Ростислав Мельників : Апокрифи степу : (поезія 1992-2012 рр.) : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Роман Кухарук (джерело: Літературний форум)

Збірка поезій АПОКРИФИ СТЕПУ Ростислава МЕЛЬНИКІВА принесла мені море естетичної насолоди (реалізація набутків поетичної школи 20-х років минулого сторіччя, єдність форми і змісту, доречна а ненав’язлива олівцева графіка Уляни, наскрізний вірш, що як чисте кастильське джерело струменить у повноцінній бароково-модерній художній реальності книжки) і приємно здивувала.
Ростислав МЕЛЬНИКІВ у цій книжці, яка сама є дивовижною живою радістю пізнання творення, і ніжний («а там за обрієм народиться дівча…», «вечір на доторк як спогад на двох»), і радісний («я твій Йона, маленький Боже, я сто років тебе ... [ Показати всю рецензію ] не бачив», «місто – яблуко червоне – з підвіконня впало й покотилось… дощ пішов – солодка хтива злива», «жовто кульбабиться травень, втому знімаючи з ніг»), і аґресивно-грубий («і самота певне як місячні», «в таємній країні свого божевілля», «широкоштанних збуджених каштанів», «моя країна – велика фабрика еміґрантів», «черви виїли яблуко літа»), і мовотворчий («тишить», «дзеркалити», «пожовклолисто»), і метафорично-винахідливий («і небесні шляхи засихають в огудину», «яблуко впало на аркуш», «падання вулиць», «небесіння сині квіти», «леліє пісня зубчень втечі сенсу», «гірчичну черепицю змиє дощ», «мій погляд – рожевих квітів горщик що з другого поверху падає», «на церквах кульбабами баниться», «про за віршовану кольором»). Осібно варто відзначити вірш, де війна «це суцільний і повний пездець» та портрет тітоньки, що мріяла про капелюшки але ніколи їх не мала і так і пішла за лелекою (гарний замінник траурного визначника «померти»), а ще – вірш про природу творчости: поет прагне написати поему про степ, але якось усе не виходить, щось вічно йому заважа. Цікавими є і окрушини в один рядок: «ці ріки плинуть поза наші сни», «тче дощ весняний теплу млість імли», «ніч замикає тишу й темінь трав», «плин небес течією підхопить мандрівку твою…».
Властиво автор післямови Олег СОЛОВЕЙ слушно відзначає, що АПОКРИФИ СТЕПУ -- це «двадцять років любови і сподівань – чим, власне, і є поезія. якщо вона справжня», а ув автора «поетикальний світогляд».
Вивершується збірка чудовим а величезним кроком у новий простір поезії – вірш ЧАС РИБАЛИТИ: «але він ніколи до пуття й не знає чому випадає комусь прокинутись рибою». Він це Бог, що скидається на гарківського пролєтарія, що ловить людей мов рибу на березі Лети.
Наскрізний вірш:
Промайне пілігрим
Уламки розбитого дзеркала
На мапі Євразії
Руса вода руда
Патока тиші
День другий осені
Жовток ворожіння
Котиполе неба
Юний один
День як спис
війна
остання молитва
а там за обрієм
сліди лисиці
острів
апокрифи степу
небо Атлантики
зіпнуте словом «наче»
вечір на доторк
місто на дощ
на синім морозі
самотня країна
присмаком самости
на схилі небес
по той бік місяця
небо степів
край галасвіта
шляхи на долоні
початок церемоній
різьблені сни віконниць
ведмежатко ґрізлі
стуманеним кришталем
акваріум неба
панцир черепахи
пустотливе лисенятко
велика фабрика емігрантів
ландшафт за вікном
жовті знамена
дзвони
вічні нічні гречкосії
поема про наш степ
тихий полустанок
глек подорожнього
яблуко літа
похилі вежі речень
степом сколисаний сон
осени дерев’яний годинник
лінії на долоні
споглядання гір і ріки
таємниці варязького ордена
клинопис клена
про країну Кульбабію
рожевих квітів горщик
поза наші сни
між хмаровинням
млість імли
очеретяна вістка
темінь трав
павутина життя
на лезі снів
пісня смутку
далекі пташині ключі
риба весен
жовтавий парку колір
на далекій перехресній станції
одаліско з піни
вірші твоїм іменем
де ти і я
плин небес
старий мандрівник
сквола стигне час
третя зоря
суцільна отесаність каменю
пахне осінню
просто травень
панна самотність
ангели стомлені снять
помаранчі млинів
час рибалити
і озеро відійде наче сон
ранок подорожнього.
Отже, купуйте і читайте сю дивовижну українну і вартісну поезію.
Сподіваюсь, що наступної книжки не доведеться чекати аж так довготривало.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Люднова (джерело: ЛітАкцент)

Ростислав Мельників. Апокрифи степу. – Л.: ВСЛ, 2016

«Апокрифи степу» Ростислава Мельникова – збірка поезій багатошарових, зі своєю герметичністю. Вона сповнена сенсів і змістів, котрі автор не приховує від читача і таких, що завуальовані під пилом семантичних конструкцій та фоностилістичних засобів. Саме тому «Апокрифи…» орієнтовані на вибагливого та уважного читача, готового до вдумливого прочитання символів та алюзій на Семенка і Йогансена. Ця книга вмістила в собі вибрані твори за 1992-2012 рр., що помітно за її структурою (де чи не кожен наступний вірш доповнює попередній) і виваженістю ... [ Показати всю рецензію ] часом, що стає причиною сприйняття деяких поетичних зразків на широкій дистанції від сучасності. Але не у випадку із закладеними в них сенсами.

Найперше, що помічаєш у збірці – наскрізний архетипічний світ українця, у центрі якого – степова стихія. Так, поезія Мельникова стає ще одним артефактом, що засвідчує ментальну приналежність українця до степу як архетипу рідної землі. Звісно, збірка не позбавлена й долі урбанізму, але степ постає у ній ментальним кодом: «Як убити дракона / що в мозку засів наче степ…», «Інколи здається, / що він існує лишень у моїй, / а чи твоїй / уяві, / оцей наш степ».

Та мова не лише про степ. Він – просторове буття текстів, що поруч із часом та рухом, є відправною точкою для переплетення різних тем і мотивів. Архетипічний світ відкривається у кожній поезії образом-символом сонця, вогню, що знаходить свої трансформації у характерних для фольклору й міфології символах колеса, ока, хреста, оленя, які доповнюються колоцентричністю часу (у Мельникова – від осені до весни із герметичним образом риби) та [о]-візіями на фоностилістичному рівні: «…Снять дракони / півкулями Мозку на Осінь / І Сторожа Богів / наче колесо / з Осі / Обриває Галактики Розклад Відчалення… / І на / вістрі / зіниць / пада / обертом / ВСЕСВІТ / О / Богине / остання / Кобиляча / го- / ло / во».

Колоцентризм часу є однією із найпрозоріших відсилок до фольклору у збірці. Але уявлення про час із кожним віршем набуває несподіваних форм: якщо спочатку натрапляєш на метафору «птахом часу» і «дерев’яний годинник», то надалі зустрічаєш герметичний образ дерева, який постає як втілення світового дерева: «Маленька Весно / подаруй мені / ДЕРЕВО / я на нього / по-вісю / вісь / моєї землі / ну а поруч / поставлю / акваріум неба / із відбитками / рибок / ранішніх снів». Насправді українці дерево використовували на позначення року, а саме – малювали так звану «сосонку» із багатьма гілочками. І весна фігурує у вірші не випадково, адже рік у нас першопочатково починався із пробудженням природи та поверненням пташок із вирію (образ «ирію» також зустрічається у збірці).

Водночас під час подорожі надтекстами «Апокрифів степу» натрапляєш і на дерево як код до дешифрування образу оленя, заявленого у вірші «Жовтавий парку колір». Олень доповнює наявну у збірці символіку сонця, адже в українських народних уявленнях він символізує саме світло і життя, сонячне божество. Крім того, у поезії «Жовтавий парку колір» набуває рис світового дерева і не випадково, адже саме цю тварину зображували українці біля дерева життя та інколи як таку, чиї роги переходять у саме дерево: «Біг олень / ріг / сохатих / звисали грона винограду / сплітало / вежі й башти / замку…».

Уже на середині збірки розумієш, що унікальним у ній є не фольклоризм як ключ до прочитання герметичних віршів, а гармонійне побутування символів і образів та їхні взаємозв’язки з усіма темами і мотивами, де метатексти ніби існують цілісно, створюючи новий світ. Власне цей світ є особливим ще й тому, що у ньому крім народного міфологізму постає міфологізм авторський у герметичному різнобарв’ї: «Втім, це не завжди так: / і метелики корів, / що народжують сонце / можуть / зачіпати / вименем спраглих / і тоді / місцевий поет / починає читати / Але сьогодні / іде дощ…».

Подорожуючи далі просторами поезій Мельникова, тільки під кінець книги починаєш дійсно розуміти всю глибину образу-символу риби та те, що вона є ніби ключем до прочитання й інших герметичних кодів, та й мотивів. Риба в народних уявленнях є посередником між небом і землею, «птахом землі» і саме вона замикає список проявів мотиву подорожі у збірці, адже мова йде не лише про життєвий шлях, еміграцію, останню путь, подорож Йони, а й про подорож між двома світами. Риба, символізуючи відродження, очищення та життя, за легендами, є посередником під час переправлення покійників на той світ. Змішавшись із християнськими уявленнями про Христа та його апостолів, котрі були рибалками, цей образ стає багатогранним: «Час рибалити – ледьсвіт обійма тихі плини небес / і Господь встає закинути вудку найпершим – зрештою це його святий обов’язок…». Риба тісно пов’язана і з часом, адже за віруваннями коли настає зима і вода замерзає, риба засинає, а прокинувшись, розбиває кригу і тим самим втілює весняне відродження, воскресіння природи (метафора «риба весен»), замикає колоцентризм часу, мотив подорожі і мотив життя і смерті.

Але, зрештою, всі лінії перехрещені в одній просторовій точці – степу, та в Мельникова немає просто степу, у нього «небо степів». А хто ми в нім? Мандрівні дяки, перекотиполя самотні, подорожуючі (слова, що надає нам автор на самій поверхні текстів), чи ті, хто вічно зберігатимуть ментальну пам’ять про степ як дорогу додому та до самого себе? Поезія викликає багато запитань, на які хочеться давати відповіді, перечитуючи її вдруге, і втретє, відкриваючи нові сенси. Так, на перший погляд здається, що вірші збірки можна охарактеризувати провінційністю і не актуальним відходом від урбаністики. Але, глибоке прочитання із пошуками відповідників та асоціацій наявним метатекстам, до чого, як на мене, і спонукає автор, надихає на думку про подорож-спробу віднайдення власного шляху як українця. І декілька представлених віршів про війну ніби підкреслюють це. Здається, читачеві автор пропонує відгадувати у герметичності самого себе, дещо відкидаючи здобутки урбаністичної культури і повертаючись до витоків: туди, де немає випадковостей, як і в символіці збірки. І, напевно, Ростислав Мельників таки правий, «Поема Про Наш Степ» так і залишиться ненаписаною та й, цілком ймовірно, що доки ми, українці, існуємо, у ній немає потреби:
це
усе
вже й не так випадково:
риба весен
і
на
щастя
підкова
А по тому
народиться
степ

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2017/03/23/poezija-stepu/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: ЛітАкцент)

Таємниці метафор

І другий важливий умовний «напрям» поезії 2016 року. Книжки, в яких більшу роль відіграли вектори герметичності, естетства, де над іншими літературними виявами домінували образ, метафора, зрештою – метафізика.

