Сергій Жадан : Anarchy in the UKR : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Антон Кушнир (джерело: Дзеркало тижня)

Дышать как Жадан, двигаться как Жадан, думать как Жадан, мучиться как Жадан, говорить как Жадан, верить как Жадан, выглядеть как Жадан, пренебрегать как Жадан, помнить как Жадан, любить как Жадан, быть Жаданом. Сергей Жадан — тема для литературных разделов интернет-форумов. «Ах, Жадан? Я с ним пил!» Жадан, о текстах которого продвинутые студенты пишут дипломные работы. Жадан, который может объединить несколько литературных поколений — если брать не по возрасту авторов, а по возрасту читателей. Поколение Жадан. Жадан-поэт — несомненно, лучше Жадана-прозаика. Жадан-прозаик — несомненно, лучше Жадана-поэта. ... [ Показати всю рецензію ] Жадан, на презентации которого перестаешь ходить, потому что и так наизусть выучил его жесты, его мимику, его голос, его дыхание.

Для новой книги Сергея Жадана Anarchy in the UKR сложно отыскать жанровое определение. В одном из интервью, которое предшествовало ее появлению, он сам описал текст как «эдакое нон-фикшн». Тогда еще сложно было представить, как это будет, но из отрывков можно было понять — не так, как раньше. Тогда же само собой и возникло это словосочетание — наверное, наиболее меткая характеристика: Жадан нон-фикшн.

«Біда цієї літератури в тому, як на мене, що біографії кращих її письменників значно цікавіші за їхні твори, ну та це справи не стосується».

Из «Депеш Мод» (возможно, благодаря послесловию) врезалась в память фраза главного героя — как он ненавидит всех, кому за сорок. В Anarchy in the UKR тоже есть упоминание об этом критическом возрасте — «тридцать девять лет». Кажется, для Жадана эта дата все-таки имеет значение. И это, по-видимому, правильно — коль уж собираешься писать воспоминания, это следует сделать еще до того, как можешь начать себя ненавидеть.

Понятно, что речь не о типичных «писательских мемуарах», в которых всегда много патетического визионерства, творческих вечеров и собственных названий. На первый взгляд, после первого прочтения вообще трудно определить, чем именно текст отличается от предыдущей прозы Жадана. Ведь она всегда выглядела в значительной мере автобиографической, и ее неизменным протагонистом выступал сам Жадан.

Так, вокруг него вращались разнообразные интересные персонажи, преимущественно из маргинесов общества, но в «Анархии» они и не исчезли — взять хотя бы российского священника-альбиноса в третьей части. Их просто стало меньше, зато — стало больше самого Жадана.

И «Біг Мак», и «Депеш Мод» не были обделены многочисленными авторскими отступлениями, которые часто вклинивались в фабулу в самых неожиданных местах, — их тоже стало больше. Изобилует «Анархия» и хорошо знакомыми длинными-предлинными периодами и прочими синтаксическими химерами, а язык не утратил образности и многочисленных сугубо поэтических сравнений.

В текстах Жадана всегда удивительным образом сосуществовали смерть и ирония — иногда на грани фола, иногда далеко за его пределами. Иронии стало меньше, намного меньше стало откровенного стеба.

Прочитав текст, спрашиваешь себя: неужели дело только в этом изменении пропорций, смещении центров веса, акцентов? Или, может, в том, что в беллетристике всегда — уж как натянуто это ни выглядит — остается надежда, что смерть — только метафора?

«Якщо вже назвався революціонером, ну то давай — викочуй свою гармату і пуляй, навіть якщо особливо немає по кому, все одно — головне, що ти перестаєш бавитись і починаєш робити речі, за які потім справді доведеться відповідати».

Судебный процесс над Лимоновым продемонстрировал, насколько тонка и условна грань между беллетристикой (фикцией, выдумкой, художественной литературой) и небеллетристикой (нон-фикшн, «серьезным» вещанием) — грань, после пересечения которой писателя можно привлекать к ответственности за написанное, в том числе и уголовной. Исповедальную художественную литературу от автобиографии отделяет, по сути, лишь авторское определение.

Такие тексты провоцируют некоторую растерянность у читателя, вынужденного выяснить для себя, как он должен на этот текст реагировать. Ведь речь идет о совсем других отношениях автор—читатель, другом уровне искренности, другом уровне доверия.

