Маріанна Малина : Фіолетові діти : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Віта Левицька (джерело: Друг читача)

Роман «Фіолетові діти» кримської письменниці Маріанни Малиної був відзначений на конкурсі «Коронація слова-2008». Через рік після здобуття лауреатських лаврів книга побачила світ у серії «Фієста». Є спільне між цими двома подіями. Адже «Коронація слова», згідно зі своїм девізом, творить нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу. А видавництво “КМ Publishing” у серії «Фієста» друкує тексти, що вносять у наше життя дещицю тієї ж захопливості, яскравості та незвичайного настрою.
То що ж яскравого бачимо на сторінках твору Маріанни Малиної? Передусім — насичені барви. Фіолетовий ... [ Показати всю рецензію ] колір — це «містичне, магічне, чарівне, здатне знищити протилежністю між бажанням і дійсністю». А ще він — символ дітей індиго. Разом із головною героїнею книги, шкільним психологом Дариною, читач намагається розібратися у тому, хто вони — суспільно небезпечні виродки, які задля розваги нищать «нормальних» людей, чи надістоти, покликані врятувати світ. Цікавий хід: досить довго авторка тримає інтригу й примушує підозрювати, що аномальні штучки — всього лише мастацькі трюки, не більше. І правда, інколи навіть виникають побоювання, ніби головна героїня — психічно не зовсім здорова: надто щільно все переплітається довкола дітей індиго, паранормальних явищ і цілком реальних смертей. Дарина вирішує провести розслідування самогубства колеги, і це затягує жінку в такий бурхливий вир подій, що ледве встигаєш осягнути їхню зміну. Одне за одним із круговерті фіолетового кольору виринають і знайомий есбеушник, і наукова конференція, присвячена сугестивному конструюванню реальності, й анонімні листи в соціальній мережі, й особливий прилад для вимірювання паранормальних здібностей… Поїздки, переслідування, дивні знайомства, а зрештою — відкриття Дариною у собі надприродних можливостей. Власне, тут сама героїня задумується над тим, наскільки все це відповідає реальності… І приходить до висновку — звичний світ, що осягається логікою, і той, інший, фіолетовий, жодній логіці не підвладний, — насправді одне ціле. «Останнім часом у мене з’явилася підозра, що завіса, яка завжди була такою міцною і здавалася вічною, тріснула», — зізнається Дарина, й саме в цей момент самовизначення знаходить союзників, які здатні підтримати, допомогти в опановуванні нового світу та нової себе. Але наскільки ця підтримка є щирою?..
Маріанна Малина вільно оперує інтертекстом різних рівнів. Жонглювання прямими і непрямими цитатами у сучасній літературі сприймається вже як даність. Хоча, може, їх і забагато як на роман, що за жанровою ознакою лежить десь між містикою, фантастикою і трилером. Найвиразніше відчувається перегук із фільмом «Матриця» — при чому свідомо підкреслюваний авторкою. У яскравому епізоді про новорічну ніч героїня відмовляється вибирати між реальностями і бере з рук випадкового фокусника відразу дві цукерки — і червону, і синю. Бо якщо поєднати ці дві барви, вийде фіолетова.
Враження від книги дещо псують недоліки, притаманні дебютним творам: змазана логіка оповіді, гіперболічність персонажів і похапцем зроблений фінал. Але ж не святі горшки ліплять. А перший горщик вийшов навіть дуже нічого — характерний містичний полиск фіолетових стінок на тлі поруху завіси між світами.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Радій Радутний (джерело: Книгобачення)

Шановний читачу, приготуйтеся, зараз підуть масові спойлери. Але не лякайтесь. Є книжки, зміст яких можна переповідати докладно, як конспектували твори незабутнього Ілліча, але нікому від того погано не буде. А чому? А тому, що інтрига у них нагнітається іншими засобами.
Заінтригував? Це добре. Тоді можна продовжувати.
Зацікавити читача карколомним сюжетом - легко. Цю методу широко використовують творці серіалів. Там на голові бідолашного героя чи героїні випадають неймовірні пригоди, причому концентрація їх на рівному місці така, що звичайна людина вже повісилася б. Цього способу також дотримуються ... [ Показати всю рецензію ] такі попсописиці як Марініна та Донцова.
Це легкий спосіб. Але він має істотний недолік - зміст більшості таких творів забувається негайно після перегортання останньої сторінки, а хіба автор такого хоче? Навряд чи.
