Антон Санченко : Нариси бурси : Оповідання : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Лавринович Л.Б. (джерело: Доповіді конференції "Мариністика в художній літературі", Бердянськ, 2010)

Анотація
У статті йдеться про особливості зображення часу та простору у збірках оповідань А. Санченка “Баркароли” та “Нариси бурси”. Стверджується, що гра з часовими та просторовими образами – одна з визначальних рис творчості А. Санченка. У зображенні як портового міста, так і розімкненого хронотопу моря, автор апелює до пам’яті, зосереджує увагу на умовності просторових та психологічній тяглості, “застиглості” часових маркерів.
Ключові слова: А. Санченко, літературна мариністика, час, простір, хронотоп.



З часу виходу у світ книги “Баркароли” літературна творчість Антона Санченка є об’єктом ... [ Показати всю рецензію ] постійного зацікавлення критиків. Вони зосереджують увагу на особливому стилі автора, який уміло поєднує дотепно-іронічне та мрійливо-меланхолійне письмо. Та головне, що виокремлює цього автора серед сучасного українського письменства, це тематика його творів. Типовим кліше новітньої критики є згадка про те, що А. Санченко – чи не єдиний мариніст у сучасній українській літературі, а морська тематика – визначальна в його творчості. Так чи інакше, маємо дві україномовні книги автора, які репрезентують цей жанр.

Попри те, що літературна критика охоче звертається до творчості Антона Санченка (варто назвати принаймні рецензії Т. Мельник [4], О. Бережного [1], Т. Дігай [3], О. Коцарева, Т. Трофименко, О. Романенка та ін. [див.: 7]), ряд аспектів, які видаються нам у творчості автора визначальними, не стали об’єктом окремого зацікавлення дослідників. Це, зокрема, стосується часопросторових вимірів творчого світу А. Санченка. Відтак наша мета – долучивши до аналізу книги “Баркароли” (2008) та “Нариси бурси” (2010), охарактеризувати образи часу та простору у творах. Аналіз здійснюватиметься не за формальною хронологією (відповідно до часу виходу творів у світ), а за змістовою: зображувані в “Нарисах бурси” події, відповідно до логіки процесу, відбуваються перед подіями, зображуваними в “Баркаролах”.

Час, відтворений у “Нарисах бурси”, – період навчання автора в Херсонському морехідному училищі, середина 80-х рр. минулого століття. Хронотоп основної частини нарисів локалізований. У першому нарисі “ХМУ” автор конкретизує його і “прописує” шлях до простору, який стане основним фоном зображуваного – Херсонське морехідне училище рибної промисловості, додаючи до цього опису зорові (топографічно чіткі, як вказівники) деталі, створюючи тим самим образ портового міста Херсона. Нарис “ХМУ”, як і остання частина прикінцевого нарису “Я викликаю капітана Африка” (“Автор, 42 роки, одружений”), “випадають” із хронотопу 80-х рр., обрамлюючи оповідь важливими для логіки розгортання наративу заувагами, хоча, попри всю важливість, вони подані автором в комічно-ігровій формі.

Тут-таки починається гра з часовими та просторовими маркерами (на нашу думку, це одна з визначальних характеристик стилю А. Санченка). Так, у нарисі “ХМУ” автор пропонує, приїхавши до Херсона, помандрувати з Привокзальної площі за будь-яким курсантом морехідного училища, “щоб переконатися, що це саме Херсон” [6, 15]. Автор апелює до читача, вступаючи з ним у розмову: “То зловили ви вже того курсанта на площі? Що, цілий стрій кудись чимчикує? З якого училища? Морського флоту чи рибної промисловості? Або, як кажуть у Херсоні, з “Централки” чи з “Тюльки”? Як це, вони Вам не казали?” [6, 15]. Далі автор поступово пояснює недосвідченому читачеві, що, “прилаштувавшись у хвіст колони”, легко визначити, звідки курсанти. Проте одразу він цього не пояснює, а оскільки колона продовжує рухатися, то він пропонує читачеві рухатися услід за нею – з тим, щоб потрапити до “пункту призначення”, який і стане основним місцем зображуваного, – ХМУ РП.

Лише у фіналі нарису автор раптом “згадує”, що мова йтиме “саме про рибну морехідку” [6, 18] і що визначити, звідки курсанти, зовсім нескладно, мовляв, “Вам, шановний Читачу, ще на вокзалі потрібно було просто прочитати на погончиках “ХМУ РП” чи “ХМУ МФ” [6, 19], де “РП” і “МФ” означає рибну промисловість і морський флот відповідно. А потім можна було б сідати собі на 9 тролейбус і їхати просто до КПП “Тюльки” [6, 19].

Врешті, така авторова “забудькуватість” цілком виправдана: “Перепрошую. Але хоч місто трохи роздивилися, погодьтеся” [6, 19]. І таки дійсно: у процесі оповіді автор зосереджує увагу на найбільш видатних місцях Херсона, які можна зустріти по дорозі до ХМУ. Шлях від Привокзальної площі (типової чи не для кожного українського міста – не лише портового: “Одразу під вокзалом Вас ледь не хапатимуть за ваші валізи нахабні таксери. Праворуч на вас чатуватимуть маршрутки, … а просто на площі розвертатимуться тролейбуси. Словом, все як у людей, все як будь-де” [6, 15]) до пункту призначення наповнений впізнаваними, звичними для курсантського ока топосами: церква ліворуч, зведена на честь лікаря Говарда, площа Ганнібала, площа Свободи, пам’ятник Федорові Ушакову, погруддя князя Суворова, уславлений херсонський дуб, Адміралтейство, готель “Фрегат”, Дніпро, Набережна тощо. Усі ці пункти – етапи на шляху до ХМУ – зображуються не просто як топоси-вказівники, а як певні міфологеми – зі своєю легендарною історією та системою дотичних кодів, які проектуються на історію портового міста, життя якого навіки переплелося з історією військово-морських звитяг і свідчить про тісні торгівельно-морські контакти із рештою світу.

Та ось шлях до “Тюльки” пройдено, і читач разом із автором занурюється у світ 25-річної давнини – період середини 80-х рр. ХХ ст., з усіма “викрутасами” пізньої радянської доби, – час прекрасний і веселий, бо тоді автор “був молодим і красивим”.
Уже наступний нарис “Пружина” повною мірою демонструє часові маркери соціальної реальності через ряд ідеологічних штампів, які оприявнює начальник ОРСО (організаційно-стройового відділу) у “лекції” про напружене міжнародне становище, про боротьбу прогресивного людства “проти кліки Пол Пота і Янг Сарі”, про Рейгана, який “хоче розпочати свої зоряні війни” і под. Проте весь його, очевидно, просторий монолог зводиться в оповіді до кількох найпоказовіших реплік, які демонструють ворожі радянській системі образи-знаки мілітаризованого капіталістичного Заходу. Тому ефект від цих реплік лише комічний, особливо в контексті оповіді про «самоволки» та про неуставну форму одягу “деяких несвідомих курсантів”, які “повитягали пружини з форменних кашкетів”, щоб “перетворитися на справжнього морського вовка”, бо, виявляється, усі “гіганти вітчизняної металургії – запорозькі заводи… Відтепер працюють лише на пружини для кашкетів… Ракет нам не треба – пружини давай!” [6, 21].