Художественная литература при любых обстоятельствах остается пространством для бегства — автор в любой момент может спрятаться за условностью текстовых реалий, сославшись на художественность текста. В Anarchy in the UKR Жадан окончательно отменил — для себя — эту возможность для отступления. Это антиэскапизм писателя в своем предельном проявлении.

«[...] в описах бойових дій час від часу проступає той наратив, який мені особисто видається надзвичайно чесним і симпатичним [...]».

«Анархия» непривычна еще и тем, что в ней появляются довольно неожиданные персонажи: «мій брат», «мій старий», «мій син», «мій кузен». Точнее, ни один из них так и не выходит на сцену, все они фигурируют лишь в авторском монологе, который и должен оберегать слишком личное. И еще одна деталь: в последних трех книгах Жадана, вышедших в «Фолио», в аннотациях, кроме имени и фамилии, начали указывать отчество автора, чего раньше не было. Жадан как автор переходит в другую возрастную категорию.

«Анархия» даст много ответов той части читателей, которые не могли воспринять сосуществование в текстах Жадана инфантильности — что позволяет в определенной мере дистанцироваться от сказанного — и «серйозного говоріння». «Взрослый» Жадан стал только более убедительным.

В свое время Anarchy in the UKR, тогда еще без названия, анонсировалась как книга об украинском анархизме, для чего сам Жадан якобы должен был совершить путешествие по местам боевых действий повстанческой армии Махно. Кое-кто так и говорил — будет «роман о Махно». С позиции таких ожиданий, путешествие, да и книга в целом, стала поражением.

Формально этому путешествию посвящена первая часть произведения, «Кольору чорної жіночої білизни», к нему же относятся иллюстрации — четыре страницы с фотографиями, совершенно не похожими на те, которые иллюстрировали «Біг Мак» и «Історію культури початку століття». Тогда речь шла о совсем другой урбанистической эстетике — залов ожидания и городских коммуникаций, стеклянных витрин, растворяющихся в собственном отражении, а в противоположность им — суровой фактуры битых каменных стен и залепленной афишами подземки. Речь шла о том, чтобы разрушить образ «старої доброї Європи».

Зато фотоснимки из Anarchу могут сбить с толку: это сугубо бытовые снимки, сделанные фотоаппаратом-мыльницей, нередко — смазанные, расфокусированные, ужасные, с точки зрения композиции. Это и есть упомянутое в тексте «фотографування порожнечі», которая может быть намного красноречивее парадных фасадов, «особливо якщо в ній велись напружені бої з перемінним успіхом».

Особенно, когда эта пустота наполнена твоей памятью, историей твоих антисоциальных эскапад, твоими собственными боевыми маршрутами, твоим драйвом, твоим частным опытом противостояния. С переменным успехом.

«Найгірше буде, коли я раптом усе це забуду, це чи не єдине, чого я насправді боюсь, — забути, втратити все, що таким дивним і несподіваним чином відбулось, позбутись пам’яті, позбутись головного».

Жадан имеет удивительную способность объединять чувственную и дискурсивную память. Когда пространство вокруг тебя становится частью твоего внутреннего опыта. В его памяти много ландшафтов, зданий, деталей, запахов, звуков.

Это память, часть которой всегда находится за пределами твоего тела. Она может быть капризной и невыносимой, ведь заставляет — в сугубо географическом понимании — возвращаться к знакомым пейзажам и интерьерам и мучительно реагировать на любые попытки подкорректировать эти ландшафты, снести здания, внести собственные поправки в твои воспоминания.

«Анархия» богата мелкими деталями, которые отсылают к более давним текстам Жадана. Скажем, читая длинные пассажи о виниловых пластинках, невозможно не вспомнить «Польський рок». Целая глава «Мої вісімдесяті» — как будто ответ на многочисленные рецензии, в которых говорилось о «кинематографизме Жадана». Или история о метрополитене, с общими маршрутами для живых и умерших, — разве же это не «Жити значить померти»: «Померши одного разу, ти продовжуєш шлях через нічні двори і помічаєш, як смерть тримає в руках м’ятні цукерки і роздає їх дітям на привокзальних пустищах». Правда, внимательный читатель среди имен умерших узнает те, которые в предыдущих книгах Жадана видел в благодарностях и посвящениях.

