Писати рецензії про книги своїх друзів — справа невдячна: тут дуже важливо не перетнути той Рубікон, за яким закінчується невинна критика й починається те, що автор може через ті чи інші особливості сприйняти за особисту образу. Марійко, якщо раптом щось із тексту видаватиметься тобі прикліпом, то перепрошую заздалегідь.

Книга "Дорога додому" Марії Карп'юк — це не єдиний твір, а збірка, складена з повісті та чотирнадцяти оповідань. Дуже хочеться дописати "об'єднаних між собою тематично", проте це не відповідатиме дійсності, дарма що десь я таки читав, буцім усі вміщені тут доробки мають спільним знаменником мотив пошуку себе, своєї "дороги додому" — до комфорту, до щастя і, врешті-решт, до себе самого.

Повість, із якої починається книга та яка, власне, й дала їй назву, — це така собі сучасна українська урбаністична робінзоніада. Головний герой — підліток, який через проблеми вдома тікає звідти, маючи на меті хай там що потрапити до своєї бабусі, яка живе за сотні кілометрів. На цім шляху він утрапляє у різні пригоди (найчастіше вкрай неприємні), стикається з типовими проблемами, що й будь-яка дитина, опинившись просто неба без сяких-таких засобів для існування.

Динамічна розповідь, куди авторка досить-таки непогано додала неабиякий психологізм і навіть декотру містичність, веде нас через пів-України поруч із підлітком, змушує правдиво перейматися за нього, співчувати — себто, маємо не "плаского", мов стільниця, персонажа, а повноцінного, добре збитого докупи героя. У певних моментах, утім, сюжет викликає запитання та подекуди збиває з пантелику певною нереалістичністю подій, але в цілому картинка того, про що читаєте, створюється перед очима без проблем.

Найбільшою вадою повісті є її обсяг; це якраз той випадок, коли хочеться кричати на всі заставки: "Авторе, хочу ще! Цього ж так ма-а-а-ало!". І дійсно, щойно ти повною мірою заглиблюєшся в текст, розчиняєшся в змальованих подіях, як раптом він бере й уривається. Я гадаю, що такий цікавий сюжет укупі з гарною, легкою на сприйняття манерою оповіді заслуговує щонайменше на повноцінний роман, а не на ці жалюгідні вісімдесят із гаком сторіночок великим кеґелем. Чесно, Марійко, мені дуже хотілося продовження.

Можливо, саме малим обсягом твору зумовлюється недостатня увага авторки до окремих його епізодів. Деякі події розгортаються до того швидко, що просто не встигаєш зрозуміти, що й чому відбувається. Ні, я не є прихильником варіанту, коли на кількох сторінках розповідається, як герой, даруйте, йде до вбиральні на заправці (привіт, Стіві Кінґ!), одначе де-не-де хотілося б мати трошки більше... гм... "простору", щоби поринути в ситуацію з головою.

У цілому, "Дорога додому" — це якісний та глибоко психологічний твір, перенасичений динамічністю через свій малий обсяг. Повторюся: хочеться роману, Марійко, і подумай над цим!

Далі йдуть оповідання. І тут, добродійство, починається неабиякий різнобій, причому не тільки тематичний, але й якісний. Приміром, особисто я вважаю вкрай удалими оповідочки "Відповідальність", "Година пик" (я щойно не помилився в правописі) та "Обман", тоді як інші — непоганими, але й нічим не примітними. Певна тематична об'єднаність простежується тільки в творах "Нема за що" та наступному "Принц для Маринки": вони обидва написані радше в епістолярнім жанрі щоденникових записів, і герої там діють ті самі. Решта ж... ну, ви зрозуміли.

Багато питань особисто в мене викликало оповідання "Солдатику". Люди добрі, вкотре хочеться закликати не писати про війну на Донбасі, якщо ви жодного разу навіть не були у зоні проведення бойових дій! Виглядає це все щонайменше не дуже реалістично, а письменник мусить писати про те, що знає особисто. Знаєте, я бачив аж один твір, де поєдналися дві найважливіші складові — письменницька майстерність та обізнаність із темою. Усі ж решта мені нагадують намагання написати роман про середньовіччя з купою яскравих битв людиною, яка бачила того ж меча тільки по телевізору.

Завдяки напрочуд гарному володінню мовою авторки та легкості стилю всі оповідання, хай як ви до них ставитиметеся, не читаються, а буквально всотуються. Це неабиякий плюс; тут ми не спіткаємо зайвого пишномовства, проте й порубаних речень-інвалідів теж катма. Словом, Марійка дуже старалася, і, що головне, досягла успіху.

І, либонь, останнє, на чому хотілося б зупинитися. Справа в тім, що вся книга просякнута жіночністю. Це не є вадою, ні, проте дайте мені будь-який текст, не називаючи автора, і я легко скажу: "Друзі, то стовідсотково написано жінкою!". Думаю, цей хід припаде до смаку одній — зрозуміло, якій, — частині авдиторії, тоді як іншу воно зовсім трішечки відштовхує. Проте це моя особиста думка — як зрештою і все вище.

Загальне враження: 6 із 10.

"Дорога додому", Марія Карп'юк: рецензія.