А є спосіб важчий. Є автори, які виїжджають за рахунок саме "красного письма", за рахунок саме літератури, саме майстерності. Б.Вербер, наприклад, нанизує слова та фрази на вервечку, й хочеться йти за нею, як по лабіринту; Ф.Пол любить так само нанизувати вже не слова, а факти, хай навіть вигадані - й кожен наступний розділ невмолимо витікає з попереднього; Едгар По й ранній Кінг - майстри нагнітання гнітючої атмосфери… так от, "Фіолетові діти" Маріанни Малиної - з цієї ж серії.
Сюжет простий - діти індиго. Цебто, дітки з новими здібностями, якщо хтось раптом не в курсі. Й конфлікт простий - дітки ці здібності мають й використовують, а старше покоління казиться з цього приводу й використовує діток. Точніше, намагається… втім, далі краще все-таки прочитати.
Спосіб, як вже було сказано, значно важчий, натомість і переваги істотніші - така книжка не вилетить з пам'яті на другий день, а через деякий час її, може, ще й перечитати захочеться.
Тепер про погане. Не є секретом, що найбільшим попитом користуються тексти, у яких читач може легко ототожнити себе з головним героєм. Хоч з Робінзоном, хоч з Суперменом, а хоч з Анжелікою-Маркізою-Якїїтам. Так от, у даному тексті з цим не просто проблеми, а проблеми великі. І не тому, що головний герой - дівчина, все значно серйозніше.
Боюсь, що більшість читачів стане на бік сил, які протидіють занадто обдарованим діткам. Чому? Це тема довгої й нудної дискусії, а якщо коротко - то з міркувань виживання. Як не крути, а фіолетові діти - це вже практично інший біологічний вид. І що з того, що вони наші діти? Все одно вони інші. І якщо не ми їх, то вони нас, а воно нам треба?
Тепер про хороше. Як бачите, книжка захоплює настільки, що описана начебто фантастична проблема здається зовсім не фантастичною. Це майстерність. Не треба великого таланту, щоб написати "космічну оперу", де надсвітлові кораблі ганяються один за одним й розстрілюють торпедами з пістолетних дистанцій; а вот написати фантастику, яка коїться поруч з нами, у сусідньому місті, на сусідній вулиці, у сусідній школі… на сусідній парті, нарешті - це треба вміти.
Окремо слід згадати про мову. (Болюче питання, як на сьогоднішній день, чи не так?) Одразу кажу - не Карпа. Книжка написана якісною літературною українською мовою, а крихітна домішка суржику в мові одного з персонажів - це та сама перчинка, без якої й суп не суп. А кілька чудових мовних знахідок, якщо вже продовжувати кулінарну фантазію, роблять це варево ще смачнішим. Як вам, наприклад, "кілька кроків тому"? Досі запакувати до одного контейнера відстань та час вдалося лише Ейнштейнові. "Великі полохливі груди" - здавалося б, дрібничка… але чоловіки мене зрозуміють.
Досить цікава деталь - усі сумнівні місці, або навіть ті, які можуть викликати незгоду у читача, шановна авторка завбачливо вкладає у вуста персонажів. Мовляв, незгодні - сперечайтеся. Але з ним/нею, а не зі мною. А я свою позицію не скажу. Хитро! Бувають, однак, ситуації, коли позиція автора цікавить більше… не знаю, можливо це замануха? Можливо, завуальований натяк, мовляв: "читайте наступну книгу, там про це буде?"
Якщо так, то він зайвий - наступну книгу Малиної я й так постараюсь не пропустити.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдана Сенченко (джерело: Буквоїд)

Замислювались ви, коли-небудь, у якому середовищі ми живемо? Що оточує людину починаючи з першого класу? Калатає перший шкільний дзвоник і його пронизливий дзвін жорстко та рішуче перерізає пуповину, яка зв’язує дитину з чарівними світами, залишаючи позаду казки про дивні країни, де мешкають прекрасні принцеси, благородні лицарі, та могутні чарівники.
Замість цього казкового світу, де все ясно і зрозуміло нам починають втокмачувати у голову інші цінності. Облуда, хитрість, пиха на практиці виявляються речами корисними. Звичайно, про це не говорять уголос, але суспільство скрізь на практиці демонструє ... [ Показати всю рецензію ] принади такої поведінки. Починається інша гра по незрозумілим правилам і ніколи мрійливо роздивлятись небосхил, бо треба, повертатись до більш прагматичних думок, які навертають до швидкого рецепту успіху у нашому суспільстві.