«Це добре, подумав я, що кожен крутить свою улюблену музику. Головне, щоби її на всіх вистачило».

Местные нью-йоркские радиостанции, упомянутые в последней главе «Анархии», существуют исключительно за счет взносов слушателей. Слушателей, которым нравится некоммерческая музыка, которую крутят на этих радиостанциях, — настолько, что они готовы за это платить из собственного кармана.

Пытаясь сформулировать собственное впечатление от «Анархии», рано или поздно оказываешься с глазу на глаз с, казалось бы, абсолютно ненормальным для современного литературоведения вопросом: что побудило автора написать этот текст?

Ведь для того, чтобы решиться на подобное, нужна не только смелость, но и серьезные причины.

Поскольку очень рискованно писать о себе, выдвигать автора на первый план текста — учитывая уже хрестоматийный тезис о «смерти автора» как субъекта дискурса. И не менее рискованно претендовать на стирание граней между литературой и действительностью. Так как хорошо известно: еще ни один дневник, ни одна биография не избежали фикции. Между жизнью и текстом стоит слишком много препятствий, главное из которых — автор.

Очень хорошо, если ты крутишь свою любимую музыку, очень хорошо, если не боишься писать о вещах, о которых действительно хочешь писать. Но очень опасно. Ведь иногда достаточно одной ошибки, одной неправильно выбранной мелодии, чтобы разочаровать слушателей, отпугнуть новых и потерять старых. Потому что такие тексты требуют от читателя очень тонкой литературной эмпатии. Способности сопереживать, умения и желания попасть в унисон с ритмом чьих-то воспоминаний, чьей-то памяти, ритмом другого сердца. А также огромного доверия к автору.

И это главное. Смогут ли и — главное — захотят ли они почувствовать, как это: дышать как Жадан, двигаться как Жадан, думать как Жадан, мучиться как Жадан, говорить как Жадан, верить как Жадан, выглядеть как Жадан, пренебрегать как Жадан, помнить как Жадан, любить как Жадан. Быть Жаданом.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлія Рущенко (джерело: Сумно)

Перед нами - останній витвір одного з найвідоміших представників української постмодерної літератури Сергія Жадана. Назва книги лише на одну літеру більше пісні Sex Pistols "Anarchy in the UK", рядки з якої стали епілогом до твору. В епіцентрі сюжету знову ж таки численні подорожі ліричного героя. Можна навіть назвати ці розповіді автобіографічними. Але, на відміну від, скажімо, екзотичних закордонних пригод у книжках Ірени Карпи, ліричний герой Жадана подорожує саме шляхами України. Спочатку мова йде про мандрівку місцями анархістів (йдеться про поїздку на Донбас), при цьому автор зображує вокзали ... [ Показати всю рецензію ] як місця, де відбувається "все цікаве в країні", критикує Сосюру та змальовує кумедні факти з побуту вітчизняної залізниці, зокрема звичного маршруту Суми-Луганськ. Завершується розділ несподіваним "лівим маршем".

Згодом перед читачем постають "вісімдесяті" Жадана - його юність та дитячі роки. І нарешті окреме місце у книзі займає Харків - фактично рідне місто автора. Університет, площа, облдержадміністрація, палац піонерів - усі ці будівлі розташовані неподалік одна від одної, а в книзі становлять певний синтез, що символізує декілька епох.

Цікаво, що Жадан усе частіше звертається до смерті як філософського поняття. "Жити швидко, померти молодим" - чи це не є світоглядом деяких сучасних молодих людей? Як би там не було, наостанок автор пропонує увазі читача 10 музичних треків, котрі він хотів би почути на власних поминках. У цьому і парадоксальність Жадана: вражаюча здатність писати про страшні речі простими, навіть буденними словами.

У будь-якої людини, що більш-менш знається на англійській мові, одразу виникне запитання: навіщо артикль the перед назвою України на обкладинці? Невже, на думку автора, Україна так і не здобула державності? Чи просто він пише про Україну як про територію з певними кордонами, а не про самостійну державу? Залишається відкритим також питання стосовно політичної позиції автора. Відомо, що письменник був комендантом харківського наметового містечка під час Помаранчевої революції. У книзі ж, незважаючи на анархістську назву, ми бачимо відверто аполітичні погляди: "Ніколи не читай газети, не цікався політикою, не слухай радіо…" Помітно, що автор досить прохолодно ставиться до революції, але, тим не менш, він - за свободу, яку, як відомо, не одержують, а виборюють.

