Ромен Ґарі (Еміль Ажар) : Життя попереду : Роман. Переклад з французької : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Надія Лещук (джерело: Студентське радіо “УКУпочці”)

Це треба слухати :-) Вмикайте колонки і тицяйте в "Джерело".

Автор рецензії: Ірина Ковальчук (джерело: Друг читача)

Якщо я вам скажу, що головний герой роману Ромена Ґарі «Життя попереду» – це хлопчина років дев’яти-десяти, який найбільше за все на світі любить морозиво, не має батьків і піклується про пуделька, щоб комусь дарувати своє тепло й бути потрібним, — то ви скажете, що таких багато. Але він – інший.

Момо (так його називають не тому, що він боїться бути арабом Мохамедом у Франції!) – хлопчина без конкретної дати народження, його мати-повія загинула від руки ймовірного батька хлопчини — її «сатанера» (згодом Момо дізнається, як правильно називається ця «професія»), тому він і опинився в нелегальному ... [ Показати всю рецензію ] «будинку для дітей» на квартирі у старої єврейки-повії Мадам Рози.

Там арабча опікується «молодими», а коли господарка починає нездужати — то й нею, причому так самовіддано та пристрасно, що мало сам не гине. Це вже навіть не схоже на реалістичну історію, казкою, певно, теж не назвемо… Це – життя, в якому Момо-дитині немає місця, він – завжди дорослий за покликанням або через дорослих. Та він не скаржиться: у нього є швидкі ноги для магазинних крадіжок, гострий розум для заробітку, жвавий погляд для спілкування та хвилинної приязні, але йому бракує уваги… та любові, тому якщо помре Мадам Роза, він залишиться сам на сам зі світом. Проте не залишить її на поталу лікарям-садистам: він знайде її родичів ув Ізраїлі, привезе їх на кабріолеті, запустить у небо літак…

«Життя попереду» – трагікомічна історія. У ній ви зможете знайти поради, як довести, у першу чергу, собі, що ваша присутність у цьому світі для когось важлива (навіть якщо немає підстав у це вірити); за яких обставин шоколад смакує краще; куди їхати, щоб побачити, як влаштоване сонце; хто насправді опікується дітьми; що найголовніше у Франції; для чого існує медицина; з чого/кого роблять хліб чорні; де найсумніше місце на тілі людському; чим смерть приваблива і т. д. Та найголовніше – як відповідати, коли тебе повчають дорослі й говорять, що ти ще надто молодий.

«Повірте старому на слово», – каже малий Момо, називаючи 30-річного чоловіка недосвідченим хлопцем, і має на це право. Незважаючи на лайно, що його оточує, він вчить напам’ять Віктора Ґюґо (хоче ним стати!), усвідомлює, що не можна жити без любові й не можна не жити, якщо ти вже народився, хай навіть арабом у Франції. Тому любов десь треба шукати. Момо, маючи бажання прокрутити життя назад (як це робить білявка Надін, коли дублює фільми), повернути Мадам Розі її сімнадцятирічну красу, не може цього зробити, але він любить синовньою любов’ю жінку, яка пережила Аушвіц, яка багато бачила та знає, яка любила його й навчила Момо цього дару.

У творі вже зовсім дорослий оповідач малює картини свого ще не зовсім дорослого життя. Звичайно, тло розвитку подій брудне й нечесане (часто-густо форма перекладеного тексту, на жаль, така сама), але чисті й красиві ті люди, які можуть бути Людьми в описаних екзотичних обставинах. Читайте «Життя попереду», щоб дізнатися, ким Момо та інші персонажі стають після того, як Мадам Роза відлітає, і чи варто спішити жити. Можливо, краще просто ловити момент?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана Жила (джерело: ХайВей)

2 грудня 1980 року, вистреливши в себе, Роман Касєв укоротив життя відразу двом видатним французьким письменникам – Ромену Ґарі й Емілю Ажару. Народжений у Росії 1914 року від матері-єврейки та невідомого батька, після багатьох років поневірянь Касєв став французом Роменом Ґарі. Він увійшов в історію як звитяжний пілот, герой організації опору “Вільна Франція”, друг де Ґолля, французький дипломат, красень, єдиний письменник – двічі лауреат Гонкурівської премії, якою нагороджують лише раз, хоч би й геніїв. Уперше він став лауреатом Гонкура 1956-го, а через дев’ятнадцять років знову здобув премію ... [ Показати всю рецензію ] під псевдонімом Еміль Ажар. Літературну містифікацію письменника викрили вже після присудження нагороди вдруге.
Ми навмисно акцентуємо на біографії автора, адже сповнене пригод, злетів і падінь, любові та розчарувань, гумору й трагізму життя письменника знайшло яскравий відбиток і в його книгах. “Життя попереду” – це трагікомічна історія материнської любові старої єврейки, колишньої повії, яка пережила Аушвіц (Освенцим), і синівської любові малого, покинутого повією арабчати. Твір, торкаючись “лоскотливих і неприємних” тем, бурхливим валом гуманізму зносить на своєму шляху всі земні конфлікти, спростовує догми (“Цікаво, що в нас суворо не карається, особливо, коли немає за що карати?”), висміює завчені ідеї (“Так, ніби є такі речі, які закінчуються добре”) і руйнує псевдоп’єдестали (“Дуже сподіваюся, що я ніколи не буду нормальним, лише покидьки завжди нормальні. Я робитиму все, щоб не бути нормальним”), звільняючи місце для того, чого завжди бракує людству – любові й толерантності. Бо “інший світ створюють поети”…

