І знову про фемінізм у сучасній українській літературі.

20.02.2012

Такий заголовок обраний свідомо, адже прочитання його повинно викликати у вас легке й сумовите зітхання, той знуджений пообідній стан, у якому порпаються в зубах після ситного обіду, відганяють мух і слухають медитативне дзижчання комарів.

Такий самий стан намагається викликати в читача і Анатолій Дністровий (київський поет, автор 4 поетичних збірок, кандидат наук з філософії) у своїй дебютній прозовій книзі.

Такий самий стан намагаються викликати в читача рецензії на цей новий прозовий твір, як-от: стаття Олени Шарговської в “Літературі Плюс” за червень 2001 р. під відлякуючою назвою “Pro- contraфеміністичний текст у сучасній художній прозі”. “На мою глибоко суб’єктивну думку, Анатолій Дністровий, скориставшись відомим прийомом “доведення від супротивного”, створив антиутопічний... перепрошую, антифеміністичний роман, що в унісон з “Польовими дослідженнями з українського сексу” й “Зеленою Маргаритою” (новий прозовий твір іншої київської авторки Світлани Пиркало – Н.С.) сприятиме появі “людини гідної”, і то вже не так важливо, якої вона статі. Адже фемінізм – це не боляче, це просто боротьба за рівні (лише рівні!) права для чоловіків і жінок”.

Дискусії про фемінізм у літературі вже встигли всім набриднути, як і дискусії про роман Оксани Забужко, тому не буду більше на цьому зупинятися, дозволю собі тільки погодитися з авторкою статті в тому, що фемінізм – це справді не боляче. Боляче щось зовсім інше. І не погодитися з тим, що не важливо, якої людина статі. Навіть якщо вона гідна. У деякий моментах чітко визначена стать – це дуже навіть приємно, що не кажіть.

Так от, “Невідомий за вікном” – назва дуже типова для української книги, із тим же успіхом так могла бути названа і книга поезії чи есеїв. Назва респектабельна, з легкою претензією і нульовою інформативністю. Нагадує “Стороннього” Камю, про екзистенціалізм, Weltsсhmerz і решту аксесуарів, що прикрашають імідж справжнього екзистенціаліста. Це відчуття тільки посилюється під час прочитання, коли герой звертається сам до себе на “ти”, чим підкреслює відсторонене сприйняття самого себе.

“В усіх людей є кволість: в одних – домашня, а в інших – ні. Дізнатися дуже просто: треба вистромити перед дзеркалом язика і старанно його оглянути, якщо на ньому однотонний і рівномірний наліт – це кволість домашня (вона в тебе була, коли ти ще жив із матусею), якщо ж наліт надто помітний, різнокольоровий, нерівномірний, що свідчить про цілий букет болячок, – це означає, що кволість недомашня”, – зразок стилю, у якому написаний твір. Вишукано (подекуди аж занадто) у мовному і стилістичному плані, трохи манірно, трохи патетично, з усвідомленням власної непересічності і спрагою поділитися нею зі світом. Словом, як і належить дебютній книзі.

Образ кволості перегукується із сартрівською “Нудотою”, як і образ головного героя, якого не розуміє ні далекий світ, ні близьке оточення. Та і сам він себе не розуміє, але таким і має бути справжній екзистенціаліст. Світ, створений у романі, – трохи штучний світ. Це світ інтелектуала, який спостерігає справжнє життя через вікно. І це свідома позиція, що засвідчує назва. Але це вже спроба зобразити і зрозуміти цей світ, а не втекти від нього у світ власних ілюзій. І це дуже добре.

А що ж до фемінізму, то, можливо, ця тема і справді хвилює автора. Я не помітила