"Ця книжка - про пам’ять як визволення…" Дійсно, пам’ять є дуже важливим елементом твору, іноді вона стає ледь не повноцінним персонажем, якого письменник персоніфікує. Автор веде нас лабіринтами своїх думок та згадок. Мабуть, саме у зверненні до своєї пам’яті та в аналізі минулого Жадан убачає майбутнє визволення. Тут можна провести паралелі з теорією психоаналізу Фройда.

Як зізнається сам письменник: "Ця книга - нон-фікшн, короткі рефлексії про останні півроку мого життя." Незважаючи на часом яскраво виражену маргінальність автора, "Anarchy in the UKR" є значно соліднішою за "Депеш мод". Цікаво, що попри певної безвиході у політичному сенсі, атмосфера книги не напружена і не похмура, особливо у порівнянні з тією ж "Депеш мод". Хочеться зробити висновок, що Жадан став менш жорстким та більш оптимістичнішим…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євген Повєткін (джерело: Кут)

Бо в цьому житті поміж балетом і свободою завжди потрібно вибирати свободу, навіть якщо це чехословацький генерал.
Сергій Жадан "Anarchy in the Ukr"

Книга Сергія Жадана Anarchy in the Ukr починається з відбуття головного героя в подорож. Головний герой, від імені якого ведеться оповідь, є майже точним відображенням самого автора в "задзеркаллі" свого твору, автор узагалі намагається створити і якнайбільше поширити враження про невигаданість усього написаного. Тому і подорож ця претендує на те, щоб бути відтвореною не тільки в уяві читача, а й — гіпотетично — у реальності. Тобто є ілюзія того, ... [ Показати всю рецензію ] що можна хоч завтра відтворити самому цю подорож — узяти квиток із Харкова до Сватового на поїзд, указаний автором, і далі розгортати свою подорож степами й містами за вказаним у книжці маршрутом.

Чому ілюзія? Тому що розповідь про мандрівку, як, власне, про все, що траплялося з головним героєм, інколи рішуче відмовляється слідувати ритму, притаманному, наприклад, подорожнім заміткам, або несподівано перетворюється, скажімо, в музичну тему, тільки явлену за допомогою слів.


Однією з таких тем — вирішеною у стилі "панк", з рваним, "брудним", злим звучанням — є найбільш цитований в Інтернеті уривок твору, що має навіть музичну назву — "Лівий марш". В ньому ритм створюється безнастанним запереченням ("Ніколи не цікався політикою, не читай газети, не слухай радіо") на початку й повторення мотиву купівлі-продажу в закінченні ("вибори куплені, демократія мертва, парламент куплений, президент куплений — у тебе немає президента!"). Експресію, так би мовити, "драйв" уривку передано тим, що усе висловлення з приводу політики, викладене в книжці на двох з половиною сторінках, подане одним реченням, із збільшенням кількості знаків оклику ближче до фіналу. А тоді втомлений епілог теми — "І спробуй після цього всього не продатися".

Втім, "Лівий марш" — це приклад майже прямолінійного розгортання теми, у ньому все підпорядковане музичному ритму, суцільному й міцному, крізь який прозова оповідь нездатна пробитися, як через кіловатне звучання на концерті не чути ніякого іншого голосу або звуку. В багатьох місцях, навпаки, музичний ритм пробивається через тканину оповіді, наприклад, про мандри нічним Сватовим:

Зараз десь близько п'ятої ранку, ми попадали на землю під чиїмось парканом, в будинку за зачиненими вікнами працює телевізор, дивні люди, думаю я, живуть у цьому містечку, без кафе і гучномовців, без проституток і чупа-чупсів, сидять по хатах, позачинялись, суки, на всі замки і дивляться телевізор до самого ранку, що вони дивляться? що їх цікавить? останні новини? Що вони хочуть почути в останніх новинах? чого вони чекають від цього світу, ховаючись від нього за зачиненими дверима і забитими наглухо вікнами? — що їм у свою чергу може показати цей світ, що світ приготував для цих дивних людей, котрі дивляться телевізор у п'ятій ранку? баскетбол?точно, мабуть, баскетбол, що ж іще, як не баскетбол.