Уже з перших рядків книга полонить і веде читача лабіринтом непростої думки маленького араба Момо (він же Мухамед). Його, як й інших дітей повій, виховує стара єврейка мадам Роза в передмісті Парижа – Бельвілі. Наївний світ малюка, який, щоправда, не за роками розумний, зворушує, а подекуди примушує до сліз сміятися з його дитячої безпосередності: “Я був такий здивований, що забув боятися”.

Малий і всі навколо бачать, що він – інший. Уже в шість років хлоп’я зізнається, що інколи йому бракує його невідання, яке скінчилось у три чи чотири роки, адже “що менше маєш, то більше хочеться вірити”. Малий мріяв, як і Віктор Гюго, написати своїх “Знедолених”, бо в кожного знайдеться свій сюжет до книги, а головне, що там “словами можна робити все, не вбиваючи людей”.

“Лоскотливі” теми автор подає з гумором. Своє бачення геноциду над євреями й арабами він вкладає в уста малого Момо так: “Тривалий час я не знав, що я араб, бо ніхто мене не ображав. Мене напоумили тільки в школі”, або ж: “Я думаю, що євреї такі ж люди, як інші, та не треба на них за це сердитися”. Завдяки простодушним висловлюванням письменник висміює людську жорстокість, яку ми сприймаємо вже як норму: “Не знаю, чому я так на нього заївся, та гадаю, що мені було дев’ять чи десять років, і мені вже потрібен був хтось, щоб ненавидіти, як усім”. У трепетному ставленні малого до старої, утомленої життям єврейки з “дев’яносто п’ятьма кілограмами та хворобами, яких вистачило б на кількох людей”, автор порушує питання толерантності й людяності. “Я тоді не розумів, що, попри свою вагу, вона була делікатною жінкою”, – говорить про мадам Розу маленький Момо й додає: “Вона була така засмучена, аж не видно було, що вона потворна. На вулиці казали, що це жінка без жалю, і справді, не було нікого, хто б її пожалів”. Малий щиро зауважує, що “коли мадам Роза усміхається, то робиться не такою старою і відразливою, як зазвичай, усмішка в неї залишилася дуже молодою, і діє, наче косметичний крем”, а її надмір ваги Момо пояснював по-дитячому просто, але проникливо: “Коли довкола немає нікого, щоб вас любити, самотність перетворюється на жир”.

У книзі можна натрапити на безліч простих житейських істин, що сміливо претендують на метафори: “Вона ніколи не почувалась у цілковитій безпеці, бо для цього треба бути мертвим. А життя – це завжди паніка”, “Мені ніколи не подобалося завдавати людям болю, я – філософ”. Чотирнадцятирічний хлопець, “що зробив себе сам”, упродовж усієї оповідки виголошує вічні сентенції, які підказало йому життя. Він роздумує над щастям (“Я був такий щасливий, що волів померти, бо щастя треба ловити, поки воно є”), надією та сподіваннями (“Надія – це найміцніша штука, вона діє навіть на старих”), людськими потребами (“У нього не було нікого й нічого, попри все його соціальне забезпечення. Я думаю, бракує завжди найнеобхідніших речей”), любов’ю та відповідальністю (“Коли я вигулював свого собаку, то почувався Кимсь, бо я був усе, що він мав”) і божевіллям (“Психи – це люди, яким увесь час пояснюють, що в них немає того, що вони мають, і що вони не бачать того, що вони бачать, отож, зрештою, в них їде дах”).

Мадам Роза старіє і робиться немічною, а Момо змушений самотужки боротися з життям і за життя – своє та мадам Рози. Висловлювання письменника про старість інколи комічні, подекуди кумедні, а місцями до болю проникливі (“Кошмари – це те, на що у старості перетворюються мрії”). Про Мадам Розу, “життя в тілі якої уже почувається незатишно” маленький Момо каже: “Вона накладає багато макіяжу, та в її віці вже марно ховатися”, а своєму старенькому вчителеві Мосьє Амілю, якого називає “великою людиною, котрому обставини не дали нею стати” радить: “Ви вже такий старий, що вже час Аллаху подумати про вас, замість вам думати про Аллаха”.

