Яна Дубинянська : Листи до полковника : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Дмитро Дроздовський (джерело: Літакцент)

Колись великий англієць Вільям Теккерей сказав, що письменник мусить володіти двома здібностями: по-перше, вміти подавати добре відомі речі як щось абсолютно нове, а по-друге, подавати нові речі як щось уже добре відоме. Здається, цю настанову письменниця Яна Дубинянська цілком реалізувала у своєму романі «Листи до полковника». У цьому романі вдалося поєднати два світи, кожен із яких є дивовижним по-своєму: Висхідник і Зріз, світ людин і драконів, фантастичних тезелітових копалень і реальних курортів (узбережжя Криму?). Але головне, що цей роман-детектив із елементами містики реалізується як пошук ... [ Показати всю рецензію ] таємниці, якою оповита смерть Лілового полковника Ніколаса Роверти, тирана, котрий знайшов політичний притулок у невідомій країні, яку не цікавило ставлення до себе на світовій політичній арені, бо сама погрузла в корупції та тіньових махінаціях.

На жаль, нині літературні тенденції такі, ніби писати сюжетні речі вже немодно. Насправді ж, це не так: просто переінакшено літературні стандарти, та й сама психологія читача змінилася. Тепер подавай усе швидко, претензійно і по-тусівочному. У випадку з Яною Дубинянської, далекою від тусовок і дешевого піару, все не так: маємо чудову гостросюжетну річ, містичну, ірреальну, побудовану на перетині двох світів — близького до нас земного, суєтного, метушливого, і таємничого, химерного, фантастичного. Фантастичне в романі часто перетинається з реальністю, тому сказати, де в тексті проходить межа, важко. І це попри те, що роман «Листи до полковника» має нібито чітку архітектоніку, як, скажімо, романи Оноре де Бальзака чи Александра Дюма. Звичайно, письмо Яни Дубинянською може мати спільні риси з двома названими класиками французького роману лише щодо обсягів. Здається, що чи не щороку українська авторка (яка, крім усього, є також журналістом знаного тижневика) видає на-гора новий цікавий роман.

«Листи до полковника» можна вважати одним із найсильніших романів постмілленіумної доби. Перед нами самостійна, самобутня сюжетна річ, яка, безперечно, ґрунтується на безлічі претекстів, наявних у романі як на жанровому, так і на тематично-образному рівнях. Але сам роман написано так, що гра з текстом відходить на другий план, на першому ж — насолода від самого тексту як естетичного явища, від розкодування головокрутів, якими повниться роман.

Звичайно, сама назва може наштовхнути читача на те, що йтиметься про якісь паралелі з Маркесом і його романом «Полковнику ніхто не пише». Проте це не зовсім так. У Я. Дубинянської листи постають самостійними мікроструктурами, які можна вилучити з тексту і які дадуть можливість читачеві бути свідком невимовно цікавого життя жінки — від раннього дитинства і до одруження, створення сім’ї, народження дитини… Єдиним і постійним адресатом цього є батько героїні, Ліловий полковник. Дивакуваті, зворушливі, химерні листи (як у романі «Герцог» Сола Беллов) постають живими свідками епохи, страшної і величної; епохи, в яку випало жити Евіті Реверті, дочці кровожерливого диктатора, якому всі країни світу оголосили війну, визнавши диктатором. І тільки одна невідома країна, та, де розгортаються події роману, прихистила тирана, надавши політичний притулок. Не знаю, про яку саме країну йдеться. Звичайно, нам ця лінія в романі може бути особливо близькою, адже згадати тільки радянські часи і дружбу СРСР і, скажімо, Куби, де владарює Фідель Кастро. Можливо, в цьому образі диктатора приховується Августо Піночет або ж Слободан Мілошевич. А може, Саддам Хусейн (роман побачив світ 2007 року, а, як пригадуєте, в новорічну ніч того року чи не всі канали у своїх новинах поряд із привітаннями подавали сюжет про страту великого диктатора). Можливо, в диктаторі сховано маску Чаушеску, Сталіна, Гітлера чи Муссоліні… Врешті, однієї сутності не дійти. А для чого тоді примножувати сутності?