Потім музична тема, що розвивається від раннього ранку надворі, зачинених наглухо вікон і дверей, відсутності в містечку не те що якогось найменшого комфорту — взагалі ознак життя, і водночас працюючого за зачиненими вікнами телевізора — до баскетболу, перехрещується й сплітається з сюжетною оповіддю про появу "дивної істоти, нічного помороченого мужика, сутінкового проспиртованого метелика" аж до того, що коли цей новий персонаж питає про те, де можна випити (у Жадана — міцніше слівце), йому відповідають — мовляв, тут не вип'єш, тут всі баскетбол дивляться.

Отже, тут, як і неодноразово далі в "Anarchy in the Ukr", між двома реальностями — оповідною та "драйвовою" — ставиться знак рівності. Увага автора до рок-музики, до того, наскільки міцно вона злилася в одне ціле з головним героєм, велика й неослабна — остання частина книжки має підзаголовок "десять треків, які я хотів би почути на власних поминках". В ній, зокрема, написане таке:

Так чи інакше все зав'язується на музиці — і твої знайомства, і твої шкідливі звички, і те, як ти поводишся в ліжку, і те, за кого ти голосуєш на виборах, і чи голосуєш взагалі. Музичний формат насправді є форматом поведінковим...

Але повернемось до першої частини "Анархії". Для Сергія Жадана (не письменника, а персонажа книжки) це повинна була бути "ідейна" подорож — він, вважаючи себе сучасним анархістом, мав намір "проїхатись місцями найбільш активної діяльності українських анархо-комуністів і спробувати потім про це щось написати". Втім, Сергій сам не вірить в те, що стане щось писати. Суть їх взаємостосунів — Сергія-автора й Сергія-героя — виражено угодою, в якій перший сприймає й описує другого таким, як він є, а натомість герой погоджується допускати присутність у собі автора. Ось формула:

Близько року тому, в якомусь інтерв'ю я сказав, що хочу написати книгу про анархізм. Тепер вже не пригадую, чому саме так сказав, жодного бажання писати книгу про анархізм у мене на той час не було, ну та це ще не причина, щоб не писати.

Отже, мотивація того, чому Сергій із другом Льошкою вирушили тягатися безкінечними соняшниковими полями, поганими автодорогами із зариганими придорожніми зупинками, інколи чекаючи всю ніч на холодному безлюдному вокзалі ранішню електричку; сонними містечками з пам'ятниками радянського часу, незатишними вулицями, де життя, здається, тільки й збереглося на напіврозвалених холодних вокзалах, — це точно не книга, не майбутній твір. У поїздку герої відправилися й не для розваги й дружньої пиятики — хоч нагоди на це вони, звичайно, не минають, проте зізнаються:

А за самогоном зовсім не обов'язково їхати аж так далеко, самогон, наприклад, і в Донецьку можна було купити, і в Харкові, але ж справа не в цьому, тому доводиться просто сидіти в розбитому лазі, на задньому сидінні, спостерігаючи, як дощова погода змінюється сонячною, ранкове повітря — пообіднім, Донецька область — Запорізькою.

Не мають герої-подорожники також радості від повернення до рідних місць, вони радше згадують з усього прожитого тут все неприємне й болюче, що встигло забутися й заспокоїтися.

...загалом — повертатися в місця, в яких ти ріс, майже те саме, що повертатись до крематорію, в якому тебе одного разу вже спалили.

Герої вирушили у мандрівку Східною Україною, аби побачити й самим відчути усе замовчане й стерте з історичної пам'яті, те, що вони майже наочно відчувають як "чорні діри в навколишньому просторі". Власне, їхня поїздка — це внутрішній бунт проти східноукраїнського відфільтрованого радянською пропаґандою минулого, протест проти збоченої історичної пам'яті, образа за те, що чимало представників старшого покоління, особливо тих, хто цю історичну пам'ять мав ревно берегти й передавати, свідомо робили зі своїх нащадків "лохів", й нині, коли розкрилася вся глибина неправди й масштаби втрат, вони просто не знають, чому вірити й хто вони є.

