Він знає, що таке бізань-щогла, кіль, клотик і справжній шторм. А також чим пахне море і чому моряків не можна називати романтиками. Він сам п’ятнадцять років ходив по морях, а це – достатньо, щоб побачити світу. Про те, що пов’язує море й літературу, наша розмова з Антоном Санченком – професійним моряком і письменником, який “кинув якір” у Києві і нещодавно випустив книгу про свої морські мандрівки.

– Що спонукало вас стати на письменницький шлях?
– Десь у четвертому класі ми з двома друзями писали по черзі фантастичну повість. Починали утрьох, продовжували удвох, бо один вирішив, що він не буде автором. Врешті-решт, повість залишилася в мене. Я не здогадався вчасно її покинути. Це звичайно, жарт, але я не можу пригадати, чому почав писати. Графоманія, мабуть, якась. Тобто не можеш спокійно дивитися на чистий аркуш паперу. Треба обов’язково щось на ньому написати.

– Любов до моря – з дитинства?
– Так, я народився в портовому місті Херсон. Тобто від народження жив у Києві, але в мене в Херсоні багато родичів, і я кожного літа туди приїздив… Курсанти – це такі кумири мого дитинства. Всі дітлахи мріяли бути моряками, принаймні херсонські, і я теж.

– П’ятнадцять років ходіння по морях – це багато?
– Багато. Взагалі моряк плаває десь сім років, і після цього в нього виникає потреба змінити рід занять. Хто протримався довше – то вже схиблені на морі люди. Це вже кадрові матроси, штурмани, капітани. А якщо матрос плаває більше семи років, то він нічим іншим займатися не буде. Він наскільки призвичаївся до морського життя, що далі важко перебудуватися.
– У моряків “голий романтик” – це лайка (сміється).

– А яким є море для вас?
– Море – це професіонали, люди, в яких збулися мрії. Звичайно, романтика може бути, але десь глибоко всередині. Але перш за все, це люди, які добре роблять свою справу. Бо перероблювати нікому.

– Ви зараз живете в Києві – не тягне в море?
– Ну, якось уже пройшло. Колись був період, що тягнуло постійно. Це, власне, є в одній із моїх повістей. Час, коли мене тягне в море, – це перед Новим роком, у Грузію за мандаринами. Це такий ритуал. Мандариновий сезон – нагода заробити трохи грошей, і всі чорноморські моряки з нетерпінням на нього чекали. Якраз перед Новим роком усе, що рухається на Чорному морі, йде за мандаринами в Грузію…

– Є багато літературних героїв-мореплавців – наприклад, Синдбад, Улісс… А хто вам ближчий?
– Був такий американський капітан Джошуа Слокам. Він не тільки мореплавець, а й письменник, його зараз навіть в американській школі вивчають. Це людина, яка перша одинаком обійшла під вітрилами навколо світу. Він це зробив від безробіття. Був у ХІХ столітті такий період, коли моряки не могли влаштуватися на роботу, особливо старі, які мали досвід плавання ще на вітрильниках, а тоді саме відбувався перехід на пароплави. Така собі жертва прогресу. Ну, і я також жертва прогресу – перестав ходити в море, бо закінчилася професія. Тобто радистів замінили автомати. І вихід був: або переучуватися на судноводія, або більш кардинально змінювати життя. І я вирішив, що досить – буду якимось суходільним філологом, а не моряком.

– А чому саме філологом?
– Мене довго й красномовно агітували…

– Як воно – моряку з п’ятнадцятирічним стажем – навчатися в університеті?
– Так вийшло, що в університет я вступив доволі пізно і відчував себе серед молоденьких студенток Михайлом Ломоносовим. Все-таки філфак – одні дівчата. На весь потік нас було два чоловіки. У мене якось так розподілено, що перша половина життя – самі чоловіки без жінок, а друга – самі жінки без чоловіків. Була можливість порівняти жіночий і чоловічий колективи. У жіночих мені сподобалося більше (сміється).