Цей принцип Оккама, середньовічного філософа-схоласта, відлунює в тексті. Що ж, роман і справді постає таким собі лезом Оккама для сучасного читача. В чому ця лезовість? Передовсім, у побудові. В романі можна простежити дві основні сюжетні лінії: перша стосується диктатора-полковника та його дочки, Еви, вчительки мови та літератури. Друга лінія — «молодіжна» (хоча в кожній із п’яти частин ці лінії будуть змінюватися, перехрещуватися і гратися одна з одною: так, скажімо, паралельно йтимуть лінія терористичного захоплення і долі Еви у Зрірі…). У першій частині йдеться про коло підлітків, які були учнями Еви (для кожного вигадано специфічне прізвисько: Горобець, Пейсик, Марісабель, Лисий…). Один із них, Стар (староста групи у класі), відчуває до вчительки літератури дивні відчуття. Може, статевий потяг, а можливо, почуття якоїсь психологічної спорідненості. Саме він вирушає на день народження вчительки, хоча його друзі в останню хвилину вирішили скасувати запланований візит.

Два плани в романі постійно помітні, навіть кожен розділ у 5 частинах розбито на два підрозділи. Хоча ні, треба сказати, що незмінною тінню, епілогом кожного розділу є лист Еви до свого батька. Правда, з цими листами також сталося щось дивне. То ми читаємо, що нібито донька жодного листа не відправила до татуся-диктатора, але потім ці листи все ж таки мали опинитися в помешканні Лілового полковника, тобто, вони зрештою дійшли до адресата і навіть були відповіді, про які ми, проте, нічого достеменно не знаємо, крім побіжних згадок у листах самої Еви. Листи в цьому романі — особлива річ, вони мають свою естетичну цінність, адже відображають довге й непросте життя героїні. Першого листа написано 14 вересня, мабуть, 2007 року, хоча хто його знає, бо в тексті проставлено 14.09.07. Цього листа писала ще не Ева, а Евіта, маленька безтурботна дівчина, принцеса, яка припускається багатьох помилок. На цьому місці хочу спинитися докладніше. Помилки в листі (цьому і наступному) доволі однотипні: пропущено всі коми перед складними реченням (сурядними та підрядними), натомість однорідні члени речення мають коми (це ще буде помітно в другому листі від 22 травня 2010 року), дівчинка пише складні сполучники разом, частку «не» разом там, де цього не варто робити, не ставить коми перед звертанням. Але чомусь дуже грамотно пише такі слова, як «здрастуй», «принцеса», «справжня», які дитина в маленькому віці не вельми часто напише правильно. Здається, що вся хитрість і заковика тут у перекладі, який зробив Ярослав Мишанич. Адже, можливо, в російському оригіналі помилки були одні, але в українському перекладі треба було врахувати специфіку дитячої української мови, а отже, зробити не механічно вловимі помилки, а так, як насправді б написала дівчинка в листі до татка. Але це побіжні зауваження, які не псують враження від книжки, хоча часом і трапляються коректорські недбальства. Загалом же варто високо оцінити переклад Ярослава Мишанича. Можливо, інколи він видається «олітературеним» щодо мовлення персонажів, зокрема – тоді, коли йдеться про розмови у приморських зонах у Зрізі…

Зріз — ось із цього моменту і починаються зиґзаґи в долі персонажів, та й наші, читацькі, також. Зріз — загадкове місце, куди вирушає після дивної смерті батька принцеса Ева. А за нею вирушають і юні «папарацці» з реаліті-шоу «Я — зірка», які потрапляють у халепу, адже за Евою хтось із членів таємничої злочинної організації Структура чи ще Бозна-чого також проводить стеження. Та це не зупиняє колишніх учнів Еви, яка так «тоталітарно» провела в них іспит, за що й була змушена піти зі школи з примусу директора.