...в самому Старобільську справи обмежилися якоюсь румунською вартою, героїчними танкістами, що давили замурзаних румунів, надокучливими підпільниками і численними колаборантами, ну, та потрібно ж було з цього всього зробити щось належне великому духові доби, бо неґречно виходило — столиця Української РСР (1943 року, під час наступу радянських військ — Є.П.) і якась замурзана румунська варта, куди вигідніше в іміджевому плані розповідати про жорстокі бої на підступах до міста і показувати нам, школярам молодших класів, ще живих, але непритомних від народної любові ветеранів у медалях (...)

У книжці є декілька фотоілюстрацій із подорожі, зроблених Олексієм Радинським, з підписами із тексту "Anarchy in the Ukr". Серед них є та, що просто-таки геніально виражає сутність сучасної Східної України:

Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велися напружені бої з перемінним успіхом.


Фотоілюстрація із подорожі, зроблена Олексієм Радинським.

Вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велися напружені бої з перемінним успіхом.

Насправді в Східній Україні відбувалось не менше, ніж в якому-небудь іншому місці на світі, цікавих і величних, і трагічних подій, серед яких обов'язково знайдеться така, завдяки якій можна пишатися, що народився саме тут. Але згадки про ці події безперестанку нищить порожнеча, заступає їх собою і в душах, і, так би мовити, в ландшафті. На фото, між іншим, можна побачити, що порожнеча — це не "чистий аркуш" або "відсутність чогось", це щось таке, що заповнює простір якимись стінами з іржавими, колись червоними, прапорцями, пам'ятниками з гіпсовими вазами й масонськими формулюваннями — "Вічна слава героям революції — каменярам нового світу", схололими елеваторами й ще якимось подібним до того мотлохом. В голову також намагається пролізти порожнеча, яка набуває, наприклад, вигляд "ідеологічно витриманої пурги про встановлення радянської влади й сільськогосподарські успіхи регіону за часів незалежності", або вже згаданих вище розповідей про нібито жорстокі бої на підступах до Старобільська, словом, яскравої і простої "картинки" (в тому сенсі, в якому говорять телевізійники про "картинку" в кадрі), покликаної показати "правильне" минуле.

Річ лише в тому, що рано чи пізно довіра до цієї "картинки" буде підірване, бо одного разу хтось із старших людей розкаже про голод 1933 року, про колективізацію, про доноси до НКВД або про ще щось із того, що насправді наповнювало те "правильне" минуле. Наприклад, лише зовсім недавно я прочитав у газеті підтвердження тому, про що вже давно знаю від бабусі — як після визволення Західного Донбасу й Гуляйпілля у вересні 1943 року новоприбулі військкомати мобілізували всіх чоловіків призовного віку, серед яких було багато 17 18 річних хлопців, й кинули їх, зовсім ненавчених і "необстріляних", просто на німецькі кулемети. І лише цієї осені їх нарешті поховали, й згадали про трагедію. Виявилося, що солдатам віддали абсолютно безглуздий наказ атакувати пагорб під Оріховим, на якому закріпилася німецька артилерія й кулеметники, при тому, що висоту, яка забрала не одну тисячу людських життів, можна було обійти з півночі.


Сергій Жадан (світлина: http://proza.com.ua)

Складалося враження, що той, хто цей наказ віддав, належав до зовсім іншої армії і служив інший країні, — в голові не вкладається, як можна так поводитися зі своїми співгромадянами. Причому ця людина, напевне, десь досі вважається героєм Вітчизняної війни, захисником Вітчизни. Ось така одна з "чорних дірок у навколишньому просторі". Коли нині відкривається щось подібне й настає прозріння, то минуле вже не є цілісним, воно нагадує картину із старобільського автовокзалу із Іллічем та З'їздом Рад, якою заткнули вікно й лише через дірки в ній можна побачити "далекий і тривожний світ, який так і не зрозумів радості комуністичної праці" (це з другої частини, яка називається "Мої вісімдесяті").