Номером один мені тут виглядає збірка «Апокрифи степу» Ростислава Мельникова (Видавництво Старого Лева). Збірка давним-давно очікувана, кілька разів анонсована, але щоразу це був фальстарт. Що ж, «відлежувалася» вона недаремно. Маємо-бо цікаву, складну, внутрішньо розгалужену книжку для справжніх поціновувачів. Із дуже різними настроєвими та стилістичними регістрами, ... [ Показати всю рецензію ] з багатими алюзіями. Мельників уміє на майже сусідніх сторінках апелювати до барокових традицій і розмірковувати про грань, на якій стаєш «занудним старим пердуном». І те, й друге виходить переконливо. Як і, приміром, візуальна гра:
Ми
вічні
нічні
гречкосії
Осінь
Лапáє
диМ
сивиМи
рукаМи
туМанів
Ми
запрягаєМ
степ (…)
Чи постіндустріальна романтика:
поїзди моєї республіки
не завжди приходять вчасно
поїзди моєї республіки
не завжди знають своєї наступної станції
інколи вони їдуть безвісти і не повертаються взагалі
тоді розпачливий крик проймає залізницю
подейкують
то голосить привид першого паровоза

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2017/01/18/torishnja-poezija/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Читомо)

Ростислав Мельників. Апокрифи степу. –

Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 144 с.

Нарешті я читаю книжку, якої очікував не рік, не два і навіть не п’ять. Це – нова книжка чудового харківського поета Ростислава Мельникова «Апокрифи степу». Вона «збиралася виходити» вже не раз, але постійно щось заважало. Зрештою, й сам Мельників пише не надто часто, тому матеріал для нових поетичних зіброк накопичується поволі.

Поезія Мельникова – це і просторовий, і мовний експеримент, і пошук, і складні підтексти, і символи, і водночас тепла жива емоція, проникливість та чуттєвість. Хоча в деяких ... [ Показати всю рецензію ] текстах цей поет уміє бути й жорстким. Важливий і культурологічний бекґраунд: вірші «Апокрифів степу» по-особливому відкриються тим читачам, які відгадають численні натяки й алюзії з різних просторів і епох.

Мельників, безумовно, важливий персонаж історії української поезії. Але для мене це ще й персонально важлива людина. Адже на межі дев’яностих і двотисячних років він був одним із тих, кому я показував свої ранні наївні віршовані спроби, із тих, хто давав поради, нарешті, він належав до тих, кого я міг вважати «старшими колегами», але старшими в хорошому сенсі – які не намагалися тиснути й нав’язуватися, вчити жити, але могли щось показати, щось порекомендувати, проілюструвати власним прикладом.

Так о-ЗЕРО В-ІДІЙ-де НА-че СОН
і про-минання ранку вже не спинить птиця
Так о-zero, Овідію Назон,
і проминання ранку
і спокуса
спину
плину
ВОД
Так
СОН
О Публію Овідію Назон
то не вигнання – а лиш спроба втечі
і озеро відійде наче сон

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олега Коцарев (джерело: Друг читача)

У «Видавництві Старого Лева» побачила світ нова книжка поета Ростислава Мельникова «Апокрифи степу».

Збірку можна назвати більше, ніж довгоочікуваною. Адже Мельників потужно дебютував у дев’яностих роках, став одним із центральних поетів свого покоління, заснував спільно з Сергієм Жаданом помітне літературне об’єднання «Червона фіра», але потім надовго «затих», лише зрідка публікуючи добірки віршів у періодиці (зате активно працюючи в галузі літературознавства: він написав чимало всього з історії літератури, впорядкував важливі книжки – наприклад, «смолоскипівські» вибрані твори Йогансена і ... [ Показати всю рецензію ] Хвильового). Довідатися, що писав Ростислав Мельників протягом цих років, напевно ж, бажають чимало любителів сучасної української поезії. Втім, книжка дає навіть ширше часове охоплення. Про це свідчить її підзаголовок: «Поезії 1992-2012 років».

«Вибране» за двадцять років умістилось у вельми поміркований обсяг – 144 сторінки. Які дозволяють отримати непоганий узагальнений портрет поета.

Він, поет, часто вдається до закручених ритмічних, асоціативних, метафоричних лабіринтів (схоже, такий підхід більш притаманний поетиці його більш ранніх творів):

вікно то є завжди остання межа

між стрічкою мрій і потертим вагоном

і так покриває мережано мжа

посиніле скло і пошерхлі долоні (…)

Регулярно Ростислав Мельників займається і мовним калейдоскопом, конструюючи всілякі цікаві співзвуччя і співсенся.

Ми

вічні

нічні

гречкосії

Осінь

лапає

диМ

сивиМи

рукаМи

туМанів

Ми

запрягаєМ

степ (…)

Як нескладно зауважити, експериментує поет не лише із внутрішніми мовними процесами, але й із зовнішніми – розташування тексту, великі та маленькі літери, зліплення і розколювання деяких слів, виділення, шрифти й усі інші подібні речі сповнені в Мельникова не лише гри й пошуку, а також загадкових значень. Наприклад, виділені жирним шрифтом частини віршів (часто розташовані посередині чи й наприкінці текстів) у змісті книжки виявляються їхніми заголовками. Може, розшифрувати більше таких речей якоюсь мірою вам допоможе післямова іншого поета Олега Солов’я. А може, нічого розшифровувати й не треба, а краще віддатися гнучкій течій літерних річок.

Є, однак, у «Апокрифах степу» і вірші менш виразно естетського характеру. Вони позначені виразнішою емоцією, гострішою риторикою, прозорішим символізмом, простотою (а десь – і прогностичністю). Окремі з них, поза сумнівом, особливо гостро резонуватимуть саме в сьогоднішній Україні, хоч і було їх написано за зовсім інакших обставин:

війна – це суцільний і повний пиздець…

голений череп,

холод у яйцях…

десь за тиждень

перестане боліти плече…

кажуть,

пройдуть і приступи нудоти,

проте, можливо, й по тому

не раз зблюєш (…)

Як видно, книжці Ростислава Мельникова притаманна така варта безумовної поваги чеснота, як різноманітність. А ще, звісно, треба відзначити її насиченість численними натяками, алюзіями, прихованими та неприхованими цитатами з дуже широких (степових!) просторів української і не лише української культури. Поміркувати над ними чи повідгадувати теж буває цікаво.

Олег Коцарев

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Новинарня)

Про те, що з поезією в сучасній українській літературі справи кращі, аніж із прозою, уже навіть недотепно говорити. Щоправда, і тут можна знайти, до чого прискіпатися: надто масово почали останнім часом виходити друком “вибрані” та “повні зібрання”. Утім, якщо поета люблять, то чому б і не повторити?..

Ростислав Мельників, харків’янин, один із учасників легендарного літгурту “Червона фіра”, підбив підсумки 20 років творчості збіркою “Апокрифи степу”. Назва збірки має декілька символічних шарів тлумачення, адже про місто, власне, Харків, ідеться в ній не менше, ніж про степ.
Харків – місто на ... [ Показати всю рецензію ] місці степу. Місто, за яким починається степ. Місто Червоного ренесансу і Розстріляного відродження. Територія, що нагадує про втрачене:

уламки
розбитого дзеркала –
все
що залишилося
від
країни
мандрованих дяків

Під віршами не проставлено дат, а звучать багато з них дуже злободенно. Скажімо, такі рядки:

можеш мені нічого не говорити,
я знаю:
війна – це суцільний і повний пиздець…
голений череп,
холод у яйцях…

Читайте також:
Матюки в мікрофон Верховної Ради від Опоблоку: “Старый пи***с, б***дь, на***й…” ВІДЕО

Або не менш влучні констатації в поезії “made in Ukraine”, де Батьківщина постає як “Велика Фабрика Емігрантів”:

наші жінки – найкрасивіші
і це прибутковий експорт
наші чоловіки – хоробрі солдати
вони беруть участь у геть усіх війнах
(і по обидві сторони фронту)

Разом із тим, у збірці відсутній топос песимізму. З філософським спокоєм Сковороди споглядаючи все довкола, ліричний герой “Апокрифів степу” хоча й самоіронізує на черговий “happy birthday”, мовляв,

хто його в біса зна’
де та межа
коли стаєш
занудним
старим
пердуном,

однак у цілому транслює читачеві цілком молодечий оптимістичний (і знову ж таки сковородинівський!) меседж:

як мало треба для щастя
як мало треба для цього
трохи світла
трохи музики
сидіти звісивши ноги
весело ними гойдати
щось наспівувати під носа

Читати неодмінно, якщо ви любите поєднання класичної поезії з неоавангардовими експериментами; небайдужі до Харкова й Червоного ренесансу; знаєте, що “Червона фіра” – це не тільки пісня “Братів Гадюкіних”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія Лебединцева (джерело: LITCENTR)

Ростислав Мельників. Апокрифи степу (поезії 1992-2012 рр.).
Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. 144 с.

В наші неспокійні часи шукачів чистої естетики, яка неабияк рятувала митців попереднього fin de siècle, залишилось украй мало. На жаль.

Сьогодні поети шукають розуміння й порозуміння зі світом, кохання, сенсу життя, себе врешті-решт. Ростислав Мельників не шукає. Видається, що він чи то вже знає відповіді на «всі ці болісні питання доби». Чи попросту не потребує їх, бо перебуває в іншій системі координат – «по той бік місяця». Або потойбіч вікна, що майже те ж саме: «вікно то є завжди ... [ Показати всю рецензію ] остання межа / між стрічкою мрій і потертим вагоном». За такої перспективи бачення різниця між у-явленим і наявним, згаданим і вигаданим стає прозорою й непроникною водночас:

Я і краплини дощу:
хлопчик вікну
не віщу-є
нічого

І десь на цій межі – між вікном і поглядом крізь нього – народжується магія.


Про поезію Мельникова писати складно – надто щільну текстуру вона має, надто глибоко втягує у свої лабіринти, надто лагідно заколисує ритмами «липневої психоделії». А далі – заскочує хвацько завихреним філологічним кульбітом, іноді на межі семантичної притомності тексту. І раптом осягаєш: таки направду тут «Леліє пісня зубчень втечі сенсу». Так було раніше, так є й зараз – Мельників собі не зраджує. І поетична збірка вибраного «Апокрифи степу» лише підтверджує й увиразнює цю загалом характерну для автора інтонацію відстороненого вдумливого споглядання/конструювання слів і смислів.

Сам ритм споглядання – неспішний розмірений часоплин – урівноважує час і простір, ніби «стишуючи» колобіг буття, і примирює з ним. Це пункт перший.

Другою невід’ємною складовою лірики Мельникова є медитативність.

Його світ – заспокійливо тривкий у своїй мінливості. Все, що в ньому відбувається, відбувається «тут-і-зараз» – ніби застигаючи в самому моменті власного існування. Кожен вірш – це окремий фрагмент, вихоплений з неперервного плину буття, випадкова (?) крапка на траєкторії руху «перекотиполя всесвіту». Але читаєш цю збірку як суцільний текст (а так її бачить сам автор!) – і вірші зливаються в єдиний ритмічний малюнок-коловорот.

