безпрецедентний випадок, адже цю нагороду дають в одні руки тільки один раз :) ). З 1988-го існує російський переклад твору, а цього року видавництво «К. І. С.» вирішило порадувати україномовного читача.

Як показує досвід, критикувати перекладача в наш час дуже складно, адже які б мовленнєві помилки ви не знайшли у тексті, їх завжди можна списати на некомпетентність коректорів та редактора. Їм ми й припишемо всі ті мати, котрими рясніє текст книжки :).

Насправді мова в романі Ромена Ґарі за замовчуванням специфічна, адже оповідь ведеться від імені арабеняти Момо, котрий виховується в притулку для дітей повій у старої єврейки мадам Рози. Відповідно в його мовленні змішуються діалекти й арго, а також суто дитячі перекручення слів та словоформ, як, утім, і в мовленні інших персонажів: арабів, євреїв та негрів, мешканців проблемного паризького району Бельвіль. Попри всю цю мовленнєву строкатість оригіналу український переклад є досить стриманим лексично. Не заперечиш, ключові вирази на кшталт «сатанер» замість «сутенер» зберігаються, однак у цілому це не дуже грамотна українська мова з безліччю огріхів та пунктуаційних помилок («коли Супер став більшати для мене з погляду почуттів» (с. 14), «в іншого охоронця голова ще лишалася незайманою» (с. 29), «коли я знесилив» (с. 33), «високо улетіла» (с. 53), «спадщина» замість «спадковість», написання звертань з великої літери – «Мосьє Кадір» – тощо). І, звісно ж, численні «мати» :).

Якщо без жартів, то часте вживання іменника «мати» цілком зрозуміле – малий Момо страждає, нічого не знаючи про своїх батьків. Замість матері йому стає хвора єврейка мадам Роза, котру він мусить доглядати, якою б огидною вона не здавалася йому часом. Про деякі речі доводиться говорити цинічно – і Ромен Ґарі це робить, поєднуючи іронію і натуралізм, вустами дитини виголошуючи прикрі істини, бо ж усі індивідуальні страждання – це лише Господня ілюстрація для інших, а жити людина може майже за будь яких обставин, долаючи біль, голод, страх і самотність.

Зрештою, про книгу Ромена Ґарі написано багато, а 1977 року за романом «Життя попереду» вийшов художній фільм. Історія «однієї любові» насправді дуже жорстока: автор зі спокійною все терпимістю постмодерніста говорить про расову нетерпимість, життя соціального дна, проблему евтаназії та самотньої старості, підліткові комплекси, проституцію. Певно, він таки розумівся на тому – єврей з Вільно Роман Касев, котрий став героєм війни, французьким дипломатом, кавалером ордену Почесного легіону та зірковим письменником, і застрелився у віці 66 років, написавши у передсмертній записці: «Можна пояснити все нервовою депресією. Але в такому випадку слід мати на увазі, що вона триває відтоді, коли я став дорослою людиною, і що саме вона допомогла мені достойно займатися літературним ремеслом».

Життя не прекрасне, але воно попереду.