“Час поволі приходить із пустелі зі своїми караванами верблюдів, він не поспішає, бо перевозить вічність”, – ось на такі поетичні роздуми можна натрапити у книзі, але це завжди гарніше, коли просто читаєш, аніж коли бачиш на обличчі старої людини, “в якої він щодня потроху відкрадає, бо час – неабиякий злодюга”, прикро констатує автор.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Медіапорт)

Зазвичай я затято сперечаюся з тими, хто говорить, ніби найбільша проблема сучасної літератури, української та перекладної, – це мати. Нецензурна лексика, що є неодмінною складовою сучасного дискурсу, має право на існування в літературних текстах, говорю я зазвичай. Однак читаючи деякі твори, українські та перекладні, доводиться визнати, що для окремих представників касти філологів мати справді є головною проблемою. Я маю на увазі слово «мати» – третя відміна, називний відмінок не збігається із знахідним, «мати» – «матір»… «Я почав вимагати свою мати», «мати я так ніколи і не знайшов», «вона вперше ... [ Показати всю рецензію ] заговорила зі мною про мати й батька, схоже, у мене були обидва» – подібні фрази можна зустріти мало не на кожній сторінці українського перекладу роману «Життя попереду» великого містифікатора французької літератури Ромена Ґарі (цю книгу він написав 1975 року під псевдонімом Еміль Ажар і отримав за неї свою другу Гонкурівську премію – безпрецедентний випадок, адже цю нагороду дають в одні руки тільки один раз :) ). З 1988-го існує російський переклад твору, а цього року видавництво «К. І. С.» вирішило порадувати україномовного читача.

Як показує досвід, критикувати перекладача в наш час дуже складно, адже які б мовленнєві помилки ви не знайшли у тексті, їх завжди можна списати на некомпетентність коректорів та редактора. Їм ми й припишемо всі ті мати, котрими рясніє текст книжки :).

Насправді мова в романі Ромена Ґарі за замовчуванням специфічна, адже оповідь ведеться від імені арабеняти Момо, котрий виховується в притулку для дітей повій у старої єврейки мадам Рози. Відповідно в його мовленні змішуються діалекти й арго, а також суто дитячі перекручення слів та словоформ, як, утім, і в мовленні інших персонажів: арабів, євреїв та негрів, мешканців проблемного паризького району Бельвіль. Попри всю цю мовленнєву строкатість оригіналу український переклад є досить стриманим лексично. Не заперечиш, ключові вирази на кшталт «сатанер» замість «сутенер» зберігаються, однак у цілому це не дуже грамотна українська мова з безліччю огріхів та пунктуаційних помилок («коли Супер став більшати для мене з погляду почуттів» (с. 14), «в іншого охоронця голова ще лишалася незайманою» (с. 29), «коли я знесилив» (с. 33), «високо улетіла» (с. 53), «спадщина» замість «спадковість», написання звертань з великої літери – «Мосьє Кадір» – тощо). І, звісно ж, численні «мати» :).

Якщо без жартів, то часте вживання іменника «мати» цілком зрозуміле – малий Момо страждає, нічого не знаючи про своїх батьків. Замість матері йому стає хвора єврейка мадам Роза, котру він мусить доглядати, якою б огидною вона не здавалася йому часом. Про деякі речі доводиться говорити цинічно – і Ромен Ґарі це робить, поєднуючи іронію і натуралізм, вустами дитини виголошуючи прикрі істини, бо ж усі індивідуальні страждання – це лише Господня ілюстрація для інших, а жити людина може майже за будь яких обставин, долаючи біль, голод, страх і самотність.

Зрештою, про книгу Ромена Ґарі написано багато, а 1977 року за романом «Життя попереду» вийшов художній фільм. Історія «однієї любові» насправді дуже жорстока: автор зі спокійною все терпимістю постмодерніста говорить про расову нетерпимість, життя соціального дна, проблему евтаназії та самотньої старості, підліткові комплекси, проституцію. Певно, він таки розумівся на тому – єврей з Вільно Роман Касев, котрий став героєм війни, французьким дипломатом, кавалером ордену Почесного легіону та зірковим письменником, і застрелився у віці 66 років, написавши у передсмертній записці: «Можна пояснити все нервовою депресією. Але в такому випадку слід мати на увазі, що вона триває відтоді, коли я став дорослою людиною, і що саме вона допомогла мені достойно займатися літературним ремеслом».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Чекан (джерело: журнал"Український тиждень")

В українському перекладі вийшла славнозвісна книга єдиного в світі двічі лауреата Гонкурівської премії Ромена Ґарі .

Насамперед треба зауважити: роман «Життя попереду» письменник опублікував під іменем Еміля Ажара, тому й отримав за нього премію, яку, як відомо, можна здобути лише раз у житті. Ця грандіозна літературна містифікація не була гонитвою за славою: на той час Ромен Ґарі вже мав свого Гонкура, найвищу літературну нагороду Франції. То не була також і відмова від себе: водночас він продовжував писати і у своїй звичній манері.