Чим заповнити "чорні діри" в існуванні? Герої Сергія Жадана роблять це двома способами. Про перший вже трохи була мова — перенестися в музику й навзаєм взятий із музики ритм, під який можна жити власним життям, як під мелодію в пісні співати слова. Причому ритм може бути не тільки "брудний", рваний та аґресивний, а, скажімо, елегійним. Наприклад:

Ось хоча б і за цим Сватовим є одне таке місце, одна розвилка, на якій мене висадили якогось вересневого дня випадкові далекобійники, викинули і повернули праворуч, і я лишився стояти серед порожніх вересневих полів, з яких сходило тепло, як із зарізаної тварини кров, уночі вже було холодно, але вдень ще яскраво світило сонце, я перед тим їхав майже добу і висівши на тій розвилці, тримав у собі всю чорноту і тяжкість моєї дороги, дороги, яку я проїхав, я стояв на сірому асфальті й слухав, як кричать наді мною птахи, котрі ще не встигли відлетіти, але котрі неспинно відлітали, і раптом усвідомив, що коли залишитись тут і довго стояти, дуже довго, можна буде спостерігти, як пташиних голосів стає все менше й менше, щоразу менше й менше, а потім вони взагалі зникнуть, зовсім-зовсім, і на їхньому місці з'явиться щось інше, наприклад, тиша.

Інший шлях — зібрати докупи всі спогади — власні, батьків, близьких, друзів, — і створити з них цілісний, без "чорних дірок", світ. А де можна бачити найцілісніший світ, з барвами, світлом, рухом, звуком, музикою? Звичайно ж, у кіно:

Події мають відбуватись просто на твоїх очах, хай не завжди за твоєї безпосередньої участі, але завжди за твоєї внутрішньої згоди, за твоєї включеності в контекст, так, щоби ти міг пальцями відчувати, як змінюється ситуація з твоїм життям, як вона розгортається перед твоїми очами; події мають заповнювати собою той порожній проміжок, що виникає між героями і повітрям, яке їх оточує; в кіно про мої вісімдесяті просто не може бути порожнин, воно має бути густим і наповненим безліччю постатей, рухів і вчинків(...)

Густота й відсутність порожнин у тому світі, що його прагне відтворити герой-розповідач "Моїх вісімдесятих", не в останню чергу досягається незамовчуванням, до-мовленістю (не можу пригадати іншого антоніма недомовленості). Тобто коли маєш щось висловити, ти не зупиняєшся, не зважаєш на сором, пекучий біль, безглуздість, недоречність, неприйнятність твого спогаду. Саме до-мовленістю Сергій Жадан полемізує із своїм відомим земляком, поетом Володимиром Сосюрою:

...не подобається мені його постійне недомовляння, адже ясно відчувається за всіма цими санітарними вагонами (епізоди із книги спогадів В.Сосюри "Третя Рота"- Є.П.) щось значно цікавіше, щось, про що Володимир Миколайович або справді забув, або зробив вигляд, що забув, — тому що насправді його мемуари пахнуть трупами, пахнуть теплою кров'ю і брудним одягом, тифом і дизентерією, лише чому він про це не пише?

Ця сміливість незамовчування, що інколи доходить до зухвалого атакування дійсності з усіма її численними "чорними дірками" неправди, асоціються для героя із справжньою справою, яка виправдовує його чоловічу самототожність. Усьому цьому він не забуває надати військового антуражу — від черги із справжнього калаша на полігоні під час шкільних зборів допризовників під пильним поглядом капітана Кобилка до майже карнавально-бутафорської уявної стрільби на харківському Майдані Свободи:

Не вистачає крейсера аврори, щоби розвалити пару приміщень навколо площі, хай не всі, університет можна не чіпати, готель ось теж можна було б залишити, просто повиганяти звідти ліву публіку, експропріювати на рецепції касу, дати свободу проституткам, але сам готель залишити. Особисто я нізащо не відмовив собі в задоволенні випустити пару снарядів по обласному управлінню культури.

Проте це аж ніяк не схиляння перед воєнщиною, просто пуляти з гармати, хай навіть уявної, по навколишніх будівлях тоді, як усі довкола по-побутовому б'ють одне одному морду — це один з виявів асоціальності. Того неприйняття звичних для всіх довкола конформістських практик, без якого ніяк не впоратися із чорними дірами в повітрі, без якого не можна не відбутися як анархістові-борцю, чоловікові та лірику...

[ Згорнути рецензію ]