Час – неабиякий злодюга.

 
Час – неабиякий злодюга
Книжки за жанрами

Всі книжки (1552)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

01.11.2010

Рецензія на книжку:
Ромен Ґарі (Еміль Ажар). Життя попереду : Роман. Переклад з французької
(Переклад: М.Марченко)

2 грудня 1980 року, вистреливши в себе, Роман Касєв укоротив життя відразу двом видатним французьким письменникам – Ромену Ґарі й Емілю Ажару. Народжений у Росії 1914 року від матері-єврейки та невідомого батька, після багатьох років поневірянь Касєв став французом Роменом Ґарі. Він увійшов в історію як звитяжний пілот, герой організації опору “Вільна Франція”, друг де Ґолля, французький дипломат, красень, єдиний письменник – двічі лауреат Гонкурівської премії, якою нагороджують лише раз, хоч би й геніїв. Уперше він став лауреатом Гонкура 1956-го, а через дев’ятнадцять років знову здобув премію під псевдонімом Еміль Ажар. Літературну містифікацію письменника викрили вже після присудження нагороди вдруге.
Ми навмисно акцентуємо на біографії автора, адже сповнене пригод, злетів і падінь, любові та розчарувань, гумору й трагізму життя письменника знайшло яскравий відбиток і в його книгах. “Життя попереду” – це трагікомічна історія материнської любові старої єврейки, колишньої повії, яка пережила Аушвіц (Освенцим), і синівської любові малого, покинутого повією арабчати. Твір, торкаючись “лоскотливих і неприємних” тем, бурхливим валом гуманізму зносить на своєму шляху всі земні конфлікти, спростовує догми (“Цікаво, що в нас суворо не карається, особливо, коли немає за що карати?”), висміює завчені ідеї (“Так, ніби є такі речі, які закінчуються добре”) і руйнує псевдоп’єдестали (“Дуже сподіваюся, що я ніколи не буду нормальним, лише покидьки завжди нормальні. Я робитиму все, щоб не бути нормальним”), звільняючи місце для того, чого завжди бракує людству – любові й толерантності. Бо “інший світ створюють поети”…

Уже з перших рядків книга полонить і веде читача лабіринтом непростої думки маленького араба Момо (він же Мухамед). Його, як й інших дітей повій, виховує стара єврейка мадам Роза в передмісті Парижа – Бельвілі. Наївний світ малюка, який, щоправда, не за роками розумний, зворушує, а подекуди примушує до сліз сміятися з його дитячої безпосередності: “Я був такий здивований, що забув боятися”.

Малий і всі навколо бачать, що він – інший. Уже в шість років хлоп’я зізнається, що інколи йому бракує його невідання, яке скінчилось у три чи чотири роки, адже “що менше маєш, то більше хочеться вірити”. Малий мріяв, як і Віктор Гюго, написати своїх “Знедолених”, бо в кожного знайдеться свій сюжет до книги, а головне, що там “словами можна робити все, не вбиваючи людей”.

“Лоскотливі” теми автор подає з гумором. Своє бачення геноциду над євреями й арабами він вкладає в уста малого Момо так: “Тривалий час я не знав, що я араб, бо ніхто мене не ображав. Мене напоумили тільки в школі”, або ж: “Я думаю, що євреї такі ж люди, як інші, та не треба на них за це сердитися”. Завдяки простодушним висловлюванням письменник висміює людську жорстокість, яку ми сприймаємо вже як норму: “Не знаю, чому я так на нього заївся, та гадаю, що мені було дев’ять чи десять років, і мені вже потрібен був хтось, щоб ненавидіти, як усім”. У трепетному ставленні малого до старої, утомленої життям єврейки з “дев’яносто п’ятьма кілограмами та хворобами, яких вистачило б на кількох людей”, автор порушує питання толерантності й людяності. “Я тоді не розумів, що, попри свою вагу, вона була делікатною жінкою”, – говорить про мадам Розу маленький Момо й додає: “Вона була така засмучена, аж не видно було, що вона потворна. На вулиці казали, що це жінка без жалю, і справді, не було нікого, хто б її пожалів”. Малий щиро зауважує, що “коли мадам Роза усміхається, то робиться не такою старою і відразливою, як зазвичай, усмішка в неї залишилася дуже молодою, і діє, наче косметичний крем”, а її надмір ваги Момо пояснював по-дитячому просто, але проникливо: “Коли довкола немає нікого, щоб вас любити, самотність перетворюється на жир”.

У книзі можна натрапити на безліч простих житейських істин, що сміливо претендують на метафори: “Вона ніколи не почувалась у цілковитій безпеці, бо для цього треба бути мертвим. А життя – це завжди паніка”, “Мені ніколи не подобалося завдавати людям болю, я – філософ”. Чотирнадцятирічний хлопець, “що зробив себе сам”, упродовж усієї оповідки виголошує вічні сентенції, які підказало йому життя. Він роздумує над щастям (“Я був такий щасливий, що волів померти, бо щастя треба ловити, поки воно є”), надією та сподіваннями (“Надія – це найміцніша штука, вона діє навіть на старих”), людськими потребами (“У нього не було нікого й нічого, попри все його соціальне забезпечення. Я думаю, бракує завжди найнеобхідніших речей”), любов’ю та відповідальністю (“Коли я вигулював свого собаку, то почувався Кимсь, бо я був усе, що він мав”) і божевіллям (“Психи – це люди, яким увесь час пояснюють, що в них немає того, що вони мають, і що вони не бачать того, що вони бачать, отож, зрештою, в них їде дах”).

Мадам Роза старіє і робиться немічною, а Момо змушений самотужки боротися з життям і за життя – своє та мадам Рози. Висловлювання письменника про старість інколи комічні, подекуди кумедні, а місцями до болю проникливі (“Кошмари – це те, на що у старості перетворюються мрії”). Про Мадам Розу, “життя в тілі якої уже почувається незатишно” маленький Момо каже: “Вона накладає багато макіяжу, та в її віці вже марно ховатися”, а своєму старенькому вчителеві Мосьє Амілю, якого називає “великою людиною, котрому обставини не дали нею стати” радить: “Ви вже такий старий, що вже час Аллаху подумати про вас, замість вам думати про Аллаха”.

“Час поволі приходить із пустелі зі своїми караванами верблюдів, він не поспішає, бо перевозить вічність”, – ось на такі поетичні роздуми можна натрапити у книзі, але це завжди гарніше, коли просто читаєш, аніж коли бачиш на обличчі старої людини, “в якої він щодня потроху відкрадає, бо час – неабиякий злодюга”, прикро констатує автор.

Оксана Жила

(Джерело: ХайВей)

Реклама
Rambler's Top100