Не так давно, а власне 31 березня, критики львівської книгарні-кав’ярні «Кабінет» знову зібралися побалакати про сучасну українську прозу. І що? Та нічого особливого. Прийшло зо два десятки не надто постійних слухачів. Ігор Котик, Юрій Кучерявий і я з усіх сил намагалися ввести присутніх у суть справи. А справою було обговорення нового роману Анатолія Дністрового «Дрозофіла над томом Канта». Журналістів, які відчули б тут запах сенсації, за столиками «Кабінету» відстежити не вдалося. Чи то слово «дрозофіла» їх відштовхує, чи то непрочитаний Кант скеровує куди подалі. Та присутні «кабінетники» нас уважно вислухали. Отож, маю надію, що хтось із них за нагоди погортає сторінки «Дрозофіли...»

Чому варто звернути увагу на цю книгу? Ось кілька відповідей на це запитання. Тому що це український роман про сучасний Київ; тому що головний персонаж роману Павло – викладач філософії в одному з київських вишів, де філософія – аж ніяк не найголовніший предмет; тому що оповідь ведеться від самого Павла, досить відвертого хлопця, який без гальм говорить про себе і про інших... Те, що Павло, ерудит, скептик і гедоніст в одній особі, оповідає про себе, так чи так проектується на самого Дністрового, теж філософа за освітою. А те, що він говорить про інших, проявляє цікаву картину деградації української вищої освіти, де панує дикий ринок вкупі з бартерними обмінами.

Дністровий пише про те, про що сотні тисяч студентів і десятки тисяч викладачів українських вишів дуже добре поінформовані. Це явище називають мудрим словом «корупція», що майже втратило будь-яке зрозуміле посполитому люду значення. Заліки й іспити можна залагодити, поремонтувавши викладачеві автомобіль. Привабливі студентки розраховуються інтимними послугами. Хоча можна і продуктами харчування. Та нікого такі розрахунки і їхнє оприлюднення на сторінках «Дрозофіли...» не зачіпають за живе. Може, тому що неофіційна плата за послуги – це і є частина великої звичаєвої традиції, українських «вольностей», за які проливали кров покоління борців за незалежність? Павло сам бере у тому всьому принагідну участь: «Я облизав сухі губи. Спробував ворохнути головою, з правої півкулі у ліву перетекло важке, розплавлене оливо болю і мене знову ледь не вивернуло. Я важко підвівся. Доплентався до трусів. Одягнув їх. Із пам’яті випірнув каламутний фрагмент, як Мирослава товклася зверху на мені. Я пригадав, що був без презерватива, але це мене не збентежило».

Так минають трудові викладацькі будні Павла в одному з провінційних коледжів, куди тридцятирічного неодруженого викладача скеровують проводити заняття і приймати іспити. Щоправда, гоцання зі студенткою Мирославою не має ознак корупційних дій, бо акт відбувся спонтанно, після пиятики в приміщенні санаторію, куди поселили Павла. З іншого боку, Мирослава була в компанії хлопця, який все-таки мав скласти Павлові іспит. Сам іспит пройшов за сценарієм, який усіх влаштовував. Студенти підготували відповіді на питання, які для кожного були визначені заздалегідь, і Павло повернувся в рідну квартиру біля Голосіївського парку з торбегою, добре наладованою всілякою продуктовою всячиною...

Та насправді Дністровий не має на меті у цьому романі показати блиск і ницість українських викладачів філософії. Ігор Бондар-Терещенко вважає, що «Дрозофіла...» – про агонію покоління дев’яностиків. У тексті присутні поети і перекладачі, і навіть можна небездоказово припустити, що дія роману намагається розгортатися восени 1998 року. Та агонію переживає, як на мене, старше покоління викладачів філософії, колишніх марксистів-леніністів, на відхід яких Павло пише некрологи. Щось більше за некролог він отримує шанс написати на замовлення професора Голована, який заопікувався підготовкою науково-популярних брошур для підлітків. Голован пропонує Павлові популярно викласти життя і філософські ідеї Канта. На 34-й сторінці Павло погоджується, але навіть на 146-й, якою і закінчується роман Дністрового, незрозуміло, чи просунулась робота про Канта бодай на одне речення.

Можливо, «Дрозофіла...» – саме про те, як тяжко фаховому українському філософу написати щось адекватне про Канта і про те, що стоїть за Кантом? Чому? Тому що його думки заповнені усілякою марнотою та жінками – по той бік земних речей. Жінок, відверто кажучи, забагато: від спогадів про перше кохання до впевненої власниці Ольги, з якою Павло мало не пошлюбився. Один із прихованих сюжетних моторів роману – це і є матримонійне запитання: впіймається філософ Павло у шлюбні тенета чи все-таки уникне їх?

Отака стара як світ романна колізія, і її пунктирування крізь увесь текст мене трохи дратує. Важко поєднати Канта з Анею-Зоєю-Олею та ще й бабою Магдою в доважок. Та все-таки Василь Габор як видавець серії «Приватна колекція» зробив добру справу, оприлюднивши «Дрозофілу...». Київ із Голосіївським парком, улюбленою місциною Павла (і, напевно ж, Дністрового), зображено – без особливих видимих напруг – цілком українським містом, з усім комплексом українських проблем. І на то нема ради.
Віктор НЕБОРАК

Читачі над томом Дністрового.