Відтак курсанти мали би після такого спічу проникнутися відповідальністю, усвідомленням важливості сказаного, проте спостерігаємо прямо протилежний ефект: політекономічні стратегії радянської доби видаються юнакам чужими, незрозумілими, а ось мічманка без пружини – запорука успішності, принаймні у середовищі прекрасної половини людства.

Подібне неспівпадання є наслідком кореляції понять “своє – чуже”. Т. Возняк зауважує, що “простір – це така абстракція, яка не стільки відображає “реальність” довкола нас, скільки є нашим інструментом укладання чи впорядковування світу поза нами”, а ми вкладаємо її не лише в певну декартову тривимірну систему координат чи географічну сітку, але й “у певну ціннісну чи значеннєву (для нас) систему або ж структуру, яка теж структурується на подобу простору, бо щось для нас ближче, а щось віддаленіше” [2, 70-71]. Очевидно, що юнакам радянські штампи (попри їхню при-сутність у часі епохи) видаються незрозумілими, неосяжними образами-символами. Натомість емоційно та аксіологічно “своїм” є часопростір бурси, з її специфічним устроєм, який суттєво відрізняється від усього зовнішнього, відносно чужого по відношенню до нього часопростору (не лише радянської держави, що демонструє згадуваний нарис, а й від часопростору припортового міста, хоч з останнім він таки тісно пов’язаний).

Власне, у наступних нарисах автор вводить читача в замкнений часопростір – курсантське життя у ХМУ РП. Як і будь-який замкнений часопростір, він має свою структуру, ієрархію, своїх героїв, особливий плин, ритм часу, свою міфізовану аксіологію.

У нарисі “Лівий марш” А. Санченко зосереджує увагу саме на часопросторових координатах курсантського життя та його ритмі. З першої ж фрази нарису спостерігаємо специфічні стосунки курсантів з часом і простором: “Шлях до знань можна виміряти в кілометрах. Принаймні в бурсі. Бо кожен навчальний день тут починається з розводу на заняття. Роти крокують на пари урочистим маршем під оркестр усі 500 метрів плацу. Таким чином вони щотижня наближаються до омріяного диплому ще на три кілометри” [6, 29]. Подібний синестезійний ефект, коли відбувається взаємодія, змішування двох різномодальних, різнорідних відчуттів людини (тут – сприйняття часу та простору), створює відчуття присутності замкненого, але кінечного світу, вихід з якого – у зовнішній часовий чи просторовий континуум завжди сприймається як пригода, особливо коли мова йде про часову межу цього світу: описані щоденні переходи курсантів плацом від їдальні до навчального корпусу – лише шлях до мети, а “мета в кінці дійсно варта будь-якої муштри. За училищем на них чекає воля. Справжня. Кейптаун, Ліверпуль та Бомбей. Терпи, курсанте, моряком станеш” [6, 30].

Проте насправді це лише один із найбільш очевидних часопросторових ефектів наративної структури “Нарисів бурси”. Не менш важливі для автора епохи та місця постійно проступають крізь нібито традиційну, лінійну оповідь. Йдеться про те, що образ автора-оповідача – образ зрілої людини, яка згадує своє минуле. Відтак спогади про замкнений хронотоп училища співіснують з усім наступним у часі досвідом, де не останню роль відіграє (і зримо відчитується в тексті) філологічна “заангажованість” автора . І саме на межі морської та філологічної тематики А. Санченко балансує, плавно перетікаючи з однієї мікротеми до іншої. Так, скажімо, розповідаючи про марші на плацу, він пояснює походження традиції рушати з лівої ноги: це “дуже давня традиція, ще з часів давніх греків, коли саме ліва нога, виставлена вперед зі щитом на лівій руці, була “мідновзутою”, тож уся фаланга робила перший крок саме з неї. Гомера та Ксенофонта читайте, маестро. Чи хоча б Маяковського” [6, 30]. Подібними алюзіями, як і ремінісценціями, переповнений весь текст “Нарисів бурси”, у тому числі й назви нарисів, ба більше: усі фігуранти оповідок, створених А. Санченком, мають показові прізвища. Це курсанти Микола Гоголь, Квітка, Основ’яненко, Забрьоха, Сковорода, Хвильовий, Семенко та ін. Філологічно-морська гра продовжується і на рівні коментарів. В анотації автор зауважив, що “Нариси бурси” писалися таким чином, щоб зацікавити і матросів, і поетів. Тому оповідання доповнені Словничком для поетів та Словничком для матросів, у яких тлумачаться незрозумілі для них слова.

За спиною у моряків та філологів різні культурні простори, і це спонукає автора подеколи апелювати до останніх з метою деталізувати, пояснити очевидні для будь-якого моряка речі. Автор говорить, зокрема, про те, що “краса притаманна не тільки скульптурам і віршам, але й технічним рішенням” [6, 37], і тут-таки описує особливості примхливого творчого процесу винахідників-радіотехніків, до яких з повним правом, окрім першовідкривача радіо Попова, долучає і курсантів морехідки, які, щоб схитрувати та успішно скласти іспит з тієї ж таки радіотехніки, змушені були добряче покрутити голови для створення якісного передавача, як це свого часу робили герої улюбленого режисера курсантів Л. Гайдая.

Така взаємно спрямована екстраполяція (поезія / море), як і множинна часова проекція (минуле 20-річної давності – сучасність – вікова спадщина як пам’ять про давні різночасові культурні коди), виглядають цілком у дусі постмодерної естетики, з її вільним змішуванням епох і дискурсів. Проте симптоматично, що у флотських традиціях значно більшою мірою, ніж на суходолі, відчувається нашарування різних просторів та епох. Причому коли просторові маркери “матроської картини світу” є надзвичайно мобільними, динамічними, що пояснюється самою специфікою професії (моряк завжди в русі, він не осілий, він надовго ніде не затримується, тому він свій і у своїй стихії біля берегів і Причорномор’я, і Далекого Сходу, і Австралії), то темпоральні маркери флотських традицій ніби застигли в часі. Особливо це очевидно у традиціях флотської амуніції, з усіма її дрібними деталями (підкомірці, гюйси, мідні ремені та ґудзики) і “шістьма номерами самої парадки”. Автор коментує: “Флотські традиції – то здебільшого накази, які забули відмінити. Років з двісті тому” [6, 49].