Поява письменника-фантома Еміля Ажара стала відповіддю ... [ Показати всю рецензію ] шістдесятирічного метра на черговий виклик долі. Саме тоді критики почали колективно цькувати Ґарі, закидаючи йому безнадійну творчу відсталість й застарілі мистецькі пріоритети. І особисте життя письменника йшло шкереберть: він конав в безвиході глухого кута любовних стосунків з американською актрисою Джин Сіберг, музою французького кінорежисера Жан-Люка Годара. Проте Ґарі не звик коритися обставинам, бо з самого дитинства знав: що б там не сталося – життя попереду. Завжди.

Особливо в Парижі, де й мешкають герої цієї книжки. Щоправда, не у омріяній усіма культурній столиці світу, а в її передмісті Бельвілі. Всупереч назві (красиве місто – фр.) – це було брудне й паскудне скупчення напівзруйнованих будинків, де знайшли прихисток маргінали, невдахи й бідаки, котрі так і не змогли стати ані порядними членами суспільства, ані справжніми французами. Араби, чорношкірі, євреї. Хвойди, волоцюги, сутенери, злодії… Серед цього міксу лузерів й відкрила притулок для малечі колишня повія, стара польська єврейка Мадам Роза. За невеличку платню вона брала на постій байстрюків, – дітей своїх колежанок-проституток.

Та з часом Мадам стала руїною: далися взнаки гітлерівський концтабір та й усе її стражденне життя. Вихованці розчинилися у світах, і тільки арабське хлопченя на прізвисько Момо, за якого й заплатили усього лише один раз, не може покинути свою благодійницю. Він стає її нянькою, миє й годує, опікуючись старою так зворушливо, самовіддано й щиросердо, що його починають сприймати за божевільного. Момо не хоче залишити її навіть, коли за нею приходить смерть…

Невигадлива й сентиментальна, часом кумедна, часом сповнена смутку, з неодмінними прошарками авторської іронії, – ця історія була з захватом сприйнята і французькою публікою, і високочолими критиками. Рефрен роману: життя не відбулося, якщо ти нікого не любив, – водночас банальний та святий, відомий людству, мабуть, ще з часів вигнання з Раю, зачепив мільйони читачів у світі. Книга миттєво була перекладена чи не усіма європейськими мовами і стала бестселером. Шалений успіх мав і фільм, знятий за романом, а виконавиця головної ролі Сімона Сіньйоре здобула премію «Сезар», французький аналог «Оскара»…

Omnia vincit amor – любов перемагає все. Цей урок життя дала Роману Кацеву (справжнє ім’я письменника) його мати – російська провінційна актриса Міна Овчінская. Впродовж усієї Другої Світової, яку письменник пройшов офіцером армії «Вільної Франції», він отримував на фронті від неї листи. І тільки повернувшись після перемоги, дізнався, що мама померла ще у 1942 році. Жінка знала, що невиліковно хвора, тому й написала 250 листів, «аби хлопчик спокійно воював», і віддала їх подрузі.

«Гори, гори, моя звезда…», – наспівувала вона, заколисуючи маленького сина, а згодом цей романс навіяв обидва псевдоніми письменника. В іммігрантських нетрях, перебиваючись з хліба на воду, мати спромоглася дати йому вищу освіту. І в найскрутніші хвилини як заклинання невтомно повторювала: «Мій син буде французьким дипломатом, кавалером ордену Почесного легіону, письменником не гіршим за Д’Аннунціо. Він вдягатиметься у Лондоні!» Її віра, надія та любов створили чудо: всі ці неймовірні пророцтва здійснилися. Син злиденної іммігрантки став легендою французької літератури, кінорежисером, генеральним консулом Франції, військовим льотчиком, героєм Опору, другом генерала де Голля й двічі отримав орден Почесного легіону.

Та доля все ж підготувала пастку. Нею стала та сама красуня-актриса Джин Сіберг, – хіпі й наркоманка, анархістка, пов’язана з рухом «чорних пантер» (радикальною афроамериканською організацією). За нез’ясованих обставин вона наклала на себе руки (Ґарі був впевнений, що її вбили), а він, як справжній мачо, виявився однолюбом, тож пішов з життя вслід за коханою. Завбачливо вдягнувши червону гумову шапочку для басейну, Ромен Ґарі вистрелив собі в голову.

Його альтер его, його улюблений, навіть нав’язливий образ, що з’являється чи не в усіх творах майстра (роман «Життя попереду» не виняток) – клоун. Мудрий і трохи сумний, бо скуштував цього світу сповна. Певно, він і підказав Ромену Ґарі останні слова передсмертної записки: «Я добре пожартував».

