Вдалий номер.

02.01.2019

Загалом, вдалий номер і №87 «Склянки Часу» – поняття, на мій погляд, тотожні. Є критична якісна маса. Але це – забігаючи наперед.
Звичайно, знайомство з журналом почав зі свого власного оповідання «Ч/Ж». Перевірив – є, ніде і ніяк не обрізали, ну і слава богу. Розбирати своє якось не пристало, єдине, що хочу сказати – за це оповідання не соромно.
Щодо художньої частини – симпатично і по композиції, і по колористиці. Професійні, думається акварелі, достойно оживляють обкладинку. Єдине, що можна закинути – дуже вже традиційно, але звичайно це смакове; хотілось би також прочитати і кілька слів про саму художницю, її доробок.
«Ланцюжок» П.Прокопенка прочитав із задоволенням. Цікаво скомпоновано, практично до кінця підтримується інтрига, вийшло.
В.Наслунга «Як заварювати чай». Теж знайомий мені автор, читав його твори в журналі і збірках. І завжди залишалось враження добротності, розважливості, глибини, не без певної іронії, цікавої для читача гри. Але не цього разу. Я добре знаю Болгарію, розумію про що пише автор, але оповідання не вийшло. Так , текст на рівні, але за жанром це «записки», сторінка щоденника як складова.
«Цвіт нещастя» Я.Савчина – грамотна, читабельна, соціально значима річ. Автор вміло веде до запланованої кінцівки, правда, розрахунок відчувається і десь посередині фінал твору вгадано.
«Гарри-военный» А.Волкова. Автор знаний та цього в даному випадку замало. Опублікований текст схожий на уривок з більшого за розміром твору. Закінченим твором текст назвати не можна.
«Портрет княгині» О.Вівчарика читаєш ніби різдвяну казку – добрі пани, усміхнені охайні селяни, дієва влада. І хоч черв’ячок щодо казки гризе, все ж оповідання доладнє, читалось із задоволенням...