Та повернімося до Херсонського морехідного училища. Його топоси теж символічні та є вмістилищем “культурної пам’яті” курсантів. Чи не найбільше “слідів” залишилося на відомому кожному херсонцеві постаменті рибалки перед КПП: “Меморіальний рибалка у широкополому рибальському капелюсі, светрі під шию, у відкочених до колін рибальських чоботях вже кільканадцять років намагався подати кидальний линь із плетеною грушею на кінці на іншу сторону проспекту, а може, й вцілити в тролейбус, що проходить повз училище. Він вже скойлав частину мотузки акуратними шлагами у ліву руку, й замахнувся аж з-поза спини правою рукою з грушею, напівобернувся, присів, як миронівський дискобол, аж тут його увічнив той клятий скульптор, так і не дав йому жбурнути оплетене грузило, зафіксувавши у цій незручній позі” [6, 53]. “Камінний господар” училища, як називає його А. Санченко, є не просто реальним пам’ятником невідомому рибалці, який завжди на посту. Для курсантів це міфізований образ і камінне втілення формальних та неформальних традицій їхнього життя в бурсі. Як будь-який міфізований образ, він містить у собі переказ про своє виникнення: “Одного курсанта постановили відрахувати з училища, але його дядько виявився скульптором з Москви й умовив Чифа залишити небожа. А за це той церетелі подарував училищу цього пам’ятника невідомому рибалці. І от той племінник випустився й поїхав собі за розподілом до Поті…” [6, 54]. Він є втіленням таємничої сили, яка викликає у багатьох поколінь курсантів містичний страх, бо містить у собі “прокляття”: “Хочете вірте, хочете перевірте, але того, хто пофарбував цього дядька з мотузкою, ось вже десять років підряд виключають з училища на наступній же “дискотеці”. Перевірена прикмета, бо фарбують його щороку” [6, 54]. Доповнює образ “камінного господаря” його дивовижна подібність до начальника ОРСО Куриленка – найкапоснішого у ХМУ: “Те ж вольове підборіддя, ніс картоплею і старомодні бакенбарди. Тільки трохи молодше. Ну так років на десять. І трохи вище. У два зрости. Все ж таки – пам’ятник” [6, 54]. Той-таки Куриленко / “кам’яний господар” має здатність з’являтися ночами на території училища, охороняючи свої володіння та порядок у середовищі курсантів. Коли котрийсь із них, як-от Гоголь у нарисі “Привиди замка ХМУ”, чинитиме щось неналежне, то камінний рибалка може з’явитися в найнесподіваніший момент і найнедоречнішому місці: “Цього не могло бути, але було. Заклятий кам’яний рибалка знявся з мертвого якоря поперед КПП і обходив свої володіння, як король Карл у мультику про хлопчика Нільса. Гоголеві навіть здалося, що земля двигтить під його важкими кроками” [6, 61].

З іншого боку, увіковічення Куриленка відбувалося не тільки в образі камінного рибалки в замкненому просторі Херсонської морехідки, але і в портах цілого світу. Про це з відстані часу автор пише: “Заходиш, бувало, до якогось Санта-Крус-де-Тенеріфе і прямо на хвилеломі під вхідним маяком читаєш: “Куриленко... м-м... нехороша людина з трьох літер”. Так, хтось із наших курсантів вже в цьому порту побував” [6, 53].

Одним із найважливіших топосів Херсонської морехідки є плац – місце, де відбуваються військові паради та стройові заняття. Це особливий для кожного курсанта простір, в якому проходить суттєва частина його буденного життя. А. Санченко, ведучи мову про плац ХМУ, порівнює його з відомими площами світу, зокрема з московською Червоною площею, яка так само постійно відчуває на собі відчеканений поступ стройової підготовки. Таке порівняння, вочевидь, пояснюється і розмірами плацу в училищі: “А плац в ХМУ РП знатний, неозорий. <…>. Його, неначе китайською стіною, оточено з усіх боків училищними будівлями різних стилів та епох, за якими можна прослідкувати історію херсонської архітектури ще з потьомкінських часів” [6, 87]. Кожна з будівель, якими оточений плац, має свою назву (деколи дуже промовисту, як-от “гестапо”), свою історію створення та шлях видозмін у часі, з маркерами епох, у які ці видозміни виникали: “З роками до нього прибудовували то барокову обсерваторію, то ампірні механічні майстерні, то хрущобський другий екіпаж то конструктивістський хмарочос судноводіїв. А трансформаторну будку спорудив не інакше як сам Ле Гарбузьє” [6, 87-88].

Ще одне “сакральне” місце для кожного курсанта – “камбуз”, як за моряцькою традицією називають в училищі їдальню. Як зазначає автор, “голодний курсант – небезпечний для суспільства, як потенційний потьомкінець і бунтівник” [6, 94]. Тому годують “вічноголодних” курсантів добре, і в цьому сенсі училище – справді alma mater, “мати-годувальниця”. Процес годування у морехідці чітко налагоджений, адже інакше “нагодувати дві тисячі шлунків одночасно просто технічно неможливо: столів та тарілок на всіх не стачить” [6, 94]. Автор описує традиційні наряди по камбузу, через які по черзі проходять усі курсанти. І тут, як і загалом у курсантському житті, не буває без курйозів, як, наприклад, із Квіткою та Основ’яненком, яких поставили обслуговувати посудомийний агрегат – “гігантський, як сам Радянський Союз, нікельований верстат, що ніяк не асоціювався з маленькими радянськими кухнями” [6, 92] і які ледь не втрапили в халепу, коли він раптово вийшов із ладу. Та все вийшло якнайкраще. Коли хлопці виявили причину поломки, “старорежимна”, “неавтоматизована” посудомийка баба Люда, яка спричинила її, бо “панічно боялася нової техніки і обходила того монстра десятою дорогою” [6, 92], відтоді двох курсантів одинадцятої роти, що були одні з останніх у черзі на обід, почала пускати до їдальні через їй лише відомий шлях: “Ми цьому щиро дивувалися. Нема-нема, а заскочиш до їдальні, вони вже там, вже навіть друге за обидві щоки наминають. Неначе знають якийсь потаємний фарватер до камбузу” [6, 92].

Часові маркери “Нарисів бурси”, як уже зазначалося, вводять читача у світ пізньої радянської доби і яскраво проступають, зокрема, в нарисах “Економіка РП”, “Рота, підйом!”, “Я викликаю капітана Африка” та ін. Найпоказовіші з них – особливості радянської риболовецької економіки, які курсантам оприявнювала на заняттях викладачка Кукіна, дружина старшого механіка риболовецького судна; ленінська кімната, в якій, “окрім традиційного Леніна та членів політбюро на стінах, … зберігають річні підшивки усіх газет та журналів, які передплачує рота”, а в тих – “самі рішення партконференцій та битви за врожаї” [6, 145]; курсантські поїздки в колгосп на збір “вічнозелених помідорів”, “як планувалося партією та урядом”; нічні лекції посеред плацу начальника ОРСО Куриленка на тему “Сто пружин – одна ракета”; і, звичайно, перевіряльники з райкому комсомолу, які мають на меті виявити, чи бува курсанти не слухають на дискотеках “заборонених рок-груп з ненашими назвами, усі ті ейсідісі (нацизм), пінкфлойди (мілітаризм) та ледзеппеліни (секс, наркотики, рок-н-рол). А потім рок-гуртів із нашими назвами, але теж заборонених” [6, 182]. Так чи інакше, але усі ці добре знайомі сучасному поколінню сорокарічних образи зображені у А. Санченка з легким, ненав’язливим гумором, вони відтворюють романтичний і завжди привабливий світ юності, яка вже ніколи не вернеться, як не вернеться і час, описаний автором.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: zaxid.net)

Письменник Антон Санченко за віком ніби й не належить до сучукрліту – якщо під цим терміном розуміти мистецьку тусовку 20‑25-річних, – однак друкувати свої твори українською мовою він почав саме в двотисячних. На його творчості помітно позначилися два факти: навчання в Херсонському морехідному училищі (далі – «Тюлька») та наявність родинного древа.