І наостанок. У 2001 році Посольство Франції в Україні заснувало Премію імені Григорія Сковороди за кращий переклад з французької мови на українську. 2009 року особливу відзнаку журі отримала Марина Марченко за переклад книги Ромена Ґарі «Життя попереду».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Дроздовський (джерело: ЛітАкцент)

1749 року, тобто рівно 260 років тому, побачив світ роман Генрі Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди». У тому далекому від нас тексті, що належить добі англійського сентименталізму (в поєднанні ще з бароковим мисленням), Філдінг прагнув показати, що людська природа все одно видає себе, незалежно від соціального виховання. Людина народжується з певними моральними рисами, які неможливо змінити. Натомість раціоналізоване суспільство, яке виховує за однаковими критеріями й на однакових схемах, прагне нівелювати те, що випадає зі стандарту. У Філдінга справжнє значення людини виявляється не тотожним ... [ Показати всю рецензію ] соціальному статусу: людина може бути глибшою, ніж соціальна роль, яка дає можливість їй реалізуватися в житті. Глибина людини розкривається через пізнання її внутрішнього світу, який не належить соціуму. Життя в суспільстві — лише гра, лише задана роль, натомість справжнє життя — попереду.

«Життя попереду» («La vie devant soi») — таку назву має роман Ромена Ґарі (Romain Gary; друге псевдо цього автора — Еміль Ажар. Як зауважують літературознавці, обидва псевдоніми пов’язані з російською мовою, зі словами «гореть» та «жар»). Ґарі — знаний французький письменник, який 2 грудня 1980 року покінчив самогубством, і тим самим обірвав життя своїм літературним двійникам.

Справжнє прізвище цього автора — Роман Касєв (народився 95 років тому, 8 травня 1914 року в Російській імперії у місті Вільно, в матері-єврейки, потім емігрував до Франції і здобув французьке громадянство). Певно, «російське» (формально) коріння і стало тим каталізатором, що пришвидшив появу цього автора в Росії, адже роман «Життя попереду» наші сусіди переклали ще 1988 року. Натомість роман, що здобувся Ґонкурівської премії першим («Коріння неба»/«Les racines du ciel», написано 1956 року), перекладено російською тільки 1999 року. Постать Ромена Ґарі вражає вже тим, що цей митець примудрився здобути аж дві Ґонкурівські премії за одне життя, хоча за положенням про цю нагороду вона може бути присуджена тільки один раз. Друга Ґонкурівська премія була здобута 1975 року саме за роман «Життя попереду», який 2009 року був опублікований в українському перекладі Марини Марченко у видавництві «К.І.С.» (в серії «Європейська проза»).

Зрештою, саме життя Ромена Ґарі може бути матеріалом для окремого роману (льотчик у лавах повітряних сил Франції, куди вступив, перебуваючи у Великій Британії; друг Шарля де Голля). Та й роман «Життя попереду» також містить занадто багато автобіографічних елементів та проблем, пов’язаних із життям автора (Ромену хтось надіслав свого часу листа, в якому описав, як його батько загинув перед дверима до Освенцима. А в романі «Життя попереду» Мадам Роза — одна з тих, хто фізично пережив Освенцим, проте — чи пережив психологічно?)

Ромен Ґарі перебував у Франції після знаменного «року Африки», коли багато африканських країн стали незалежними. І вихідці з тих країн почали активно переїздити до Франції, спадкоємиці великої імперії, домініони якої були на «чорному континенті». Тепер світ перевернувся: Франція змінила колір. Але ця інтервенція не принесла очікуваних результатів ані для вихідців, скажімо, з Алжиру, ані для французів, які відчинили двері для тих, хто вподовж століть перебував у колонізованому становищі. Таким чином, процес міжкультурного діалогу замінено процесом модифікованої «інтервенції»: вихідці з колоній так і не здобули омріяного щастя в імперії, вони змушені торгувати (в українському перекладі вжито лексему «гарувати») власним тілом або виконувати роль наймитів у Парижі, не маючи змоги жити в самому місті, здобувшись лише на Бельвіль, нову форму гетто, але вже начебто всередині імперії.

Якщо в романі Філдінга вся історія становлення людини (знайди) від малечку до дорослого віку розгортається упродовж 18 книг, то наразі історія знайди має значно інший часовий ареал —лише одна книжка майже на 150 сторінок. Перед нами хлопчак, який опинився в будинку літньої жінки-єврейки мадам Рози (певно, в цьому гротесковому образі варто вбачати щось на кшталт колоритного одеського персонажа тьоті Соні, тільки з трагічним внутрішнім наповненням). Будинок розташований у Бельвілі, у передмісті Парижа, районі доволі специфічному, адже там — скупчення людей не французької крові: євреї, араби, африканці… Одне слово, всі ті, хто з різних причин опинився у Франції.