«Небо. Листя. Я. Щастя... Раптом усе закрутилося в яскравому вихорі. Швидко, ще швидше... ще...» і, зомліла героїня роману Маріанни Малиної «Фіолетові діти» опиняється у реальній буденщині. Досконалий світ, що виник перед її очима у стані запаморочення швидко відступив перед світом буденним, де добре знають від чого трапляються такі відключки. Це все від поганого харчування, промовляє він вустами шкільної медсестри. Але чи так це насправді? Здається, що чемний учень «з зеленими, як пляшкове скло, очима», що з вдаваною покорою тупцяється поряд, знає істину причину раптового знепритомлення Дарини Миколаївни, котра віднедавна займає посаду шкільного психолога і зветься у колі вчителів молодим спеціалістом.
Ці вчителі, як і більшість дорослих «відформатовані, мов квадрати», їх голови наповнені застарілими, пліснявими знаннями, та зашкарублими догмами. Свого часу ті догми надійно вбило їм у мізки, старше покоління, після того, як вщент витравило по всім закуткам бажання мислити самостійно. Потім, час ретельно зашпаклював засвоєне у черепних коробках, щоб не залишилось бодай навіть шпаринки для свіжих ідей. Роки цементували набуте і надавали знанням примарної величі, монументальності та непорушності. Але, світ — це не замерзла льодяна брила і наразі, як підмічає дивакувата Світлана, — глобальне потепління. Зламаний чіткий стрій застиглих кубиків льоду і весняною повінню на застиглу структуру суспільства хлинула живою водою розкута генерація молоді, котру охрестили дітьми індиго. Дітьми з паранормальними здібностями. Вони не підкорюються загальновідомим правилам, бо «ще ніхто не бачив, щоб вода ходила строєм». Їм невідомі обмеження. Вони залишили за собою право бути вільними, право вірити у себе, свої сили і можливості. Читання думок, левітація, телепортація – хто сказав, що цього не може бути? У світі дітей індиго можливо все. Вони відкинули насаджувану суспільством звичну шкалу цінностей, але ще не вибудували своєї власної.
«Нєнавіжу гламур»,— цідить у телевізійну камеру російський юнак репортерці. Він «підіймає руку, вдаючи, що стріляє в неї: «Пах-пах!»,— естрадно дме на вказівний палець, як на дуло пістолета, та удавано-урочисто проголошує: «Умрі, гєнєтічєскій мусор!»
У репортерки зараз же з носа починає юшити кров. Вона з жахом притуляє руку до обличчя. Кров тече ще стрімкіше. Забризкує яскравими червоними краплями білу шубку. Репортерка налякана ще більше, особливо виглядом безнадійно зіпсованого хутра, яке вона марно намагається відтерти голою долонею. До неї підбігають люди. Камера хитається. Крупним планом усміхнене лице юнака. «Ги», каже він, а потім тицяє в камеру пальці знаком «вікторі»: «Вам уже нєдолго осталось! Ми уже здєсь, бєрєгітєсь, уроди!» Він робить цими ж пальцями жест прощання: «Па-па!» та демонстративно повертається до камери спиною».
Суспільство налякане, суспільство не розуміє новітніх революціонерів
Конфлікт батьки-діти набирає нових обертів і перетворюється у глобальну війну дорослих з дітьми. Хто виграє у цій війні? Чи досягнуть ворогуючи сторони розумного компромісу? Чи хтось обов’язково повинен бути знищений у цьому протистоянні? Як будуть розвиватись події? Письменниця «Фіолетових дітей» змушує думати свого читача, вона веде його заплутаними стежками і очима Дарини Миколаївни показує світогляд двох поколінь, непримиримих між собою. Захоплюючий сюжет, де є кохання, ніжність, ненависть і зрада. Можна ще довго аналізувати «Фіолетових дітей», але вважаю, досить вже марнувати ваш час! Адже ви можете витратити його з більшою користю, самостійно почавши читати книгу «Фіолетові діти».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдана Критика (джерело: Артвертеп)

Про книгу «Фіолетові діти» я почула в останній день роботи Львівського форуму книговидавців. Біля стенду видавництва «Країна мрій» скупчився натовп, що полягав переважно з молодих людей. Десь за їх головами затиснена з усіх боків авторка швидко підписувала молодим шанувальникам екземпляри своєї книги. Ні авторка, ні її книга не були мені знайомі. Тому ажіотаж, котрий вирував навколо них мене зацікавив. Зупинившись я спостерігала, як швидко танув стосик книг, розходжуючись по рукам нових власників. Хіба що «Сутінки» Стефані Майєр могли конкурувати з тим шаленим темпом розпродажу. Дзвінкий голос ... [ Показати всю рецензію ] привабливої ведучої весело повідомив, що на стенді залишилось всього декілька примірників «Фіолетових дітей» та «Сутінків».