Повертаючись до листа від 15 жовтня ХХ19 року, хочу дещо пояснити. Мишка — це чоловік Еви, як ми дізнаємося з таємничих листів. 3 вересня ХХ18 року Ева (вже Анчарова, за прізвищем чоловіка) написала чи не найкоротшого листа батькові: «Я подумала, може, тебе це зацікавить. У нас буде дитина. Навесні». Стосунки ж батька (Лілового полковника) і доньки (принцеси Евіти) непрості. Чим усе закінчиться (хто вбив чи таки не вбив Лілового полковника, як розв’яжеться вузол Еви та Стара, Еви та олігарха… Еви та її минулого) — цього не знають ані автор, ані сам текст. «Важко бути Богом», — писали брати Стругацькі. Тож, сподіваюся, що цей чудовий puzzle, який запропонувала Яна Дубинянська, знайде свого читача. Її роман — не порожня матрична субстанція, не блокбастер і не екшен, а нормальний роман, у якому в полі магічного реалізму поєднано красиве і потворне, добре і жорстоке! Усе, як у житті. Мабуть, у цьому і криється його успіх, а мені залишається вірити, що українська сучасна література оговтається від вулканічних екзальтованих безсюжетних еґо-романів, демонструючи потуги глибокого, цікавого, людського письма. Живемо ж бо в час магічного реалізму!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: не підписано (джерело: "Дзеркало тижня")

Гарна то все ж таки забавка — гра в пазли. Не обтяжена зайвими інтелектуальними ходами, як, наприклад, шахи, але так само захоплива й неквапна. Вигадана, напевно, для тих, хто має вдосталь часу, аби складати маленькі частинки в єдине ціле, і для тих, хто не пожалкує за цим втраченим часом, якщо отримана картинка виявиться не такою, як хотілося б.

Роман Яни Дубинянсь­кої «Листи до полковника», що продовжує серію «Яна Дубинянська’s puzzles», варто також порівняти, наскільки це можливо, з американським блокбастером — насиченим, непередбачуваним, таким, що попри цілковитий брак вищого сенсу, ідеї ... [ Показати всю рецензію ] чи бодай здорового глузду, вабить до екранів мільйони глядачів. Можливо, саме тому, що не буває нудним. Так само й літературний доробок Дубинянської може подобатися чи ні, але збреше той, хто насмілиться назвати його нудним.

Попри мало не півтисячі сторінок розлогого тексту, подрібненого на старанно перемішані автором шматки-частинки так, що здається, вже ніколи не стануть у цілісну картинку, змістове навантаження у цих частинок — скажу я вам! Тут і таємниче вбивство з політичним підтекстом, і особиста трагедія, і історія кохання, і терористичний акт, і паралельні світи, і навіть справжні дракони...

Мікс детективу, фентезі, дамського роману з елементами епістолярного жанру справді не дає заснути, проте після прочитання створює враження чогось кострубатого, недовершеного, незакінченого. Частинки головоломки, хоч як намагайся, не вкладаються одна в одну, як належить у пазлах. Тож чи на такий фінал чекає читач? Усе залежить від того, чи полюбляє він складати пазли...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: не підписано (джерело: Львівська пошта)

Саме так, ніби у мюзиклі, називають цю самотню жін­ку звичайної сірої зовнішності, яка понад усе прагне бути непомітною. А насправді вона донька колись всемогутнього диктатора, яка виросла у Зрізі - країні-курорті на березі моря, куди прагнуть усі, але не всі можуть собі дозволити поїхати. І саме вона знає таємницю, за якою полюють дуже впливові структури та люди. Ясна річ, не обходиться без кохання, як і без трагедії, а в центрі останньої опиняються випускники Еви, точніше, випускниці, відібрані для зйомок у популярному телешоу.

"Юна, вродлива, наївна дівчинка Марина. Юний, вродливий, наївний ... [ Показати всю рецензію ] хлопець Сандро. Вони мали надто багато спільного, і нема нічого випадкового в тому, що тепер вони разом. Блюзнір­ський парадокс, від якого нема куди по­дітися. Їх поховають у різних країнах і на­віть, мабуть, у різних світах, різні люди будуть плакати за ни­ми... І лише їй одній ці двоє завжди снитимуться разом. Дехто потурбувався, щоб це було саме так".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталка Сняданко (джерело: "Львівська газета")

“Драстуй, татку! У мене все гаразд. Ми переїхали в літню резиденцію. Це такий невеликий замок, зате біля моря. Чому Роза не дозволяє мені купатися? Вона каже “шторм”. А пажі все одно купаються! Шторм дуже гарний. Білі-білі хвилі по всьому морю. Море також гарне. А Драго боїться. Я його просила політати над хвилями, а він не хоче. Каже, що намочить крила і впаде. Але ж можна літати високо!”

