Віталій Кривоніс («Скрипаль і фоссегрим). Добротній твір, мова написання цікава, є дещо нове («Жах не переплавився на лють.»), але є і перебори із новизною—«Хай море спалить вас.» Хотілося б глянути на те, як море палить людину. Стиль твору у такт розповіді, усе гармонійно, за виключенням передозування авторським поясненням—складається враження штучного затягування у виді одних і тих же відчуттів чи емоцій про які вже написано. З іншого боку—у деяких діалогах є живі емоції, реалістично описані, як то гнів чи іронія, чи звичайне знущання. Але є й дике: «- А сам ти як гадаєш? – Гадаю, що мене підманули.» - дивно якось звучить у розмовному стилі.
Увесь текст йде в україномовних рамках і тут, ближче до кінця, цвях, який усе псує—«Нє. То я вчився у Вілле.»
Із описами гарно: «Сутеніло зарано. Бузкові хмари зжерли зорі й місяць. Чорне небо розкраяли вогняні патьоки заходу. Багряні відблиски звивалися на воді, красили біле пір’я лебедів княжим багрянцем.»
У творі добре переплетено минуле із теперішнім, природно. Тільки із закінченням біда—усе занадто прямолінійно і передбачливо.
Радій Радутний («Навздогін»).
Це продовження твору, його початок був у попередньому журналі, хоча, не скажу, що багато втратив, не прочитавши початку—усе зрозуміло і передумова зайва, принаймні, такий варіант із неповною версією теж добре сприймається. Щодо самого твору, то читається, як мінімум спочатку, ніби переказ—конкретного мало, образи рідкісні, хоч і легко написані, та нелегко сприймаються, бо немає до них емоційної прив’язки, тільки легкість авторського слова.
Автор вдало розкрив психологію терориста, добре описав трансформацію звичайної людини у терориста, розмежовує останніх на категорії, є що почерпнути.
Сам стиль твору, повторюся, легкий, з крихтою іронії, але доречної, не зашкаленої, як буває у надмірній впевненості автора («А ще—густо политі страхом. Звідусіль було страшно, і зверху, й знизу, й голод міг повторитися, й повторити його могли, й кожен другий був соціально-чужий, і американські бомбери літали аж до Кіровограда, й за іграшки могли бомбу скинути, а не лише шпигуна-парашутиста.») Добре звучить, цікаво написано за режим радянської влади. Гарний вислів—«…церква намагається проколоти небо хрестом.»
Неприємним видався монолог терориста—задовгий і не пояснених слів забагато. Кінець твору песимістичний, обірваний, але від того не стає поганим—навпаки, додає смаку. Сюжет хороший.
Юрій Муляр («Найкращі з найкращих»).
Кілька слів—простий переказ простого сюжету з простим стилем і образами, твір не чіпляє—доводиться читати із самопримусом.
Сусанна Черненко («Міф мрій»). А цей твір глибший, ніж здається спочатку—з ідеєю і своєю філософією.
Антон Первушин («Благовіст»).
Є ідея, помітна спроба її розкрити і моментами це виходить добре, але в загальному треба весь час примушувати себе читати. Образів і емоцій немає, тому сприйняти запропонований автором світ важко.
Дмитро Тедеєв («Тринадцятий день»).
Початок, а це добра половина твору, нудний, забитий «філософією технології», хоча в подальшому гарно розкриває зміст написаного. Ідея твору цікава, але для її розкриття треба більше тексту, більше поля, аби її висадити, щоб було місце, де проростати.
Неприємний момент і не лише в цьому тексті—прикро те, що усі твори розкривають свою суть не через сюжетну динаміку, а через заїжджені монологи-пояснення, хтось із персонажів задає питання, а хтось монологом відповідає.
Ріже сприйняття, і це, мабуть, недолік редакторської роботи, часте вживання слова «зауважувати», його тулять як у простий опис, так і в діалоги, хіба так хтось говорить під час неофіційної бесіди? Тим більше так часто, особливо сильно цим словом зловживає Наталія Дев’ятко у наступному творі. Хіба не можна чергувати із синонімами?
Олексій Казовський («Ти, робот»).
Читаючи твір, здається, що йдеш не чистою утоптаною дорогою, а густим зарослим полем, що так і норовить зупинити, відкласти до «карщих часів», до сили читати.
«Я пішов першим: залишив на столі недопитий чай і тихенько забрався геть…» Чому два рази акцентується увага на тому, що герой уже пішов?
«Вранці мене розбудив розмірений шум в коридорі—робот-прибиральник пилососив килимові доріжки.» «Килимові доріжки»—так як ініціювання ініціатив. Але мова не про те, далі написано: «До сніданку ще було дві години—відпочивальникам давали досхочу відіспатися після нічних розваг…» Цікаво ж їм («відпочивальникам») дають відіспатися—за дві години до сніданку пилососити в коридорі.
Сюжет—набір трафаретних подій із зустрілися, поговорили, випили, поговорили, розібралися із проблемою і ніякого об’єму, ніякого задоволення від прочитаного, усе сприймається плоско, без «життя».
У прямий сюжет закладена яскрава, але нерозкрита належним чином ідея.
Наталія Клименко («Поки світ не зміниться»).
Усе так, усе правильно, ніщо не чіпляє негативним, але відчуття під час читання все одно не задовольняють—мабуть, у мові оригіналу виглядає на порядок краще, хоча…
Неллі Мартова («В топку).
Добрий твір, але є проколи в редагуванні: «…витер руки до штанів…», «…він спіткнувся до чогось м’якого.»
Красивий переклад Маріанни Малини вірша «Дезидерати небесним молитвам».
Є ще кілька цікавих інтерв’ю і стаття Наталії Дев’ятко («Психологія і мотивації авторів фанфіків»).
Глибоко продумана і психологічно виправдана класифікація підстав, що спонукають авторів писати «своє» у рамках «чужого» світу.

УФО № 3(9) 2009.