Сам цей район повниться різними кримінальними елементами, грабіжницькі напади та мародерство тут — звична річ. І головне, окраса такого району — його борделі. Все це формує той простір, у якому починається оповідь про маленького арабського хлопчика Мохамеда, якого всі звикли називати просто Момо. Історія про Момо — це новий варіант історії про Тома Джонса. В обох є своя таємниця, обидва нічого не знають на початку про свою родину. Їх обох просто «підкинули» в інше гніздо (Тома до сквайра Олверті, Момо — до Мадам Рози, в минулому повії). Ось такий контраст вісімнадцятого і двадцятого століть. І головне, якщо тоді, в епоху Філдінга, автор мислив для своїх героїв щасливий фінал (таємниця все ж таки містила позитивну розв’язку, адже Том Джонс — людина благородної крові), то для Момо — життя попереду. Але яким буде це життя? Ким буде Момо, коли виросте? І чи не вб’ють його раніше, ніж він досягне бодай 20 років? Чи, може, він опиниться у в’язниці? Чи втече до Алжиру? Одне слово, барокова таємниця замінена ситуацією екзистенційної безвиході.

Тоді, у вісімнадцятому столітті, письменники вірили в щасливий фатум, який усе одно скеровує своїх обранців. Наразі цей фатум представлено іншими інституціями: поліція, організація, що займається всиновленням, бордель… І головне, що від народження людина ніби позбавляється своєї долі. Вона ніхто. Питання самовизначення, віднаходження власної ідентичності — одне з головних у романі Ромена Ґарі. Спочатку Момо вагається, хто він — єврей чи араб, ураховуючи неприязнь між цими двома світами. Він знає арабські слова. Але чи цього достатньо, щоби визначити, хто я? Тим більше, що поряд — також діти «без минулого». Момо каже: «Тривалий час я не знав, що я араб, бо ніхто мене не ображав. Мене напоумили тільки в школі», а ще: «Я думаю, що євреї такі ж люди, як інші, та не треба на них за це сердитися». «Імагологічні питання» в романі наскрізні, проблематика визначення «свого», «чужого» та «іншого» — визначальна в контексті розуміння життя Парижа, у змалюванні євреїв, африканців, арабів, їхньої моралі, філософії.

Все ж таки між Мадам Розою та Момо встановлюється певна дистанція, досить особлива. В тих епізодах, коли Роза говорить щось своєю єврейською мовою, Момо зауважує, що це «її» (Мадам Рози) мова, а не його. Таким чином, Момо вказує на свою інакшість, але він так і не має власного усвідомлення самості. Тим більше, змалку людина вже стає заручником стереотипів та соціального виховання. Але Момо опинився у Мадам Рози, яка має його виховувати, бо його мати — повія. Мадам Роза отримує щомісяця платню за утримання Момо — ось і все, що нібито зближує хлопчика та повію в минулому. Мохамед прагне зрозуміти, чи те, що його виховує Мадам Роза, — лише результат щомісячних грошових надходжень до її кишені? Тобто вона взяла на себе функцію матері, не маючи насправді жодних материнських почуттів до своїх вихованців? Хто ж батько Момо? Також загадковий чоловік, який з’являється посередині оповіді, щоб забрати свого сина. Як виявляється, він убив матір Момо. Але загадковим заишається питання про батьківство Момо.

За епіграф до роману взято слова з «Миртового саду» Яфірі: «Вони сказали: «Ти збожеволів через того, кого ти любиш». Я сказав: «Життя смакує тільки божевільним». Ця фраза є ключовою для розуміння екзистенційної суті «Життя попереду». Роман закінчується тим, що чотирнадцятирічний Момо втрачає свою «матір» Мадам Розу, яка ще раніше втрачає розум. Смертельно хвора, Мадам Роза в моменти божевільних нападів хоче втекти зі «свого» світу. Вона хоче тікати в Ізраїль. Але від чого тікає Мадам Роза? Від свого теперішнього? Від гріхів минулого? Чи від Освенцима, який тяжіє над її свідомістю? В передсмертний час ми повертаємося до «своїх» химер. «Кошмари — це те, на що у старості перетворюються мрії». У цьому разі це пекло минулого, пекло, через яке пройшла Мадам Роза, виживши фізично. Але що сталося з духом?

Тема пам’яті є однією з головних у романі. Пам’ять є — містифікація, таємниця. Пам’ять — небезпека, якої потрібно позбутися. Але й реальність сьогодення не краща: виживши після Освенцима, людина стає повією…

Момо шукає своє минуле, але минуле часом постає настільки моторошним, що може морально і психологічно знищити. Правда, сама романна оповідь поєднує комічний та трагічний регістри. Але все ж таки не варто трактувати «Життя попереду» як трагікомедію. Це трагедія ідентичності, трагедія молодих поколінь, які виростуть із таких, як Момо, та тих, хто перебуває поряд із ним у притулку Мадам Рози, хто позбавлений материнської опіки. Вихід із цієї ситуації — божевілля, втеча від реальності, яку неможливо прийняти раціонально. До Мадам Рози, попри всю трагічність цього образу, ми відчуваємо неприховану симпатію: вона прожила таке життя, яке зрештою відкрило перед нею картину божевілля. Але саме в божевіллі вона отримує насолоду від ілюзії казки. Правда, ця ілюзія живиться страшним корінням смертей, масового винищення євреїв. І знову — амбівалентність, переплетіння сміху та сліз.