як ландшафт за вікном
все мина
і
початку не видно
і
не видко кінця
лиш ландшафт за вікном

Таких медитативних осяянь в «Апокрифах степу» багато. А ще там багато мандрівників, самотніх пілігримів і подорожніх. І так само без ліку поїздів, човнів і янголів. Дерев, дощів і вікон. Вранішніх птахів і вечірнього степу. Сновидних драконів і доріг, записаних на лініях долонь. Розкраяного поглядом неба, замріяних міських площ та інфернальних трамваїв. І над усім цим тяжіє час.



Час же у поезії Мельникова дивним чином виявляється статичним. Мандровані дяки є володарями минулого – ностальгії за втраченим часом, у якому вони залишились вічно мандрувати, тепер вже небом. Пілігрими – самотні й неприкаяні провісники осінніх дощів, і навпаки – провіщені осінніми дощами. Вони позначають позачасся – приходять нізвідки і йдуть у нікуди. Подорожні несуть із собою (у собі) стан усамітненого теперішнього. Вічного теперішнього – у сенсі міфологічного, точніше апокрифічного часу.

Навіть якщо йдеться про те, що тільки має статись у майбутньому, це зазвичай вже здійснена, доконана дія. У певний момент «за вікном промайне пілігрим, за обрієм народиться дівча», і – цілком очікувано – «день почнеться навспак / як дощі». Можливо, тотальне відчуття застиглого часу тривання виникає саме через цей принцип подвійної ретроспекції – погляд на минуле («майбутнє минуле») з позиції ще глибшого минулого:

так сквола стигне час бо глибшають сади
дедалі глибшають і ради тут немає

А можливо, йдеться про позачасся самої доби – розірвані зв’язки з минулими епохами, захитані онтологічні основи буття і остаточна скінченність світу.

А далі
– далі,
власне,
нікуди
йти
Змуруємо
храм
на схилі небес
Маленькому богові
з іменем
«Ти»

Ідеальний час для пілігримства. Ідеальний стан для медитації. Ідеальний світ для «листопадних аристократів», які все ще вміють дихати дощем і «запрягати степ у місячний плуг».

Вивершує збірку (принаймні, для мене) словесна еквілібристика рако-поеми «Ахверика». Та її непереможно-попереджувальна нота: «Є рима на мир» (це перша фраза, яку я в тій поемі зідентифікувала). Мимоволі згадується описана у романі Дяченків «Vita Nostra» лінгвістична вправа для розширення свідомості – наполегливе заучування нечитабельних текстів напам’ять. Коли крізь позбавлені смислу рядки літер починають проступати окремі слова, фрази та образи, що утворюють новий смисл за межами написаного, відкривається чиста потенція мови – самодостатнього універсального простору знаків. Як і погляд крізь вікно, погляд крізь мову стає в поезії Мельникова окремим естетичним виміром буття – магією самоозначення світу через слово.

Зрештою, це третя невід’ємна складова поетичного стилю Мельникова – естетична вишуканість і виваженість текстів. Його вірші послідовно філологічні, з усіма похідними: інтертекстуальністю, витонченими співзвуччями, примхливою строфічною будовою, поліфонічністю змісту і, звичайно ж, складною метафорикою. Це чудернацький світ рафінованої авторської уяви та суто естетичної (сказати б, естетської) насолоди, якої – повторюсь – у наші неспокійні часи катастрофічно бракує.



То чого ж шукає Ростислав Мельників? Спокою? Прозріння? Гармонії? Вочевидь, так. Спокою. Прозріння. Гармонії. «Уламки розбитого дзеркала», які залишились від «країни мандрованих дяків», цей поет збирає у свою власну мозаїку. В ній химерно переплітаються фрагменти його особистого космосу – того самого, який прийнято називати художнім світом митця. Із власним «маленьким Богом» і «сивим Йоною», із власним небом та наївною (бо дитячою) щемкою мрією про віднайдену містерію степу.

це
усе
вже й не так випадково:
риба весен
і
на
щастя
підкова
А по тому
народиться
степ

Отже, знову про статичність і споглядальність цієї поезії. Її варто читати без поспіху – повертаючись до вже прочитаного й перечитаного, виловлюючи відлуння і напівтони, входячи з текстами в резонанс. Аби таки відчути «вечір на доторк – як спогад на двох», стомлених ангелів на долоні, «густий пах степу», аби таки зробити свої «три кроки в осінь» і … «прокинутись рибою». Власне, чом би й ні?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Тараненко (джерело: сайт ХОО НСПУ)

Одразу зізнаюсь, без вельми влучної праці художнього редактора (Назар Гайдучик) та власне художника (Уляни Мельникової), а також верстальниці (макетування) Тетяни Омельченко, мабуть би, і наполовину не осягнула цих текстів. Це вони налагодили на сприйняття не апокрифів (неканонічних релігійно-біблійних подань), а власне степу, де слово апокрифи, звісно ж, вжите в переносному значенні і є лише моментом, що спонукає до налаштування на власний степ автора, до його мандрівки як Адама в цьому світі. І все збулось. З кольору обкладинки, малюнків, де чільний елемент – автентика образів-символів: прутик ... [ Показати всю рецензію ] (стебельце чи домоткані фрагменти полотна, а десь – пір’їнка), пташка, млини, човники, глечики, жінка-ірлиця, людина, що нагадує ляльку-мотанку, тощо.

Тому зовсім не дивуєшся першому віршику, яким розпочинається мандрівка автора у власний степ душі, що веде шляхом від народження до смерти. Віршику-лічилці: Згіркне на денці// тиша дзвінка// осінь розкреслить// на мапи міста// і за вікном// промайне пілігрим// скаже ворожка//хто// стане// ним. І чи не одразу відзначаєш про себе і останній вірш книги – зміст. Так, зміст сприймається саме так – віршем… Величезним мезастихом, адже складений не з назв творів, а з виділених автором рядків із середини віршових текстів.

Така подача книги, що писалась, збиралась не менше, ніж два десятки років, налаштовує на досить-таки незвичне читання – точно не узвичаєне сприйняття. Десь після першого дощу я зрозуміла, що годі шукати якоїсь поживи для розуміння авторського ставлення до глобальних і не дуже проблем, до актуальних нині тем, до пошуків автором світобудови і своєї дотичності до світу. Це все є. Але не таке, до чого звик.

Отож вийшло так, що я (читач) погодилась піти з автором у його мандрівку. Ось так мені і уявлялось: подорожній іде та й іде собі. А дорозі, а степу ( простору), та й часу – нема кінця і краю. Ти йдеш, а думки снуються. Які думки? А неважливо які, і неважливо чи кому вони потрібні, чи кому вони цікаві? Вони приходять і відходять, а ти прошкуєш далі. Коли людина говорить на незрозумілій тобі мові, то спочатку тобі цікаво вслухатися до звучання слів, ти слідкуєш за жестами, мімікою, тембром голосу. І врешті починаєш вгадувати те, про що думає той, хто тебе веде далі.

Думки-спогади («небо Атлантики» – с. 28-31), думки що зачепились за болючу колючку часу («війна» – с. 20-21 чи «Made in Ukraine» – c.62, «поїзди моєї республіки» – с.78) … А дорога втомлива, бо однакова, бо на обрії лише коли-не-коли щось з’являється нове. Тому і втома якась невиразна, і немає захопливого, видовищного відбиття у тексті. Є безмір, нескінченність, неділимість, є рух.

Самі знаєте, як то воно ось так іти й іти, людині, що звикла до інтелектуальної праці. Отож не дивно, що автор починає трохи ніби розважатися віршиками-іграми: типу паліндроми «Ахверика» – с. 58 чи уявляти собі щось на кшталт фігурних віршиків (с. 56, 67, 74,79). І ти це сприймаєш як данність руху, а не творчих звитяг і невтомних пошуків. Саме так пояснюю собі і тексти, які народились не від випробування слова, а через неясну втому і дратівливість скотились, починаючи від штучних красивостей, до штучного пригнічення і негативу (с. 39, 50, 51-52).

Але ти залюбки підхоплюєш творчі розваги, коли натрапляєш ( і досить часто!) на звукове подання (алітерацію, анафору, тавтологію, асонанси, дисонанси). Радо сприйнялись такі вірші: «акваріум неба» – с. 55, «край ГАЛАСВІТА» – с.45, «острів» – с. 26, «вічні нічні гречкосії» – с. 67, «яблуко літа» – с. 74, і часто хочеться зупинитись, аби краще розчути автора, аби насолодитись вдалим образом, гарним, дивним звучанням та візуалізацією:

Так о-ЗЕРО В-ІДІЙ-де-НА-че СОН

і про-минання ранку вже не спинить птиця

Так o-zero, Овідію Назон,

і проминання ранку

і спокуса

спину

плину

ВОД

Так

СОН

О Публію

Овідію Назон

то не вигнання – а лиш спроба втечі

і озеро відійде наче сон.

Це все побіжно говорилось про зовнішнє тло мандрівки степом Мельникова. Що ж до «знакових» місць на цій дорозі, то тут варто згадати про образи-символи та наскрізні образи-метафори. Наприклад, Йона сприймається як наскрізний образ, бо ним відчуває себе ліричний герой, котрий так само намагаючись утекти від Божого промислу, опиняється у рибині… Тобто, опиняється в затхлому, тісному матеріальному світі. І власне дана книга – це спроба втечі і від Бога, і втеча з черева кита… І натомість втрапляння у степ.

Прозорість, безмежність, необов’язковість, вірніше, жодної вдаваності і недотримання умовностей світу, які чогось вимагають, на щось сподіваються від тебе… Степ не дуже мінливий, з усталеними, скажімо так, атрибутами типу погоди (дощ!), пір року (осінь – весна, де зі сну можна сплутати весну з осінню і навпаки)…

Читач має, видається так, хоча б трохи бути знайомим із автором, аби захотіти пройти степом Мельникова. Бо треба втрапити в ритм проходження (проживання) цього шляху з автором. І автор нічого не робить для того, щоб заохотити читача, зробити цей шлях цікавішим, зрозумілішим для подорожнього. Навпаки, спонукає до руху в мовчанні, ну, можливо, коли трохи стане тоскно, то щоб якось себе розважити, автор вдається до інтелектуально-творчих ігор (про це йшлося вище) або впадає в штучну глибокодумність, грайливу асоціативність (с.63, с. 102-103). Проте ненав’язливо, необов’язково глибокодумні філософствування, які самі по собі так само знічев’я, без поштовху ззовні чи зусиль автора раптом набувають справді прозорої значущості, в них бринить внутрішнє світло особистості. Наприклад, с.109!

Примітні образи тиші, риби, осені, ірлиці – Її, дерева. Важливі, такими здаються, образи ангелів та ворожіння (ворожки). Вони не дуже ясні й зрозумілі, але є і однаково врівноважені у своєму невиразному баченні. Від них відходить спрага невтоленності на межі: може бути все, але сьогодні ще немає того, що могло би бути, і навіть те, що що вже є, воно не вловлене!

