Фемінізм як явище і слово, як життєва позиція і непристойна лайка (“Що ви від неї хочете, вона ж... феміністка!”) сьогодні настільки популярний, що натягати ґендерних досліджень можна з будь-якого прозового твору. Аж до поганих детективів, любовних романів і дешевого фентезі включно, де автор наділяє героїв феміністичними або патріархальними поглядами, так, од спини...

Яку ж літературу вважати за феміністичну? Однозначно — не все, що вийшло з-під пера авторів, відомих своєю відверто антипатріархальною позицією. Бо ж найвідоміші наші феміністки (такі, як С. Павличко, В. Агеєва, Т. Гундорова тощо) радше науковці, аніж письменниці. Із жалем засвідчую, що не маю жодної можливості висвітлити в рамках огляду ані ідеї, подані в “Дискурсі модернізму” С. Павличко, ані в “Поетесі зламу століть” В. Агеєвої чи “Франко — не Каменяр” Т. Гундорової; ні розглянути “Архітектурні принципи постмодернізму” С. Шліпченко та “Шевченків міф України” О. Забужко...

На берегах хотілося б зазначити, що, нібито за “законом Мерфі” (коли щось добре, то дуже добре, а якщо погано, то просто жахливо), українські письменниці поділяються на дуже розумних, феноменально талановитих, що їм ніби й не личить писати несерйозну художню прозу, і... ну, ви зрозуміли. Отже, виходить, що писати жіночі романи на рівні Джейн Остін у нас нема кому!

Але якщо казати про певний рівень тої ж таки белетристики, то цікаво буде порівняти два романи, розділені приблизно однаковим проміжком (близько десяти років) як за часом написання, так і за “віком написання”. Ідеться про “Польові дослідження з українського сексу” Оксани Забужко й “Зелену Маргариту” Світлани Пиркало. Тим більше, Оксана Забужко, а точніше навіть її твори, є реальним живим персонажем у “Зеленій Маргариті”.

Прикметна у цьому сенсі реакція героїні на порівняння її із Забужко (“...ти жінка і вона жінка, ти пишеш і вона пише” — на думку співробітника Маргарити, цього цілком досить, аби казати про повну ідентичність) — це щось на межі обурення і захоплення, яке складається з остраху загубитися в її тіні, з одного боку, та усвідомлення першопричинності “Польових досліджень...”, з іншого. Можна навіть спробувати довести, що пані Оксана передбачила появу “Маргарити”, і навести цитати з роману, які підтверджують це... Але ж здавалося, що самий факт виходу друком такої книжки викличе лавину копіювань і наслідувань та, врешті-решт, просто примусить жінок нарешті писати.

І дійсно, жінки почали писати, може, трохи пізніше, не одразу після появи “Польових досліджень...”, почали з’являтися спроби, нечасті, але деякі були навіть цікавими. Знаєте, як це буває: здається, уже добре, уже “в цьому щось є”, і от із нетерпінням чекаєш наступного твору авторки, адже він обов’язково буде явищем. І — облом. Один, другий... Бували й трагічні випадки, але про них не хотілося б говорити, а тим більше наводити приклади. Літературний бомонд ще не скоро забуде начебто талановиту дівчину, яка написала начебто вправну повість, зразок направду жіночого тексту. А вже наступний її твір спричинив далеко не літературний, а етичний та моральний скандал. Але це — випадок винятковий, правилом же можна вважати, коли авторка, після виходу більше чи менше вдалого твору (останнім часом такі книжки найчастіше видавались у рамках якого-небудь літературного конкурсу) зникала з поля зору назавжди.

У чому ж причина? Оксана Забужко в одному інтерв’ю казала, “що писати треба не за тими літературними стандартами, за якими тебе “учілі в школє”, оскільки ті літературні стандарти творилися не жінками. Тож не потрібно намагатися вступати в той образ, який тобі від початку нав’язує культура, а писати справді те, що ти відчуваєш, незалежно від того, писалося воно раніше, до тебе, чи не писалося. Думаю, що з цього моменту й починається власне жіноча проза, коли жінка, яка пише, відчуває, що їй тісно в тому літературному каноні, який вона застала”.