«Зараз зроблю фото і куплю книгу», — вирішила я. Та поки вишукувала, як найліпше прилаштуватись до зйомки, ведуча радісно оголосила, що «Фіолетові діти» розпродані. Не поділяючи її оптимізму, я, розчарована невдачею, пішла собі далі. Та небеса, трохи погравшись, швидко задовольнились моїм смутком і вирішили задовольнити моє бажання.
У львівській книгарні «Є», що розташована на пр. Свободи, 7 надибала «Фіолетових дітей» і яструбом кинулась до книги, щоб цього разу напевно заволодіти омріяним примірником. Покупка мене не розчарувала. Прочитавши роман на єдиному подиху, хочу трохи поділитися своїми враженнями.
…Звичайне шкільне подвір'я. Галасливі школярі радіють першому снігу. Бац — і вже один зі сніжків влучає у Дарину, що швидко перебігає до свого кабінету.
Дарина, хоч і працює психологом та відноситься якоюсь мірою до педагогічного кола, не дуже вирізняється за віком від тих галасливих старшокласників. Недарма її вважають молодим спеціалістом. І чи не тому так зухвало дивиться на неї зеленкуватими очима один із старшокласників? Що в тих очах? Виклик? Чи запрошення до гри? Чи під нахабним поглядом ховається перше любовне почуття? Чи може все це насправді наші вигадки, а хлопцеві по великому рахунку ця психолог «фіолетова», просто, попала випадково під руку.
Він же один із тих підлітків, яких вчителька англійської мови у серцях обізвала «фіолетовими». «Це за кордоном із ними цяцькаються, — кричить вона мов у істериці, — а наші, наші фіолетові! Їх треба знищувати, виполювати, як бур'ян, бо в інакшому випадку вони знищать нас!»
Фіолетові — то діти індиго. Загадкові, непередбачувані, незнайомі. Вони чужі і викликають у кого ненависть, у кого зацікавленість.
Як поводитися з ними? Проводити наукові досліди, демонструючи їх здібності, наче маленьких дресированих мавпочок? Слідкувати за ними, щоб використовувати у своїх цілях? Вони під пильним наглядом суспільства. Бо суспільство побоюється незвичних здібностей. Дехто у захваті від тих здібностей. А декому вони несуть смерть.
Чи то просто наклепи на незвичних дітлахів? Хто, хто винен у таємничій загибелі вчительки? Невже звичайні, на перший погляд, школярі, і насправді виявляться холоднокровними виродками?
Ось цим питанням переймається Дарина, головна героїня повісті, намагаючись знайти відповідь на хвилююче її запитання.
Поринаючи разом із нею у розслідування, ти і сам мимоволі заражаєшся збуджуєшся і в тобі просинається детектив, який теж хоче дізнатись, хто ж вбивця?
Не буду сподоблятися до контролерки з анекдоту, котра незадоволена поведінкою глядача, нахиляється йому до вуха і шепоче: «А вбивця — садівник» Ні, я не буду діяти за її прикладом! Адже від усього серця хочеться, щоб і читач пережив ті ж солодкі та тривожні миті, що й я, щоб він разом із Дариною знайомився із незвичним, таємним світом фіолетових дітей. Щоб читач сам зробив висновки, хто є добрим, а хто поганим. А, може, ви дійдете зовсім іншого висновку і зрозумієте, що немає ні добрих, ні поганих, лише такі як і ми самі люди, молоді і не дуже, зі здібностями звичайними і надзвичайними. Прості люди, що з острахом плутають у лабіринтах долі, шукаючи насамперед себе і свій шлях.