Отож, на сьогодні Антон Санченко є автором трьох книжок: збірки оповідань «Баркароли», де він розповідає про життя моряків, роману-придибашки («придибашка», очевидно, заступає більш поширений термін «роман у новелах») «Весілля з Європою», з якого ... [ Показати всю рецензію ] ми дізнаємося про предків автора, та книги для екранного читання «Нариси бурси», котра, власне, оповідає про роки навчання.

Мету створення останнього тексту Антон Санченко окреслює ще в анотації: «Збірка оповідань та нарисів про курсантів морехідного училища є відчайдушною спробою автора повернутися в ті часи, коли він був молодим і красивим, усе своє носив з собою, призначав дівчатам по три побачення на день під реліктовим 200-річним дубом, найбільшим делікатесом вважав пельмені в пельменній на площі Свободи славного міста Херсона, а попереду на нього чекала воля». Отож, маємо справу з черговими мемуарами з радянського минулого, котре, попри всі описи ідеологічного тиску й тотального дефіциту, видається страшенно романтичним і теплим – бо ж молодість…

Особисто в мене подібні спогади завжди викликають згадку про «Намєдні» Парфьонова та справжнє зачудування феноменальною пам’яттю окремих індивідів. Мені не вдалося б написати навіть банального любовного роману тільки тому, що я в принципі не здатна запам’ятати, скільки міг коштувати минулого року букет троянд, який головний герой подарував би головній героїні. Що вже казати про такі «монологи з минулого»: «Ось мій Кукін минулий рейс відпрацював в ЦВА на СРТМі. Рейс був прегарний, штормило, «голова-ноги» всі шість місяців, заробили вони всього по тисячі карбованців на пай. Порт заходу в них зате був Лас-Пальмас, візьми ж, здавалось би, отоварся у «Совіспані» як нормальна людина, а він «на школу» геть нічого не привіз, усі три дні якісь свічі запалювання для нашої двадцятьчетвірки по маклаках прошукав, усю решту валюти здав на депонент, навіть бонами не взяв». Так урізноманітнювала свої лекції дружина моряка, викладачка економіки в «Тюльці». Як ви зрозуміли, реалістичного фактажу текстові Санченка не бракує – хіба що ви пам’ятаєте краще, як читати між рядками газети «Правда» чи різатися в морського козла...

ArticleImage_2_70966.jpgНатомість мова збірки довіри не викликає. Не знаю, подвиг це чи особлива форма збочення – написати книгу про навчання в Херсонській мореходці 1980‑х чистісінькою українською мовою. І ніякого мату! Автор навіть наступає на горло власним переконанням та вживає слово «потяг» замість «поїзд», хоча щойно в «Весіллі з Європою» він ностальгійно шкодував щодо появи в українському «новоязі» таких слів як «слухавка», запевняючи: «Хрєн вам каТедра, ніколи не вимовлю, хай хоч манкуртом дражнять, хоч безбатченком, хоч п’ятою колоною Москви».

За таких тверезих переконань дивним видається, що в «Нарисах бурси» курсанти та командний склад висловлюються як доценти філології. В українському варіанті тут подані і популярні фразочки на зразок «дальше Кушки не пошлют, меньше взвода не дадут», і поезія Гумільова й Ахматової – ніби справді на вечорі художньої самодіяльності в мореходці її так і читали.

Однак жива мовна стихія таки проривається у текст – тому ми й маємо цілком нормальні для описуваної ситуації слова «тіпа», «ділов-то», «палучітє-розпишіться», «знайома парікмахерша» на одних сторінках із політкоректним «легінем «Товаришем» із строкатими прапорами розцвічування між щоглами», а пенделів і дєдушок – із підозрами, що «плани партії тепер ніц не варті».

ArticleImage_1_70966.jpg

Утім, закидати авторові певні невідповідності – справа марна, адже, використовуючи суто формалістичне «оголення прийому», він змішує у своєму тексті час і простір, підкреслюючи, що звертається до нинішнього читача, котрий обертається в сучасних реаліях, однак може легко відчути себе учасником подій 1980-х. І коли ви, шановний читачу, читаєте в «Нарисах бурси», що тодішні херсонські моряки «завжди були перенумеровані, в кожного на нагрудній кишені ID хлоркою написане» чи могли сказати «упс», ви просто розумієте, що автор займає позицію легкої іронічності…

Припрошувати читача до своєї письменницької лабораторії – засіб не новий. В українській літературі з часів Хвильового і Йогансена він став навіть дещо старомодним, тому інколи Санченко дуже нагадує дідуся Панаса зі своїм постійним «чули?», «пам´ятаєте?», «хочете дізнатися?». Але хай так – у «Весіллі з Європою» він узагалі розмовляв із друкарською машинкою «Еріка»! Очевидно, своєрідну письменницьку гру демонструє й той факт, що персонажами «Нарисів бурси» Антон Санченко зробив вітчизняних письменників від Іпатія Потія до Миколи Бажана. Хоча, можливо, в такий спосіб він просто приховував справжні прізвища.

Наостанок не можу не сказати про художнє оформлення книги, витримане в стилістиці дємбельського альбому, що давно вже мусив би стати об’єктом окремого культурологічного зацікавлення. Здається, цей радянський поп-арт є чи не найкращою знахідкою видання – пишногруді блондинки, морячки з білозубими посмішками, чорно‑білі фото в рамках, карикатури на керівництво – для тих, хто ностальгує, і для тих, хто шукає екзотики невідомого минулого.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Романенко (джерело: Літакцент)

Електронна (піксельна) книга Антона Санченка «Нариси бурси» має щонайменше три формальні рівні своєї будови — і кожен із них вартий уваги читача.

Перший рівень — це її матеріальний (віртуальний) носій. Як сказав би сам автор — агрегатний стан книжки. Звісно, це не перша спроба українського автора видати книгу в такому форматі, але з огляду на те, що відбувається це не так часто, кожен подібний артефакт можна сміливо називати подією — і вона засвідчує, що, по-перше, сучасні автори не пасуть задніх у сенсі технічного прогресу, по-друге, сучасні читачі не відстають від авторів, бо виявляють увагу ... [ Показати всю рецензію ] до таких видань. Чому автор обрав саме таку форму видання цієї книги? Не будемо гадати. Можливо, причина зовсім банальна — криза надворі, художня література видається мляво, автор не хоче чекати довго і прагне якомога скоріше поділитися з читачами новими творами. Але видавнича кухня в цьому випадку не така й цікава. Головне — маємо черговий витвір мистецтва, який легко можна завантажити собі на електронну читалку або споглядати з монітора. Правда, є й недоліки в такої форми — особливо це стосується саме «Нарисів бурси»: адже це не просто книга текстів, це радше альбом, з великою кількістю кольорових ілюстрацій, з непростою версткою, видно, що над нею довго й не нудно працювали — і такий витвір просто проситься на папір.

Другий рівень побудови книги — це її розділи, оповідання в яких згруповані за тематикою. Кожен розділ має по кілька оповідань із життя курсантів «ХМУ РП» (що означає Херсонське морехідне училище рибної промисловості). В окремих розділах спочатку йдутьпанорамні, статичні твори, в яких подається опис місця, де мають відбуватися подальші події, а очолює усю книгу головне таке оповідання, що вводить читача у курс справи ще з самого залізничного вокзалу Херсона. Окремим розділом є словник у кінці книги. Він складається з двох частин: «Словничок для поетів» і «Словничок для матросів». Саме цей словник недвозначно вказує на основну тематику збірника — стосунки «фізики і лірики». У першому словничку подано морехідну термінологію, другий наповнений літературними реаліями, імовірно, малознайомими для моряків. Про те, що морські терміни потребують тлумачення, свідчить хоча б така словничкова стаття: «Скойлати — зібрати швартовний трос чи викидний линь шлагами (петлями) на руку чи на кнехт, в’юшку тощо». Після такого тлумачення якщо й не буде ясно, що таке «скойлати», то стане зрозуміло, що автор має непогане почуття гумору. Правда, саме словник видає автора у його більшій прихильності до фізиків, ніж до ліриків: якщо «Словничок для поетів» сповнений морехідної термінології, то «Словничок для матросів» переважно складається з власних назв — прізвищ письменників, музичних гуртів тощо, а не з філологічних термінів.

На третьому рівні книги — безпосередньо самі тексти. Студентське життя саме по собі вкрай цікаве, а якщо мова йде про курсантів морехідного — то тут взагалі бездонна діжка натхнення для письменника. Тут і стосунки курсантів з начальством, стосунки між собою, з дівчатами із сусіднього педагогічного, тема їжі, режим навчання тощо. Цікаво, що таке захопливе життя трапляється з курсантами, котрі мають підозріло знайомі прізвища: Гоголь, Хвильовий, Семенко, Квітка, Основ’яненко, старшокурсник Котляревський тощо. Тексти гармонійно підкріплюються ілюстраціями: чорно-білі фотографії у рамочках ніби зі старого випускного фотоальбому, на яких зображені ті самі Гоголь, Котляревський та інші у флотських костюмах.

Але над усіма цими трьома рівнями стоїть ще один — глобальний. Можна було б назвати його основною темою збірки, але це скоріше не тема, а ціла місія. Може, у кожної книги повинна бути місія, як, наприклад, у більшості відомих комерційних компаній? В чому ж місія Санченкових «Нарисів»? Усе вказує на те, що автор хоче примирити, подружити, познайомити одне з одним так званих «фізиків і ліриків» — представників технічних професій та гуманітарних. Мета щонайменше шляхетна. Адже не варто забувати настанову класика: «В людині все повинно бути прекрасно: і ліва, і права півкулі мозку». У психології прийнято вважати, що ліва півкуля відповідає за логіку, а права — за уяву, тобто ліва більш розвинена у математиків, технарів, «фізиків», а права — у творчих людей, гуманітаріїв, «ліриків». Антон Санченко навряд чи згоден з такою ситуацією, і вважає, що жодна півкуля не повинна домінувати над іншою, а вони мають допомагати одна одній і жити в мирі, утворюючи гармонійно розвинену людську особистість. Автор не приховує свого наміру переконати «фізиків і ліриків» потиснути одне одному руки. Що ж, шляхетна і вкрай необхідна зараз місія. Адже, певно, кожен може назвати по кілька прикладів, коли в людини, як співається у пісні групи «Сплін» (а ми маємо право зацитувати саме з пісні, бо в рецензованій книжці музичному дискурсу приділяється теж чимало уваги) — «не дружать між собою півкулі мозку». Автор відверто пише: «Краса притаманна не тільки скульптурам і віршам, але й технічним рішенням. Шкода от тільки, що жодному мистецтвознавцю та краса геть не зрозуміла. Треба прочитати цілу лекцію, щоб який-небудь нетямушний філолог таки зрозумів, як красиво капітан першого рангу Попов перетворив був звичайний прилад спостереження за грозами — «грозовідмітник» — на перший у світі радіоприймач. Малювати тому філологові того скляного циліндрика з вугільним порошком усередині, маленький молоточок від електродзвоника назовні й розмахувати руками та клацати пальцями, пояснюючи те, що відбувається, якщо молоточок стукає по тому циліндрикові, коли до нього підведено електрострум».

Отже, фундаментальне філософське питання: «хто головний: фізики чи лірики?» Антон Санченко вирішує на користь обох. Хоч і робить це з незвичної для літературного середовища сторони — зі сторони «фізиків».

Ознайомитися з книгою можна за адресою
http://issuu.com/rastvortsev/docs/antonsanchenko_narysybursy_demo

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: День)

Дві цікавинки — моряцька тематика та електронний, а не паперовий формат — вирізняють уже з першого погляду нову книжку прозаїка Антона Санченка «Нариси бурси».

Чомусь так склалося, що кораблі, моряки й курсанти доволі рідко «спливають на поверхню» сучасної літератури. Здебільшого це стосується літератури української, і це особливо несправедливо: хіба ж нашу країну не омивають два моря, хіба в нас немає чудових приморських міст іще давньогрецького походження, хіба не Україну ділить навпіл величезна судоплавна річка Дніпро? Тим не менш, водна тема в українській літературі ніколи не була аж надто ... [ Показати всю рецензію ] виразною, хоча можна згадати таких майстрів, як Яновський чи Трублаїні. І ось на початку ХХІ століття їхню справу вирішив продовжити Антон Санченко. Його україномовним дебютом стала збірка новел «Баркароли», вона була доволі яскравою подією, її помітила й відзначила критика. Відтоді творчість Санченка — постійно у фокусі уваги тих, хто стежить за тенденціями «сучукрліту».

«Нариси бурси» вийшли, може, й не в екстра-революційному, але ще й не в зовсім звичному форматі — у вигляді компакт-диска із записаним pdf-файлом. Що це дало? «Піксельна книга», як сформулював сам Санченко, дозволила собі бути незалежною від можливостей поліграфії, тому майже кожну новелку тут обрамлюють яскраві й кумедні, хоч і дещо одноманітні, колажі, створені, до речі, на базі реальних малюнків справжніх курсантів. Видати книжку, що так рясніє кольорами й малюнками, на папері було би дорогим задоволенням. А так — диск поширюється «умовно безкоштовно», через сайт «Автура».

Здається, на цьому суто електронні особливості «Нарисів бурси» й вичерпуються. Це — звичайнісінький текст, хоч і читається з екрана. Можна відзначити ще особливу зручність формату невеликих, але пов’язаних між собою новел — для комп’ютерного читання, котре, здається, завжди засадничо більш перервне і «нервове», ніж паперове.

«Нариси бурси» — це новелки з життя курсантів Херсонського мореходного училища. Які, проте, не перетворюються на галузевий міжсобойчик. Історії, які розповідає Антон Санченко, ѓрунтуються на традиціях загальнозрозумілого й універсального студентського фольклору. Винахідливі курсанти, суворі, але добрі в скрутних ситуаціях викладачі, противні ідеологічні представники влади — все це настільки чітко й ефектно виписано Санченком, що про «Нариси бурси» можна говорити як про своєрідний український літературний пам’ятник культурі радянського студентства. Його відсутність була, між нами кажучи, ще одним боргом нашої літератури.

Взагалі, багато в чому проза Санченка спирається на здобутки культури радянських часів. Можливо, в цьому сенсі він іде врозріз із трендами актуальної літератури, але чи розумно разом з ідеологічною маячнею радянського письменства викидати й позитивні речі? Наприклад, виразно проглядає в цих новелах традиція різноманітних описів індустріальних краєвидів, механізмів, усіляких виробничих і фахових процесів — і саме вони вийшли в Антона Санченка цілком вдало, доречно й не перевантажено, так, щоб міг прочитати будь-хто, чутливий до літератури (як висловився сам автор, книга написана для «матросів і поетів»). З іншого боку, Санченко грається й із усією українською літературною традицією, від цитат про Памву Беринду аж до обігрування імен сучасних молодих письменників. Знаходиться тут місце й для контексту колишніх «братніх» і сьогодні не чужих нам культур (наприклад, «поетичний турнір» між курсантом і студенткою, хто більше згадає віршів Гумільова й Ахматової), і для ескапад у музичні історії від Баха й Загатті до AC/DC. Словом, «Нариси бурси» — цілковито відкрита світу книжка.

Новели Антона Санченка, звісно, жвиляться морською та курсантською романтикою, але важливими їхніми елементами є тепле й водночас дотепно-іронічне письмо та сюжетний драйв. Внутрішня пружність і згаданий драйв, як видається, наростають у «Нарисах бурси» від менш вдалих перших текстів до досконаліших останніх. Загалом же, попри окремі мовні незграбності й не в усіх місцях як слід вибудувані каркаси текстів, ці новели утворюють цілісну оповідь, що напіванекдотично починається, переростає у феєрію з відчутним присмаком драматизму і закінчується веселим розгільдяйським фіналом.

Наостанок Антон Санченко пропонує читачеві або стерти файл «Нарисів бурси», або переказати авторові гривень п’ятнадцять. Вибір — за вами.

№81, п'ятниця, 14 травня 2010

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Сумно)

Антон Санченко народився в Херсоні, там же закінчив морехідне училище. Тепер живе й творить у Києві. Збірка оповідань «Баркароли» (Київ, «Факт, 2008) написана в жанрі типової мариністики, коли письменник і моряк – ці дві іпостасі творчої біографії, нероздільні. Оповідання – кочові нотатки фахового моряка, який ходив у море п’ятнадцять років, працював начальником радіостанції на суднах керченської, херсонської, одеської, стамбульської та пірейської прописки. Тексти баркарол запам’яталися іронічною манерою спостережливого героя-оповідача, свіжою оригінальною, пластичною, виразною образністю: «Я ... [ Показати всю рецензію ] вийшов на крило капітантського містка покурити італійську цигарку. І побачив не хмари, не холодний дощовий фронт із півдня, а... химерні дерева в саду, про які писав щось таке ритор Сковорода. Мабуть, таким був Едем...».

Друга книга «Весілля з Європою» (Київ, «Факт», 2008) має сюжет. За основу стало бажання автора дослідити генеалогію своєї родини на фоні історичних подій рідної країни періоду від російсько-японської війни 1904 року, через першу, другу світові війни та голодомор 1923 і 1933 років. Про історичні катаклізми прозаїк пише жорстко і жорстоко, протиставляючи авторську нараційну манеру фальшивому героїко-романтичному пафосу творів класиків партійно-пригодницького соцреалізму: «Усі Панчі, Бабелі й Вишневські, Фурманови й Довженки, що повигадували Чапаїв, Щорсів та Будьонних, відретушували їхні патрети й створили черговий міф. Саме останні винні в наших хибних уявленнях про громадянську війну». І додам, не тільки про неї. Попри критичну налаштованість, гумористична вигадливість пера письменника невичерпна, персонажі твору намальовані соковито й привабливо.

«Нариси бурси» повертають читача до початку життєвого шляху А.Санченка. Автор міняє письменницький антураж і звертає погляд уже не на море, а на сушу. Це сімнадцять історій із життя бурси – Херсонського морського училища рибної промисловості – «Тюльки». Це розповіді про будні й маленькі свята молодого, невередливого хлопчачого колективу, котрий за будь-яких обставин зберігає почуття власної гідності й від усіх прикростей рятується гумором. Кожен із цих нарисів (за авторським визначення жанру) – яскравий, щирий, веселий та дотепний твір, просякнутий живою іронією і ліризмом. Протистояння керівництву – лейтмотив сюжету збірки – незла сатира на нудотні й марудні моральні засади, що панували в училищі, зіткнення уставних приписів і живої вдачі молодих курсантів, але конкретні образи, можливо, прототипи, тут особливої ролі не відіграють – важлива загальна тенденція: світ романтичних мрійників виявляється зовсім не чорно-білим. Та біда вчить майбутніх «морських вовків» коржі з салом їсти!

Бурсацький гумор Антона Санченка потребує окремого абзацу: «Це була площа Свободи. Отож бо, зручна назва, не треба переіменовувати щоепохи (...) Стрій завжди переможе натовп. Не хочеш бути битим – шикуйся (...) Флотські традиції – то здебільшого накази, які забули відмінити років з двісті тому (...) «Шлях до знань можна виміряти в кілометрах. Принаймі в бурсі. Бо кожен навчальний день тут починається з розводу на заняття. Роти крокують на пари урочистим маршем під оркестр усі 500 метрів плацу. Таким чином вони щотижня наближаються до омріяного диплому ще на три кілометри (...) Голодний курсант – небезпечний для суспільства, як потенційний потьомкінець і бунтівник».

З кожної книги, що нам припала до душі, від кожного письменника, котрий нам сподобався, ми беремо щось у своє життя. Розумне, афористичне, в міру філософічне письмо прозаїка, буває, балансує на грані, але ту грань не перетинає, принаймі, від його книги не лишається присмаку штучності й позування. Надзвичайне почуття гумору, іронічна вдача, життєдайна натура, відсутність моралізаторства, зрештою, природжений дар оповідача – все це надає прозі Антона Санченка привабливих рис якісної масової літератури.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євгенія Чуприна (джерело: Мир да Мяч)

По уровню шахерезадистости Антон Санченко сравним с Сергеем Жаданом, и вообще их проза имеет некие общие черты. Тем более приятные, что эти авторы друг другом не зачитываются, особо не тусуются и не взаимоопыляются, и стало быть, в украинской литературе намечается новая тенденция, что не может не радовать. Не так много у нас, господа, сейчас новых тенденций.

Состоит она в том, чтобы с позиций нынешней украиноязычности осмыслить свой подростковый опыт времен СССР – его содержание, его пафос и, главное, лексику. Осмысление это – ироническое, потому что автор соблюдает дистанцию с прошлым. Он ... [ Показати всю рецензію ] не цепляется, как Эдуард Лимонов, за свои комсомольские сандалии, а наоборот разглядывает их с умилением взрослого, отбросившего «все, что прежде знал, что так любил, чему так жарко верил… безропотно, как тот, кто заблуждался и встречным послан в сторону иную».

Да, это правда. Среднестатистический украинский писатель актуального поколения родился и воспитывался в Стране Советов. Причем, по большей части, Советов Дурацких. Ему настойчиво вбивали в голову коммунистические лозунги и параллельно обучали системе трюков, как избежать воплощения этих лозунгов в свою личную жизнь. То есть давали сразу яд и антидот. А потом – бац! И вот он уже не советский человек, а патриот-украинец, и предки у него были все украинцы, имели множество разных традиций, и на огороде «дбайлыво» закопаны трипольские черепки, а в сарае со времен революции ржавеет «кулэмэт», с которым в 1933 году бабушка ходила в магазин за хлебом и который сохранился потому, что «москали» его в упор не видели и даже до сих пор не признают, что в 1933 без него бабушке хлеб не продавали. Не «кулэмэт» это вовсе – ревут они в пьяном угаре, ухитряясь не там вставлять наш «г», – а немецкая швейная машинка, которую большевики отняли у буржуев и подарили украинскому народу. А поэтому пустите газ и отдайте Крым.

И от этих вот разговорчиков сам собой растет на человеке буйный оселедец и обматывается вокруг уха, как ус виноградной лозы, и расклешаются на нем штаны, а внизу собираются на резинку, и вот уже не джинсы, а шаровары на нем надеты. И на рубашке проступают аутентичные узоры, и меняется фасон ее, и уже не рубашка она вовсе, а а… вышиванка. Но пиджак, между тем, как был пиджаком, так и остается, потому что уровень официальности происходящего достаточно высок.

И ощущает человек себя так, словно с него сняли плохие очки с красными стеклами и надели хорошие с желтыми. Но теперь его неаппетитно пичкают каким-то новым ядом. Может, пригодится старый антидот?

Именно эту проблему и исследует Антон Санченко в своих «Нарисах бурси». Он как будто пытается разглядеть сквозь советскую мишуру ту Украину, которая до поры до времени скрывалась, а потом возникла, словно чертик из гоголевской шинели. Поэтому у него в «бурсе» все насельники имеют фамилии украинских писателей. И эти украинские писатели довольно комфортно вживаются в атмосферу Херсонской мореходки. Параллельно автор пытается расширять кругозор читателя, прививать ему любовь к морю и украинской литературе, но делает это в своей манере - очень мягко и романтично.

Между прочим, Антона Санченко почти во всех интервью хвалит Оксана Забужко. Как только спросят ее, что она хорошего прочла в этом году, она сразу – извините, но кроме Санченко никого не помню. И так года уж три иль четыре подряд – две фамилии, одна из которых означает Антона. Никто до сих пор не замечал, чтобы ей нравилось быть поучаемой или чтобы она щедро раздавала похвалы. Многие даже решатся утверждать обратное. Поэтому эта теплая реакция самого воинственного из мэтров украинской литературы дорогого стоит.

Вообще проза Антона Санченко нравится женщинам. В ней чувствуется атмосфера спетого мужского коллектива, если угодно, казармы, но казармы благопристойной и целомудренной, населенной сплошными рыцарями, пусть даже, порой, и печального образа. И это настолько идет на «ура», что первую свою литературную награду, первую премию конкурса «Тенета», Антон получил в категории «сентиментальные и женские романы». Никого не смутило, что это была маринистика.

К сожалению, в современной европейской, а также и евразийской литературе днем с огнем не отыщешь мужского начала. Постмодернизм сам по себе несексуален. Современные писатели – маменькины сынки и инфантилы, которые не могут быть ни могучими, ни даже колючими, а только вонючими, да и вонь у них уж не та. Должно вонять морским бризом, трубочным табаком, дымом костра и здоровым трудовым потом, а воняет смертью автора. Большинство из этих субъектов, то есть писателей-постмодернистов, даже и в армии-то не были, а всюду их окружали юбки, юбки, юбки и подавляли их, подавляли. Женщин много, они доступны, они даже навязчивы. И поэтому современная мужская проза, насколько она заражена постмодернизмом, относится к женщине с трусливой враждебностью. Женщина разоблачается, препарируется, унижается и подвергается осмеянию, и женщина же все это потом и читает. Что делать, художнику не запретишь видеть так, как он видит (что, кстати, касается и этой моей тирады).

Но Антон Санченко не таков. Он моряк, и он привык о женщине мечтать. Эта мечтательность сквозит в каждой строчке, по крайней мере, в каждой главе, и она животворит. При таком отношении даме есть смысл быть прекрасной, она даже может сама не писать ничего, и все будет в порядке.

Еще одна особенность, которую дает писателю созерцание морских просторов – развитое воображение. Одному моему родственнику, одесситу, учительница в школьной характеристике написала: «Дуже розвинена фантазія. Часто, фантазуючи, навіть бреше». Антону Санченко, как автору, эта характеристика вполне бы подошла. Потому что в своих произведениях он создает реальность, отличную от общепринятой. И не всегда легко увидеть грань, где проходит это отличие. Поэтому, читая его, приходится постоянно критически мыслить, от чего нас почти уже отучило телевидение.

Так, читая «Нариси бурси», я наткнулась на заявление, что до Отара Довженко и Коки Чекасского украинская литература была слишком целомудренной, чтобы раскрывать тему сортиров. Будучи литагентом Ульяненко, который опубликовал «Сталинку» еще в 90-х, я сразу напряглась, как медведь, увидевший на своей территории высоко на дереве следы незнакомых когтей. Что случилось? В чем дело? Может быть, мой клиент недостаточно прямо выражался или ему недостало красок для описания сральной стороны жизни? Или он плохо засветился? Или имеется в виду, что мой протеже эту тему не только открыл, но и закрыл, поскольку в его творческой палитре представлены все виды отхожих мест, начиная от оледенелого берега якутского озера в романе «Софія» до многочисленных гламурных туалетов «Жінки його мрії». А коль скоро тема закрыта, ее пришлось открывать заново – видимо, так. Но прочтя еще несколько глав, я поняла, что в мире «Нарисів бурси» писателя Ульяненко нет. А есть советский рок-музыкант Ульян, лидер музколлектива «Парни ее мечты», который, попав на всесоюзный фестиваль, вдруг возбудился и «порвал» многотысячную аудиторию, совершенно антисоветским образом трижды изнасиловав гитару. Так сказать, свежая версия надоевших событий.