Нарешті (тьху-тьху, щоб не зурочити!) маємо дещо принципово інакше. Маємо твір, з появою якого “Польові дослідження з українського сексу” перестануть трактуватися, як єдиний, унікальний український доробок, створений жінкою у сфері сучасної художньої літератури. “Зелена Маргарита”, хоч і не дотягує за багатьма параметрами до Забужчиної прози (а хто за п’ять віків дотягнув до Шекспірової драматургії?!), все одно, безперечно, є відповіддю на вищенаведену цитату.

Але навіть на перший погляд видно дуже серйозну розбіжність між аксіоматикою “Польових досліджень...” і “Зеленої Маргарити”: у Забужко прийняття феміністичних поглядів суспільством є світлою мрією, ідеєю, за яку треба боротися на рівні держави або принаймні однієї окремо взятої пари. Маргарита Світлани Пиркало усвідомлює фемінізм як щось самозрозуміле, і тільки якісь бовдури чомусь (бозна-чому! Може, відсталі, а може, від природи дурні) цього не розуміють.

На жаль, посперечатись, у чім тут причина — чи дійсно за шість років відбулася докорінна перебудова української патріархальної свідомості, чи якийсь із романів відображає лише особисті погляди авторки й не має нічого спільного з дійсністю — не випадає через відверту різницю й у майстерності написання, і в емоційній силі романів. Тому мова йде радше про різне бачення отого заповітного права на самість різними поколіннями жінок-феміністок.

Психологізм “Польових досліджень...” неважко загубити за епатажністю тексту, хоча саме вона дає моторошно вражаючу глибину. Якої щасливо уникнула Світлана. Легкість молодої героїні не може не забивати памороки навіть її ровесникам, а що вже казати про людей чи то за віком, чи то за світосприйняттям старших. В одному випадку — через біль, у другому — через “нестерпну легкість буття”, але досить переконливо авторки доводять, що фемінізм є єдино можливою гідною формою як поведінки, так і способу мислення жінки. Цікаво, що думають із цього приводу чоловіки! Цікаво?!

Почитайте новий роман “Невідомий за вікном” Анатолія Дністрового! Він, а точніше — його ліричний герой, не тільки перегукується з чоловіками-персонажами усіх без винятку жіночих (у кращому розумінні цього слова) романів. Марко Сегеда, журналіст провінційної газети на початку роману і головний редактор тієї-таки газети наприкінці, являє собою дуж-ж-же симпатичний образ українського мачо. Тепер ми достеменно знатимемо, який вигляд має справжній, махровий антифемініст. Родзинка “Невідомого...” в тому, що таке ставлення (зверхнє, навіть зневажливе) головного героя до жінок ретельно вмотивоване автором. До різних — і до розкутої, самовпевненої, майже феміністки Валерії, і до міщаночки Марти, яка всі душевні сили — свої і коханого — витрачає на досягнення ідеалу “трьох К”. На фоні досконало абсурдної реальності Дністровий ретельно стенографує найменші корпускули взаємовідносин, складаючи цілісну картину за принципом мозаїки (Забужко, подаючи післяподійну рефлексію, досягає того ж результату шляхом мудрого аналізу).

Якщо зівставити всі три розглядувані твори, то перше, що хочеться вигукнути: “Вони всі пишуть про різних людей!”, персонажі Забужко, Пиркало й Дністрового демонструють таку разючу відмінність у позицію себе та оточуючих, яка пояснювана хіба що походженням із різних планет. Але штука в тому, що вони не тільки живуть в одній країні, ба навіть живуть однією країною, вони навіть не належать до суттєво різних соціальних верств.

І при пильнішому заглибленні стає очевидно, що, такі різні, автори знаходяться з одного боку барикад.

На мою глибоко суб’єктивну думку, Анатолій Дністровий, скориставшись відомим прийомом “доведення від супротивного”, створив антиутопічний... перепрошую, антифеміністичний роман, що в унісон з “Польовими дослідженнями з українського сексу” й “Зеленою Маргаритою” сприятиме появі “людини гідної”, і то вже не так важливо, якої вона статі.

Адже фемінізм — це не боляче, це просто боротьба за рівні (лише рівні!) права для чоловіків і жінок.

Я пропоную вважати Дністрового палким борцем за справу перемоги фемінізму. Зрозуміло, таємним

PRO- ТА CONTRA ФЕМІНІСТИЧНИЙ ТЕКСТ У СУЧАСНІЙ ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ.