Антон Санченко : Баркароли : Оповідання : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Лавринович Л.Б. (джерело: Доповіді конференції "Мариністика в художній літературі", Бердянськ, 2010)

У книзі “Баркароли”, як уже зазначалося, зображений пізніший досвід автора, який працював на риболовецьких суднах радистом. Це час, коли омріяна в “Нарисах бурси” свобода після закінчення училища досягнута і життєвий простір героя-розповідача розширюється до меж чи не всієї планети. Це відчувається вже в першому нарисі “Глобалізація”, назва якого, вочевидь, якнайточніше відображає дух середовища моряків. Останнє цілком нагадує міфічне “вавилонське стовпотворіння” народів. Морський шлях від одного до іншого порту світу – чи то Лімерик, чи Новий Орлеан – мішанина людей і речей звідусюди: “Перехід ... [ Показати всю рецензію ] через Атлантику видавався переходом від сороміцьких гельських пісеньок до давнього доброго негритянського блюзу. Пляшкою ямайського рому зі старовинним англійським матросом на етикетці я забезпечив себе ще в Ірландії. Касету Бі Бі Кінга придбав ще в піратській Болгарії” [5, 6]. Це світ, де “найближчим” земляком українець-розповідач вважає чилійця із пустелі Наска, де спілкуються мішаниною з різних мов і важливо “не правильно сказати, а правильно зрозуміти”, де пароплав з українською назвою “Сурож” та українським екіпажем з капітаном-греком ходить під панамським прапором та є власністю турка, де “кожен зустрічний думатиме про твою країну те саме, що про тебе” [5, 9], бо більше він про Україну нічого не знає.

У цьому ризоморфному (Делез, Гваттарі) просторі немає нічого сталого, постійного, крім, імовірно, морських традицій і греків. Греки, за словами автора-розповідача, – народ, що відрізняється від усієї решти людей у світі, бо “читаючи Гомерів “Список кораблів”, кожен з них знаходить у нім своє місто. Це недосяжно для жодного Мандельштама” [5, 8]. І жоден з інших народів не має права навчати їх мореплавства “принаймні ще дві тисячі років” [5, 11], – злегка іронізує розповідач.
Морський простір неоднорідний і багатоликий. Це і відкрита безлюдна стихія, і відносно замкнений простір корабля, причому як у першому, так і в другому випадку він не сталий, бо, певно, не буває однакових морів чи океанів, як і кораблів. Де-не-де морський простір, як і на суходолі, “густонаселений”: “У протоці Отранто було людно. Тобто – пароплавно. <…>. Коли йдеш до Венеції, Трієста чи Равенни, завжди маєш стільки попутників, що здається, що рухаєшся у каравані, а не в одиночному плаванні. Так само щільно рухаються тобі назустріч судна, що вже завантажили свої трюми в Італії і розвозять по всенькому світу труби, прокат, автомобілі, футболістів, манекенниць та інший крам” [5, 22].

Дім моряка, його прихисток у довгих рейсах та безмежжі моря – пароплав, як досі з поваги до традицій називають судна навіть з ядерними реакторами. Це “свій” простір, який має особливі стосунки з капітаном і командою. В А. Санченка цей простір персоніфікований. Зокрема старенький теплохід “Сурож” здатний відчувати провину та виручати улюбленого капітана зі скрути, розуміти ситуацію на морі чи в порту і чинити відповідно до йому одному відомої логіки. Бо, врешті, “коли вже не залишається жодних надій, моряки зазвичай сподіваються лише на судно. На те, що воно не зрадить та витримає все” [5, 49].

Однією з властивостей простору судна в морі є його здатність зміщувати осі координат, коли вертикаль і горизонталь втрачають свою сухопутну сталість, бо корабель робить “такий крен, коли вже однаково, по підлозі чи по стіні тобі далі бігти, бо крен – 45 градусів” [5, 93].
Судно не єдиний “свій” простір, оскільки в кожного моряка в душі є суходіл, з якого він пішов у плавання. Для українців, які повертаються з довгого океанського рейсу (нарис “Біла кішка, чорний кіт”), цей простір починається з моменту проходу Босфору, бо коли “береги розбігаються в напрямках Грузії та Болгарії, кожен чорноморський моряк думає: “Ну от і вдома” [5, 88]. Адже для нього “Чорне море – це вже рідний дім. І кожна зустрічна хвиля видається тобі давньою знайомою” [5, 88]. А рибні порти, куди звідусюди приходять кораблі, подеколи, як каже автор-розповідач, нагадують Шанхай, коли сейнерів настільки багато, що за ними не видно забортової води.

Точкою, в якій сходяться “усі широти і меридіани”, автор називає дошку пошани у відділі кадрів із фотографіями найкращих капітанів та старших механіків. Саме там зустрічаються моряки, які давно не бачилися: “Зустрінуться, погомонять … і знову гайда на сто років, один на північ, інший на південь…” [5, 57].

Та простір портового міста для моряка – це й інтимний простір, місце зустрічі з коханою жінкою. Цей мотив рефреном звучить у всій книзі. Часто він оприявнюється завдяки часовим та просторовим маркерам, що закономірно, адже саме ці величини визначають для моряка координати зустрічей-прощань із сім’єю. (Наприклад: “Україна? Ніхто навіть не знав, де це. Та я знав. Там – де ти. За вісім годин звідціля. І цього було досить. <…>. Час спливав, вечоріло, а в тебе – світало” [5, 18] або: “Виявляється, в цю задушливу тропічну ніч я став чиїмось татом.
До дому залишалось ще сто сімдесят три такі ночі.
Ні, вже сто сімдесят дві” [5, 217]).

Герой-розповідач, радист за фахом, власноруч приймає радіограми, які приходять на судно. У цьому сенсі він є сполучною ланкою, через яку під час довгого рейсу моряк спілкується зі світом. У “Баркаролах” знаходимо чимало цікавих моментів, які створюють портрет цієї професії та зображають особливості комунікації судна з суходолом. Принцип роботи радіоапаратури, за словами автора, – “працює – не чіпай!” [5, 82], тож навіть коли радист у далекому рейсі найнесподіванішим чином тимчасово налаштує апаратуру, щоб успішно дійти до ремонтників, виявиться, що “головне гасло моряків” – “Тимчасове – найбільш постійне!” [5, 82], і немає значення, в який спосіб воно працює.

У нарисі “Композитор Морзе (de EWVW)” автор розповідає про будні роботи радиста, коли з чотирьох необхідних фахівців на борту лише двоє, і вони змушені “поділити добу навпіл”, причому начальнику дістається день, а героєві-розповідачеві – ніч: “Ми поділили наявний час на шість місяців світла і шість місяців темряви, неначе якісь ескімоси. І усе насичене суєтою денне суднове життя дісталося Начальникові, а мені – спокій і самотність впродовж усієї вахти” [5, 194]. Півроку на траулері у нічних тропіках посеред Індійського океану – на роздуми, зокрема про плин часу та метаморфози простору: про щодобове народження нового дня; про кінофільм родом з дитинства, в якому “каштани ще не відцвіли”; про те, що в морському просторі рухаються не тільки кораблі, а й материки і що кабелеукладач у Гібралтарській протоці має зупинити дрейф материків, тож “Європу-втікачку таки припнуть до Африки телефонним дротом” [5, 210]; про те, що радисти – останні послідовники давніх часів, бо досі “друкують твори Британського Адміралтейства на сувоях, а не на сторінках та в зошитах” [5, 211]; про те, що моряки чи не останні люди на Землі, які вміють спілкуватися і жити без телевізора, які читають новини з місячним запізненням, але строго по числах, які нікуди не поспішають, бо за шестимісячний рейс “навіть мовчун встигне розказати про себе все” [5, 199].

Інша справа – річковий флот, увагу якому А. Санченко також приділяє у “Баркаролах”. Зіставляючи морський та річковий флот, автор зосереджує увагу на різних особливостях сприйняття та реалізації часопростору. Коли моряк напевно знає лише початковий і кінцевий пункти своєї подорожі, до мети якої ведуть різні шляхи, і всі вони правильні, “якщо судно подолало шлях із точки А в точку Б у потрібний час і без суттєвих втрат” [5, 130], а до плину часу моряк має особливий сентимент, то на річці шлях єдиний, і щоб зорієнтуватися у часі та просторі, достатньо глянути на берег та ідентифікувати “сфотографовані” в пам’яті картинки чи побачити номер буя. Відтак на річці час і простір втрачають актуальність: “Було це вже тиждень тому. Чи місяць тому? Чи годину тому?”, і “майже нема різниці, де саме те трапилось” [5, 128]. Автор підсумовує: “Річка – це незмінний на всі часи канон”. Натомість “море – це джаз” [5, 131], це “плинне, непостійне й одноманітне”, і “що тут “сфотографуєш”, навіщо? За що зачепитися оку? Де ж ті буї? Де береги?” [5, 130]. Очевидно, саме через плинність і непостійність моря воно вимагає від моряка більшої концентрації, зосередженості на часових і просторових маркерах. Звідси, зокрема, і особлива увага до морських карт, адже “кожне судно возить із собою у штурманському столі весь Світовий океан” [5, 291], бо досконало вивчити море не можна. Річкові ж карти достатньо добре “зазубрити” в мореходці, а потім раз-другий пройтися судном по річці, щоб знати їх до найменших дрібниць.
Насамкінець – деякі зауваги щодо особливостей оповіді у “Баркаролах”. Найпосутнішими її ознаками, на нашу думку, є, по-перше, спроба автора поєднати в оповіді мистецтво слова і музики, про що свідчать назви усієї книги (баркарола – “пісня на воді”) і окремих її частин, які мають пісенні підназви, а той чи інший пісенний мотив фоном проглядає крізь усю оповідь; по-друге, яскравою особливістю оповіді є авторські автокоментарі, через які проступає образ розповідача, більше залюбленого в роботу таки на морі, а не на річфлоті. Автор демонструє причини, через які йому подобається писати оповідання, а не вахтовий журнал: “Вахтовий журнал розгортається вздовж непохитної лінії часу, як давньоруський літопис. Навіть, якщо нічого не відбулося, в ньому заведено писати “нічого не відбулося”, або “сигналів нема”, або “стоїмо в попередній позиції” та інші “порожні роки”. А от авторові оповіданнячок вільно перескочити на три тижні вперед та ще й перенестися з Херсона одразу до Поті. А самому трохи посивіти, розкабаніти й порозумнішати заднім розумом” [5, 73]. Вахтовий журнал – це канон; словами Санченка, це – річка. Оповідання – море можливостей, гра пам’яті й фантазії.

Ще одним проявом автокоментування є постійна апеляція автора до своїх попередників – письменників-мариністів. А. Санченко згадує Г. Мелвілла, Б. Житкова, М. Трублаїні, В. Конецького та ін. Та лейтмотивом у загалом дуже оптимістичних роздумах письменника є несподівано жорстке Конрадове “Зроби це або помри”. Море не любить слабкодухих. Тому, попри легкість і ненав’язливість, іронічність та дотепно-ігрову умовність оповіді, із творів А. Санченка, як і його попередників, проступають образи сильних духом чоловіків, здатних на ризик та самопожертву.
Аналізовані збірки А. Санченка – не просто намагання “олітературити” власний досвід. Це спроба створити художній образ часу і місця, які найбільше впливають на формування людської особистості, системи її цінностей, світобачення та світовідчування. Саме тому час і місце у А. Санченка одухотворені, вони “будують” людину, і вони ж залишаються в її пам’яті свідченням про пережите. Це дає авторові – колишньому морякові підстави стверджувати: “Я напевне знаю, що більше ніколи не буду таким молодим і щасливим. І я не знаю, це ми обираємо собі пароплави, чи це вони нас собі обирають” [5, 100].

Твори А. Санченка – самобутнє за тематикою та стилем явище. Вони свідчать про потужний творчий потенціал автора. А читацька рецепція творчості автора переконує, що мариністична тематика в сучасній українській літературі (літературі морської держави!) затребувана та зустрічає схвальний відгук читачів.

Література
1. Бережний О. Пісня венеційських гондольєрів [Електронний ресурс] / О. Бережний. – Режим доступу : http://gak.com.ua/review/2439
2. Возняк Т. Феномен міста / Тарас Возняк. – Л. : Б-ка журналу “Ї”, 2009. – 334 с.
3. Дігай Т. Дактиль Гомера, або час мандрувати, бейбо [Електронний ресурс] / Т. Дігай. – Режим доступу : http://gak.com.ua/creatives/1/9261
4. Мельник Т. Маски та маскування: рецензія на книгу Антона Санченка “Баркароли” [Електронний ресурс] / Т. Мельник. – Режим доступу : http://gak.com.ua/creatives/1/10243/
5. Санченко А. Баркароли : оповідання / Антон Санченко. – К. : Факт, 2008. – 368 с.
6. Санченко А. Нариси бурси : оповідання / Антон Санченко. – К. : Вид-во “Електрокнига”, 2010. – 300 с.
7. Санченко А. Нариси бурси : оповідання : рецензії в пресі [Електронний ресурс] / Антон Санченко. – Режим доступу : http://avtura.com.ua/book/4/reviews/

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Таїсія Щерба (джерело: АртКавун)

22-24 жовтня у нашому місті проходила IX міжрегіональна спеціалізована виставка-ярмарок «Книжковий салон 2009», організатором якої вже вкотре виступає ХЕРСОНСЬКА ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА ПАЛАТА УКРАЇНИ.
В ярмарку-виставці взяло участь більше 20 видавництв: Києва («Балтія друк»), ДП «Самміт-книга»; Волині (Корпоративне підприємство ДАК «Укрвидавполіграфія»); Одеси («Маяк», «Світ граля»); Запоріжжя (ТОВ «ЛІПС» ЛТД); Харкова («Пегас»); Тернополя (Підручники та посібники, «Сорока - білобока»); Львова (Видавництво «Старого лева»); Херсона (магазин «Книжний ряд»; літературний відділ Херсонського обласного ... [ Показати всю рецензію ] краєзнавчого музею; «Наддніпрянська правда» ДАК «Укрвидавполіграфія»; Херсонська обласна організація Національної Спілки письменників України; «Просвіта» (Всеукраїнське товариство імені Тараса Шевченка) Херсонська обласна організація; Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів. Видавничий відділ; Херсонська обласна універсальна бібліотека ім. Олеся Гончара; Херсонський національний технічний університет; Центр молодіжних ініціатив «Тотем»; Херсонська Торгово-промислова палата).

Серед ряду цікавих заходів: презентацій книг, літературних читань, часу поезії, мені хочеться відзначити один і поділитися враженням від неординарної зустрічі з автором Антоном Санченком та обговоренням морської тематики у його книзі «Баркароли». У конференц-залі зібралися люди, залюблені в море, причетні до моря, пов'язані з морем. Тому й розмова відбулася невимушена, задушевна, пізнавальна і повчальна водночас.

Присутні довідалися, що автор - Антон Санченко народився в Херсоні в 1966 році, у Києві закінчив середню школу. Марив морем і професією моряка з дитинства. В Херсоні 1986 року закінчив морехідне училище рибної промисловості (радіотехнічне відділення). П'ятнадцять років віддав улюбленій справі; працював начальником радіостанції в Керчі, Херсоні, Одесі та на закордонних пароплавах. У 2005 році закінчив філологічний факультет Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.
Його твори (переважно оповідання) друкувалися в різних часописах, газетах і на літературних інтернет-сайтах. Перша збірка оповідань «Вызывной канал» побачила світ у 2003 році, а книги «Баркароли» і «Весілля з Європою» - у 2008 році (видавництво «Факт»).


Відразу, після виходу книжки «Баркароли» у світ, преса і критики (Вікторія Поліненко, Тетяна Дігай, Мирослава Крат) схвально відгукнулися про неї, про тематику і реалії життя моряків, які добре знав автор. Його оповідання - це морські подорожні нотатки, а авторська інтонація надає книзі яскравого індивідуального забарвлення. Ліричний герой «Баркарол» він же оповідач - цікавий і дотепний. Він - за визначенням Андрія Бондаря - приніс у нашу літературу бажану легкість стилю та вільний сюжет. Основа образності у його оповіданнях - це рух і динаміка. Автор малює словом точно, виразно, пластично і зримо. Все це дало підстави Андрію Бондарю заявити, що: з'явилося те, чого так гостро бракувало вітчизняному письменству - поява живої та сучасної морської прози. В особі автора він побачив сьогоденного українського Жуль Берна, який не просто пише, а пише добре, з тонким гумором, дотепністю, кваліфіковано. Бо знає життя не з чужих розмов, а з власного досвіду.


Дійсно, далекі та довготривалі морські мандрівки, описані автором у восьми оповіданнях, де не просто милуєшся безмежним океаном, незнаними краєвидами, містами, державами, переносиш шторми, морську хворобу... переконують, що морська праця важка і відповідальна. А ще можна збагнути, що у сучасному світі немає нічого нездоланного. Всі випробування даються кожному по силах. Проходячи своєрідну перевірку на міцність, кожен може укріпитися у своєму бажанні вийти на новий ступінь розвитку, відкрити для себе щось нове й несподіване.


Мені пощастило мати обидві книжки автора (так любить називати себе Антон Санченко). За декілька вечорів я не могла відірватися від читання на одному подиху, милуватися його добірною українською мовою, фразеологічними зворотами, виваженими, мудрими філософськими думками, чудовими описами морських просторів і людських характерів, стосунків. Сама собі ставила запитання: - У чому секрет його успіху? І дійшла висновку: Уся справа в пружині, яка закручена в середині цієї творчої людини. Якраз вона штовхає його на нову сходинку самовдосконалення, розвитку особистості, дає можливість усвідомлення самого себе, маючи певний життєвий досвід і за взірець Гомера, Мелвілла, Конрада, Джека Лондона, мандрівного філософа Сковороду, Сент-Екзюпері, Апдайка, Конецького, Тендюка...


Мені імпонує життєве правило моряків-треба зробити все, що в твоїх силах, а далі сподіватися на краще.
Цей вислів є творчим кредо працелюбного автора Антона Санченка. І нехай буде впевненим, що йому повірить кожен, хто доторкнеться серцем до його Слова!

Таїсія Щерба - член НСПУ, літературний критик.
"Херсонський вісник" - № 44.- 05.11.2009.- стр.13

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Український журнал)

Напевно, одна з найбільших нагород для автора журнальної статті (окрім, ясна річ, гонорару) – побачити, як за кілька номерів описана тобою проблема раптом починає „виправлятися“. Тільки нещодавно писав я в „Українському журналі“ про те, що в нас дивовижно мало мистецьких творів морської тематики, аж ось треба рецензувати нову талановиту книгу про моряків – „Баркароли“ Антона Санченка.

„Баркароли“ – це збірка оповідань, історій, які трапилися на кораблях чи з кораблями у різних океанах, морях і річках, видана в серії „Exceptis excipiendis“ видавництва „Факт“. Невипадково назва перекладається ... [ Показати всю рецензію ] з італійської як „пісня на воді“ або „пісня гондольєрів“, про що повідомляє нас епіграф. Головний ліричний герой усіх оповідань – молодий радист, якому випало почати корабельну кар’єру в добу розпаду СРСР та його потужного флоту і завершити в часи спроб розбудувати чи радше розпродати флот український.

З таким часом і місцем дії сюжети цих творів просто не могли не бути цікавими та пізнавальними. Наприклад, історії з диких дев’яностих, особливо диких у чорноморській акваторії. Оповідання „Мандариновий шлях“ розповідає про „подорож“ херсонського судна „пенсійного віку“ по мандарини до Грузії, де щойно згасла війна: тут і прорив блокпостів мандаринними КАМАЗами, й арм-реслінг „нового українця“ та грузинського бійця, й історії морських „чов-ників“, які возять із Туреччини до Росії... цибулю. В інших оповіданнях читач знайде романтичне зображення портових страйків, риболовлі в тумані, роздуми про різницю між морським та річковим флотом, різні виміри розлуки під час плавання. Та про що б не йшлось, Антон Санченко регулярно повертається до розважань над карколомним останнім десятиріччям ХХ століття. І ліричний герой неодмінно доходить висновку: як би там не було, ми ще вельми непогано пережили той „шторм“ – йому як моряку є з чим порівняти.

З такого матеріалу запросто можна було зробити суто пригодницькі, повністю сконцентровані на власній гостросюжетності тексти. Але, на щастя для одних читачів і на жаль для других, Санченко пішов іншим шляхом. Шляхом затишної оповіді, яка коливається між авантюрами та ліричними описами, метафорами, краєвидами, анекдотами, інтертекстом (кожне оповідання має свою пісню, яка регулярно виринає з тексту повністю та цитатами), ритмічною грою, пародією та іронією, то простою, як дві копійки, то такою, що десь навіть апелює до традицій Джерома К. Джерома. Іншими словами, не відмовився й трохи поестетствувати, і, здається, недаремно, бо вийшла книжка того жанру, котрийзветься „приємно почитати довгими зимовими вечорами“. Чи бодай осінніми(перевірено).

Які ж „пісні на воді“ без характерної морської романтики та екзотики? Звісно, все це тут є – і специфічна мова, котра потребує приміток, і колорит портових „кабаків“, і безмежна професійна гордість, і напускна недбалість у спілкуванні зі світом. Знаходиться в „Баркаролах“ місце й для мускулястого долання перешкод з останніх сил (що в сучасному красному письменстві – далеко не найпоширеніший мотив). Ретельно та цікаво виписано географічну складову. До речі, географічна, чи точніше „геопоетична“ картина світу з його морського кута зору в „Баркаролах“ приємно здорова і самодостатня, позбавлена будь-яких постколоніальних фантомів, як „південно-західного“, так і „центрально-східного“ розливу.

Окрема цікава історія – мова Антона Санченка. На перший погляд вона вражає невідповідністю тісним і занудним українським літературним нормам. А саме – русизмами, „нестандартними“ зворотами і граматичними ходами на межі індивідуального стилю й старої доброї неграмотності. Деякі епізоди виглядають не дуже зграбно перекладеними з російської. Та поміркувавши, приходиш до думки, що може воно й добре, що всі ці речі не було виправлено. Адже красивої правильної мови з цього все одно б не вийшло, а ламана мова „Баркарол“ таки в чомусь природна та красива і вже точно дотепно й талановито використовується. Ну, й може бути своєрідною метафорою мінливої водної стихії та звикання до неї української літератури.

Що ж, мабуть, саме вдале поєднання простої веселої схематичності з відтінком незграбності та певної орнаментальності й парадоксальної вишуканості спричинилося до того, що „Баркароли“ без особливих рекламних надзусиль стали однією з тих книг, які найчастіше „радять почитати“.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ekain (джерело: Народна правда)

Якось по справах я перетнувся з людиною, яку не бачив багато років. Порозмовляли, поринули в спогади, трішечки похизувались своїми успіхами, серед яких, як водиться серед людей інтелектуальної праці, не останню роль відіграють всілякі дипломи, сертифікати, якими ми пообростали за роки радикальних змін роду занять, перекваліфікацій та переміщень по службових східцях. Зайшла тема, що ж з цього вантажу найцінніше і найкорисніше. "Знаєш", – казав я. "Найдорожчим для мене серед усіх цих свідоцтв і дипломів є диплом третього помічника механіка з електрообладнання". Того диплома я отримав від виїзної ... [ Показати всю рецензію ] комісії одного з сибірських пароплавств перед початком навігації наприкінці радянської доби. Мій співбесідник подивився на мене як на ідіота. Не переконали навіть пояснення, що з цим дипломом мені довелося пройти по майже всіх основних річках Східного Сибіру, а в умовах неймовірної нестачі кадрів у сибірських пароплавствах (і з додаванням діжки солоних сибірських оселедців, виставленої капітаном судна інспектору Регістру), навіть виходити у північні моря, де побачити неймовірної краси пейзажі, дихати найчистішим повітрям, неможливим на курортах в інших місцях, нарешт отримати відчутті повної відповідальності не за папірці чи якісь виссані з пальця "обов'язки", а за реальну роботу судових систем, поломка яких у разі виходу в море можестати причиною загибелі судна з екіпажем.


Що ж, на цьому ті читачі, які вважають, що це-таки парадоксально ставити "корочку", еквівалентну диплому середнього вчилища, вище за всіляких менеджментів, маркетингів, міжнародного бухгалтерського обліку та ще дідько відає чого білокомірцевого, можуть далі не читати, бо йтиметься далі про книжку одного непересічного українського автора, парадоксальність якої (і якого) починається вже з анотації, яка проголошує: "Антон Санченко справді видавав себе за херсонця, будучи киянином. У морі за одного херсонця дають трьох киян. А в море він ходив півтора десятка років. Утім автор не брехав. У Херсоні він народився, вчився в морехідному училищі. В Києві – закінчив школу й університет і живе від народження".

Не втримаюсь тут від наших міжрегіональних колкостей, якими зазвичай мої земляки не забувають за нагоди обмінятися з жителями славетного міста Херсона. "Про двохсотлітні контри між Херсоном та Миколаєвом я взагалі мовчу", – пише автор у оповіданні "Мандариновий шлях". І це він "мовчить" після переліку десятків різних контр між морськими професіями, курсантськими ротами, пароплавами, регіонами, країнами.!Отже, скільки ж тоді киян треба віддати за одного миколаївця? Напевно не менше п'яти. А за Одесита? Ну тут вже я помовчу... "Я вам нє скажу за фсю Адєссу".

Кияни, ви тільки не ображайтесь. Ви – чудовий народ і місто ваше таке чудове, що вже невдовзі по декілька наших в ньому буде на одного вашого. Але ж різниця між шпілем і брашпілем не є серед тих знань, що ви засвоїли ще у дитинстві. Хто на що вчився.

Коли починаєш читати книгу, то швидко переконуєшся, що всі ті контри стосовно автора абсолютно недоречні. Напевно, йому не варто вдавати з себе херсонця, щоб додати собі морського авторитету. Флотської кар'єри автора вистачить на трьох: на моряка морського торгівельного флоту, на моряка з риболовного флоту і на річника суховантажів ріка-море річкового флоту (у цієї третьої флотської іпостасі ми з автором деякою мірою є колегами). Бракує лише воєнно-морського досвіду, чи може автор його приховує, бо якби ще й ВМФ, то це вже було б людське втілення володаря морів і океанів, в яке ніхто б не повірив.

Коли я побачив цю книжку в київській українській книгарні "Є", я довго гортав сторінки і читав по діагоналі. Ще з дитинства, коли захоплення морем ще було нормальним етапом розвитку дитини, я неодноразово натрапляв на книжки написані так, нібито автор взяв собі за мету вжити абсолютно всіх слів зі словнику морських термінів. В наших південних містах, міцно пов'язаних з морем, майже на кожному подвір'ї знаходився дідусь, який і через півстоліття після служби на флоті не називав вікно інакше ніж ілюмінатором, підлогу – інакше ніж палубою. Дехто з них, можливо, писав книжки для романтичних хлопчиків. Виходило, як вареники з гайками чи борщ з машинною олією замість сметани.

Але ці перестороги були зайві, бо книга Антона Санченка виявилась лексично збалансованою. Читача не оминуть пілерси, роульси, баки, квардеки і навіть бербоут чартер. Але більшість з цих слів буде пояснено або продублювало мовою суходолу на наступних сторінках. А інколи авторське спрощення дискурсу змушує майже розреготатись, коли серед всіляких стивідорів і суперкарго читаєш: "ледь ми подали мотузочки на причал"... Отакого вам! Мотузочки! І це після цього як за десяток рядків до тих мотузочок: "... мій пароплав мав подати кінці на швартовні тумби". Отже не бійтеся читати твори моряка, не закипить мозок від термінології.

Книга повна історійками про всілякі недолугі чи навіть абсурдні для стороннього спостерігача технічні "рішення", до яких вдаються судові технарі з принципу "що голіший, то мудріший". Не обходиться і без розповідей про різні халепи, в які потрапляє моряк на березі. Або моряк на річковому судні. Або річковик на морі. Місцями написано так смішно, що не можеш стриматися навіть на людях, читаючи книгу у черзі до одної солідної установи, чим викликаєш насторожене зацікавлення оточуючих, включно з охоронцями. Читаєш про Владленовича, Ізидоровича і спливають в пам'яті капітан Василіч, стармех Іванич, другий помічник, боцман, яких вже прізвища не пригадати, посміхаючись, згадуєш різні ситуації, яких також могло б вистачити на книжку. Ніде правди діти, достовірно пише автор!

Проте книга не є збіркою байок колишніх моряків, після підняття низки тостів за зустріч, минуле, за тих, хто в морі і т.д. Антон Санченко майстерно переводить оповідки бувалого морського вовка в справжню інтелектуальну прозу з літературними і музикознавчими екскурсами. Читач отримає прямі натяки на те, кого ще треба почитати, щоб якщо не зрозуміти, то принаймні скласти уяву про морську душу, дізнається про історію пісні, відомої у нас як "Генерали піщаних кар'єрів", ознайомиться з віршами Олега Скрипки, прочитає слова пісні Hotel California в оригіналі і в дотепному "перекладі" того ж Скрипки.

Оповідь автора настільки емоційно насичена, жвава, образи настільки яскраві, що починаєш відчувати запах моря, річки, порту, швартовних кінців і машинного відділення, в голові спливають спогади про власну навігацію по річках Сибіру і вздовж південного берегу північних морів, починаєш гостро відчувати потяг перенести дещо хоча б частково у реальне життя. Руки так і тягнуться до похованої десь в звалищах комп'ютерної пам'яті програми для вивчення так повною мірою і не опанованої "морзянки", програми, котру я колись завантажив з радіоаматорського сайту під час чергового нападу ностальгії за юнацькими мріями. А в супермаркеті легко розстаєшся з сотнею з лишком гривень за пляшку рому Havana Club, який, словами автора у оповіданні "Глобалізація", "б'є не в ноги, а в серце".

Можливо у читача, що не мав власного пароплавного досвіду, і не буде таких "пробоїв", але напевно, нудним читання не здасться, проте з'явиться можливість зазирнути у світ, про який зазвичай пересічний українець не мислить. Декілька років тому я слухав передачу на радіо ЕРА-ФМ, в якій людина, близька до літературного процесу, казала, що за радянської влади висвітлення морської теми українськими письменниками, поетами не заохочувалось. Інфраструктурні, загальносоюзні галузі оспівувати дозволялось лише тим, хто був справжнім інтернаціоналістом і звісно писав російською мовою. Про наслідки цього стану я писав у своїй давній статті на "Народній правді" "Проблеми морської галузі – проблеми культури" (рос.). Море, на жаль, в українській культурі відсутнє. Як і відсутнє розуміння України як морської держави у владних колах і еліті.

Написання письменниками і читання публікою таких книжок, як книжка Антона Санченка "Баркароли", напевно сприятиме відкриттю нових вимірів української душі. І саме у розкритті таких вимірів полягає шлях до об'єднання українців в одну націю, бо без розуміння Моря ніколи не можливо зрозуміти ментальність наших співвітчизників з Одеси, Миколаєва. Херсону, Ізмаїлу, Рені, Севастополя, Керчі та інших міст і містечок, що народились з моря, з моря жили всю свою історію, і, на жаль, через ментальну обмеженість псевдо-реформаторів 90-х років міцно сіли на мілину.

Насправді, це велике культурне лихо, коли про досвід сотень тисяч українців можна співати лише російською:

Ну что тебе сказать про Сахалин?

На острове нормальная погода.

Прибой мою тельняшку просолил

И я живу у самого восхода.

А почта с пересадками летит с материка

До самой дальней гавани Союза,

Где я бросаю камушки с крутого бережка

Далекого пролива Лаперуза.

Мої камінці летіли в море Лаптевих з бережку близь Нижньоянську, але навіть якби це був досвід на Чорному чи Азовському морі, я не знаю чогось подібного, щоб резонувало з цим досвідом, в українській культурі. Отже ми не можемо розділити спільне культурне поле з багатьма нашими співвітчизниками, не маємо витворів мистецтва, які б дозволили відтворити їхні почуття, а тим людям, як найде на них ліричний настрій, навіяний їхніми морськими пригодами, доведеться співати неукраїнських пісень під неукраїнську музику.

Навіть, якщо ти ніколи не любив радянський лад, ніколи не розділяв його ідеології, завжди вважав своєю Батьківщиною Україну – все одне не викинеш з себе частину самого себе, частину чи не найкращих років життя, найціннішого досвіду, які, на жаль, міцно асоційовані в свідомості іншомовними, чужими культурними кодами. Та й часто нелегко розрізнити, що тут чуже, що своє. На те й розраховували ідеологи-інтернаціоналісти.

Комуністичні ідеологи розуміли, що нація, що має вихід до моря, якщо її позбавити морської культури, морських пісень, юнацьких мрій про флот і теревенів старих моряків рідною мовою, стане подібною до медузи, викинутої на пісок під палюче сонячне проміння. Ми вільні вже майже два десятки років, отже давно прийшов час зайняти той культурний і ментальний простір, який не був нами як нацією засвоєний у минулому. "Баркарола" – дуже широкий і впевнений крок в цей простір.

Рекомендовано до читання всім Українцям.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Леонід Тендюк (джерело: Літературна Україна)

Жовтень 2, 2008
Леонід ТЕНДЮК ("Літературна Україна")


Саме так – пісні. Нова книжка Антона Санченка, не так давно випущена у видавництві «Факт», зветься «Баркароли». А баркарола (з італійської) – «пісня у воді».

Наша Україна – морська держава. А про море, на жаль, нині пише небагато авторів. Тому-то Антон Санченко на сьогодні – унікальне явище в нашій літературі.

Він, колишній випускник мореплавного училища, працював на суднах у багатьох океанах-морях планети. Фах радиста дав йому змогу бути вдумливим і неголослівним автором-оповідачем. А ще, оскільки зрісся з морем, працюючи на ньому ... [ Показати всю рецензію ] майже півтора десятка років, вивчити морське ремесло. Його оповідання приваблюють читача достовірністю.
Книжка «Баркароли» - не сухий репортаж про життя-буття моряків, ба, навіть не тільки вміло вибудувані сюжети й колізії. Це вдумлива оповідь з відтінком іронії і точним, образним словом.

Відкривається книжка «Глобалізацією». Твір невимушено сповідальний. Автор веде щиросердну розмову з коханою жінкою. А поговорити є про що. І про якісь спільні спогади, і про ті закутки планети, куди його закинула доля.
Географія цих мандрів вражає: Атлантика, Африка, Греція, Ірландія, Куба, американський берег… І все протягом одного рейсу й одного оповідання.

Ледь уловна усмішка пронизує щонайменший епізод, про який ідеться в оповіданні. А ще – любов до свого краю.
Далеко від рідного берега, серед багатонаціонального екіпажу, автор носить у серці Україну, і любить такою, яка вона є.
– Україна? – питають його іноземці, усі оті філіппінці, чилійці й американці, і ніхто навіть не знає, де вона.
«Та я знав. Там, де ти. За вісім годин звідціля. І цього було досить».
І вже, як мовиться, відкритим текстом звучить імперативний патріотизм автора у твердженні: «Насправді, нульовий меридіан мав би проходити десь через Київ».

В оповіданні «Баркарола» постає привабливий образ нашого земляка, капітана теплохода «Сурож» Володимира Непийпива. І знову-таки в серпанку незлобливої, іронічної усмішки, якою перейняті й усі інші оповідання Антона Санченка.

«Ніяка не Венеція, це Стамбул – місто закоханих в українських дівчат бусурманів, які просто шаленіють від наших співвітчизниць, і не один з них збанкрутував на красунях з півночі. «Як і вся Османська імперія, між іншим», - так автор «Баркароли» «пропечатав» турків!

Як і капітана «Сурожа» Непийпива, привабливу дівчину, суднову куховарку Галку та її турецького залицяльника, судновласника містера Ріха, змальовано в сатирично-кумедних тонах. Конфлікт теж досить кумедний, наче запозичений з крутійських романів середньовіччя.

«Біла кішка, чорний кіт» - це розповідь автора про риболовецький сейнер «Петро Кішка» та його екіпаж. У ньому автор теж не схибив, розповідаючи, як чорноморські рибалки ловлять хамсу, що саме по собі є досить колоритним. Але це ще й розповідь про злі жарти долі, білі й чорні смуги, і про те, що переломити долю можна лише за допомогою справжніх друзів, яких море щедро дарує кожному, кого випробувало.

Трохи розхристаним та багатослівним вийшло оповідання «Генерали піщаних кар’єрів», що може пояснювати бажанням автора записати якнайбільше байок дніпровських річковиків. Але всіх річкових анекдотів в одному оповіданні не вмістити, принаймні, це йому шкодитиме.

Тішить душу патріотичною позицією оповідання «Стоперший анекдот про боцмана», дія якого відбувається в Криму. «Коли я зараз згадую Ялту, я жалкую лише про одне. Ні, не про будиночок Чехова. Коли це я вже встиг розтріпатися, що так і не потрапив до нього? Я більше жалкую про те, що тоді ще не був філологом (А. Санченко пізніше закінчив філфак Шевченкового університету. – Л.Т.). Бо лише українські філологи пам’ятають, що саме в Ялті карантинним лікарем тривалий час служив Степан Рудницький. Він помер під час епідемії, рятуючи місто від пошесті. А його незрівнянні «Співомовки»… залишились».

«Мандариновий шлях» - це невеличка повість-мозаїка про ту ж таки працю про морі. І її розділи красномовно свідчать про це: «Вантаж», «Рейс», «Пароплав», «Причал», «Капітан», «Гудок», «Екіпаж», «Фрахт» та інші. Вони в різних ракурсах висвітлюють роботу трудівників моря та описують непрості роки для нашої держави й країн-сусідів, зокрема часи війни в Грузії.

Загалом хороше враження справляє книжка «Баркароли». В літературу прийшов здібний письменник, який знає, про що пише, і вміє писати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Галина Романенко (джерело: Літакцент)

«Юнак та море» – так хочеться для себе називати збірку оповідань Антона Санченка «Баркароли», щоби об’єднати у назві і мудрість повісті-притчі Гемінгвея (адже як не бути мудрим, коли ти стільки разів бував у морі), і романтичний ореол молодих героїв Жуля Верна. Недарма саме з творами цього класика пригодницької літератури вже порівнюють в рецензіях твори Санченка. Можна зробити припущення, що тут річ не стільки у якихось ідейних чи стилістичних паралелях, а насамперед – у читацькій рецепції. Адже «У пошуках капітана Немо», «Незаселений острів» та інші романи Жуля Верна для багатьох читачів стали ... [ Показати всю рецензію ] знайомством із «нетуристичном» морем, судноплавством, пригодами та небезпеками моряків. Хтось із нас обмежився цим, хтось далі «перейшов» на твори Рафаеля Сабатіні, Миколи Трублаїні чи Олександра Гріна. Важливо те, що для багатьох романтика моря та судноплавства залишилася двічі у минулому: по-перше, в особистому читацькому минулому, адже зазвичай подібні твори найохочіше читають саме діти та підлітки, а по-друге, в історичному минулому, адже, думаючи про судноплавство, ми відтак згадуємо передусім минулі сторіччя.

Тому «Баркароли» Санченка одразу спричиняють невеличкий шок, змушуючи думати про те, що ми живемо в країні із власним морем, у країні, від берегів якої ріками та морями щодня у далекі та без перебільшення – небезпечні плавання відправляється безліч суден. Тож саме тепер, коли ви читаєте ці рядки, хтось із українських моряків стоїть на нічній вахті, хтось бореться зі стихією, хтось прив’язує у каюті мотузочками все, що може впасти під час хитавиці, а хтось філософськи чекає, доки «кожна річ знайде своє місце, «намертво затиснувшись» у якомусь закуткові між рундуком та столом». І так сталося, що ми, як правило, не знаємо ані назв українських суден, ані їхніх особливостей, ані маршрутів, ані історії. А назви портів та суднобудівних заводів чуємо лише в новинах і то в контексті «рейдерства».

Усе це ніби поставив за мету надолужити Санченко: в численних ліричних відступах він подає інформацію з історії українського (і не тільки) судноплавства, розповідає про відмінності між судноплавством морським та річковим, вдається до відступів всередині самих ліричних відступів – розповідає безліч моряцьких анекдотів та бувальщин, зрештою – згадує про українську мариністику, її минувшину та зв’язок з історичними подіями. Сюжети, описи подій чіпляються один за один, розгортаються, переходять на ті процеси, які стали причиною вже описаних, заплутуючи оповідь. І автор бореться із цим кардинально: найбільше оповідання, «Мандариновий шлях», яке вже за розміром претендує на жанрове визначення «повість», Санченко по-молодецьки шматує на маленькі розділи із красномовними назвами «Як починали деякі судноплавні магнати», «Про меркантильних типів», «Дещо про телеграфію та телеграфістів». Звісно, таке змістове перенасичення спричиняє вповільнення дії, «розростання» оповідань, проте хіба можна без цього письменнику, який веде читача у зовсім незвіданий світ. Адже це вам – не детектив, дія якого відбувається у Києві, читати. Тут жодного слова, жодного вчинку жодного героя годі зрозуміти, якщо не знати «законів моря».

Проте морська справа – то не лише окремий вид людської діяльності. Це ще один спосіб оцінки подій, над суттю яких замислюється багато хто. Тож «Баркароли» відтак не лише ліричні «пісні на воді», а й погляд українського моряка на явище глобалізації, на процеси економічної кризи 90-х (бо хто ж іще розповість, наприклад, що до процесу відродження українського кондитерства мають безпосередній стосунок ялтинські торговки!), погляд на воєнну Грузію зсередини, тобто з моря, яке, власне, і врятувало країну від продовольчої кризи.

І виникає парадокс: здавалося б, неймовірне інформаційне насичення мало би зробити текст важким для прочитання, а крок до збільшення фактажу мав би стати кроком від художності. Проте авторові вправно вдається уникнути цього. Як наслідок – на «Баркаролах» ставимо мітку: «читається за один раз». Хтозна, можливо, молода мариністика, представлена наразі єдиним Санченком, стане новою тезою у дискусії про якісну і справді популярну українську літературу?

Санченка ніби й ніде «поставити» в лавах творців «міського молодіжного роману», якими є переважна більшість молодих письменників, ні з ким порівняти, а щоби «вирахувати» та означити якісь впливи, треба передусім серйозно заглибитися у вивчення української та світової мариністики. Але така принципова відмінність – лише на користь. Очевидно, не викличе заперечень твердження, що досвід – то одне з найважливіших понять і питань для письменника, а надто – для молодого. Звісно, як зазначає відомий анекдот, «одні люди вміють розповідати, а інші – ні». Проте серед гурту людей, які просто «вміють розповідати», завжди вигідно вирізняється той, кому до того ж є про що розповісти.

І насамкінець. Не знаю, чи була я єдиним читачем, який, помітивши у довідці про автора, що він «працював на пароплавах у Керчі, Херсоні, Одесі, Стамбулі та Піреї», подумки задалася запитанням: «ким?». Не беруся нічого стверджувати, але, оскільки герой-оповідач усіх оповідань зі збірки «Баркароли» – радист, можемо зробити припущення, що саме радистом працював і автор. Тож тримаймо із ним зв’язок, розуміючи, що все-таки не кожна людина після півтора десятків років у морі вирішує здобути професію українського філолога і стати українським письменником, давши таким чином можливість читачеві теж хоч трошки «побути» моряком.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрий Володарский (джерело: ШО)

На фестивале "Киевские Лавры" подходит ко мне человек и предлагает взять на рецензию книгу. Отягощенный печальным опытом общения с назойливыми графоманами, я начинаю отнекиваться: мол, далеко не о каждой книге готов писать. Человек спрашивает, о каких же книгах я готов писать. Отвечаю с вызовом: о хороших. Человек протягивает книгу и, пристально глядя в глаза, заявляет: "Эта - хорошая".

Хмыкнул, сунул в сумку, дома отложил в сторону. Взялся через пару недель. Прочел одну страницу, другую - черт возьми, действительно хорошая! Более того - уникальная. Потому что в современной украинской литературе ... [ Показати всю рецензію ] маринистики - кот наплакал. Тем более, хорошей маринистики - яркой, увлекательной, остроумной. У Антона Санченко именно такая.

В этой книге много воды - в хорошем сымсле этого слова. Воды днепровской и черноморской, теплой и ледяной, штормовой и спокойной. По воде ходят корабли, на кораблях трудятся люди. Вроде бы такие как все, но все же немного особые. Санченко знает эту особую корабельную жизнь назубок - в качестве судового радиста от ходил в море полтора десятка лет.

Первая ассоциация, безусловно, Конецкий. По духу Санченко очень близок к классику советской маринистики, однако есть и отличия. Прежде всего - язык. Боюсь быть категоричным, но мне кажется, по-украински о флотской жизни так еще не писали. Второе - эпоха: почти полвека разницы в возрасте определяют немалую разницу в описываемых реалиях. Наконец, третье и, возможно, самое важное - интонации.

Проза Санченко пронизана музыкальными ассоциациями, не зря же книга носит название "Баркаролы". Причем, несмотря на разнообразие песенных цитат - "ВВ", "Отель Калифорния", "Хоакин Мурьета", непристойные частушки, - здесь главенствует блюз. С него начинается первый рассказ под названием "Глобализация", задающий камертон всей книге. Since I met You baby all I need is You... Одинокий голос человека витает над водой, распространяя по волнам эфира светлую, чуть лукавую печаль. И корабль плывет.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дана Рудик (джерело: Захід-Схід)

Секрет творчого успіху письменника-мариніста Антона Санченка, як на мене – у його стовідсотковій автентичности.
Бо бувають «кабінетні» таланти, на зразок Томаса Манна, чи Джона Ґолсуорсі. Митці такого штибу зазвичай здійснюють свої уявні подорожі та проживають шекспірівські пристрасті, сидячи у себе вдома за письмовим столом у зручних капцях.
А є митці, що пишуть «з натури», тобто щедро черпають творчий матеріал з власного багатого життєвого досвіду. Як Богуміл Грабал, Ромен Гарі, Карен Бліксен,.. Або ж Антон Санченко.
Його проза справжня, бо вона пахне... морем. Справжнім. Хто ж може розповісти ... [ Показати всю рецензію ] про море краще за просоленого моряка з багаторічним досвідом довготривалих одисей, широким світоглядом та дипломом філолога?
Однією зі складових його популярности є те, що він не намагається сподобатись читачеві будь-якою ціною. Санченко не намагається бути модним, тобто якимось чином чарувати-епатувати-прикормлювати читацьку авдиторію. І вже тому він є самобутнім, що для письменника надважливо.
Санченківська наррація – натуральна, неквапна, ненав'язливо-переконлива й затягуюча. Автор сповнений поваги - як до читача, так і до предмету своїх розповідей. Подібні відчуття я мала давно тому, коли у юности відкривала для себе багатющу прозу Купріна. Образність, ліричність, теплий гумор, що місцями межує зі світлим щемким сумом - усе це залишає у читача почуття непідробної щирости і понадчасової шляхетности. І здається мені, що читач знову і знову звертатиметься до творчого доробку письменника. Все просто – до хорошого швидко звикаєш...
Тож після прочитання деяких творів Антона Санченка закортіло мені – бабським звичаєм – задати декілька не стільки провокаційних, скільки асоціативних питань нашому літераторові.
А він люб’язно погодився відповісти мені на них...

Антон Санченко й Море...

Море - це здійснення хлопчачих мрій. А моряки, відповідно, нетипові дорослі, які не побоялися дитячі мрії свої втілити. Це позначається на їх вдачі, переважно оптимістичній.

Ще море - це безперервне відкриття розмаїття навколишнього світу і себе. Світ Божий, такий різний, зачаровує. Відкриття щодо себе не завжди приємні. Але дозволяють дивитися на те, нащо ти здатен, тверезо, без ілюзій.

Також море - суворий екзаменатор, який щоразу питає за вищим ґатунком, без послаблень за колишні заслуги. Воно вимагає прямоти й чистоти. Коли судно несподівано потрапляє в якийсь затяжний шторм, моряки кажуть: "Хтось грішив на березі". Тобто - аж до такого.

І, як ніхто інший, море вміє научати справжнім цінностям. Від вміння цінувати прісну воду до вміння шанувати справжню літературу. Ось уявіть собі, що можете взяти у піврічний рейслише одну книгу. Уся попса відразу відпадає, бо її не можна перечитувати.

І ще море щедре на справжніх друзів.

Антон Санченко та Місто...

Київ назавжди. Але Київ, на жаль, не на тому морі, тож доводилось жити у багатьох портових містах, містечках, селищах придивлятися до життя аборигенів і погоджуватися зі Сковородою, що "всякому городу - нрав і права". Життя буяє скрізь. Тому я - киянин без столичного апломбу.

Антон Санченко й Жінка(-и)...

Дружина й двоє дочок. Невичерпне джерело найрізноманітніших емоцій та почуттів. Взагалі, після суто чоловічих колективів на суднах, Господь вирішив пожартувати й надоумив вступити на філфак, де мужчин набралося двоє на весь потік. Тому мав змогу спостерігати ще й жіночі колективи в природніх умовах. Насправді, різниця не така велика, як вважається. Звичайно, якщо до цього колективу, бува, не затесалися феміністки (сміється). У жіночих колективах, чого гріха таїти, мені сподобалося більше.

Антон Санченко й Література...

Ну, я писав вже про необхідність обирати гарні книжки, щоб ними потім обмінюватися на пароплаві. Іноді, вибір книг, які взяли у рейс твої товариші, просто вражає. Ніцше, Кастанеда, Бах, Розанов, Шкловський і ніякого Акуніна. Погодьтеся, це дещо суперечить розповсюдженим стереотипам щодо моряків.

Тому намагаюся писати так, щоб мою книгу не соромно було взяти з собою у рейс. Деякі таки беруть. Точно знаю, що одна з моїх книг таки обійшла навколо мису Доброї Надії, чого мені власноручно зробити не судилося. Але найбільше свого часу вразило, коли мою книгу друзі спеціально передавали до в'язниці капітанові, що сидів в очікуванні суду за якусь аварію. Значить, писалося немарно.

Антон Санченко й Пошуки Сенсу Буття...

Поменше шукати, побільше бути.


Антон Санченко та Мистецтво...

Знаєте, мистецтвом стає усе, чим людина займається з любов'ю. Особливо, якщо методично займається вона цим вже декілька тисяч років, як ось навігацією чи співами. Я такі прояви вищої досконалості у, здавалось би, буденних речах дуже ціную.


Те, чого не терпить (не зносить) Антон Санченко...

Такого нема. Море вчить з розумінням ставитися до слабкостей інших, навіть неприємних особисто тобі. Ну поселили тебе в каюті з сусідом, який хропе. Його не переробиш, треба приймати таким який є. Людина за своєю природою - слабка й недосконала, потрібно їй це вибачати. А ображатися на щось, окрім людей та їх вчинків (стихію, погоду, час), взагалі якось недоречно.

Те, що найбільше імпонує Антонові Санченку в Людях...

Здатність до нелогічних, нераціональних, непрагматичних вчинків у моменти істини. Вони, звичайно, нечасто трапляються, але і не потрібно, щоб часто. На мій вік таких моментів вистачило.

Про що мріє (якщо мріє) Антон Санченко...

Усі мої колишні мрії вже начебто збулися. Не треба бути занадто нахабним (сміється) Втім, досі мрію про те, щоб жоден мер не брався виганяти вуличних музик з Хрещатика, а художників – з Андріївського Узвозу.


На думку Антона Санченка: світ врятує ...

Те, що мені подобається в людях.


Антон Санченко та Укрсучліт...

Завжди купую книжкові новинки укрсучписів, але не завжди спромогаюся дочитати їх до кінця.


Антон Санченко та ... (те, що Він сам хоче сказати)...

Усім своїм рецензентам щиро дякую за увагу до моєї книжечки. Одна з рецензенток вже помітила, що відгуки на "Баркароли" чомусь пишуть виключно жінки. Принаймні, досі було так. Це лише ще раз пояснює те, чому у жіночих колективах мені подобалося більше, ніж у чоловічих... (сміється)

Здається мені, що «чоловічі пишучі колективи» знову нервово затягуються цигарковим димом десь у кутку. Бо ще одна жінка з приємністю взяла у Санченка інтерв’ю.
Зрештою, майже всі представниці слабкої статі інтуїтивно відчувають усе справжнє. І серед письменників, і серед чоловіків... :)
Тож із вдячністю зичу Антонові творчого натхнення й нових, не менш вдалих і цікавих книг!
Особисто я з нетерпінням чекаю його нових творів...
А ви?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Мирослава Крат (джерело: Друг читача)

Він знає, що таке бізань-щогла, кіль, клотик і справжній шторм. А також чим пахне море і чому моряків не можна називати романтиками. Він сам п’ятнадцять років ходив по морях, а це – достатньо, щоб побачити світу. Про те, що пов’язує море й літературу, наша розмова з Антоном Санченком – професійним моряком і письменником, який “кинув якір” у Києві і нещодавно випустив книгу про свої морські мандрівки.

– Що спонукало вас стати на письменницький шлях?
– Десь у четвертому класі ми з двома друзями писали по черзі фантастичну повість. Починали утрьох, продовжували удвох, бо один вирішив, що він не ... [ Показати всю рецензію ] буде автором. Врешті-решт, повість залишилася в мене. Я не здогадався вчасно її покинути. Це звичайно, жарт, але я не можу пригадати, чому почав писати. Графоманія, мабуть, якась. Тобто не можеш спокійно дивитися на чистий аркуш паперу. Треба обов’язково щось на ньому написати.

– Любов до моря – з дитинства?
– Так, я народився в портовому місті Херсон. Тобто від народження жив у Києві, але в мене в Херсоні багато родичів, і я кожного літа туди приїздив… Курсанти – це такі кумири мого дитинства. Всі дітлахи мріяли бути моряками, принаймні херсонські, і я теж.

– П’ятнадцять років ходіння по морях – це багато?
– Багато. Взагалі моряк плаває десь сім років, і після цього в нього виникає потреба змінити рід занять. Хто протримався довше – то вже схиблені на морі люди. Це вже кадрові матроси, штурмани, капітани. А якщо матрос плаває більше семи років, то він нічим іншим займатися не буде. Він наскільки призвичаївся до морського життя, що далі важко перебудуватися.
– У моряків “голий романтик” – це лайка (сміється).

– А яким є море для вас?
– Море – це професіонали, люди, в яких збулися мрії. Звичайно, романтика може бути, але десь глибоко всередині. Але перш за все, це люди, які добре роблять свою справу. Бо перероблювати нікому.

– Ви зараз живете в Києві – не тягне в море?
– Ну, якось уже пройшло. Колись був період, що тягнуло постійно. Це, власне, є в одній із моїх повістей. Час, коли мене тягне в море, – це перед Новим роком, у Грузію за мандаринами. Це такий ритуал. Мандариновий сезон – нагода заробити трохи грошей, і всі чорноморські моряки з нетерпінням на нього чекали. Якраз перед Новим роком усе, що рухається на Чорному морі, йде за мандаринами в Грузію…

– Є багато літературних героїв-мореплавців – наприклад, Синдбад, Улісс… А хто вам ближчий?
– Був такий американський капітан Джошуа Слокам. Він не тільки мореплавець, а й письменник, його зараз навіть в американській школі вивчають. Це людина, яка перша одинаком обійшла під вітрилами навколо світу. Він це зробив від безробіття. Був у ХІХ столітті такий період, коли моряки не могли влаштуватися на роботу, особливо старі, які мали досвід плавання ще на вітрильниках, а тоді саме відбувався перехід на пароплави. Така собі жертва прогресу. Ну, і я також жертва прогресу – перестав ходити в море, бо закінчилася професія. Тобто радистів замінили автомати. І вихід був: або переучуватися на судноводія, або більш кардинально змінювати життя. І я вирішив, що досить – буду якимось суходільним філологом, а не моряком.

– А чому саме філологом?
– Мене довго й красномовно агітували…

– Як воно – моряку з п’ятнадцятирічним стажем – навчатися в університеті?
– Так вийшло, що в університет я вступив доволі пізно і відчував себе серед молоденьких студенток Михайлом Ломоносовим. Все-таки філфак – одні дівчата. На весь потік нас було два чоловіки. У мене якось так розподілено, що перша половина життя – самі чоловіки без жінок, а друга – самі жінки без чоловіків. Була можливість порівняти жіночий і чоловічий колективи. У жіночих мені сподобалося більше (сміється).

– Ви пишете малу прозу – цей вибір спонтанний, обдуманий?..
– Я вважаю, що мені це під силу. У романах треба мати інше дихання, вміти налаштуватися на тривалий творчий процес. А оповідання – це те, що реально написати за тиждень роботи. В нас майже немає професійних письменників… От Забужко казала, що місце письменника – за столом. Пробачте, але моє місце з дев’ятої до шостої — за офісним комп’ютером, і лише потім я можу дозволити собі щось писати, скількись там годин на день. Тобто роман напистати в таких умовах, я вважаю, неможливо, тому що треба відгородитися від усіх зовнішніх впливів. А оповідання — цілком можливо, і це мені більше подобається. Я пробував писати романи, але вийшло не так, як я хотів – дуже розтягується процес написання, і автор сам змінюється за той час. Оповідання – це певний настрій, який можна спіймати саме в цей момент. Ну, і ще – я інтернетний автор, а в Інтернеті романів ніхто не читає. А оповідання – це десь п’ять тисяч слів – обсяг, яку може подужати читач в Інтернеті, не напружуючись. Тобто хвилин двадцять часу і п’ять тисяч слів. Я поставив собі таку межу і намагаюсь її дотримуватися.

– У сучасній українській літературі мало великих, розлогих творів…
– У принципі, так. Мене напружує намагання називати романами всі книжечки, скажімо, на шість друкованих аркушів чотирнадцятим шрифтом. Повість із цієї класифікації викинули – на західний штиб, і чому новелістику та повісті стали називати романами – мені незрозуміло.

– Як ви вважаєте, із чим пов’язаний брак великої форми в українській літературі?
– Мабуть, темп життя трохи інший. В мене є товариш Юрій Камаєв, який якось сказав афористичну річ: мала проза – це те, що можна прочитати в метро від Академмістечка до Хрещатика. Сучасна людина читає похапцем у транспорті, у перервах, і тому прочитання великого роману із повільним розвитком подій та розлогими сюжетними ходами вона змушена переривати, вона не встигає цим насолодитися.

– Хто зі світових письменників є для вас взірцем?
– Гомер, Мелвілл, Конрад, Джек Лондоном, хоча всі наші інтелектуали чомусь вважають гарним тоном над ним сміятися, Сент-Екзюпері, Апдайк, Конецький, Леонід Тендюк. Тобто в основному мариністи.

– У принципі, мариністика у світовій культурі стоїть як окремий жанр…
– Я знаю, що проти цього протестують, мовляв, нема “поїздистики”, “автомобілістики” і так далі. Справа в тому, що море – це інша стихія, окремий світ зі своїми законами, і психіка людини на нього інакше реагує, вона перебудовується. Той же машиніст повертається додому кожного вечора або принаймні через дві доби, чи ж льотчик — він перебуває в небі не так і довго. А в морі живуть місяцями… От, наприклад, на що звертає увагу моряк, коли сходить на берег? На запахи. Та ж скошена трава, листя… А море – це стерильний світ. Або – на нові обличчя. на березі, звичайно ж, не цінуєш – яка то розкіш – просто побачити незнайоме обличчя.

– А вам бувало в морі страшно?
– Звичайно, бувало. Але був ще й захват. От цей Бабелівський “погибельний захват”. Особливо коли потрапляєш у якийсь великий шторм і розумієш, яка людина комаха, як легко її знищити одним подихом вітру. Звичайно, страшно, але коли дивишся на всю цю штормову панораму – відчуваєш просто захват перед силою природи… У моряків є таке правило – треба зробити все, що в твоїх силах, а далі сподіватися…

– Це можна вважати і вашим творчим кредо?
– Так. Зроби все, що у твоїх силах, а далі сподівайся на краще.

– Що, крім таланту, потрібно справжньому письменнику?
– Працелюбність, вміння відгородитися від зовнішніх впливів. Письменник має примусити читача повірити в те, про що він пише, навіть якщо це неймовірно.

– Ви плануєте щось видавати далі?
– Побачимо. Я сподіваюся писати. А щодо видавати – це як вийде.

– І над чим працюєте зараз?
– Це збірка оповідань про курсантів. Думаю, що вона буде весела – аби тільки не вийшла занадто ностальгійна. Це молодість, веселий хлопчачий колектив, і все ще попереду…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Бондар (джерело: Газета по-українськи)

Нарешті з’явилося те, чого так гостро бракувало вітчизняному письменству. Збірка оповідань Антона Санченка ”Баркароли” (2008) кілька тижнів тому видана київським ”Фактом”. Вона засвідчила появу живої та сучасної української морської прози.

Свого часу нам бракувало власної держави й власного моря, а разом із тим не було в нас свого Стівенсона, Верна, Конрада або Сабатіні. Не було української літератури, створеної людиною, яка довгими місяцями могла не бачити на обрії нічого, крім моря, і нікого, крім його трудівників. Лише тепер проза Санченка компенсує відсутність питомо української морської ... [ Показати всю рецензію ] романтики минулих століть.

Багато в чому описова — так, про цей світ треба ще чимало написати по-українському! Ця оповідь вражає тонким ліризмом і суворим чоловічим досвідом. Автор приносить у нашу літературу бажану легкість стилю та вільний сюжет, щемку романтику чекання й тугу за невідомим.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Мельник (джерело: Захід-Схід)

Якби Зігмунду Фройду довелося прочитати книгу Антона Санченка, то на що би перше великий магістр психоаналізу звернув увагу? Звісно, усі можливі версії відповідей філософа є досить умовними, якщо не сказати вигаданими, та все ж… Чи не здалися б, скажімо, Фройдові еротично-іронічні замальовки з вуст моряка, що перебував «на сьомому місяці рейсу» , рефлексіями, зумовленими видозмінами притлумленого сексуального бажання, а всі морські пригоди та подорожі не більше, ніж фантазуванням творчої особистості? Перевага сучасних читача та автора порівняно із читачем (автором) початку минулого століття, певно, ... [ Показати всю рецензію ] і полягає у тому, що наука тлумачення тексту настільки розширила свої горизонти, що обмежуватись однією теорією було би повною недоречністю.

Композиційно книга «Баркароли» складається з восьми самостійних творів, низки оповідань. Лейтмотивом, який об‘єднує досить різні як за змістом, так і за обсягом тексти є ідея морської подорожі. Власне, уже в самій назві книги автор закладає ключ-символ, на якому базується філософія текстів.

Елемент, який варто залучити до основного композиційного чинника книги, - це спосіб нарації, що граничить із жанрологічним визначенням. Усі вісім творів записані у формі спогадів-мемуарів: коли автор не просто веде оповідь від першої особи, а переказує події, очевидцем яких він був особисто (із коротенької довідки про письменника читач дізнається, що Антон Санченко є професійним моряком і «в море він ходив півтора десятка років»). Обираючи ось таку специфічну манеру подачі тексту, автор, тим самим ніби одягає на себе маску. Адже певний момент недостовірності закладений уже в самій суті мемуарного жанру: жодна подія не може бути відомою в повні, про все можна лише здогадуватися. Так, в оповіданні «Біла кішка, чорний кіт» оповідач щиросердно пояснює різницю між судновим журналом та оповіданням, віддаючи належне останньому за те, що саме художній твір можна переписати, домислити і навіть виправити: «Але більше за все в оповіданнях мені подобається те, що ніхто не примушує в них писати «У цьому оповіданні пронумеровано й прошнуровано двадцять три аркуші» і скріплювати те печаткою портового нагляду, щоб ніхто не мав змоги видрати невдалу сторінку і переписати історію «Петра Кішки» так, як йому заманеться (…) До речі, усі суднові журнали зберігаються в архівах тридцять років, чого не скажеш про оповідання».

Одна людина з сотнями облич, один текст із безліччю підтекстів – так можна було би було охарактеризувати творчу манеру Антона Санченка. Аби успішно здолати текстологічні лабіринти, а іноді навіть пастки, якими так щедро наповнені «Баркароли», варто бути досить ерудованим читачем. Адже кожне оповідання автора – це ніби ілюзіоністський ящик з подвійним дном. Навіть дочитавши оповідання до останнього розділового знаку, запитання залишається запитанням: ким є його персонажі?! Простакуватими моряками-роботягами, що заробляють на хліб нелегкою, а часто небезпечною працею в морі, чи мандрівними філософами, що читають Гомера, поважають Неруду, п‘ють за здоров‘я Фіделя, хоч, як зауважив один із персонажів «Глобалізації»: «я завжди більше любив Че Гевару». Коли оповідач виголошує розгорнутий монолог-сповідь на честь Кафки та Сартра, згадує про Афінський Акрополь, Єгипетські піраміди, Софію у Стамбулі, будиночок Антона Павловича у Ялті, і, буквально, майже з покаяльною інтонацією додає: «Сусіди по музеях, Айвазовський та Грін у Феодосії. Андерсен у Копенгагені. Колумб на Канарах. Простіть мене, якщо зможете. Бо кожного разу, коли поставав вибір між музеями, культурою, мистецтвом і найближчим до порту ресторанчиком, я завжди обирав останній».

Механізм подвійності значень, багатоликість персонажів Антона Санченка нагадує карнавалізоване дійство, де низьке є відображенням високого, а високе – низького (і, можливо, праці Бахтіна відіграють у тому контексті не останню роль, адже автор має філологічну освіту).

У численних алюзіях, посиланнях на енциклопедії, географічні довідники та історичні джерела, діалогах персонажів, а особливо у їхніх монологах, можна простежити намагання автора створити вкрай завуальоване, але інтелектуальне письмо. Соковита іронія, якою пронизана буквальна кожна сторінка книги, дозволяє сприймати оте «високе» та «рафіновано-літературне» самими звичайними (а може навіть звичними) реаліями, що не є примітивними, але зрозумілими для будь-якого читача. Виявляється, що про американського літератора Марка Твена можна написати як про звичайнісінького лоцмана впереміш із річками Міссісіпі та Дунаєм з усіма оселедцями та алігаторами вкупі: «Марно я порівнюю цю річку лоцмана Марка Твена з Дунаєм. Таких оселедців на Міссісіпі нема. Самі алігатори». І, власне, сам автор дозволяє своєму читачеві проникнути у свята-святих, доторкнутися до сакрального процесу творення отієї морської філософії, а радше – міфу, творцем якого є звичайнісінький моряк: «Моряки, мабуть, останні люди на Землі, які вміють спілкуватися й жити без телевізора. Вони нікуди не поспішають, вони не вимагають від слухачів сповідей та хмільної відвертості, і щоб усе сталося саме у цій серії…»

Якщо говорити про персонажів творів Антона Санченка, то не можна не помітити, що окрім боцманів, радистів, старпомів, капітанів, «принцес камбуза» чи не найголовнішими постатями у тексті є кораблі. Переважна більшість оповідань розпочинається із розлогого опису даних «персонажів». Іноді автор подає просто назви суден для створення відповідного колориту («Південний хрест», «Протока Атласова», «Мис Желанія», «Вітер»), як у новелі «Сто перший анекдот про боцмана». Але, скажімо, таке оповідання як «Біла кішка, чорний кіт» присвячено безпосередньо риболовецькому сейнеру «Петро Кішка». І, якщо шановний читач до недавніх пір міг думати, що корабель – це лише транспортний засіб пересування морськими (чи пак річковими) просторами, то, познайомившись із книгою «Баркароли», ще є усі шанси зробити термінову переоцінку цінностей. Адже значення слова «корабель» у текстах Антона Санченка дуже часто збігається зі значенням слова «людина». Розлогі портретні характеристики плавучих персонажів дозволяють зазирнути у найпотаємніші закапелки авторської душі, які є найбільш вразливими, сентиментальними, романтичними: «Сейнер із чорними бортами стояв під плавучим доком на іншому боці затону (…) Ні, людство ще не придумало і не спустило на воду нічого більш вишуканого і прекрасного, ніж РС-300, а в людства було щонайменше двадцять років на роздуми з тої пори, як я вперше побачив «Кішку». Недарма їх на Далекому Сході називали «рисаками», але я про те ще не знав, а просто стояв на причалі й дивився на це диво серед сейнерів і відчував, що я вже наполовину сейнерист у своїй ще не просоленій моряцькій душі».

Не можна не звернути увагу і на часопростір оповідань книги Антона Санченка. Якщо підійти суто хронологічно до цього питання і орієнтуватись виключно на час написання того чи іншого твору, то, так званих датованих, у книзі всього троє (рік - 2006). Це що?! Чергова пастка для читача (і знущання над критиком), чи елементарна забудькуватість автора у стосунку датування інших п‘яти?.. Що ж, нехай це питання залишиться здобиччю для репортерів, які зможуть особисто випитати у шановного автора таємницю датування, а ми повернемося до питання хроносу.
Згадка про античного бога Хроноса (творця сутностей Простору і Часу) не є випадковою у контексті книги «Баркароли». Автор настільки часто звертається до античної міфології, цитує Гомера, згадує древньогрецьких ораторів, що мимоволі часові координати втрачають значення.

Здається, що персонажі Антона Санченка подорожують у якихось вічно нейтральних позачасових водах, і лунає у радіорубках португальців, «гамериканців», греків, росіян, італійців оте авторське: «Не будь падлюкою на своєму шляху через світи, і Неньку любитимуть і поважатимуть скрізь».
Текст «Баркарол» – це неподільна часова єдність минулого-теперішнього-майбутнього, в якому письменник методом бриколажу творить свій власний, індивідуальний міфотекст.

Книга Антона Санченка вийшла навесні 2008 року: на обкладинці - паперовий кораблик у сяйві червоно-небесних відтінків. Хочеться сказати «у добру путь!» Але - відразу виправити: «у далеке плавання...» На такі тексти потрібен час, аби читач зміг сказати: «ні, - це не нотатник моряка-харцизяки, а добротна стильна література автора-мариніста». І можна було б втиснути «Баркароли» до контекстів сучасного літературного процесу, та не виходить… Занадто ця книга позачасова, занадто сміливо-не-схожа на той же сучасний контекст. Занадто «санченківська».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Поліненко (джерело: Український тиждень)

Милозвучна італійська «баркарола» приховує в собі кілька значень. Опосередковано романтичне стосується музичного жанру, де домінує мінорна розміреність, котра нагадує легеньке погойдування на хвилях. А буквальний сенс пісні венеційських гондольєрів більш брутальний: човен плюс бортова хитавиця. В прозовій збірці Антона Санченка «Баркароли» перемогла романтика. Авторові, який півтора десятка років працював на пароплавах, від початку поталанило з матеріалом: далекі мандрівки, зворотний бік відомих туристичних маршрутів (один опис портової Венеції чого вартий), триповерхові музичнопоетичні алюзії, ... [ Показати всю рецензію ] колоритні типажі, котрі безслідно розчиняються, щойно потрапляють на суходіл. Щодо останніх: якби дебютант просто виклав на папері відомі йому історії, вже заслужив би на подяку – пригодницького струменю в сучасній українській літературі бракує, як дощу в пустелі. Але до честі письменника, побутовими замальовками він не обмежився. «Новий Орлеан зустрічав нас пеліканами серед очеретів, крокодилами, дамбами, жовтими водами Міссісіпі, караванами барж із зерном під причалами й схожими на валізи тупомордими буксирами…»

Стежити за перебігом подій, що мають місце в таких декораціях, цікаво само собою. А дотепних ситуацій тут вистачає: від українського національного спорту – зимового гендлювання мандаринами – до капітанської звички притримувати на борту «подарункові» цигарки. Зрештою, охочі, кому запрагнеться прорватися крізь притрушений «панамаксами», «шкентелями» й «балкерами» текст, обов’язково знайдуть тут щось до серця.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія Богренцова (джерело: Політична Херсонщина)

Літературна мариністика та ще й українською – річ досить екзотична. Та було б дивно, якби в Україні, морській державі, не писали б про море рідною мовою. І дійсно – пишуть. Нещодавно у київському видавництві «Факт» вийшла друком збірка оповідань «Баркароли» молодого письменника Антона Санченка.


Для нас, херсонців – це неабияка подія, бо автор – майже наш земляк. Народився у Херсоні, і хоча родина переїхала до Києва, влітку відпочивати приїжджав до нас. Тут і заразився вірусом морської романтики, що привело його до херсонської мореходки, після закінчення якої обійшов на великих і маленьких ... [ Показати всю рецензію ] судах майже всю земну кулю.


Власне, оповідання, що увійшли до «Баркарол», це і є картинки з життя моряків, живі, яскраві, дотепні розповіді, стовідсотково реалістичні, доступні для сприйняття. До речі, в книзі багато уваги приділено і нашому місту, і нам херсонцям, особливо - херсонкам (повість «Мандариновий шлях»). Раджу почитати – дізнаєтесь багато цікавого про себе, про місцеві особливості, про те, що видно зі сторони, а ми не помічаємо. Антон Санченко пише про нас з явною любов’ю, хоча і не може утриматись від легкої іронії. Він і досі вважає себе херсонцем, бо у документах має запис: «місце народження - Херсон».


Безліч термінів, сленгових виразів, «підсолена» розмовна мова, самобутні характери, морське життя-буття, незвичайні пригоди, халепи – все це робить «Баркароли» з одного боку пізнавальним, а з іншого – легким і приємним чтивом. При чому - в яскравій обкладинці і кишеньковому форматі. Добре згодиться для читання, лежачи на піщаному пляжі херсонського гідропарку, або – на гальковому в Мисхорі, на нудній лекції з електрорадіонавігації, а надто – розважить підчас чекання маршрутки «Сімферополь - Ялта». І ще це - чудовий подарунок бувалому моряку та молоденькому курсантику. «Баркароли» на суші і на морі - читайте з задоволенням!

Збірка вже у продажу в книгарнях Києва і Херсона.


P.S. Баркарола – «пісня на воді», жанр музичної п’єси з «коливальним» рухом мелодії та відтінком меланхолії та мрійливості (словник іноземних слів)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Артвертеп)

Прискіпливий читач одразу ж запитає – до чого тут дактиль, та ще й вкупі з Гомером? Спробую пояснити. Як на мене, від заголовку книги тягнеться вервечка цікавих асоціацій. Баркарола (від італ. barka – човен) – пісня, яку співали венеційські гондольєри. Вона має характерний малюнок ритму, що створює відчуття хилитання на хвилях – 6/8. Графічно це виглядає так: І - - І - - . А ну придивіться уважно, шановні друзі, вам цей умовний малюнок нічого не нагадує? Правильно, це – дактиль, поетичний трискладовий розмір, в якому після першого наголошеного складу стопи йдуть два ненаголошених. А Гомерова «Одіссея», ... [ Показати всю рецензію ] яку справедливо можна назвати фундаментом світової мариністики, написана (більше двох з половиною тисяч років назад) саме дактилем!

Книжка «Баркароли» за жанром – морські подорожні нотатки, адже автор - фаховий моряк, що ходив у море півтора десятка років. Вісім оповідань – баркарол об’єднує насамперед дух кочової романтики. У текстах відображений реальний життєвий досвід письменника, багато у чому специфічний. Авторська інтонація надає книзі яскравого індивідуального забарвлення. Взаємозв’язки і стосунки між персонажами обумовлені ситуаціями – вставними епізодами, що мають відносно самостійне значення, як екскурси у минуле без заглядання у майбутнє, адже моряки – народ забобонний!

Головний герой змальований всебічно, з чітко окресленими рисами вдачі: він цікавий і дотепний оповідач: «Жінки на набережній Ялти – геть усі красуні. Чоловіки – геть усі герої. Або було мало портвейну». «Я вчепився у весло, як графоман в олівець». Вельми спостережливий - витончені дрібнички морських реалій додають екзотики невтаємниченому читачеві: «І тоді я вийшов на крило містка, бейбо. Ми вже повернули строго на захід, а сонце сідало. Я вийшов на крило капітанського містка покурити італійську цигарку. І побачив не хмари, не холодний дощовий фронт з півдня, відлуння карибського шторму…а химерні дерева в саду, про які писав щось таке ритор Сковорода. Мабуть, таким був Едем, звідки нас вигнали, бейбо…».

Рух, динаміка – основа образності, свіжої, оригінальної, іноді несподіваної, навіть не завжди вмотивованої, але тої, що оновлює та активізує сприйняття читача. Письменник малює точно, пластично, виразно, зримо і відчутно робить суб’єктивний досвід образним набутком багатьох – такий собі документ епохи: «А потім заспівали муедзини з мінаретів і з’явилося над морем сонце…Співи неслися з усіх мечетей, над давніми мурами фортеці, над вузенькими вуличками, в яких важко було розійтися двом віслюкам, над базарами, над чайними, духмяними кав’ярнями, готелями на набережній, над столиками ресторанів, що однією ніжкою звисали над теплою та паруючою, як пунш, водою, над строкатими яликами, що пахли рибою…».

Моментами «Баркароли» «заколисують» читача і в нього з’являються ознаки морської хвороби! Дещо набридлива повторюваність специфічних деталей, нічим не зцементованих, створює непотрібне відчуття зайвої інформації, призводить до безбарвності, сухості, монотонності деяких сторінок оповідань. Не додають блиску мовні огріхи, лексичні та синтаксичні неточності.

Насамкінець, якщо уважний читач усе ж таки спитає, до чого тут дактиль Гомера, я відповім словами автора, «…що просто так, для інтертекстуальних зв’язків в українській літературі»!

[ Згорнути рецензію ]