У творі майже нічого не сказано про кохання і разом з тим про кохання кричить кожна сторінка. Про любов, що її відшукує для себе кожен. Про любов, яка і штовхає на різні вчинки героїв. Вони вперто прямують до тієї любові, незважаючи на різні перепони. Бо тільки знайшовши її зникне острах і прийде справжнє сприйняття себе і світу.
Життя — то драма. Життя несподіване. Воно то йде повільно, наче не збираючись змінюватись, то підхоплює коловоротом подій, то водоспадом кидає нас об гострі камені, і вже знову огортає плавним плином, заколихуючи ніжними обіймами. Авторка вдало відслідковує усі виверти примхливої долі. Трохи відсторонена від людей Дарина змушена опинитися у виру подій. Чи знайде вона спокій? Чи віднайде себе, своє кохання? Чи зможе відкинувши усі соціальні догми, зрозуміти, що насправді є щастя?
Бо неправий був класик Толстой, коли писав, що усі щасливі схожі поміж собою і лише горе у них різне. Заперечимо, бо класик сказав усе з точністю до навпаки. У горі ми спільні. Зрада, втрати, нехтування — все це завдає болю.
А ось формула щастя у кожного своя. Одним для щастя потрібен стіл повний наїдків, інші вбачають своє щастя у допомозі скривдженим, у чому ж щастя Дарини? І чи можливе те щастя без розуміння інших, їх вчинків?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Кокотюха (джерело: Буквоїд)

Жанр: детективне розслідування фантастичних обставин

Мені сказали, що це – не фантастика, тому я і купився. Тобто, купив книжку Маріанни Малиної, і прочитав її в той самий день, коли ця авторка знову отримала диплом конкурсу «Коронація слова» за роман «Випалений шлях». Попередня книга теж відзначена цим конкурсом. До того ж Інтернет підказав мені, що Маріанна Малина живе в Криму і таки сама себе вважає письменником-фантастом. А отже, переконувати самого себе, що прочитав «детектив з елементами містики» не варто: мені впарили фантастику. Та, подумавши ще кілька днів, я вирішив не поспішати з ... [ Показати всю рецензію ] висновками.
Факти з сучасного українського літературного життя часом ставлять під сумнів належність того чи іншого автора до того чи іншого жанрового сегменту. Скажімо, Марина і Сергій Дяченко – фантасти. Є ще Володимир Аренєв – теж фантаст. А є Василь Шкляр, якого за роман «Ключ» українські фантасти визнали своїм братом по крові і нагородили. Хоча якби в Україні існувала така субкультурна спільнота, як тусовка «детективістів», «триллеристів» чи «еротоманів», Шкляра з його «Ключем» радо прийняли б і туди. Така сама історія відбулася і з Юрієм Винничуком – автор чи не першого українського нуару «Діви ночі» не так давно теж був визнаний фантастами фантастом.
Якщо вийти за межі вузенького українського простору популярної літератури, то «Фіолетові діти» Малиної викликали в мене насамперед легеньку асоціацію з одним із ранніх романів Олександри Марининої «За все треба платити». У Марининої – армія людей з паранормальними здібностями, яка виходить з-під контролю. У Малиної – діти з надзвичайними здібностями, яких ще називають дітьми індиго, котрі теж гуртуються для завоювання світу. У Марининої з гіпнотизерами боролася професійна сищиця Настя Каменська, у Малиної їм намагається протистояти шкільний психолог Дарина.
У тому, що люди з незвичайними здібностями таки бувають, нас уже не перший рік переконують телепрограми на зразок «Паралельного світу» чи «Битви екстрасенсів». А якщо екстрасенси бувають, значить, роман «Фіолетові діти» - не зовсім фантастика. Отже, я все ж таки прочитав щось на зразок детективу з паранормальним підтекстом. Бачите, як просто переконати себе в тому, що вперто не читаєш фантастики!
Але все ж таки Маріанна Малина вочевидь насамперед тяжіє саме до фантастичної літератури. Бо в «Фіолетових дітях» від самого початку немає таємниці чи бодай подвійного дна чи мінімально хибного шляху пошуків істини – найпростіших прийомів, до яких вдаються автори детективних романів. Фантастика – література без таємниць. Якщо у фантастичній історії повинен з`явитися зелений марсіанин з бластером – він з`являється, і ні за кого себе не видає. Бо для шанувальників фантастики він, марсіанин, цінний саме через свій зелений колір, бластер останньої моделі та інопланетне походження.
