Навіть оформлення роману Анатолія Дністрового свідчить, що цей текст разюче відмінний від попередніх.
На першій сторінці палітурки — монструозна
жовта жінка (а не ногаста дівка, як на фактівських
виданнях). На останній — фото автора, який уже не гопник у шкірянці, а поважний мирний чоловік у білому костюмі з вервицею у руках. Це мало би свідчити про творчу еволюцію письменника
або, принаймні, про переоцінку цінностей. І справді — колоритно зобразивши низи, автор звертається до оповіді про той прошарок, який мав би називатися елітою і совістю нації. Цього разу перед нами постає інтелігенція — гуманітарії з науковими ступенями, образи яких відтворено в усій їхній величі й ницості.
Тут так само, як у попередніх романах, описано
духовні пошуки персонажа. Він, щоправда, змужнів, подорослішав, але так само залишається
типовим романтичним героєм, який вивищується
над рештою своїми нереалізованими духовними
запитами. Молодий науковець Павло, від імені якого й ведеться розповідь, потребує справжньої діяльності, а не академічної симуляції
філософії, його дратують спиті професори й доценти, порожні очі студентів, яким байдуже до його лекцій, викладачки, для яких наукові конференції
— це один із сотні способів вийти заміж. Його ліпший друг — фанатичний аспірант Юра — перейнятий вірою у те, що в цьому дискурсі усе можна виправити: потрібно тільки працювати по-справжньому, писати книжки, збирати однодумців.
Але такий шлях для головного героя надто
ідеалістичний. Одинаки виправити нічого не можуть, тож Павло вибирає втечу у себе й відгороджується
від реальності розумними книжками. Численні рефлексії стосовно буття й суспільства він міг би висловити у власній книжці — проте немає
ні драйву, ні мотивації це робити. Таким чином,
перед читачем постає реальна картина того, як живе пересічна інтелігенція «вищого порядку»: Павло депресує, Юра спивається, викладач Пампушка
ремонтує автомобіль коштом недолугих студентів. Той, хто перетинався з такими людьми, впізнає їх, а шеренговий громадянин дізнається, хто отримує зарплату та стипендію з нерозкраденої
частини його податків.
Відповідно до законів жанру, головного героя мала би врятувати яскрава романтична любов. Кохання тут справді трапляється, і не одне, проте
Павло щоразу його втрачає. Він пасивний: навіщо
змінювати спосіб життя, конфліктувати зі суспільною думкою, чинити рішуче, підштовхувати
до рішучих вчинків кохану жінку? Заради того,
що у майбутньому все може статися так, як
у художній літературі та мемуарах деяких класиків?
Але ж може й не скластися! Йому нібито байдужі
усталені норми моралі, проте надто дорогий
сумнівний комфорт холостяка-інтелектуала. Павло обирає страждання, втрачає кохану (але не припиняє про неї рефлектувати)… А потім у його житті з’являється жінка, яка точно знає,
чого хоче: його. Вона здатна приймати рішення, і тому герой падає їй у руки як дозріла грушка. Щоправда, одне рішення у фіналі він все ж приймає,
але й це продиктоване радше його пасивністю:
Павло не йде на власне весілля — йому стає влом це робити. І хоча фінал цієї любовної історії автор залишає за кадром, проте ми здогадуємося,
що ця жінка ще по нього повернеться, приголубить і хазяйновито вимете усіх мертвих дрозофіл з його оселі.
Анатолія Дністрового пам’ятаємо і як майстра еротичних сцен. Він розказав нам, як кохаються неблагополучні підлітки й студенти провінційних вузів. Він зафіксував у літературі — а отже, увіковічив!
— як кохалися в дев’яностих у Тернополі
та Ніжині. Про інтелектуалів початку двотисячних
Дністровий змовчав. Немає у «Дрозофілі…» такого, а те, що є, коректніше назвати «статевою сценою»: вона навряд чи збуджуватиме навіть членів відповідних державних інституцій. Невже науковці нездатні любитися? Чи це автор прагне написати інтелектуальний роман, серйозний і цнотливий, — щоб не відволікати читача від ас-
кетичних
депресивних філософувань? А може,
письменника втомили дзеньки-бреньки на кшталт пиятик і ситуативних любовей?
Сплін кандидата філософських наук, оформлений
у вигляді роману, — так можна охарактеризувати
«Дрозофілу над томом Канта». Складається
враження, що раніше письменник ділився з нами різноманітними досвідами, вихопленими із власного минулого, а тепер вирішив поділитися
актуальними роздумами і переживаннями. Його
персонаж досяг розуміння всезагальної кризи і штучності, проте мало «дійти до ручки» — треба ще й зуміти «взятися за ручку й відчинити двері». Йому поки не вдається — проте, можливо, вихід нам покажуть у наступному творі: фінал «Дрозофіли
» традиційно змушує вірного читача Дністрового
чекати на оповідь про наступний етап шляху ліричного героя.
Оксана Щур

«Ні, я не Байрон, інший я!..».