Чому роман А. Дністрового «Патетичний блуд» не пригорнув мого серця.

 
Чому роман А. Дністрового «Патетичний блуд» не пригорнув мого серця
Книжки за жанрами

Всі книжки (1543)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

20.02.2012

Рецензія на книжку:
А.Дністровий. Патетичний блуд : роман

Напевно, А. Дністровий задумував «Патетичний блуд» як любовну драму із соціальним підтекстом. Натомість написав зворушливу історію про поганого хлопця, який у процесі української гумані­тарної освіти, почасти й самоосвіти став письменником-інтелектуалом, а також про джиґуна, який під впливом невдалого кохання, а, може, й надто вдалого сексу, тобто блуду по-українському, перетворився на благородного терориста, майже опришка. Дивовижні метаморфози героя, від імені якого й ведеться у романі оповідь, відбуваються на тлі безликої дійсності, просто дивуєшся, як авторові вдається сповідувати принцип жорсткого реалізму й обстоювати правду, якої у тексті так мало.
Порівняно зі «щасливим» буттям студентів Ніжинського університету 90-х, реалістичну картинку якого (іноді на межі з натуралізмом) подано у «Патетичному блуді», життя американського бодай з роману Дж. Селінджера «Ловець у житі» видається цнотливим і сторосвітським. Зрозуміло, у 60-ті сексуальна революція лише починалася, сьогодні ж ми пожинаємо її плоди – такі пекучі, як мексиканські перці, від яких очі лізуть на лоба зовсім нефігурально. Проте, якщо від перців можна відмовитися, то наслідки сексуальної революції змушені стоїчно споживати всі цивілізовані суспільства. Вільний вибір, яким вони так хизуються, у найінтимнішій сфері виявляється блефом. Саме через це герой-наратор «Патетичного блуду» наче й прагне кохання, але щоразу отримує секс.
А. Дністровий намагається романтизувати брудну общагу з її перманентними пиятиками, остаточною сексуальною свободою, необов’язковими «інтелектуальними» балачками й культом сексу без презервативів. Даремно. Свято тривалістю у 5-6 років лише увиразнює замовчувану романістом правду: як у таких умовах можна вчитися? І чи потрібна така освіта взагалі? Саме тому я схильна кваліфікувати роман А. Дністрового як стабілізаційний. Заради справедливості зазначу: сучасна українська проза переважно стабілізаційна. Воно й не дивно. Письменники не з каменю зроблені. Вони теж хочуть жити довго і щасливо.
Пишучи про молодь, А. Дністровий іґнорує головну її проблему, а саме проблему обов’язкової української псевдоосвіти, доказом якої є й відсутність кваліфікованих редакторів, які б замінили у «Патетичному блуді» форму називного відмінка при звертанні кличною формою й ліквідували б набридливе «дакання». Отже, хабарництво, брутальне викачування грошей з батьків студентів, що позбавлені будь-яких перспектив, окрім гарантованого безробіття, венеричних хвороб, алкоголізму й наркоманії, низький рівень освіти, її роздутість і відверта профанація – усе це в «Патетичному блуді» лишається поза кадром. Шкода. Міністр освіти, ректори й декани з усім викладацьким складом, ці могильники вічного і доброго, які примудрилися перетворити українську освіту на брудний україн­ський бізнес, можуть втішатися чистеньким сумлінням і спати спокійно. Принаймні поки що. Пригадую повістину, написану у 60-х про провінційний педінститут – тепер таких немає, усі поробилися університетами, дарма що деякі з них розміщуються у дитсадках. Так от, цей автор влучно підмітив провідну тенденцію совєтської освіти – керівниками совєтських вузів зазвичай ставали мужички із господарською жилкою і глибокими знаннями з марксизму-ленінізму, яким у кращому разі випадало бути головами колгоспів, у гіршому – тракторними бригадирами. Ця тенденція виявилася надстійкою – хіба що марксизм-ленінізм замінили тезою про розбудову Української держави, істинної спадкоємиці УССР. Результат не забарився: низький освітній, відтак і культурний рівень не тільки українських мас, а й еліт тепер норма. Даремно прототип згаданої повістинки після її виходу в світ мотався по області, скуповуючи «пасквіль» у книгарнях, намагаючись хоча б так порятувати свою «підмочену» освітянську репутацію. Порочна система потребує порочних людей. А освіта в такій системі – кузня порочних кадрів. Наслідки ж необачних випадів проти системи і особливо проти конкретних керівників для критиканів завжди невтішні. Отож А. Дністровий і не важить ані на репутацію окремого функціонера від освіти, ані на корпоративну чи суспільну етику, точніше, на їхню відсутність. Марно читач сподівається від письменника відваги, без якої література втрачає той дух неспокою і спротиву, що змушує наші серця битися сильніше і навіть вистрибувати із грудей. Попри те, що сюжет у «Патетичному блуді» розгортається в Ніжині, гоголівська традиція у ньому фактично відпочиває. Лише двічі героя-наратора пробиває на критичний пафос. Спочатку об’єктом різкої критики юного і вічно голодного інтелектуала, якого звуть Віталіком, стають бариги, що, загрузнувши в ґешефті, не розуміють усієї ваги балачок про трансцендентне і деконструкцію, а через сторінку-другу – столичні інтелектуали: «жалюгіднішого, тупішого і самовпевненішого бидла, як український інтелектуал, на світі не існує». Навіть якщо читач цей пафос поділяє, він спантеличений: невже провінційний інтелектуал-початківець інший? Треба віддати А. Дністровому належне – він не зажди ідеалізує свого героя-наратора: «Я також така собі мавпа в смокінгу. Це важко визнавати, але так і є... я виріс у панельно-пролетарському середовищі». Герой-наратор декларує, наче не має наміру зраджувати своє походження. Одначе дилетантськими розмовами про високе, прозовими вправами і вірою в Тибет Віталік своє походження таки зрадив. Саме цим він, до речі, й симпатичний. На відміну від простого хлопця з панельного району з бандитською зовнішністю й такими ж манерами Віталік наділений тоншою душею і хвилюється – страшно сказати – через свою нездатність на глибоке почуття, бо зазвичай хоче і ту, й іншу, а третю й поготів. Віталіка пригнічує той факт, що він не однолюб, а до того, як на лихо, ще й дрібничковий джиґун, якого підгодовують усілякі хорошулі. Добре, хоч не хорошуни. Віталік не може з цим змиритися, шукає і знаходить виправдання: «час такий – суцільної хирлявості, безликості, нікчемності». Справа, звичайно, не в часі. Справа у виборі, який, як і кохання, завжди індивідуальний. Відкинути масову свідомість з культом сексу під силу далеко не кожному. Переважно всі ми її заручники й жертви. Віталік не виняток.
Тема кохання, трансформуючись у А. Дністрового в тему сексу-блуду, на щастя, не скочується до порнографії, яку вже не перше десятиліття так натхненно оспівує Ю. Покальчук. У «Патетичному блуді» любовна інтрижка (Віталік – Настя) вичахає через міщанство Насті, яка залишається прихильницею традиційного сексу, любовна гра (Віталік – Даша) невідь чому, незважаючи навіть на довгі ноги й виняткові сексуальні здібності партнерки, перетворюється на виснажливі й безрадісні фізичні вправи. Головна ж колізія – історія пристрасті Віталіка до викладачки англійської мови Ліди, що старша за нього на 12 років, закінчується кап-у-кап як у вірші: «Од любої ворогині // Горить мені в серці рана – // І жадає ще жадана, // Щоб терпів я в безгомінні!». Наш Віталік не з тих, хто мовчки