Так, уже на початку історії ми дізнаємося, що учні 11-Б класу – не діти, а виродки. Потім, коли подруга Дарини, вчителька Олена, з доброго дива накладає на себе руки, читач зовсім не сумнівається, що це – справа рук дітей-виродків. Далі старшокласник Кирило починає гіпнотизувати психолога Дарину, і останні сумніви стосовно того, що в 11-Б зосередилося світове зло, зникають. Власне, вся детективна лінія цієї історії, прописана, до речі, досить жваво і грамотно, приводить приватне розслідування психолога Дарини до розуміння того, про що читачі знали з перших сторінок роману і без розслідування: діти індиго – зло, яке треба зупинити. А їхнього гуру, екстрасенса Арсенія, бажано ізолювати від суспільства. Розв’язка відбувається на даху під гуркіт вертолітних лопатів, але ефектності це не додає: подібні історії завжди передбачають фінал у рівній мірі відкритий та похмурий.
Не знаю, чи маю я тут право комусь давати поради. Але, мені здається, «Фіолетовим дітям» не вистачає несподіванки. Наприклад, Дарина переконана, що діти індиго – це добре, а виявляється – навпаки, вони змовилися проти всіх. Чи інакше: Дарина думала, що діти індиго змовляються проти всіх, та з`ясувалося – вони не просто рятують людей, а ще й самі рятуються від хижих та ницих спецслужб. Тут свій маячок дають «Керрі», «Мертва зона» і «Та, що запалює поглядом» Стівена Кінга.
Словом, маємо безперечне вміння авторки легко оповідати. Є сюжет. Є всі ознаки м’якого жіночого письма, що додає книзі до аудиторії шанувальників фантастики ще й суто жіночу аудиторію. Проте «Фіолетовим дітям», як на мене, бракує історії та хорошого драйву. Хоча, можливо, я чогось не розумію: через те, що роман все ж таки більше фантастика, ніж детектив…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Піцик (джерело: Записки Книголюба)

Роман Маріанни Малиної «Фіолетові діти», дипломант конкурсу «Коронація слова» 2008 року, вже добре відомий українському читачеві та навіть став одним із бестселерів за підсумками року 2009. Однак бестселер у широкому розумінні слова – це переважно чтиво на кілька днів, кишенькова забавка для метро. Чи так це для твору Маріанни Малиної? Думаю, що ні.

Безперечно, «Фіолетові діти» – книжка на часі для української літератури. По-перше, тому що авторка звертається до загальновідомої теми дітей індиго, про яку зараз пишуть та говорять буквально всі. По-друге, жанр містичного детективу, як назвала ... [ Показати всю рецензію ] роман сама письменниця, відносно новий для української літератури, а отже цікавий для читачів. Елементи трилеру та звернення до теми надможливостей можуть видати роман за такий, що призначений для молодої аудиторії, спраглої динамізму та пригод. Однак психологізм та намагання осмислити серйозні проблеми суспільства однозначно вказують, що «Фіолетові діти» – це значно більше, ніж просто роман з цікавим сюжетом.

Сюжет роману доволі звичний для детективу. Маємо загадкову смерть, щоденник загиблої, що ставить більше запитань, ніж дає відповідей, та людина, яка проводить власне розслідування. Однак уже з перших сторінок, коли розвиток сюжету переривається ліричними відступами, що розкривають внутрішній світ Дарини, її бачення реальності та ставлення до того незримого, що відбувається навколо та в ній самій, зрозуміло, що психологічна складова тут превалює над подієвою. Паралельно звичному сюжету – зустрічам, розмовам, поїздкам головної героїні – розгортається сюжет внутрішній, психологічний. Дарина намагається зрозуміти себе, осмислити своє місце у світі, з’ясувати, що ж то за безодня, яка так її жахає, і чому їй все згадується момент з дитинства, коли на якусь мить все здавалося правильним, а потім світ знову став звично-викривленим. Якщо простежити цей психологічний сюжет до його логічного завершення, то висновок напрошується сам по собі: безодня у нас самих, і поки ми її не спізнаємо, поки не повернемося у «точку нуль», доти не знатимемо себе справжніх.

