Геракл із охранки.

 
Геракл із охранки
Книжки за жанрами

Всі книжки (1552)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

13.11.2011

Рецензія на книжку:
Івченко Владислав, Камаєв Юрій. Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори : Роман

Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Підіпригори (уривок)

Юрій Камаєв, Владислав Івченко



Перш ніж поринути в читання захопливої книжки двох молодих українських авторів, написаної в жанрі історичного детективу, варто дізнатися, як вона створювалася. Юрій Камаєв із Кременця (Тернопільщина) і Владислав Івченко (Суми) не приховують, що писали роман у Мережі. Якби вони жили в ті часи, під які стилізують свою розповідь, тобто на початку ХХ століття, то змушені були б мешкати поряд. Але зараз Юрію з Владиславом вистачило єдиної зустрічі в реалі — у львівській кав’ярні, задовго до написання книжки.
А потім був довгий інтернет-діалог, який став можливим завдяки технічному прогресу. Десять років тому більшість із нас навіть уявити не могла, що людина в Китаї за лічені секунди спокійнісінько обмінюватиметься файлами з людиною в Південній Африці, не відчуваючи при цьому жодного дискомфорту, як не могла уявити спілкування за допомогою програм голосового та відеозв’язку.
Література, звичайно, не стає ні кращою, ні гіршою від подібних технічних засобів, бо пишемо ми не руками, а серцем і розумом. Однак погодьтеся, що в комп’ютеризовану еру нас вабить романтичне світло газових ліхтарів, хочеться почути неквапливу розважливу оповідь людини, що чимало побачила на своєму віку. Колишній агент київської охранки (поняття це зникло з нашої мови вже скоро буде як сто років), сидячи десь у вишневому садочку, розповідає комусь із приятелів про свої пригоди. І навіть не може уявити собі, що ось-ось «враги отєчества», проти яких він так успішно боровся, зруйнують і саме отєчество, і покарають його захисників. Він не може передбачити свого майбутнього, а ми — свого. Що нас чекає в світі, де немає ні самодержавства, ні стовпів, що його підпирають, але де люди здатні все знищити, щоб здобути владу і гроші, — ніхто не знає.
Бурлескний типаж головного персонажа Івана Підіпригори вималюваний так само рельєфно, як біцепси під шкірою атлета. Певна річ, Геракл із охранки, розповідаючи про свої дванадцять подвигів-справ, намагається навіть поразку перетворити на перемогу. Так вчинив би кожен на його місці. Згадаємо лишень Санчо Пансу чи Тартарена із Тараскона. Критичний реалізм з його класовим підходом тут не годиться. Часом хочеться спересердя сказати: «Ну й негідник ти, Ваню! Ну й манкурт з тебе!», коли послухаєш його розумування про малоросійськоє нарєчіє. А часом думаєш, який він класний, почувши його дотепні характеристики «професіоналів». Так-так, ви не помилились: декорації й костюми давні, а проблеми ті самі, і той, хто мешкає в Україні, безпомилково знайде в романі пародійні портрети сучасних українофобів, політичних діячів та журналістів. А спершу здавалось, ніби автори наступають на п’яти легендарному Ерасту Фандоріну. Я маю на увазі перші історії, які могли трапитися як у Києві, так і в Москві чи Петербурзі. Потім українська лінія стає чіткішою. Наш Підіпригора починає відчувати, що, незважаючи на всі вдалі розкриття змов, замахів, спійманих власноруч злочинців, він ніколи не зможе зробити кар’єри, піднятись на вищу сходинку станового суспільства. Мрія маленького українця про садок і млинок дедалі голосніше озивається в його серці. Автономне тихе життя на Батьківщині — ось воно, справжнє, за що варто боротись. І тоді риторика патріота отєчества звучить уже не як мантра, а як підтвердження лояльності. Про всяк випадок. Перед вами типовий середньостатистичний українець з усіма його традиційними недоліками й достоїнствами: лукавий, обережний і з глибинним почуттям порядності.
Тому мені здається, цей роман попри свою бурлескність, карнавальність і розважальність має підводні підступні течії, здатні розтрощити не один човник стереотипів, що їх намагаються нав’язати нам історики й політологи. Перевага Івана Підіпригори в тому, що він не піддається ані масовим психозам, ані гіпнозам, а керується виключно власним інстинктом виживання. І коли він йде у відставку — не зразу, через кілька років, самодержавство гине. Хоча сам він, звичайно, цього не здатен усвідомити.Не тому, що не є інтелектуалом, а тому, що не може побачити зв’язку між цими двома подіями. Просто інший тип мислення, у якому відсутня манія величі.
Окремо хочу звернути увагу читача на дві речі. Чи є там у нас детективи, які було б так само приємно читати, як імпортовану класику жанру? Немає, на жаль. Критики пояснюють це тим, що досі не створено персонажа, який би розкривав злочини так само елегантно, як Еркюль Пуаро чи комісар Мегре, який би був особистістю, яку впізнаєш. Чи можемо ми сподіватись, що Іван Підіпригора розповів ще не всі свої історії? Бо життя у відставці теж сповнене пригод і несподіванок.
І друге. У літературному меню нашої доби дуже мало творів про початок ХХ століття, написаних не в стилі критичного реалізму чи соцреалізму. А якщо і є, то лише у вигляді коротких містичних екскурсій або дуже вже ідеологізовані. Тому спільне творіння Юрія Камаєва та Владислава Івченка, народжене в глибинах Мережі, мало б викликати інтерес не лише у читачів, а й у літераторів, які перебувають у творчих пошуках.

Галина Пагутяк

Галина Пагутяк

(Джерело: Буквоїд)

Реклама
Rambler's Top100