Але наскрізні образи – самості, степу і дощу… Про це книга, в якій автор не малюється, не видається якимось таким, а просто є.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віталій Квітка (джерело: сайт ХОО НСПУ)

Ростислав Мельників мені нагадує тлустість постаменту Толстого, але в поезії, – про Ростислава можна, звісно, поговорити, та над кожним з видобутих ним із надр Поезії апокрифом міркувати доведеться нескінченно довго, і однак таємниця нерозгаданості збережеться.

Звичайно, як і в кожному поетові, у ньому живуть усі поети, ним вистраждані, виношені в його поетичному череві. Однак, перетравлені й народжені наново – губами в мить декларування – вони невпізнаванні. І ця точка утаємничення відчутого тільки тобою і є поет.

Поезія Мельникова, о, вона прямує віддати небесам те, що вони позичають нам. ... [ Показати всю рецензію ] Про це – «Між хмаровинням» (стор.89).

Промені стають віршами, а вірші – променями. Що відбулося? Замість олюднити небо, перетворивши природу на метафору, метафора стає природою – відбувається своєрідна віддача/повернення небесам людини.

Своєрідний міжгалактичний духовний похорон. Мало віддати людину землі – щоб відбувся духовний похорон, потрібно похоронити людину в небі точно так само, як її ховають зазвичай у землі. Це – язичництво, внутрішня його суть. Воно не рятує людини, воно поглинає її.

Так само як хмаровиння поглинає людський талант, який спробував одухотворити природу, залишити про неї спомин у душі. Весь спомин у душах «цятка». Тобто Мельників повертає поезію, подаровану йому Богом, назад. Він ніби її не бере. Крім того, у ньому ця дивовижна здатність – брати й використовувати не всі кольори.

Сенс поезії канонічної, класичної – привласнити все, що оточує людину, включно з людиною, примусивши працювати всю цю машинерію сенсів во благо людини. І тоді людина помирає, але від неї щось залишається, це щось – душа.

У поезії неканонічній, як у Мельникова, усе відбувається з точністю до навпаки. Усе, що залишається від людини – байдуже, жива вона чи вже померла – це вірші. Недаремно «паннам» – усім без винятку паннам, і теперішнім, і з літератури доби Розстріляного Відродження, – поет радить «збирати промені». Хоча алегорично в Мельникова промені можуть означати ще і вірші, і поетів. Панни живуть променями й не вмирають тільки тому, що світить сонце. Доки світить сонце поезії, панни можуть насолоджуватися цими променями.

Хто ж тоді «поки їх не покрали»? Хто, крім поета, може украсти промені в панн? Відповідь: самі панни, – і якщо вони не насолодяться цими променями, то сонце поезії згасне так само беззмістовно. Світячи безкоштовно, як воно й зійшло уранці. Унікальне враження, не знаю яким чином зафіксоване поетом.

Це правда – поезія (і проза) існує навіть коли не існує читача. Сонце поезії, як і звичайне, світить і тоді, коли його ніхто не помічає, заглибившись у власну суєту, яку вони називають життям.

Мельників – рідкісний оптиміст. На відміну від епохи торжества умовностей, а отже песимізму, яка його і породила. Мельників – глибший за сум, який його оточує. У ньому він пішов далі – він перепояснив природу приватних дегенерацій і порадив тим паннам, які в сумному одязі епохи приходять на вечірки, збирати промені, – бо «Ці ріки пливуть поза наші сни» (стор.88).

Що це за ріки? Це ріки буття як такого, але і ріки мистецтва. Життя – сон, і тому ці ріки пливуть «поза сни». Навіть якщо справді присняться, вони не належать нам, – як і таємниця буття.

«Споглядання Гір і Ріки» – фактично маніфест поезії від «Червоної фіри» Роста Мельникова. Найлаконічніший маніфест, поза межами модернізму автора і постмодернізму його епохи.

Наш час завжди є часом споглядання Гір і Ріки. Ріки Часу, якій підвладне наше тіло і яке нам не підвладне. І часом споглядання Гір – Бога богів, і взагалі всього таємного і доступного нам частково. У принципі, у цих двох координатах, відбувається наше життя.

«Ледь маліє Осінь» – фраза містична, це все одно що сказати «ледь закінчується життя» (з «ледь», яке натякає на те, що воно могли би ніколи не закінчитися).

«Ледь терпнуть Уста» – це не коли ми вмиратимемо (коли холонуть вуста), це коли нас переповнює благоговіння перед величчю світу, у купелі якого ми пливемо й де можемо, приміром, побачити дівчину в поїзді – саме тоді в нас імовірно й «ледь терпнуть уста», – і ще це є тоді, коли в нашій крові знову перемикаються важелі, які відповідають за різні швидкості – сприйняття, почуттів, намірів, надій.

Але ось ми уявили Мельникову систему координат, ось завдяки цим першим рядкам стор. 81 «Апокрифів Степу» ми відчули власні смерть і безсмертя. Що далі? Будь-який інший поет сказав би що завгодно, яку-небудь екстравагантну нісенітницю, але Мельників каже «Край» – ось слово, яким дихали всі попередні рядки. Ні до якого іншого вони не могли прагнути, тому що ми не існуємо по-іншому в невагомому назагал Космосі – нам потрібна твердь, ми прагнемо надійної точки, з якої можна відштовхнутися, – Край це і вітчизна на небесах, якими пливемо, але до якої однаково будемо іти все життя – хочемо ми цих кроків чи ні.

Край – це також вітчизна тутешня, ставлення до якої за всієї непринципової для поета кінечности ми мусимо зрештою виробити або: «наректи».

Край – колба з приватного світу кожного, усередині якої він має себе остаточно відчути і якось визначитися: хто ти, той, хто нікуди ніяк не сприснеш із поверхні землі через гравітацію?

Саме тому «Ти мусиш сам наректи», де всі слова відповідають за кожне – слова ліворуч і… слова праворуч. «Ти» – і ти, і Господь.

«Мусиш» замість демократичнішого «можеш» – то є вельми показово. Не важливо, можеш чи ні, схочеш чи ні – мусиш.

«Мусиш» то так само невідворотно, як наприклад прокинутись і жити собі далі, дихаючи, живлячи кров. Звичайно, якийсь поет міг би припустити, що можна було б жити й не дихаючи, але ми одразу б зрозуміли, що то навіть не фокус, а брехня, яка не має права на власне оприлюднення.

Якщо твоє покликання – споглядання головного, якщо твоя робота – пророцтва про основне, споглядання Гір і Ріки, якщо у вигляді зарплатні за твій сумлінно виконаний фах з тобою вже щось відбувається (ти щосекунди помираєш, прагнучи жити посмертно), щось прагне змінитися в тобі докорінно («ледь терпнуть уста») і невідворотно , то не можна цього процесу якось не наректи.

Хто може зробити це краще, крім тебе самого – мусиш. Але що це за край, в якому ти бачиш провидцем, у якому себе усвідомлюєш ясніше, ніж світло почувається в дні?

І тоді поет ставить крапку: цей Край – «сьогодні лиш птах». Ще. Нині. Досі.

Якщо ви не повірили в шлюб цієї складності та всієї простоти, що її вам розповіджено, мусите додати собі віри й прочитати ще раз резюме вашого, довколишнього всесвіту, стану – «сьогодні лиш птах».

Цю природу унаочнює вірш зі стор 45.

«Край ГАЛАСВІТА» поет дивиться на власну країну. І в нього виникає одне дуже чесне й безпосереднє враження: її потрібно продати й розміняти. Не за гроші, не за проекти, не за невиразне щасливе майбутнє чи виразні й цілком відчутні на пробу смаку євростандарти. За дощі і липи.

На мить я уявляю країну з самих вкрай самотніх лип і дощів – у прозі це був би вже апокаліпсис, у поезії – це ще тільки катарсис.

Завершуючи поетичну фразу про продаж чи розмін країни (чи тільки України?), помешкання достатньо тимчасового, як і ця планета, Мельників уточнює: «забути зовсім».

І ніхто не дізнається чому. Чи тому що вона недолуга, чи бо досконала, чи бо надто набридла. Усі ці три «бо» – справедливі. І ця невеличка втома поета під час замилування тим, що надихає його споглядання – гарний знак.

Пауза. А перевести подих – справді, то як «пива випити». Крім того, «постояти». І в такому випадку «босим» – емерсено-торовське, семенківсько-просто-душне – «в край ГАЛАСВІТА піти і зникнуть».

Так – неодноразово, кожним, карбованим кроком віршів (невже війна справді найкращий час для сприйняття поетів, для Плужників, Йогансенів, Мельникових? – ах, як вони звучать цієї романтичної безлюдної пори!) – Мельників ставить масну крапку і в поезії, і в дискурсі, який він старанно замовчує впродовж усіх 88-ми «Апокрифів степу»: навіщо ми живемо і чи живемо взагалі. Частина галактики, частина всесвіту, частина чогось більшого – у тому сенсі ми вже й не країна, у цьому сенсі вже не важливо, на що ми щось виміняємо/продамо.

Ми ідемо – галактики ідуть. Ми зникаємо – галактики зникають. Від цієї істини не за ховаєшся за шорами шкарпеток – і чистих, і брудних; за музикою мудрих розмірковувань, точних цитат і суворо-правильних висновків; за недолугими спробами обдурити її, вічність, постійно присутню в усьому. У тому числі й у нас.

Тому – босими. Проблема в тому, що в ГАЛАСВІТІ, – можливо, немає краю. Як і в цьому вірші, як і всі поезії Мельникова. Як і в Поезії. Усій.Тому – босими. Щоб легше було зливатися з іншими речами.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: День)

Від формалізму до риторичної загостреності
Про альтернативний поетичний степ у новій збірці Ростислава Мельникова
Одна з яскравих поетичних новинок 2016 року — книжка «Апокрифи степу» Ростислава Мельникова від «Видавництва Старого Лева». Ростислав Мельників належить до найцікавіших поетів покоління «дев’яностників» (тобто тих, хто дебютували у 1990-ті роки), його «Харківської школи», він був співорганізатором культового в свій час літературного об’єднання «Червона Фіра», активно працює як літературознавець, дослідник літератури ХХ століття, упорядник вибраних творів тодішніх авторів — від Йогансена ... [ Показати всю рецензію ] до Хвильового.
При цьому книжки в Мельникова виходять зовсім не часто. Але кожна з них стає справжньою подією для любителів серйозної поезії. Не повинні лишитися непоміченими й «Апокрифи степу». Почати з того, що нинішнє видання — то своєрідне «вибране» за двадцять років: як зазначено в підзаголовку, «поезії 1992—2012 рр». Щоправда, вірші не датовані, тож читачам залишиться самим здогадуватися, які тексти належать до яких періодів творчості Ростислава Мельникова. А може, до таких розрахунків справа й не дійде, бо вірші цікаві та розмаїті навіть і поза будь-якими часовими контекстами (хоча все-таки відсутність мінімального самокоментування, датування та іншої супровідної інформації в книжці з амбіціями «вибраного» навряд чи виправдана).
Велика частина поезій «Апокрифів степу» мають у собі виразні елементи вишуканого формалізму. Він виявляється як в особливій фонетичній побудові деяких текстів, так і в розташуванні рядків на сторінці, в усіляких мовних пошуках. Десь ці прийоми та підходи досить очевидно демонструють і свої сенси, натяки, цитати, в інших випадках їх можна довго й варіабельно вишукувати або, зрештою, віддатися на суто інтуїтивне, чутливе сприйняття. Що ж, обидва типи прочитання — і більш інтелектуалізований, і «медитативніший» — у випадку з поезією Ростислава Мельникова виправдані, плідні, обидва мають що запропонувати читачам.
«Ми

вічні

нічні

гречкосії

Осінь

Лапає

диМ

сивиМи

рукаМи

туМанів

Ми

запрягаєМ

степ (...)»

До речі, виділені жирним шрифтом фрагменти віршів у книжці «Апокрифи степу» — це і є їхні заголовки. Часом вони зустрічаються посередині твору, часом навіть наприкінці. Ще один прояв вільного, грайливого і заразом вдумливого поводження Мельникова з формою. Яке дістає, мабуть, апофеозу в «рако-поемі» під промовистою назвою «Ахверика».
Інші поезії цієї книжки позначено не так формалістичними ознаками, як риторичною загостреністю, суто розповідною, епічною побудовою образності. Приклад із такого типового «розповідного верлібра» (при цьому відзначу, що Мельників зовсім не концентрується чи то на верлібрі, чи на силаботонічних творах, чи на ще якихось видах віршування):
поїзди моєї республіки

не завжди приходять вчасно

поїзди моєї республіки

не завжди знають своєї

наступної станції

інколи вони їдуть безвісти

і не повертаються взагалі

тоді розпачливий крик

проймає залізницю

подейкують

то голосить привид

першого паровоза (...)

Не губиться поет також і в сфері незамінно простих форм любовної лірики:
сядь

посидь

коло мене

і просто помовч

що може бути ліпше за мовчанку

за мовчанку з тобою

дівчино з ясними очима (...)

Від цитат і стилізацій, пов’язаних передусім з українським Розстріляним Відродженням, але не тільки з ним, до мовних деконструкцій, від болючого крику про нестерпність війни взагалі (вірш «Війна» дуже в особливий спосіб читається в сьогоднішній Україні) до елегантних і веселих вправлянь на тему війн лицарської доби, від пейзажних замальовок до затишних саморефлексій поезію Мельникова скрізь супроводжують наскрізні концептуальні смислові мотиви. Серед них, звісно, широчезний степ. Мінливий, багатозначний, такий, що його не надто й упіймаєш (невипадково інший поет-«дев’яностник» Олег Соловей у своїй розлогій і цікавій післямові уникає надто вже чіткої конкретики в трактуванні цього образу) — він може означати і просто огром, і глибину легенди, забутої історії, і неозорість самотнього роздуму, і місце для шляху, і багато чого іншого. Шлях теж належить до ключових мотивів «Апокрифів степу». А ще, менш очевидно, календар. Його Мельників «розкручує» і так, і сяк, крок за кроком неминуче занурюючись і занурюючи своїх читачів у світ загадкових і ніколи не до кінця збагненних архетипів (що знаходять виразний відбиток в ілюстраціях від Уляни Мельникової).
Як бачимо, Ростислав Мельників у своїх віршах створює світ цілісний, багатозначний, повний і самодостатній. Що практично завжди є вірною ознакою доброї поезії. І що надихнуло Олега Солов’я в уже згаданій післямові на вичерпну й афористичну формулу: «Попит на поезію буде завжди, бо завше є попит на іншу (паралельну) реальність, якою й опікуються різноманітні мистецтва, зокрема і література». Залишається сподіватися, що так і буде.
Олег КОЦАРЕВ
Рубрика: Українці - читайте!
Газета: №133-134, (2016)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександра Ковальова (джерело: сайт ХОО НСПУ)

Тема мандрівки, мабуть, найвдячніша та найпоширеніша тема в поезії. З піснею на устах мандрував лицар, за ним услід відправлявся, підспівуючи в такт крокам, поет-підмайстер, за ним романтично налаштований дивак і т. д. і т. п.. Мандрівкою в часі є саме людське життя. З мандрівки постають враження, з враження – апокрифічні, чи, навпаки, не апокрифічні тексти.

«За вікном промайне пілігрим» – так починається мандрівка. Чи кожен може стати цим пілігримом? Ні. Це «скаже ворожка». Є потаємні сили, які багато що (та, власне, все) вирішують у людському житті.. І стежина від вікна проляже не будь-куди ... [ Показати всю рецензію ] (в ліс, гори, море), вона проляже саме туди і саме так, «як скаже ворожка». У нашого ліричного героя вона пролягає степом…

Наприклад, степом небесним, де «Небесні шляхи засихають в огудину» (містичний варіант). Степом в історичному вимірі («все минається»). Степом у душі мандрівника («на вістрі зіниці»). Ось такий симультанний зріз подій, вчинків, рефлексій.

Автор – філолог. Саме ця філологічна налаштованість і визначає окомір. Так бачить око, так чує вухо: «Сунуть дивні Скити на захід возами». У такій симультанній подачі вибудовуються зорові та слухові ряди. Це все образи із раннього вірша: «Змовч Містерію, Ірлице: Степи розгублено…». Цей вірш вартий уваги в багатьох планах, зокрема і в плані пошуку свого міта. По тексту нібито без якоїсь особливої системи розкидано образи-концепти. Одні з них автор виділяє через написання їх із великої літери, інші справляють враження стихійності, такі собі квіти-самосійки. Але то так тільки здається. Насправді ж тут повсюди відчувається прискіпливий філологічний пошук Слова. І ми вже бачимо: на пошук Слова відправився невтомний словесник. Пошук вдалий. Міг бути й іншим, але випадає, як випадає. («Як ворожка скаже».) Перед читачем постає продуманий світ символів-концептів. Мікро та мета образи зливаються в одне ціле:

Все минається…

лицарство наше спечалене

Снять Дракони

півкулями Мозку на Осінь

І Сторожа Богів

наче Колесо

з Осі

Обриває Галактики Розклад Відчалення.

А на наступній сторінці:

Той паперовий змій що ми

змайстрували разом

з батьком і братом

кудись відлетів…

Галактичний Дракон, Дракон з далеким і темним минулим, а поряд – паперовий змій, що його змайстрували два хлопчики разом з батьком. Ось звідки родом ця стара історія мандрів…

Образи багатошарові, метафори ускладнені, майже повсюди присутня алюзія, що спонукає оглянутися, замислитися, порівняти видиме з невидимим, вірніше – пошукати за видимим невидиме, відкрити його для себе:

спокуслива

панна

ота

котра ронить

так мідно

свій голос

і

тишить

усе навкруги

птахом часу

Вона, оця панна з мідним голосом, відає тайну. Ти вирушаєш у мандри на її очах, а вона гойдає твій човен. То ти вирушаєш водним шляхом? Чи степом по морю ковили? Чи якимось іншим загадковим шляхом, котрий визначає лише вона одна? Це загадка. У цих текстах загадка – то наріжний камінь думки. І коли все це хочеш зрозуміти, то на думку спадає несподівана «єресь»: увесь цей модернізм і постмодернізм корінням із найглибшого фольклору. Усі ці багатошарові метафори-загадки родом із наших улюблених казок, лише все це пройшло свої перевтілення в уяві поета. Поета-словесника. Це надало Слову глибинної сакральності. Це визначило береги і межі розмивання берегів контексту. Десь цей берег обірваний, десь розмитий, десь просто пунктирно намічений, але ти ніде не оступишся. Під ногами давній, надійний «битий шлях», по якому наші предки їхали возами, ішли пішки, а, може, десь перетягали й човни…

Автор «Апокрифів степу» розпочав свій творчий шлях у буремні 90-і. Він належить до покоління 90-х. То були такі собі піднесені бунтівники, котрі, власне, за свій бунт нічим не ризикували на відміну від літературних попередників, котрі зазнали і тюрем, і заслань, і всіляких інших «приємностей» того часу. Відчуття «кайфу» – можна все! Такий собі хвацький андеґраунд, такі собі заперечувальники всього і вся, передусім – усього «совкового». Цьому поколінню було роздано стільки авансів, які ніякому іншому й не снилися. Вони – улюбленці «Смолоскипу», різних фондів для молодих обдарувань і т.д., і т.п.. Антиестетика з домішками антиетики. Нецензурна лексика як ознака бунту. Яка пристойність, як усі – «совок»?! І тільки ми – не «совок». До нас нічого не було, а що буде після нас? А кого це турбує?..

Яку данину віддав цій модній на той час грі Р.Мельників? Якусь, мабуть, віддав, але не в цьому річ. Не все так просто і не так однопланово, як іноді звикають думати, як часто звикають за стереотипами сприймати явища. Не забуваймо, що наш автор передусім – словесник. Він розлущує слова, шукає в кожному з них потаємні знаки. Чи знаходить? Свідомий пошуку шукач завжди щось знаходить. Для словесника Слово – поняття сакральне. І думаючи про сакральність, не можеш збагнути, нащо в нову книгу поміщено вірш «Екзекуція»? Ну, хай він був у ранній збірці, а нащо – в зрілій?! Річ не в темі як такій. Антон Чехов про все міг написати так, що читач просто роззявляв рота від здивування, що про нікчемну річ можна висловитися так майстерно, так несподівано, так мудро. Тут же цих чеховських чеснот немає, а є досить поверхове, здрібнене, випадкове зображення на диво потворного явища – облізлого кота, котрого наш ліричний герой сподівався іще повісити, коли б не трамвай… Не вписується такий ліричний герой у космічні простори Мандрівки. Не вписується у взагалі глибокий і в цілому вдало вибудований контекст. Такою ж невдалою видається спроба вхопити суть війни: «війна – це суцільний і повний пиздець». Так може про війну сказати хтось інший, але не автор «Апокрифів степу». Чому? Тому що не апокрифічне ні за яких умов не може стати апокрифічним. Тому, що «павутина життя надто тонка», тому що

Тче

дощ весняний

теплу

млість

імли.

Тому що:

очеретяна вістка

не подасть

знак

обірвавши мандрівку

з пів-

ноти.

Книга вибудована як один суцільний текст. Тут немає поділу на розділи, глави, якогось композиційного розсунення (чи зсунення) частин змісту. Але це так лише здається. По всьому тексту химерно розставлено більші та менші «маячки», «свічечки», «блискітки» на той чи інший лад закодованого змісту. Це своєрідний, дуже цікавий для філологів спосіб маніпулювання поетичним простором. Ти за чимось розігнався і раптом летиш або навпаки зриваєшся вниз. Ти кинувся навперейми чомусь для тебе дуже важливому, але впіймав щось інше, не менш важливе, але не те:

Тихо будь,

спокуси не передбачиш усі

Попасцем волику,

вже наготовано втечу

Три доби верхи

– й залишимо мури фортечні

Як то апокрифи степу складають ченці

Ця книга варта повторного прочитання. У ній дуже густо намішано змісту. В ній є послідовність і глибинна гармонія образів. Є багато суто українських родовитих слів. Є авторські неологізми. Їх варто осмислити і проаналізувати колегам-філологам. Взагалі був би дуже цікавим саме такий аналіз: суголосся авторських образних словоутворень і слів, коріння яких слід шукати у глибинному фольклорі. А ще книга симпатична тим, що мандрівка твоя має чудову винагороду: десь там, за обрієм тебе, подорожнього чекає з торбою щастя лелека. Отак:

З торбою щастя стоїть на одній нозі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дана Пінчевська (джерело: Буквоїд)

Невидане — давить, тож вихід нової книги є неабиякою подією для будь-кого з тих, хто знайомий з цією тезою завдяки емпіричному, в сенсі — власному досвіду. Тож нова книга Ростислава Мельниківа (освіта та суспільний статус якого такі, що про його творчість краще за все було б писати насамперед професійним філологам) є дійсним святом, і святом не тільки для нього, — і навіть не лише для професійних філологів. Тому, що читати — і чути — поза- та довоєнні вірші під час війни (у нас її називають інакше, користуючись евфемізмом АТО) — це суттєва полегкість для нервів, переобтяжених новинами з лінії бойових ... [ Показати всю рецензію ] дій. Тому, що в його віршах взагалі немає війни, — жодної, ніякої. Взагалі. Тому, що хороші вірші відрізняються від всіх інших тим, що здатні створити, — чи подарувати свій — настрій навіть тим, у кого його немає, і цей настрій є таким, як слід: світлим. І тому гарним.
До "Апокрифів степу" увійшли вірші, написані протягом двадцяти — від 1992 до 2012 — років. Деякі (більшість?) з них вже були оприлюднені у різноманітних часописах, і антологіях, і збірках. Деякі побачили світ вперше. Але всі вони, зібрані під однією обкладинкою — почасти через вдалий дизайн "Видавництва Старого Лева", почасти завдяки чудовій графіці дружини поета, Уляни Мельникової — наразі справляють враження цілісного мистецького твору, що йому місце на поличках тих осель, де книги потрібні не задля того, щоб справити враження, а задля них самих.
В епоху анатомії поетичних творів дозволю собі залишити право на патологоанатомічний розтин цих віршів тим, кому ця функція здається невід´ємною рисою справжньої любові до літератури. Натомість говоритиму про приватні враження, що їх не бракує в ліриці поета, чия громадянська позиція в поезії полягає у використаному праві говорити про те, що цей поет любить, залишаючи політичну піну днів нескінченним осяйним сторінкам соціальних мереж. Отже, йдеться про лірику; йдеться про приватний світ, вибудуваний згідно етичних і естетичних засад уродженця Слобожанщини, мешканця Харкова, людини, яка вміє говорити про те, що їй подобається, так, щоб все інше просто втрачало сенс і значення, і, отже, зникало з лінії обрію, — лінії, що нею степи, кажуть, можуть похвалитись не гірше від моря.
У цих віршах затишно, як може бути затишно у неспішному світі, де жодна істота не має ніяких підстав нервувати, поспішаючи вслід за чим завгодно: вимогами епохи, кар´єрними досягненнями, страхом кудись (чи за кимось) не встигнути, бажанням підкорятись якимось образам, копіювання котрих нібито здатне поліпшити вроджені душевні якості чи набуті тими чи іншими вчинками обставини. В цих віршах спокійно, як буває під час прогулянки доглянутим садом (дякую за вдалу метафору автору післямови до "Апокрифів...", Олегу Солов´ю), де тебе ніхто не турбуватиме, аж поки ти не відновиш сили і не почистиш скельця оптики вражень, запорошених повсякденною суєтою. Тут тихо, — так тихо, щоб можна було почути інтонації поезії, якою її розуміли класики і неокласики: люди переважно тихі і безконфліктні, здатні радіти життю, вбачаючи в ньому якості, гідні пильної, уважної (сказати б — продуманої) ніжності. В цих монологах дихає філософія діалогу, і її інтонаціям просторо серед рослин і каменів, а також між химерних і ошатних, гідних і печальних будівель та істот, що змушують світ Ростислава Мельниківа озиватись до світу читача, виводячи звідти на світло споріднених собі істот і химер (чому позачасове завжди скидається на середньовічне?) в спосіб, схожий на спробу перебороти темряву задля котроїсь високої мети, що її читач якщо не вичитає, то, принаймні, відчує на сторінках цієї книги.

і лічити не будеш за хвилею хвилю марнотно,
вітром вітрило пнучи й весла здіймаючи д`горі...
де ж той острів, обіцяний Богом
на подив,
на подвиг,
на подих? —
осягається простір,
і тануть у небі
далекі пташині ключі...
(с. 98)

Власне високі ідеали, потреба в їх існуванні та унаочненні, в тім, щоб наблизити їх до цілком вільного від висоти, вже не кажучи про досконалість, життя — особливість покоління, чиє народження випало на 1970-і, а юність — на масштабний злам імперії, що вивільнив цю країну у велике плавання справжньої, такої, яка й не марилась мешканцям попереднього століття, незалежності. Вміння не вплутуватись в протиріччя з ідеалами власної юності — це щаслива риса, так само, як здатність оберігати свій світ, населений романтиками (однаково — самотніми, безпритульними і загубленими чи цілком щасливими у своїх взаємних почуттях, в радості передавати свої знання та досвід іншим тощо) — від інших світів, населених цілком несхожими на цих істотами. Все зайве не варте згадки. Тому, що

ці ріки
плинуть
поза
наші сни
(с. 88);
тому, що світ завеликий для того, щоб витрачати коштовності слів на чужі тобі події та явища.
Сновиди, мандрівники і подорожні, закохані і лицарі, кульбаби і клени, запахи теплих потягів, рами їх вікон, що випускають назовні картатий натовп наших поглядів, залишаються з читачем і потім, коли книжка прочитана і вже відпочиває на поличці, лишивши на поверхні відчуття затишку і безпеки, — вони, щоб там не говорили, також трапляються в літературі, навіть у вітчизняній. Так само, як художній смак, чи приватність, чи погідний характер, чи, наприклад, вміння бути щасливим і ділитись цим мистецтвом з іншими — з тими, кого таким речам ще можливо навчити.
Рада присутності цієї книги у себе вдома, — не менше, аніж у вітчизняній літературі. І, перечитуючи вже знайомі вірші пана Ростислава, згадую чомусь цитату з однієї розмови, далекої від "тут і зараз", в котрій один американський письменник зауважив: "Я передаю людям свою любов до життя. Я навчаю їх бути свідомими — ось що означає любов. Починаєш з малого, а збуджуєш у людях дуже високі почуття". Його звали Рей Бредбері; і мені здається, що кульбаби у степах Ростислава Мельників сіяв він особисто.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анатолій Стожук (джерело: сайт ХОО НСПУ)

Довга мовчанка подеколи схожа на безоглядне зухвальство, а чи то затятість супротив світу. Тож кільканадцять років між попередньою і цією книгою — цілісінька прірва часу, що здатна поглинути будь-що, а поета тим паче. «Цінуйте час, бо дні лукаві», — напучував Апостол Павло. І як тут не піддатися спокусі і не застерегти поета й себе, але розумієш, що поспішність породжує легковажність і поквап, які лиш завадять справі, а віршотворенню й поготів. Евентуально, автор і сам це добре розуміє, бо пише про межу, за якою — молодість і завжди несподівана старість, коли встиг і вже не встиг. Та як би там ... [ Показати всю рецензію ] не було, а давноочікуване поетичне воскресіння за таких умов набагато яскравіше і промовистіше.

Отже, саме такою несподіванкою стала книга харківського поета Ростислава Мельникова «Апокрифи степу», з якою він прийшов до читача від львівського видавництва Старого Лева, зайве ствердивши істину, що в старі міхи молоде вино не наливають.

Час — великий руйнівник і ще більший містифікатор. Що було — того нема, а що буде — не знаєш. Колишній світ зникає і лишень затримується в слові, особливо поетовому. Або ж, як казав Вільям Фолкнер: «Минуле не вмерло, воно навіть ще не минуло…» Тож нічого дивного, що автор уважає: «Степи розгублено… // Десь // на мапі Євразії // Серпень згасає // Сунуть дивнії Скити // на Захід // возами // І небесні шляхи засихають в огудину…» Та ось ще один приклад — вже з іншого століття, з інших часів, іншого автора… «Їдемо. Люшні порипують. Тихо ступають корови. // Знову спускається дощ… І так само минають // Дні й роботи, як за часів Гесіода» («Возовиця», Василь Мисик. 1925 рік).

Степ — він альфа й омега, початок і кінець усього. Степ — лишень мандрівник у нашій свідомості… А його візії — віддзеркалення екзистенційності буття.

Справді, степ у поетовому осягненні — не ареал мешкання різних чи то все-таки одного народу, він — радше всесвіт, що живе в усіх і кожному зокрема, просто не всі про це знають а чи, може, не здогадуються. Поема про степ ще не завершена, ще навіть не написана, навіть ще не пишеться… Але ж маємо тверду обіцянку: «отже // я напишу // поему про Степ // … // щоправда, іншим разом… // за певних обставин… / якось…»

Звісно, ностальгія за втраченим степом як уособленням ідеологічної батьківщини, чи то пак Всесвіту Перекотиполя, присутня в мотивах віршів Ростислава Мельникова, хоча в чомусь і схожа на метафізичний сон історизму. «Степ… // Вози… // Дьоготь // зрошує // рух // Всесвіту».

Менше з тим, він не апологетизує те, що відійшло, розуміючи, що воно неодмінно повернеться, хай і у видозмінених формах. У всі часи людям потрібна щирість і справжність, а ще трохи мрій. Тож аура його віршів не схожа на реінкарнацію декоративних почуттів, вона схожа на складний шлях пошуків дороги до правди: «це // усе // вже й так випадково // … // А по тому // народиться // степ».

Читач наміцно занурюється в глибини смислових ребусів, які розгадати неспроможний, але може відчути «полювання сенсу», коли тільки-но «починався день // що згодом // стане першим».

Але хай там як, а вітрила напнуто й кораблик з мрій і придибенцій превесело пливе ковиловим морем, підстьобуваний молодечим запалом і романтикою, які рано чи пізно перетворюються на попіл давніх мрій, з якого не зліпиш далекого майбутнього, адже на всіх нас чигають: «В небі // окрилені погляди // п’яних поетів». Саме тому не можна не відзначити схильність автора до провокативності образу, його алогічності, але все це вкупі чомусь ефективно апелює до архетипів читацької свідомості. Автор по віршах своїх щедро розсипає образи-загадки, які щось нагадують, кудись підштовхують, і ти не можеш не замислитися, і не спробувати розгадати той поетичний міт. І в процесі читання піддаєшся чарам медитативного віршотворення: «Плинність // води // зрошує // ступні // ніг // тих // хто витягує сіттю // на берег // СОНЦЕ». Усе ефемерне, невловне — наче й є і нема, ти там був, але чомусь не можеш пригадати, хоч би як не напружувався… Після дивовижних снів настає не менш дивовижне пробудження. Ліричний герой перебуває в невпинному русі — і у фізичному вимірі, і в духовному. Не інакше, як дається взнаки неприкаяність вічних пілігримів, мрійників і сумовитих бурлак. Адже: «Сув’язь надії – мій прапрадавній ковчег».

Ускладнена образотворча система й химерні дефініції — радше чудесне ходіння по водах, ніж намагання встановити хоч якийсь канон, до якого б причалила думка читача. Радше бачимо шукання степу в собі, а не зовні.

Смисл Мельникових віршів позбавлений аморфності й світоглядної анемічності, позаяк він напружений і кореспондований розумному й чутливому на художню правду читачеві, здатному поборотися за сакральну глибину слова. Індивідуальність почерку його поезій незаперечна, а від того ще більш ефектна. Серед визначальних рис авторського стилю — насамперед несхожість із ким-небудь іншим, навіть чимось трохи схожим із собою. Автор напрочуд добре вміє перервати мандрівку з півноти, щоб почати її з нового акорду.

На тлі степу, бодай платонічного, відбувається все і завжди, і зокрема, народжене уявою автора. Та це не значить, що він хоч на йоту відходить від своїх мистецьких регул із їхніми моральними інтенціями. Ростислав Мельників з огляду на свої поетичні декларації, у яких не залишено місця навіть натяку на конформізм, усе ж поштиво вшановує культ степу, хоч і не каже напряму, що він є і де він є. Водночас, це і не терра інкогніто. Радше це схоже на намагання перетворення степу в етнокультурний топос — де є минуле, сьогодення, і в якому зовсім неочікувано заселилося майбутнє. Та, коли ми снимо життям, воно минає непомітно й безповоротно…

Світ не змалів би й люди не здрібніли б, якби не народилися «Апокрифи степу», але щось би втратилося безперечно. Мабуть, не було б отого осягнення багатовимірності буття, спроби розгадати таїну часів, вишуканого смаку слова, бурлеску…

Усі сюжетні варіації в Ростислава Мельникова — це, безперечно, голос степу: зникомого і вічного, який втрачається в минулому й віднаходиться нині у візіях авторських. Саме тому семантика його вірша позначена багатошаровістю, що подовжує асоціативність підсвідомого рівно настільки, щоб рельєфніше проявити філософський сенс написаного.

Ростислав Мельників наче каже: май попередників, але йди далі… Та попри неабияку приязнь до творчості Майка Йогансена і Михайля Семенка, міцного опертя на традицію барокового віршування, автор воліє не творити за старими лекалами, а орієнтується на сучасне прочитання й осягнення слова з усіма його новаторськими варіаціями. Але це жодним чином не означає, що «Нова пора нового прагне слова» (М. Рильський). А тому особливо уважає на те, що превалювання символічного фонетичного забарвлення надає строфі вишуканого звукопису, а відтак особливого шарму, без якого не обходиться жоден поетичний твір. У такому разі слово завжди буде глибшим за його осягнення, адже в ньому емульгація часу й генетичні нашарування багатьох поколінь, тож і обходитися з ним варто без панібратства й зарозумілості. «В таємній країні свого божевілля» народжуються або Франкенштейни, або блаженні генії. Що кому до вподоби. Просто читачеві треба бути готовим до загостреного сприйняття поетичного контексту, пам’ятаючи, що його формалістичність не завжди ґандж. Інколи в цьому приховується великий позитив, коли здогад народжує відчуття співучасті.

Дуже часто ліричний герой зустрічається з минулим наяву — і нема подивування у тому, лиш прихований згірклий сум та ще іронія. А як же без неї… «і хто його в біса зна // де та межа // коли стаєш // занудним // старим // пердуном». Правильним було б порадити не чекати! Та хто ж цього не відає…

В іншу пору прочитане відкривається зовсім несподіваним змістом. Людина йде… І якоїсь миті усвідомлює: а далі-то, власне, і йти нема куди, хоч і не дійшла до чогось сутнісного. «До речі, та тітонька ніколи не носила капелюшків, // хоча все життя про них мріяла, // поки не пішла з лелекою… // А що їй тут робить?!» Ось і все життєве резюме. Доводиться погодитися, що слово завжди несподіване, і апелює воно водночас до свідомого і підсвідомого, а що вже відгукнеться — то справа випадку та ще читацької наполегливості й зацікавленості. Подеколи Великий Скепсис кличе героя в «край Галасвіта», адже «нам // не вертати // додому донами // русла // змінились: // шляхи на долоні».

Чомусь так мусить бути, що хтось вудить рибу в Стіксі, хтось мочить ноги в ньому, хтось намагається перебрести на той бік, а хтось уже там… Чим не ілюстрація до теорії часопростору з його тривимірністю чи то й чотиривимірністю, до яких шукають шляхів мистецтва, а поезія насамперед. Щось такого шукає й Ростислав Мельників у своїх поетичних потугах. І це зовсім не схоже на намагання проплисти між Сциллою слова і Харибдою думки. Радше, маємо справу з відповідальним розумінням складності завдання, яке береться розв’язувати поет. Пояснити в позаобразний спосіб свою думку автор не може й це якоюсь мірою є ключем до прочитання глибоко прихованих смислів, алегорій і символів. І тоді лиш в уламках розбитих дзеркал уздриш залишки країни мандрованих дяків. Тож і нічого дивного, що автор все помічає в минулому і вплітає у плин словес. Гудіння Шевченкових хрущів нічим не відрізняється від наших. Та любий нам саме той гул… Сантименти?.. Настрій?.. Цілком можливо! А тим часом мандруєш зі скитами й не вернешся з галлами, бо вже спалено мости й хіба що перекотиполем повернешся до себе і довго виколупуватимеш дракона, що міцно засів у голові. «Час ділить на роки і відстань», тож ідемо до обрію, якого нема, чи то вже брак сил доплуганитися до нього. Словесна ворожба зачаровує й спонукає замислитись і зовсім не про те, про що йдеться, а для чого це все. Беззаперечно, не для забавлянок усе це пишеться.

Автор дає собі раду в усвідомленні того, що постмодерністські фікції ненадовго затримуються в читацьких головах, до серця ж вони просто не доходять, бо це щось на кшталт облатки, загорнутої в яскраву обгортку, яка жодною мірою не замінює живої молитви, тож наразі неодмінно виникає відчуття обману, на що автор не може погодитися, даючи читачеві змогу поживитися думкою. Водночас він багато чого полишає на домисел читача.

Усе, що було сховано під габою часу, оприлюднилося в «Апокрифах степу». Одні пишуть про складне просто, інші — навпаки… Мельників виклав свій поетичний синопсис у доцільній, естетично-вишуканій і розумно-прийнятній формі.

А степ?.. Що ж степ! Він є, принаймні, у нашій уяві. Степ, як прабатьківщина, живе навіть у серцях нестеповиків. І схоже, поема про нього так ніколи і не напишеться. Він великий і мовчазний, і що йому до романтичного мрійника, що «З торбою щастя стоїть на одній нозі», якого, може, також нема. Бо як-не-як, а: «Ангели… уже не вартують степи». Тепер це уділ поетів та ще мрійників.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан Пастух (джерело: Збруч)

Ростислав Мельників. Апокрифи степу (поезії 1992‒2012 рр.). ‒ ВСЛ, Львів : 2016. ‒ 144 с.

У глибокій бездонній степовій ночі
ми чули свої кроки та відлуння слів.
«Дрож землі», Левон Хечоян



Книжка Ростислава Мельниківа «Апокрифи степу» своєю появою означила двадцять років творчої роботи автора. На це видання можна дивитись з перспективи звіту поета в першу чергу перед собою, а вже опісля ‒ перед читачем. В цьому випадку Видавництво Старого Лева показало тенденцію до вирівнювання чоловічого крила авторів, позаяк були підстави думати, виходячи з видавничої політики ВСЛ, що українська ... [ Показати всю рецензію ] культура цілком фемінізується (за винятком кількох сильних поетів – наприклад, Сергія Осоки). Сильні модуляції голосу, глибока образно-чуттєва морфологія поезії останнього дають підстави до віри в те, що поетичні книжки в сучасному каскаді новинок можуть бути не лиш «одноденками», придавленими часом та кілограмами інших книжок. Цю традицію тривалості поетичного голосу продовжив Ростислав Мельників, книжка якого вже стала помітним явищем, адже виносить на собі тексти минулих літ перед очі теперішнього читача, дає їм друге довге життя. Книжки і памʼять про них як про пережиту в акті читання інтелектуально-чуттєву пригоду можуть існувати у двох площинах, і життя їхнє різнитиметься. Про одне таке справедливо говорить Олена Галета у своїй монографії «Від антології до онтології»: «Однак ХХІ століття поставило перед читачами нові виклики не лише екстенсивного, а просто-таки швидкісного читання: життя книжки сьогодні, умовно кажучи, помітно коротшає. Навіть не тому, що на зміну їй приходить електронний носій, ‒ подібні виклики книгозбірні переживають від 1960-х років, названих «великим книжковим побоїщем» ˂…˃ Довговічності книжки як засобу актуального читання загрожує зміна читацької практики ‒ не «списування архівів», а власне «списування в архів» усього, що зʼявилося більше року тому (при найоптимістичнішому підході)». Дослідниця точно визначає критерій соціально-побутового існування книжки, якій в цьому просторі годі витримати навальної конкуренції. Але є ще інша сторона життя, де тексти переживаються значно глибше, залишаючи внутрішнє відчуття басаманів, або ж квітучої радості, що в жодній мірі не має стосунку до екстенсивного читання. І якщо автор пише з таким енергетичним вольтажем, який залишає сліди в інтелектуально-чуттєвому житті читача, то книжка ця не «списується в архів», не стає обʼєктом «швидкісного читання», вона існує поза цими механізмами сучасного соціального життя.

Одразу кидається в очі, що поезія Ростислава Мельниківа стоїть осібно від тематично-стильового набору тем у літературному процесі. У цих текстах складно віднайти спільні зони з загальним річищем нашої теперішньої літератури. І це говорить про унікальний тип образного мислення поета. В чому ця унікальність?

Книжка розпочинається віршем «промайне пілігрим», в якому окреслено загальну настроєвість ліричного героя, котрий у мові своїй шукає можливостей показати читачеві дивовижі степу: «згіркне на денці ⁄ тиша дзвінка ⁄ осінь розкреслить ⁄ на мапи міста ⁄ і за вікном ⁄ промайне пілігрим ⁄ скаже ворожка ⁄ хто ⁄ стане ⁄ ним». Ритміко-інтонаційне звучання цієї поезії схоже на дитячу лічилку, але в ній присутня алюзія до вірувань, до міфології, яка власне і формує уяву автора, уводить у поезію елемент сакрального, через яке читач налаштовує свій слух на глибші рівні поезії. Це лічилка дитини з широко відкритими очима, відкритими почуттями, якими вона пізнає цей світ. Власне це пізнання через чутливу метафору є доброю ознакою книжки «Апокрифи степу», де автор проторює свою власну стежку пошуку.

Апокрифи як множинна правда, яка своїми сюжетними картинами немов виліплює життя поза каноном, поза очертами, границями посвяченого. І в тих сенсах духовне набирає рельєфних форм. У цьому випадку степ як містична несходима територія існування незвіданості, яку поет прагне назвати і тим самим поставити перед очі читача у всьому розмаї форм. Ростислав Мельників у простір степу, неначе в простір роману, вписує свої приватні переживання, які множинними ліричними сюжетами пишуть історію його степу, його пошукових мандрів. Зрештою, поет виходить і за степові рамки, окреслюючи інтимні переживання мешканців міста: «сядь ⁄ посидь ⁄ коло мене ⁄ і просто помовч ⁄ що може бути ліпше за мовчанку ⁄ за мовчанку з тобою ⁄ дівчинко з ясними очима ⁄ віриш ⁄ з тобою можна мовчати про все на світі ⁄ зрештою з тобою можна класно мовчати про все на світі ⁄ так чомусь саме з тобою ⁄ особливо ⁄ такого вечора ⁄ такого тихого вечора ⁄ такого тихого теплого вечора ⁄ такого тихого плинного теплого вечора ⁄ сонце ⁄ цей старий кент ⁄ напрочуд ніжно мережить промінням ⁄ спальні райони нашого міста ⁄ нашого на двох міста…».