Момо в романі є тим, хто споглядає, але з часом він стає учасником творення викривленої реальності. З дитинства він уже навчений красти, він часом робить шкоду в хаті, щоби лише подратувати Мадам Розу. Це травмована дитина («індиго»?), індивід із порушеною психікою. Але саме це порушення і робить його нестандартним, оригінальним. «Дуже сподіваюся, що я ніколи не буду нормальним, лише покидьки завжди нормальні. Я робитиму все, щоб не бути нормальним». Момо — людина філософського складу: «Мені ніколи не подобалося завдавати людям болю, я — філософ». Тільки в його філософії багато чого від шахрайського духу. Він, зрештою, не хоче, щоби від нього забирали Мадам Розу, як і вона свого часу оберігала його від поліції та іншого соціально правильного притулку. Момо вбирає Мадам Розу в її національне вбрання, перетворюючи момент смерті на карнавальне дійство. Лише так можна позбутися шлейфу пам’яті, що постає з величезної апокаліптичної катастрофи ХХ століття.

Важлива тема в романі Ромена Ґарі — зіткнення двох світів, власне, неможливість знайти контакт із Європою для тих, хто не є європейцем за кольором шкіри. Мадам Роза так і не змогла за все своє життя адаптуватися до французького світу. Момо також відчужений, він не довіряє людям, які для нього є хижими, адже прагнуть увійти без дозволу в його світ. Коли він краде яйце, а потім не хоче його віддавати навіть попри ніжні слова, які чує, — це лише показник того, що ця молода людина (Мохамедові лише чотирнадцять!) є чужим у цьому світі, і він має самотужки долати опір білого континенту (насправді він не відчуває справжньої любові та поваги до себе). Ця тема боротьби за виживання — одна з головних у книжці. Попри те, що роман претендує на постмодерністську техніку, проте постмодерністська іронія в ньому аж ніяк не знімає тієї історичної напруги та соціальної нерівноправності, почуття самотності, яке підштовхує до творення ілюзорного світу. Момо може знайти спільну мову з такими ж «знедоленими», як і він сам. Нова філософія знедоленості в ХХ столітті йде від Ромена Ґарі, перегукуючись у чомусь із філософією «Знедолених» Віктора Гюго. Тільки знедолені тепер інші.

У романі «Життя попереду» є така фраза: «Час поволі приходить із пустелі зі своїми караванами верблюдів, він не поспішає, бо перевозить вічність». Здається, що конфлікт роману виринає з конфлікту неспівмірності двох філософських позицій: Сходу та Заходу. У Франції час перетворюється на постійний марафон: треба заробити гроші, щоби заплатити за житло, щоби купити харчі. Але не всі можуть стати повноцінними членами французького суспільства, тому й доводиться йти «гарувати» в борделі. Але час на Сході, час для представника арабської культури — це час, який нікуди не тікає від людини, все в руках Аллаха, і тільки Аллах вирішує долю кожного. Європа втратила відчуття фатуму, який іще був присутній у романі Філдінга. Натомість цей фатум маємо в світогляді героїв із арабського світу. Мохамед говорить до свого навчителя Мосьє Амілю: «Ви вже такий старий, що вже час Аллаху подумати про вас, замість вам думати про Аллаха».

Отже, така історія Тома Джонса ХХ сторіччя — арабчати Момо, яку переповів уже класик французької літератури Ромен Ґарі. Сподіваюся, що ця книжка, в якій із «журбою радість обнялась», буде цікавою для українського читача.

Інтерес сучасних видавництв до літератури попередньої епохи, яка відображає досвід екзистенційних шукань, не випадковий. Можливо, варто було трохи більше пропрацювати над стилістикою перекладу. Часом наявні мовні недбальства. Зрозуміло, що французький автор прагнув навіть на рівні синтаксису передати мову людей, далеких від літературних норм, але в українському перекладі такі фрази читаються часом занадто важко через свою неоковирність. Та, зрештою, роман про Момо — це роман про не-життя, про боротьбу, про хвороби, про «чорний» Париж і борделі…

Але, ні, здається, що для автора все це ще не життя, а справжнє життя попереду. Тож ця життєствердна формула змушує замислитися над тим, чого бракувало ХХ сторіччю, щоби не повторити його помилки і не відчиняти скриньку Пандори.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дана Рудик (джерело: ЛітАкцент)

Роман Кацев мав багато імен-псевдонімів: Ромен Ґарі, Шатан Боґат, Еміль Ажар, Фоско Сінібальді. Кожне з них стало назвою певного розділу дивовижної книги його життя. Роман Кацев народився у 1914 році у Вільно. Ромен Ґарі був французьким льотчиком, дипломатом і кавалером ордену Почесного легіону. Шатан Боґат писав кримінали. Фоско Сінібальді у своєму творі «L’homme la colombe» піддав критиці політику ООН. Еміль Ажар почав свою літературну кар’єру «з нуля» й став автором чотирьох вельми популярних книг. Ромен Ґарі закінчив своє життя самогубством у 1980 році в Парижі.

