ПАРАДОКСИ ФІЛОСОФІЇ ФІЛЕРА.

 
ПАРАДОКСИ ФІЛОСОФІЇ ФІЛЕРА
Книжки за жанрами

Всі книжки (1667)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам
доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

28.12.2011

Рецензія на книжку:
Івченко Владислав, Камаєв Юрій. Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори : Роман

Письменники Владислав Івченко (м. Суми) та Юрій Камаєв (м. Кременець, Тернопільської обл.) – лауреати 3-ї премії конкурсу «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2011» (В. Івченко – дипломант «Коронації слова – 2009» у номінації «Романи», а Ю. Камаєв – автор збірки оповідань «Мед з дікалоном»).

Пропоную пройти творчим шляхом письменницького тандему, щоби уявити собі, як саме створювався образ головного героя Івана Карповича Підіпригори.

На початку ХХ століття російська імперія ще була незаперечним догматом, і тим не менше, державний апарат і соціальна структура не витримали випробування першою світовою війною, політичні контрасти особливо загострилися, що і спричинило комуністичний переворот. І сила героя, і слабкість його вкорінені у те історичне й національне середовище, що його зростило і виховало. Іван Карпович – не політичний, і не революційний діяч. Він – філер, тобто, аґент, службовим обов’язком якого було зовнішнє стеження і негласний збір інформації про осіб, котрими зацікавилось охранне відділення поліції. У тексті 12 розділів, кожен – це розповідь про перебіг подій якоїсь однієї кримінальної справи. Як правило, філерами працювали так звані люди з народу, малоосвічені, бідні, повністю залежні від начальників. Головний герой – образ непростий. Перший парадокс, що випливає із сюжету книги, – саме такі «гвинтики», як Іван Підіпригора, тримали імперію, бо вони служили на совість государеві, свято вірили в справедливість і вічність устрію, де мають бути пани, а під ними – холопи. Коли вони перестали це робити – імперія впала.

Але головний парадокс, який наповнює образ принадністю і додає необхідної психологічної глибини – аґент Іван Карпович маскується під простака, нерозумника. Вічна трагедія блазня – ховати за маскою своє справжнє обличчя. З одного боку, він удає із себе наївного дурника, іноді благодушного, доброго, щиросердного, завжди готового виконати будь-які забаганки «їх благородь»-пана, навіть філософія у нього відповідна: «А воно завжди погано, коли проста людина, а замислюється, наче професор. Бо у простої людини голова не для замислювання, а щоб поїсти, випити, а часом і заспівати, але аж ніяк не замислюватися». Але не вірте йому! Це говорить вироблена роками філософія виживання, звичне і зручне маскування своєї істинної суті («... брешу потроху, бо чим менше про тебе знають, тим більше в тебе козирів (...) Ну часом краще й змовчати трохи, бо той, хто мовчить багатозначно, завжди розумнішим здається»), бо Іван Карпович Підіпригора – вельми тямовитий, кмітливий і хитрий служака, супермен зі сталевими кулаками і м’язами, боксер, пловець; коли треба, психолог; коли виникає необхідність, знавець історичного фактажу і розкладки політичних фігур, мистецького бомонду і босяцького середовища. Увесь необхідний арсенал підручних засобів детектива у нього в руках і голові (а ще, як сам зізнається, в добрих чоботах, адже справжнього філера ноги годують!) Головна його зброя – здоровий глузд і гострий розум. Багато з того, про що він розповідає, пояснюється не тільки бажанням обдурити, насміятися, зрештою, перемогти ворога. Найперше, він кепкує над самим собою, над своєю лагідною поступливістю і зовнішньою незлобивістю, свідомо акцентуючи на вторинності своїх думок і вчинків: «Їх благородь любить говорити, що хибне рішення, але виконане швидко, у нашій роботі краще за правильне рішення, яке виконували не поспішаючи (...) Як любить казати їх благородь, добре слово і револьвер завжди переконливіше, аніж просто добре слово (...) Споглядаю собі на те море, бо що тут сказати – море як море, таке ж як і вчора ».

Але всі ці парадокси, на мою думку, не головне. Головне те, що це образ не одного разу даний, застиглий і непорушний. Ми бачимо, який шлях він пройшов у своєму розвитку, як змінювалися його погляди. Іван Підіпригора з перших розділів та розділів прикінцевих, трохи різняться. Удавана покірность і гра під щирий наїв нікуди не пропали (« Гусєв закінчив свої справи десь за годину і подався на пляж. Це таке місце, де люди купаються»), але, попри те, яскравіше проявилося істинне, нутряне, за гамбургським рахунком – загальнолюдське: «Збентежило це мене. Оце на тобі. Жив ти собі, Іване Карповичу, спокійно, не думаючи. Лямку чесно тягнув і любому государю та отєчєству служив, а тут насипалося на тебе. Оце так вплутався – якщо одні не закатруплять, так інші вб’ють. А ще бунтівники життя рятують, а свої відбирають. Ну хіба не диво?(...) Ось назбираю грошенят, вийду у відставку, куплю в селі маєточок, із якого б жити можна, тоді підберу собі жінку, молоду та чорноброву, щоб шкіра біла, а норов тихий, і заживемо як люди».

Книгу шановних авторів можна було би назвати історичним детективом, а можна й сатиричним. Протиріччя тут не виникає. Часове тло подій у книзі визначене точно, хоча історії, як об’єктивної субстанції, у творі найменше. Визначальним фактором є театральність, у розумінні декоративності, уявності, свідомого конструювання історичного тла, з тяжінням до абстрагування від нього взагалі. (Щоправда, революційно-політичні прив’язки, де блукають зловісні тіні Л-а, Надіньки та іже з ними, деколи виглядають штучними й зайвими. А макабричні вислови наших рідних політиків, на кшталт: «руки, що нічого не крали», або «Чехов – це відомий на усю імперію малоросійський поет» – це вже навіть не вчорашній, а позавчорашній, з дозволу сказати, гумор! Та й висловів на взірець – просто співпало – (точніше, збіглося, або зійшлося), не повинно бути).

Поетика правдоподібності не протирічить законам реальної дійсності. У світовій літературі є кілька веселих, і одночасно, серйозних творів, де герої – невичерпні дотепники (достатньо назвати хоча би Тіля Уленшпіґеля чи Швейка). Ці образи реалістичні, але не в розумінні натуралізму чи документалізму, вони – літературні транскрипції реальних героїв, які жили в конкретних часових межах, сповідували конкретні морально етичні постулати, що, в свою чергу, відображали певну історичну реальність.

У Івана Карповича Підіпригори, на мою думку, є перспектива поповнити лави героїв – улюбленців читачів.

Тетяна Дігай

(Джерело: Сумно?Ком)

Реклама
Rambler's Top100