Фіолетові діти, за задумом авторки, і є тими, хто осягли свою внутрішню суть, змогли розвинути приховані можливості, підключитися до загальної мережі знання, енергії, вміння. Вони можуть читати думки, сугестувати, левітувати. Нагадує людей Х, чи не так? Хоча й з обмеженим набором надприродних можливостей. Однак тема фіолетових дітей, чи, радше, проблема, це тільки початок довгого ланцюжка проблем, які авторка поступово розгортає у романі.

Передусім тема фіолетових дітей поступово перетікає у тему дітей загалом. Діти – це безпосередність, свобода думок та дій, незашореність погляду на речі. Тому світ дітей протистоїть світу дорослих, «світу нудьги та ідіотських правил». Красномовною тут є картина дитячої революції, що уявляється Дарині, повстання проти правил та знищення того прокрустового ложа. Чи ж це лише дитяча революція? Однак відповідь дорослого світу на цю «кризу» одна – «прикрутити гайки – і дитина не буде тікати від реальності! Залишиться тут і тепер у своєму закрученому стані!» А це вже не що інше, як проблема контролю, яка, без сумніву, виводить нас на проблему влади. Влади, яка нібито вершить правосуддя у світі, захищаючи своїх громадян від реальних та можливих небезпек. Звичайно, люди не готові прийняти фіолетових дітей, їх здібності викликають у них страх, шок, навіть жах. Тому так легко навісити ярлик «виродків» на тих, що так несхожі на них. Страх об’єднує людей, робить їх покірною сірою масою, яка не відчуває нічого, крім ненависті та презирства до не таких, як вони. А держава – бездушний механізм, створений для підтримки цієї глобальної системи, що завжди протистоїть окремому індивіду, Особистості.

То ж «Фіолетові діти» Маріанни Малиної – не просто бестселер із захопливим сюжетом та елементами трилеру. Це роздуми над сучасним суспільством та його подальшим розвитком. Попри всі проголошувані свободи та відкритість змінам суспільство як спільнота людей не готове до цих змін, до визнання інакшості, самодостатності, індивідуальності кожної окремої людини. А суспільство як система – це повне заперечення змін взагалі, оскільки вони загрожують зруйнувати той механізм влади, що вибудовувався століттями. І це страшніше, ніж сама можливість появи таких фіолетових дітей, якими їх змалювала письменниця.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яна Дубинянська (джерело: Літакцент)

Невеличка книжка євпаторійки Маріанни Малиної „Фіолетові діти” читалася б на єдиному подиху, якби періодично не лізли до голови зайві підозри, спровоковані авторкою. Буквально щоп’ять-десять сторінок доводиться спотикатися, як на несподіваних сходинках, і мучитися питанням: а для кого, власне, все це написано?
На такі підозри підштовхують пізнавальні примітки, рясно розкидані у книжці. Письменниця вважає за обов’язок роз’яснити читачам, що воно таке „левітація” і „колайдер”, „артефакти” й „нейролінгвістичне програмування”, як можна когось „забанити” і з чим їдять „індекс Доу-Джонса”. Також її ... [ Показати всю рецензію ] читачеві буде корисно нарешті дізнатися, хто такі Вольф Мессинг, Бонні і Клайд та Лара Крофт. Загадково? А ви думали!
Власне, загадковості цій повісті (даруйте, але я фізично не можу назвати твір з єдиною сюжетною лінією, однією головною героїнею та п’ятьма-шістьма другорядними персонажами, що вміщується у покетбук на двісті двадцять сторінок, гордим словом „роман”) не бракує. Щось дивне відбувається у середній школі, де працює психологом молоденька Дарина Миколаївна, яку не сприймають серйозно ні діти, ні вчителі. Проте саме до неї звертається по допомогу теж молода вчителька англійської Альона, котрій «навісили» класне керівництво в 11-Б. А це аж ніяк не звичайний клас. „Вони не просто не слухають мене. Вони зі мною щось роблять… копирсаються у мене в голові…” Психологиня намагається допомогти, нічого конкретного не з’ясовує, — а за кілька днів красуня Альона раптом накладає на себе руки. І Дарина, звісно ж, береться за розслідування.