– Ви пишете малу прозу – цей вибір спонтанний, обдуманий?..
– Я вважаю, що мені це під силу. У романах треба мати інше дихання, вміти налаштуватися на тривалий творчий процес. А оповідання – це те, що реально написати за тиждень роботи. В нас майже немає професійних письменників… От Забужко казала, що місце письменника – за столом. Пробачте, але моє місце з дев’ятої до шостої — за офісним комп’ютером, і лише потім я можу дозволити собі щось писати, скількись там годин на день. Тобто роман напистати в таких умовах, я вважаю, неможливо, тому що треба відгородитися від усіх зовнішніх впливів. А оповідання — цілком можливо, і це мені більше подобається. Я пробував писати романи, але вийшло не так, як я хотів – дуже розтягується процес написання, і автор сам змінюється за той час. Оповідання – це певний настрій, який можна спіймати саме в цей момент. Ну, і ще – я інтернетний автор, а в Інтернеті романів ніхто не читає. А оповідання – це десь п’ять тисяч слів – обсяг, яку може подужати читач в Інтернеті, не напружуючись. Тобто хвилин двадцять часу і п’ять тисяч слів. Я поставив собі таку межу і намагаюсь її дотримуватися.

– У сучасній українській літературі мало великих, розлогих творів…
– У принципі, так. Мене напружує намагання називати романами всі книжечки, скажімо, на шість друкованих аркушів чотирнадцятим шрифтом. Повість із цієї класифікації викинули – на західний штиб, і чому новелістику та повісті стали називати романами – мені незрозуміло.

– Як ви вважаєте, із чим пов’язаний брак великої форми в українській літературі?
– Мабуть, темп життя трохи інший. В мене є товариш Юрій Камаєв, який якось сказав афористичну річ: мала проза – це те, що можна прочитати в метро від Академмістечка до Хрещатика. Сучасна людина читає похапцем у транспорті, у перервах, і тому прочитання великого роману із повільним розвитком подій та розлогими сюжетними ходами вона змушена переривати, вона не встигає цим насолодитися.

– Хто зі світових письменників є для вас взірцем?
– Гомер, Мелвілл, Конрад, Джек Лондоном, хоча всі наші інтелектуали чомусь вважають гарним тоном над ним сміятися, Сент-Екзюпері, Апдайк, Конецький, Леонід Тендюк. Тобто в основному мариністи.

– У принципі, мариністика у світовій культурі стоїть як окремий жанр…
– Я знаю, що проти цього протестують, мовляв, нема “поїздистики”, “автомобілістики” і так далі. Справа в тому, що море – це інша стихія, окремий світ зі своїми законами, і психіка людини на нього інакше реагує, вона перебудовується. Той же машиніст повертається додому кожного вечора або принаймні через дві доби, чи ж льотчик — він перебуває в небі не так і довго. А в морі живуть місяцями… От, наприклад, на що звертає увагу моряк, коли сходить на берег? На запахи. Та ж скошена трава, листя… А море – це стерильний світ. Або – на нові обличчя. на березі, звичайно ж, не цінуєш – яка то розкіш – просто побачити незнайоме обличчя.

– А вам бувало в морі страшно?
– Звичайно, бувало. Але був ще й захват. От цей Бабелівський “погибельний захват”. Особливо коли потрапляєш у якийсь великий шторм і розумієш, яка людина комаха, як легко її знищити одним подихом вітру. Звичайно, страшно, але коли дивишся на всю цю штормову панораму – відчуваєш просто захват перед силою природи… У моряків є таке правило – треба зробити все, що в твоїх силах, а далі сподіватися…

– Це можна вважати і вашим творчим кредо?
– Так. Зроби все, що у твоїх силах, а далі сподівайся на краще.

– Що, крім таланту, потрібно справжньому письменнику?
– Працелюбність, вміння відгородитися від зовнішніх впливів. Письменник має примусити читача повірити в те, про що він пише, навіть якщо це неймовірно.

– Ви плануєте щось видавати далі?
– Побачимо. Я сподіваюся писати. А щодо видавати – це як вийде.

– І над чим працюєте зараз?
– Це збірка оповідань про курсантів. Думаю, що вона буде весела – аби тільки не вийшла занадто ностальгійна. Це молодість, веселий хлопчачий колектив, і все ще попереду…

У моряків “голий романтик” – це лайка.