Самое смешное, что во времена, описанные в романе, Ульяненко действительно возглавлял питерскую рок-группу. Только вот насчет гитарных соло, которым бы позавидовал Паганини, или даже Сальери, не поручусь.

С помощью таких вот спорных и развернутых, как политический спор, метафор Антон Санченко рассуждает о природе прекрасного и запретного. Его рассуждения по этому поводу хочется процитировать:

«Когда ты действительно виноват или не виноват, но понимаешь, в чем тебя обвиняют, и обвинения эти логичны, приговор можно смягчить, обжаловать в высшей партийной инстанции или вообще отгавкаться. Ну там, выговоры и строгачи не в счет. А вот когда абсурд с самого начала и все вокруг понимают, что это чепуха, отводят стыдливо глаза, подписывая какие-то бумажки на преумножение этого абсурда, и система, как танк «Товарищ Кафка», скрипя немазаными шестернями, движется вперед, на тебя – будь уверен, перемелет, только косточки хрустнут. Системе только дай бумажку на вход – и все, пропал»

«Как ОНИ так безошибочно делают стойку на настоящее? И совсем не имеет значения, что именно настоящее. То ли это просто настоящие штаны, которые действительно нельзя разорвать двумя запряженными конями, а не пародия на штаны от советской легкой промышленности, что трещит в мотне, стоит привыкшим к просторной робе парням переодеться в штатское после выпускного. Запретить вражеские штаны! Что характерно, никто даже не пытается просто научиться шить свои союзные штаны лучше.

То ли это настоящие, а не выращенные в колбе поэты. Ведь устами поэта глаголет Бог. А Богу на решения очередного съезда партии, скорее всего – плевать, не тот масштаб. Так что лучшим поэтом (посмертно) провозгласим того, что похвалялся своими ста томами партийных книжек и написал пафосный стишок про молоткастый паспорт. Любопытно, почему стих, начинающийся со слов: «Я волком бы выгрыз бюрократизм» стал любимым стихом советских бюрократов? А сколько ж в этого, хотя бы талантливого, горлопана уже ни на что не годных последователей? По поэме к каждой комсомольской конференции строчат. То ли это настоящая экономическая теория, циклы Кондратьева, а не «пятилетний план – за три года». А генетика, кибернетика, языковедение? Просто ж целыми институтами выкашивали! Нет никакой разницы, церковный ли это гимн Иоганна Себастьяна Баха, или, прости Господи, настоящий рок-н-ролл, а не их мармеладные ВИА. ОНИ как-то именно на настоящее реагируют, как бык – на красную тряпку, и ничего здесь не сделаешь»

И здесь мы видим последнюю, главную приятность «нового украинского стиля» вообще и Антона Санченко в частности. Когда писатели перестали передирать свой стиль, мысли и сюжеты с заграничных аналогов, когда они взялись за восстановление моста между собой советским и собой украинским, и когда их ментальное тело смогло оторваться от гуманитарных трубок и катетеров западной культуры, они сразу же стали интересоваться социальными проблемами. И это, в свою очередь, заинтересовало читателя – о цензуре ни слова.

Говорят, автор умер? Да нет, это тот, плохой автор умер. А хороший проснулся и слез с печи.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда)

"Нариси бурси" точно можна порадити для читання підліткам і людині з консервативними смаками в літературі. Тут немає нічого такого, за що критики і читачі недолюблюють сучукрліт – ні матюків, ані "потоку свідомості". Видання в Україні кінороману Маргеріт Дюрас, тобто її роману-сценарію до надзвичайно складного фільму Алена Рене – це як мінімум нетипово

У березні гучних літературних прем'єр не відбулося, якщо не рахувати перевиданого роману "Берестечко" цьогорічної ювілярки Ліни Костенко - з цього приводу урочистості перетворили на презентацію книги. Чи це презентацію перетворили на урочистості?

Але ... [ Показати всю рецензію ] попри доволі помітний літературний голод, на який уже звертав увагу Сергій Жадан, до рук "Української правди. Життя" таки потрапили декілька нових книжок. І прогрес: у березні в огляд новинок місяця вперше включено електронну книжку.

Антон Санченко. Нариси бурси (видавництво "Електрокнига")

Антон Санченко вже встиг видати дві дуже смішні книжки - "Баркароли" та "Весілля з Європою". Цьогорічний досвід - пряма ілюстрація того, як вплив кризи може бути не лише шкідливим, але й корисним.

Якщо вірити чуткам, видавець, який повинен був друкувати "Нариси бурси", збанкрутував, а письменник залишився з носом. Тобто з текстом, але без книжки.

Так з'явилася "піксельна книга" або ж книжка "для екранного читання", яку можна придбати за веб-гроші на веб-сайті.

Це 17 історій із життя бурси, але не гоголівської бурси і не звичайного сучасного технікуму, а "Тюльки", тобто Херсонського морського училища рибної промисловості.

Кожна з історій - чудова і дуже смішна. Разом із курсантами "Тюльки" Гоголем, Квіткою (на прізвисько Будяк), Основ'яненком (на прізвисько Основа або Тухес) та іншими в читача є шанс дізнатися про все, що він не знав, але боявся запитати. От ви знали, що курсанти носять у капелюхах пружини? А що таке придибашка? А як без черги їздити в Одесу? І взагалі - де пружина?

Окремо варто сказати про оформлення "Нарисів бурси". Воно просто чудове: ніби звичайні комп'ютерні колажі, але теплі... Гортаєш книжку так, як гортаєш власний випускний альбом.

Або дембельський альбом, щоправда дуже інтелігентний. Поруч із карикатурами на курсантів і викладачів, вирізками з листівок, сигаретних пачок, плакатів і еротичних малюнків в ретро-стилі тут легко надибати цитати з української класики про курсантів "Тюльки". Не вірите?

"Нариси бурси" точно можна порадити для читання підліткам і людині з консервативними смаками в літературі. Тут немає нічого такого, за що критики і читачі недолюблюють сучукрліт - ні матюків, ані "потоку свідомості". Натомість є хороший текст. Щоправда, як завжди останнім часом, текст автобіографічний - поширення цього симптому в нашому літературному контексті вже набуло розмаху епідемії.

Але і це - добре, оскільки є нагода порівняти зацикленість на собі одних авторів і створення у новій книжці Санченка іронічного тексту для широкого кола читачів, якісної масової літератури. У хорошому сенсі цього слова.

[ Згорнути рецензію ]