У 1956 році Ґарі отримав ... [ Показати всю рецензію ] Ґонкурівську премію за роман «Коріння неба». Через майже три десятиріччя письменника Еміля Ажара було відзначено цією ж нагородою за книгу «Життя попереду» (1975). Ніхто й не здогадувався про справжню особу автора. Щоб підтримати цю містифікацію Ромен Ґарі попросив свого племінника (de facto – свого секретаря) Поля Павловіца з’явитись замість нього на урочистій церемонії нагородження. Таким чином він став тим єдиним письменником, котрий двічі отримав престижну літературну відзнаку братів Ґонкурів. Лише після його смерти Павловіц відкрив світові таємницю Еміля Ажара... До того часу роман «Життя попереду» вже встиг розійтись кількамільйонним тиражем.

Про що ця книга?

Французи зазвичай не оселяються у малопрестижній паризькій дільниці Бельвіль. Це люмпенський «кольоровий» район, який густо замешкують емігранти, нелегали, повії, сутенери та злодії. Стара єврейка Роза, сама у минулому повія, для того, щоб якось утримати себе, дає прихисток дітлахам інших проституток – провадить для них щось на зразок інтернату. Серед її підопічних є арабський хлопчик Момо (Мохамед). Дитина нічого не знає про своїх батьків, навіть про день свого народження. Потреба любови й акцептації переповнює його й часто штовхає до ірраціональних – здавалось би – вчинків. Хлопчина мешкає у Мадам Рози чи не найдовше з усіх її вихованців. Між хворою змученою жінкою, що у минулому пройшла пекло Освєнциму й заробляла на прожиття власним тілом, та кільканадцятирічним Момо народжуються щемкі, зворушливі відносини. Спочатку Роза опікується Момо, та згодом її здоров’я сильно підупадає: вона часто втрачає пам’ять, її треба мити, одягати й годувати. І тоді підліток самозречено доглядає стару. У цьому йому допомагають доктор Кац, трансвестит Лола – у минулому сенеґальський боксер, четверо братів Заумів, Валумба зі своїми одноплеменцями та ін. Усім цим подекуди екзотичним персонажам притаманна одна спільна риса – доброта у відношенні до ближнього, ким би він не був... Так старий торговець килимами Аміль заміняє почасти Момо його батька, коли причащає хлопця до арабської культури, або ж просто розмовляє з ним на різні теми.

Момо залишається зі своєю колишньою опікункою до самого кінця. Один із героїв роману називає їхні відносини «гарною історією любові». Ця історія також є своєрідним парадоксом: дитина повії та вбивці виявляється здатною на несамовиту відданість. А Мадам Роза, у свою чергу, боячись, аби бідність не примусила вродливого Момо торгувати собою, вимагає від нього присягу, що той ніколи не займатиметься проституцією.

Нарацію провадить головний герой, тож роман написано досить специфічною мовою. Вона досконало передає почуття, емоції, враження підлітка – все те, з чого складається його світобачення. Мабуть не кожному читачеві буде до снаги отой натуралізм, з яким Момо веде свою розповідь, проте він вповні передає трагізм існування героїв. Хлопчині притаманні незвична вразливість і гострий розум. Лікар Кац говорить йому: «Ти дуже розумний хлопець, дуже чутливий, навіть занадто. Я часто говорив Мадам Розі, що ти ніколи не будеш таким, як усі. Подекуди з таких, як ти, виходять великі поети, письменники, а деколи [...] бунтівники».

Щиро сподіваюся, що ви полюбите героїв цієї книги. На мою думку, видавництво «К.І.С.» зробило чудовий подарунок тим українським читачам, які ще не мали змоги познайомитись з творчістю Ромена Ґарі. Додайте сюди вдалу обкладинку та зграбний переклад твору – попри вищезгадану особливість його мови.

І на завершення хочу приточити ще один фрагмент роману:

« – Мосьє Амілю, а можна жити без любові? [...]

– Так, – сказав він і схилив голову, наче від сорому.

Я заплакав».

Думаю, що кожному з нас варто замислитись над тим, чим є наше життя без любови.

Бо саме це хотів сказати своїм читачам автор. Принаймі так мені здається.

[ Згорнути рецензію ]