„Фіолетові діти” мають виразну детективну фабулу (цю книжку відрецензував навіть Андрій Кокотюха, котрий нічого, крім детективів, принципово до рук не бере), невибагливе фантастичне припущення, винесене на обкладинку („діти індиго вже серед нас!”), а також невід’ємну складову практично будь-якого гостросюжетного твору, написаного жінкою: паралельне змалювання людських стосунків, життєвих спостережень та філософсько-психологічних узагальнень. Недаремно ж головна героїня не будь-хто, а психолог. В неї є і своя особиста трагедія й таємниця, і з рештою персонажів вона спілкується саме під професійним кутом, намагаючись зрозуміти не лише логіку їхніх вчинків, а й внутрішні мотивації.
З цього погляду „Фіолетових дітей” можна порівняти з ранніми детективними романами Ірен Роздобудько чи Євгенії Кононенко. Але якщо в цих письменниць психологічний пласт їхніх творів суттєво переважував набагато слабшу за майстерністю детективну структуру (котра вимагає дещо іншого складу мислення), то в Маріанни Малиної ситуація зворотня.
Вона дуже непоганий сюжетник і детективну лінію твору веде залізною рукою, майже без логічних проколів та «провисань» читацької уваги. Другорядні персонажі повісті яскраві і впізнавані, проте змальовані кожен однією характерною рисою: хлопчик Кирило має очі кольору пляшкового скла, дівчинка Майя готично фарбує губи в чорне, а „напівмажор” Ігор любить тістечка. Та й внутрішній світ цих людей, що до нього виявляють цікавість і героїня, і авторка, по суті, ледь накреслений у двовимірних координатах. А глибокі особисті переживання Дарини зводяться до багатозначних натяків „сходинками” на кшталт:
„Щось важливе треба пам’ятати.
Пам’ятати.
Згадати.
Що?”
А тепер про фантастичне. Бо якщо Роздобудько й Кононенко на початку 2000-х мали амбіції створити Суто Український Детектив, то Маріанна Малина так само не позбавлена месіанських мотивацій , тільки йдеться про Суто Українську Фантастику.
Однак наша країна, слава богу, існує не у вакуумі. А в контексті світової чи навіть української російськомовної фантастики (візьміть тих самих Дяченків або Олді) „Фіолетові діти” справляють безмежно наївне враження. Про дітей індиго не писав, здається, тільки ледащий, і вже зовсім безнадійний ледар ніколи й нічого про них не читав. До того ж, скажу по секрету, всі ми давно маємо уявлення про те, що таке НЛП, артефакти й колайдер.
І ще. „Це не діти індиго з американських казочок! Це фіолетові діти! Бо їм усе фі-о-ле-то-во!” — вигукує на початку твору „перша жертва”, Альона. І це налаштовує на оригінальне, парадоксальне вирішення знайомої теми, де соціальна психологія і конфлікт поколінь розглядалися б крізь призму питомо нашої суспільної проблематики. Проте не склалося. Діти виявилися ніякими не фіолетовими, а звичайнісінькими індиго, за якими полюють цинічні ділки та спецслужби.
Другий яскравий момент у книжці, який би міг підняти її на якісно вищий рівень — теорія хлопця-„індиго” Кирила про глобальну інформаційну мережу між людськими свідомостями та злам, який переживає особистість, коли під’єднується до неї: але це наше майбутнє, якого не уникнути. Та й вона не має у повісті ані застосування, ані розвитку. І все закінчується банальною стріляниною з гелікоптерів. А шкода.
Та повернуся до своїх, можливо, невмотивованих підозр. А можливо, й ні.
У „Фіолетових дітях”, попри гострий сюжет, немає ані крові, ані брутальних сцен. Геть немає жодного сексуального забарвлення: молода психологиня та старшокласник максимум тримаються за руки, розмовляють та дивляться одне одному у вічі. Плюс оті примітки, з яких справді можна дізнатися багато цікавого… у віці десь так дванадцяти-чотирнадцяти років.
То, може, „Фіолетові діти” (хоч що б думала про свій твір сама авторка) — і є зразком тієї підліткової гостросюжетної літератури, на відсутність якої всі хором скаржаться? Адже це справді цікава, захоплива і корисна книжка. Для тих, хто почувається не таким, як усі, безмежно самотнім в оточенні дурнуватого дитячого й ворожого дорослого світів. Погодьтеся, цим дітям, котрі не без успіху вдають на публіку, що їм усе фіолетово, було б не зайве натякнути на можливість знайти спільника і друга — в особі шкільного психолога.

[ Згорнути рецензію ]