Знаменита англійська романістка Айріс Мердок писала свого часу про те, що в минулому столітті найпопулярнішими були два типи романів -- "журналістський" і "кристалічний". Перші вона характеризувала як "нехитрі історії, розфарбовані побутовими деталями", де діють "безликі персонажі", а зовнішня, подієва канва оповіді відверто превалює над "непробивністю" внуштішнього світу. Характерними ж рисами других визначала висвітлювання, навпаки, внутрішнього світу, але, водночас, застосування герметичної, "самоцінної абстрактної літературоподібної моделі". Мердок підкреслювала, що її не влаштовують обидва варіанти, і говорила про необхідність синтетичного шляху.

В контексті становлення нової української прози маємо вже достатньо прикладів як одного, так й іншого з мердоківських дискурсів, -- тим паче, що в загальних рисах вони збігаються із більш звичним для нас поділом текстів на "масові" й "елітарні". Частина письменників -- відверто кажучи, найталановитіші -- скористалися свободою писання (проблеми з якою на художню літературу в нас наразі ще не поширюються) для того, аби зайнятися самовдосконаленням і експериментуванням, шліфувати до філіґранності власні творчі стилі й методи. Цим шляхом пішли В’ячеслав Медвідь, Микола Закусило, Олесь Ульяненко, Юрко Ґудзь, та й, безперечно, цьогорічний лавреат Шевченківської премії Євген Пашковський… Інші ж вирішили, що до так званого "масового читача" можна дійти лише з відвертим "милом", і його й продукують. Кому здуру випала нагода проглянути бодай так званий "бестселлер" братів Капранових нібито "про Шевченка", який важко назвати інакше, ніж російським словом "галіматья", той про цей дискурс має, гадаю, уявлення вичерпне. Хоча не можу не зазначити, що "причаститися милом" спробував навіть дехто з класиків, розтринькуючи талант і досвід на слиняві описи сексуальних пригод молоденьких школярок…

Хоча останнім часом ситуація нарешті, здається, почала змінюватися. З’явився роман Василя Кожелянка "Дефіляда в Москві", хоч і неоковирно написаний (наративний матеріал у ньому ледь не наполовину більший від власне романного тексту, а тому про персонажів, сиріч про характери, говорити майже не випадає), але його потужна енергетика не лише епатувала, а й змушувала думати, -- причому головою, а не тим місцем, де народжуються детективи. Відтак був "Басаврюк" Дмитра Білого -- публікація його в малотиражному елітарному часописі "Кальміюс" "масового читача", зрозуміло, не підкорила (книжкою цей роман готується лише зараз у "Смолоскипі"), але увагу фахівців привернула неабияку.

А щойно з’явився "Невідомий за вікном" Анатолія Дністрового -- роман, що повертає сучасній українській літературі традиційні риси добротної класичної української ж таки романістики: читабельність, інтелектуальність, інтригу. Але -- по порядку.

Читабельність. Сюжет твору загалом непереобтяжений і не без елементів детектива (власне, в детективі як такому я нічого поганого не бачу, -- якщо це, звісно, художній твір, а не "пудрення мізків"). Історія падіння, злету, а відтак і злетопадіння провінційного журналіста Марка Сегеди, яка відбувається не без участі представника відомої спецслужби й за активно й безнадійно заплутаних стосунків з жіноцтвом. Описано це все живою, зрозумілою, сучасною мовою (щоправда, саме мова й воліє бути кращою -- занадто часто "проскакують" русизми й неоковирності в авторському тексті, а не лише в мові персонажів, що зрозуміло і може бути витлумачено як художній прийом). А головне -- описано дуже динамічно, і динаміка ця досягається за рахунок не стільки насиченості подій, скільки майстерності автора в творенні сцен і центральних образів. Насиченість тут насправді не зовнішня, а внутрішня, підпорядкована не стільки діям, скільки думкам героя -- а на такому матеріалі читабельним робити текст дійсно непросто.

Щоправда, належно розпрацьовані, на жаль, далеко не всі образи. Надзвичайно живі, виразні й правдиві сам головний герой Марко Сегеда і одна з його коханок Марта. Образ іншої героїні Валерії, попри те, що саме на ньому будується одна з паралельних, але надзвичайно концептуальних сюжетних ліній, дещо розмитий, а образ каґебіста Веніаміна Назаровича узагалі міфологічний -- вочевидь, далася взнаки відсутність в автора досвіду спілкування з подібними типами.

Інтелектуальність. Вона, перш за все, полягає в традиції, на яку спирався Анатолій Дністровий, творячи свій текст. А вона, ця традиція, неабияка -- від "Перехресних стежок" Івана Франка та "Андрія Лаговського" Агатангела Кримського до "Міста" Валеріана Підмогильного й "Доктора Серафікуса" Віктора Петрова-Домонтовича. Виразно відчутні впливи філософії екзистенціалізму, зокрема, ремінісценції з романом Сартра "Нудота". Наголошую -- не наслідування, а ремінісценції. Вочевидь, далося взнаки те, що "в житті" автор роману є кандидатом філософських наук Анатолієм Астаф’євим. Але, до його честі, у творі справді "розлита" філософія, але абсолютно відсутнє "філософування". Герої мислять і діють або не діють (це вже як їм заманеться), але нічого не проповідують і нічого не намагаються "навчити", а тому мимоволі змушують мислити разом з ними й читача.

І, нарешті, інтрига. Вона полягає в тому, що запропонований Анатолієм Дністровим текст є жорстким "чоловічим" романом, який, судячи з перших відгуків на нього в періодиці, дуже імпонує критикам-чоловікам, але значно менше їхнім колегам критикесам, сиріч, критикиням. А "феміністок", яких у нас, особливо в довколалітературному середовищі, розвелося достобіса, узагалі неабияк виводить із себе. "Феміністок", звичайно, в лапках, бо до реального фемінізму вони, як правило, мають дуже мало стосунку, чому й бісяться. Але те, що на романі Дністрового вони спробують "відігратися", причому доволі боляче, сумнівів не викликає.

І воно й добре -- бо добротному творові зайва реклама не зашкодить. Тим паче, що, в контексті вищеозначених дискурсів з Айріс Мердок, цей твір дійсно претендує не на еклектичність, а саме на синтетичність "масового" й "елітарного".

Надзавдання з одним невідомим.