Прочитавши «Історію Трейсі Бікер» Джаклін Вілсон, розумієш, чому її книги за кордоном видають мільйонними накладами. Бо вони – цікаві, життєві та потрібні. Автор уміє по-справжньому здитиніти, тобто перетворитися на 8-річне неслухняне дівча чи хлопчину.

Розпочала свою літературну діяльність Вілсон з детективів, згодом вирішила писати книжки для дітей. «Історія Трейсі Бікер» побачила світ у 1991 році й принесла авторці справжню популярність. На Британському телебаченні кілька років йшов телесеріал за мотивами цієї книжки. Згодом письменниця написала інші дитячі повісті «Дитина-валіза», «Зірка з Ліжка та сніданку», «Опівночі», «Дівчатка закохані» та інші. Щоразу це – розповідь дівчинки, яка має свій неповторний характер, свою долю. Теми книг Вілсон – нелегкі, соціальні. Авторка описує життя у притулках, проблеми неповних родин, переживання дітей, чиї батьки розлучаються, почуття дітей, які втратили рідних, друзів.

Твори Вілсон сентиментальні: поруч з радістю і надією, у них є душевний біль, непорозуміння, злість, смуток. Буває, герої Вілсон, як от Трейсі Бікер, ненавидять своїх прийомних батьків, соціальних працівників, друзів, а часом і себе. Але перемагають вічні людські цінності – любов, дружба, – як у доброму кіно. «Історія Трейсі Бікер» – це також своєрідне кіно. Тому що в реальному житті часто-густо за покинутими дітьми не приходять опікуни чи справжні батьки, і ніхто не водить їх до Макдональдса.

«Історія Трейсі Бікер» – позитивна, оптимістична. Навіть починається зі свята – Дня народження головної героїні, ним же й закінчується. На жаль, на початку Трейсі святкує цей день не в сімейному колі разом з ровесниками, а в сиротинці, куди її віддала мати. Остання практично не приходить до доньки. Трейсі, аби дати раду болючим почуттям, виправдовує її, вигадуючи, що мама – голлівудська зірка, яка роз’їжджає по закордонних гастролях. Хіба їй до дитини?! «Може, вона у Франції. Чи в Іспанії ніжиться на сонечку. І знаєте, що я ще думаю? Вона, мабуть поїхала в Америку. У Голлівуд. Вона так кльово виглядає, що її візьмуть у будь-яке кіно без проб. Ну як ти вскочиш в автобус, щоб поїхати до дочки, коли ти за тисячі кілометрів у Голівуді? Ну як, ви скажіть?»

Трейсі стійко, але разом з тим, болісно переживає своє вимушене становище: свариться з іншими дітьми, б’є їх, ламає іграшки, лається. Дістається персоналу, наприклад, свого соціального працівника Трейсі називає Елейн-дурбейн, може різко сказати їй: «Заткнись!». А коли до притулку приходять гості (серед них можуть бути потенційні опікуни), Трейсі розмальовує обличчя косметикою, робить чудернацьку зачіску, встромляючи у кіски дріт, та одягає кумедний одяг у плямах від чорнил. З неї сміються діти, але читачу зрозуміло, в чому справа. Чи може інакше вести себе дитина, яку два рази брали в родину і стільки ж разів повертали назад у сиротинець?

При цьому Трейсі вірить у свою зірку, не втрачає надії зустріти «нормальну» родину, і, коли таке трапляється, головна героїня усіма силами тримається за цю можливість. «Кам (письменниця, яка готує статтю про дітей із сиротинця – рец.) сиділа на одному з наших стільців-розвалюх, підібгавши ноги під сідушку, а ще вона говорила з дітьми! Більшість дорослих говорять до дітей. Кажуть, що тобі робити. Усе триндять і триндять про себе. Або обговорюють тебе задають безкінченні тупі питання. І все коментують». Наприкінці повісті Трейсі переконує Кам стати її прийомною мамою…

Трейсі не унікальна зі своєю проблемою, тому її історія це одночасно історія багатьох покинутих дітей: Джастін, Луїзи, Петера, – дітей, які мешкають у тому ж сиротинці, що й Трейсі. Заслуга Вілсон у тім, що вона зуміла просто, але по-справжньому передати їхні почуття, а також почуття дорослих, які опинилися поруч із цими дітьми. А почуття, особливо, дитячі – це головне…

Історія вередливої сирітки.