терпітиме удари щербатої долі. Згадавши бандитську юність, інтелектуал-початківець – шарах! – висаджує в повітря авто свого суперника, місцевого авторитета. Кожний охочий, до речі, може цей подвиг повторити. У романі докладно виписано приготування і застосування вибухівки. Проте найменш переконливою видається поведінка зрадливиці Ліди, яка рве любовний зв’язок через одним-єдину фразу, вичитану в романі палкого коханця про її ще не старе тіло, а згодом начебто й через його бабійство-джиґунство. Прикро, що А. Дністровий, героїзуючи джиґуна, так примітивізує жінку. Здається, він навіть не здогадується, що закохана жінка теж здатна на вчинок, хай і без піротехнічних ефектів. Хоча, якщо мене не зраджує пам’ять, охоплена непереможними силами ревнощів, прегарна Клавдія Хероніма таки поцілила свого коханця з рушниці і з обох пістолів. З цього не випливає, наче Ліда мала вчинити з Віталіком так само. Одначе вік і тіло, м’яцкання по кутках, голий розрахунок і смішні образи зовсім ні до чого, коли йдеться начебто про вічне кохання, за яке платиться честю, кар’єрою, майном, життям нарешті. На такий крайній ідеалізм у почуттях – аж до самозабуття і самозречення – була, є й буде здатною з огляду на свою емоційну натуру саме жінка. З цього користали й користають, начхавши на фемінізм, усі бабії й джиґуни світу. Через нерозуміння невстійливої вдачі білоголових усі жіночі персонажі з-під пера А. Дністрового виходять або надто прісними, або нікчемними – жодного натяку на Емму Боварі, Анну Кареніну, бідолашну Леандру чи одурену Катерину. Навіть у люмпенізованих середовищах, до яких А. Дністровий виявляє підвищений інтерес, пристрастей не бракує: тут ласі жіночки влаштовують своїм суперницям такий мордобій – аж гай гуде. Здається, романіст з легким серцем узяв на віру домінуючу нині концепцію, згідно з якою наша сучасниця визута не тільки з пристрастей, а й з елементарних почуттів і переймається виключно своєю зовнішністю, здоров’ям, кар’єрою, безпечним сексом, а в перервах між цими важливими заняттями літрами п’є кров свого обранця. Звичайно, це спрощення, спричинене фемінізмом і війною статей. Одначе найбільше в романі А. Дністрового вражає вульгаризація кохання. Якщо вірити авторові, кохання, як і секс, міститься між ногами. Така локалізація не тільки надто вузька. Вона абсурдна. Якщо секс – це насолода, в яку беззастережно вірить і якій молиться людина масового суспільства, то кохання – найпереконливіший доказ індивідуалістичної людської природи, каркас людини, її емоційний і духовний хребет, Божий задум нарешті. Масове суспільство насміялося з кохання. Усі ми прагнемо насолод, ніхто з нас мучитися не хоче. Людина зреклася Божого задуму. Але чи стала від цього щасливішою? Це драматичне питання А. Дністровий у своїй любовній драмі дипломатично обходить мовчанкою. Масове суспільство зневажило літературу. Сьогодні літературою називається вся друкована продукція, а письменником – кожний, хто патетично клацає по клавіатурі комп’ютера. Байдуже. Адже переконання, наче література і кохання, нічого не варті, марниця. Їхня ціна завжди була високою, а в масовому суспільстві, де кожний так тремтить за власну шкуру, вона просто приголомшлива. Нема на те ради – література і кохання потребують одчайдухів, які, наповнивши слова і почуття живою кров’ю, безжурно співатимуть крізь віки:

Прийди раптом, смерте мила,
Вийми душу іспідтиха,
Щоб кохання люта втіха
Знов мене не воскресила.

Ох, немарно до них горнуться примхливиця слава й жіночі серця.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2008 р.

Роксана Харчук

(Джерело: Вітчизна)

Реклама
Rambler's Top100