Окрім інтимного переживання певної миті, в якій ліричний герой боїться словом злякати тишу, тут є також певне маркування простору як приватного, що з більшою силою інтимізує вірш. Цей вислів, яким названо тут сонце ‒ «старий кент» лагодить чуттєву сторону цієї поезії так, як це можна побачити у поезії Аттили Могильного «Вероніка», де київський поет у аналогічно інтимному вірші вживає вислів «Мадонно приміських кварталів», наближуючи тим самим Мадонну до себе, до тієї події, що переживають герої. Перший імпульс приватизації божественного можна побачити у картинах Леонардо, в епоху Відродження ‒ «Мадонна Літта», де італійський художник створює Мадонну у тілесно-чуттєвому образі, образі земної Матері, скорочуючи дистанцію між божественним та людиною. У вірші Мельниківа можна бачити результат цієї роботи епох, у яких автори прагли сакральне уводити у форми чуттєвості.

Поезії Ростислава Мельниківа не чуже занурення у світ міфології. Тезу, що вся література стоїть на уламках міфу, якраз підтверджують тексти цього поета. Автор намагається розсипати певні коди значень, які можливо відкрити, лише маючи ті знання, що й він. Подекуди це інтелектуалізує поезію, вимагає від читача певної підготовки. В цьому моменті вірші Мельниківа видаються дещо схожими на тексти Ірини Старовойт («Гронінгенський рукопис»), яка аналогічно, без закликів, тихо, але втягує читача на своє поле, у свою гру, розкидаючи по стежці, неначе у казці, крихти хліба, за якими той рухається поетичним шляхом пізнання. Ця тенденція інтелектуалізації поезії, виставляння певної планки для читача, є добрим каталізатором підвищення читацького рівня, бо тут вірші зорієнтовані на вольове читацьке занурення в текст, а не на охлократичний тип свідомості, де інстинкт і підсвідоме стають головними рушіями ліричного сюжету. З книжки «Апокрифи степу»: «Схима плаче за нами ⁄ й ⁄ списами ⁄ небес ⁄ не підперти ⁄⁄ Увіходим поволі ⁄ в ⁄ царство рибини ⁄ і ⁄ Кожен ‒ ще ⁄ один ⁄ юний ⁄⁄ Один, хто спрагу тамує ⁄ в обмін ⁄ на ⁄ око». В цьому випадку працює сюжет про Одіна, бога скандинавсько-германської міфології, який в обмін на те, аби випити ковток мудрості, віддав своє око. Як бачимо, тематика і настроєвість віршів тут доволі різнополярна, якщо вище наведену сувору поезію порівняти з цією сумно-ліричною рефлексією: «вечір на доторк ⁄ як спогад на двох: ⁄ і тоскно ⁄ за рогом ⁄ дзвенить трамвай». Даруйте за субʼєктивність, але мені в цих рядках виразно уявляється тихим серпневим вечором Львів, вулиця Підвальна, коли трамвай з-за рогу повертає до зупинки.

Мінорна настроєвість поезії Ростислава Мельниківа кореспондує, як видається, ще з духом доби, у якій поет поставав саме як поет. Мова йде про 90-ті роки минулого століття, що вирізнялись своєю депресивністю, але заразом і дуже активним інтелектуальним пошуком. І цей образок-мить виразно репрезентує стан поета в ті часи: «у схлипних мотивах під назвою «Осінь» ⁄ в розхляпистих звуках горна і гонгу ⁄ на перехрестях дороги додому ⁄ лежали таємні закохані площі ⁄ лежали таємні лінії вулиць ⁄ у краплях смугастих ультрамарину ⁄ така таємнича самотня країна ⁄ у сотнях строкатих повітряних кульок ⁄⁄ ми йшли й починався ранок осінній ⁄ такі листопадні аристократи ⁄ забуті всіма чи просто прокляті ⁄ в таємній країні свого божевілля». Цей вірш фіксує важливу ознаку інтелектуалів 90-х р.р ‒ їхню покинутість, осібність в тогочасному соціальному просторі. З часової перспективи можна бачити, що вони були, наче зерно кинуте в необроблену землю, яке попри твердий ґрунт все ж хвилювалось, непокоїлось і нарешті проросло – бодай уже цими віршами. Наступний твір поглибить оцю інтерпретацію: «Нас ⁄ тільки жменя ⁄ крізь ⁄ пальці ⁄ сочиться ⁄ тиша ⁄⁄ час ⁄ перемелено ⁄ час ⁄ перемолено ⁄ нам ⁄ не вертати ⁄ додому донами ⁄ русла ⁄ змінились: ⁄ шляхи на долоні». Шляхи на долоні як папілярні лінії, що символізують життєву долю змінюються ‒ час і молитва тут формує образ ліричного героя. Є в цій книжці і дитяче (читай тут ‒ міфологічне) уявлення про світ, де очима дитини постає Великий Конструктор Всесвіту: «Маленька Весно ⁄ подаруй мені ⁄ ДЕРЕВО ⁄ я на нього ⁄ по-вісю ⁄ вісь ⁄ моєї землі ⁄ ну а поруч ⁄ поставлю ⁄ акваріум неба ⁄ із відбитками ⁄ рибок ⁄ ранішніх ⁄ снів ⁄ і коли ⁄ ти розпустиш коси ‒ ⁄ космос ‒ ⁄ хай поглине цей всесвіт ⁄ мене ⁄ щоб світились лускою сонця ⁄очі ⁄ осі ⁄ наших ⁄ вічнозелених ⁄ земель».

Окремо також слід сказати про візуальну сторону частини віршів Ростислава Мельниківа, яка, окрім несподіваності, репрезентує смислову лінію, як от у вірші «Елегія Кохання», де слова розпадаються на фонеми-рядки і тим самим утворюють схематичний образ обʼєкта, що постає у вірші. Схема вірша тут є доважком до самого акту висловлювання ‒ як-от, у вірші про «ящірку весни».

Я пригадую, що в дитинстві, коли нас зі школи возили дивитись циркові вистави, я ніяк не міг зрозуміти, чому люди аплодують ведмедям на велосипеді. Мені вони якось інтуїтивно видавались такими нещасними, затюканими. Пізніше, коли я мав право обирати ‒ я ніколи не відвідував цирк: «ведмідь має бути царем поміж дерев, а не стояти «струнко» за шматок цукру» ‒ думав я. А ось виявляється, що я не один такий, хто в цирку любив більше солодку вату, аніж самі вистави: «Колись я побачу тебе ⁄ у звіринці ⁄ який цигани ⁄ на ярмарок привезуть ⁄⁄ стара клітка ⁄ засліпить іржею ⁄ подив очей… ⁄ а ще ж маленьким ⁄ ти знав пісеньку ⁄ про ⁄ пустотливе лисенятко ⁄ що ⁄ якось пішло на полювання ⁄ і більше його ⁄ ніхто і ніколи не бачив…». Тут є цікавий принцип побудови твору, в якому мовець порівну розподіляє акценти на обидві сторони клітки ‒ іржею засліплений подив може бути як у того, хто спостерігає за лисом, відчувши несвободу клітки як таку, так і у самого лиса, який ще маленьким пустотливим лисенятком чкурнув з дому, бажаючи пізнати цей світ, сліпнучи від подиву побаченого, і саме він, ще маленький, міг чути від батьків казку про пустотливе лисенятко. Ось це можливе зведення ознак двох субʼєктів в один значно ліризує оповідь, звертання поета «ти» може означати тут як звертання до ліричного героя, так і до лиса, і це дуже цікавий поетичний хід.

Поет не цурається також і соціальної теми приреченості нашої землі, яка, на превеликий жаль, актуальна і сьогодні, мова йде про вірш «made in Ukraine», в якому автор нещадно маркує свою країну як «Велику Фабрику Емігрантів». Усе те добре, що викохано в Україні, існує поза її межами.

Окремо хочеться сказати про окрасу цієї книжки ‒ «Поему Про Наш Степ», яка є своєрідним текстом-знаком якості Ростислава Мельниківа. Цей твір закроєно цікавим способом, де існує наче поема в поемі. Автор, пишучи, грає безпосередньо акордами власної психології творчості, розпросторюючи перед читачем внутрішні спонуки свого письма. І ця заглибленість у себе дає можливість відчути передлінію поезії, джерело, з якого вона бере початок. По факту ‒ це лиш задум поеми, але вже тут вона, розпочавшись, і відбулася. Є така рослина, на сході її називають «бабка», росте в степу, якщо серпень дощовий, вона сягає по груди. Її вершечок цвіте фіолетово-синім кольором, який трохи нагадує колір красивої квітки клематіс, він їстівний, соковито-солодкий, треба лиш очистити шкірку. І коли дитиною, наївшись цих «бабок», ти лягаєш на землю і дивишся в небо… З цього і починається поезія, яку вкрай важко омовити, можна лиш говорити про можливість її написання, бо, як говорить тут поет: «інколи здається, ⁄ що він існує лишень у моїй, ⁄ а чи твоїй ⁄ уяві». Ось кілька рядків: «я ⁄ напишу ⁄ поему про Степ ⁄⁄ про ⁄ наш степ ⁄ про ⁄ тихий дум ⁄ вечірній пруг ⁄ і густий пах ⁄ нашого степу… ⁄ мені здається, що ти мусиш цим перейнятись ⁄ і сповнитись поваги до мого мужнього ⁄ повір, таки мужнього ⁄ й надхненного задуму ⁄ поеми про Степ ⁄ адже ⁄ …». А далі у книжці ще про цей дивовижний густий запах розігрітих шпал. І все це десь звідти, з природи поезії.

Слід сказати також, що автор дуже чутливий до мовної стихії, вміє ловити і схрещувати у рядках смислові імпульси, даруючи нові значення. Але заразом трапляються моменти, де поет невдало використовує свій потенціал. Поезія говорить через символ, предметний знак, що є посередником між мовцем і сенсом, їй чужі абстрактні іменники, які прямо вказують на поняття, в такому випадку занижується значення символу, натомість тут зустрічаємо «суцільна отесаність каменю» (114) [курсив ‒ Б.П.]. У плані невдалої метафори можна зацитувати строфу «Я напишу тобі листа ⁄ де ти ‒ роса ⁄ і я ‒ роса ⁄ сріблясті очі на траві ⁄ в чеканні соловʼїв» (108). Скажу чесно ‒ «очі на траві» відгонять катастрофою, як і «вибух твоїх очей ⁄ в зоні мого серця» (106). У поезії «місто на дощ», так добре змодельованої, просто шпортаєшся за «місячні» і дивуєшся ‒ для чого такий сильний вірш, виконаний в серйозному тоні, розбавляти цією лексемою? Та видається, що це могло виникнути ще на початках поетичного шляху Ростислава Мельниківа, який питомою частиною своїх текстів переконливо показав, що він є осібна цільна поетична фігура в нашому літературному континуумі.

[ Згорнути рецензію ]