Саме через такі невинні листи маленької дівчинки, а потім і дорослої жінки до свого батька, диктатора Роверти, і розпочалася вся ця історія. Батько так і не приїде до дівчинки, яка живе у країні під назвою ... [ Показати всю рецензію ] Зріз, де немає майже нічого, крім моря, пляжів, резиденцій диктатора та копалень, у яких видобувають рідкісний природний ресурс тезеліт. Але Евіта Роверта продовжуватиме писати листи батькові. Навіть після того, як він розірве з нею стосунки через те, що вона самовільно вибере собі нареченого. Мине кілька десятиліть, принцеса Евіта повернеться із копальницького селища до резиденції разом із чоловіком, сином і вірними драконами, які тут служать транспортними засобами.

Потім диктатуру буде повалено, і Евіта стане самотньою сорокарічною вчителькою Евою Анчаровою, житиме в зовсім іншій країні, і все в її житті буде спокійно і нудно, аж поки Ліловий полковник, як називають її батька, не скоїть самогубство, яке дуже скидається на вбивство, а численні шахраї та представники різноманітних “структур” не почнуть полювати на його спадщину, долю якої знає тільки вона, Ева Анчарова. Напружений і динамічний фантастичний трилер від Яни Дубинянської з перших сторінок занурює читача в подробиці цієї карколомної інтриги.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марина Соколян (джерело: "Реальность фантастики")

Своєю творчістю Яна Дубинянська підтверджує тезу про те, що фантастика – не жанр, але метод. Для авторки, схоже, цей метод є методом експериментальним, який дозволяє проводити досліди in vitro, зводячи в одній пробірці різні літературні „культури”. Її твори часто перебувають на межі соціальної фантастики, sci-fi та фентезі, при чому останні два жанри не просто сходяться, але зіштовхуються з тріском та гуркотом, ламаючи комфортні, обжиті стереотипи. Прикладом такого підходу можуть служити романи Дубинянської „За горизонтом сну” та „Гаугразський бранець”, де відбувається карколомна, однак соціально ... [ Показати всю рецензію ] вмотивована, зустріч магічної та технічної цивілізацій.

Роман „Листи до полковника” належить до того ж „дослідного поля”, однак зустріч культур, рівно ж як і їхнє розлучення, відбувається передусім в свідомості головної героїні, Евіти Роверта, дочки полковника-узурпатора, що відкрив і зробив своєю власністю новий чарівний світ Зрізу. Ніхто не знає, як Ніколасу Роверта вдалося знайти вхід до нового світу, однак дуже скоро міжнародна спільнота належним чином оцінить приховані в ньому можливості, і єдиновладне володіння полковника не зможе порятувати навіть встановлений на його батьківщині жорсткий військовий режим. Минає всього двадцять років, режим Лілового полковника повалено, а Зріз „інтернаціоналізовано” та перетворено на дорогий курорт.

Що це означає для головної героїні, Евіти Роверта? Її доля видається дивною, якщо не гротескною. Дівчинка росте у світі, про який мріє кожен прихильник фентезі – Евіта живе у замку, має титул принцеси та справжнього дракона. Всі забаганки дівчинки виконуються, окрім однієї – поїхати у Висхідник (так в цій історії названо знайомий нам світ) та зустрітися зі своїм батьком. З ним вона може лише листуватися, звіряючи паперу свої дитячі, а згодом і юнацькі мрії.

Чи почувається дівчинка щасливою у фантастичному світі, який належить їй одній? Навряд чи так, бо важко уявити собі дитину, що була б щасливою без батьківської опіки та дружнього оточення. Справжні друзі та кохання з’являться в її житті значно пізніше, та і ненадовго, адже повалення режиму Лілового полковника дасться взнаки не лише на його батьківщині, але й у Зрізі, завдавши особистому щастю Евіти нищівного удару. Двадцятирічною жінкою Евіта вперше потрапляє до нашого світу; вона розгублена, скалічена особистою трагедією, однак їй навдивовижу добре вдається адаптуватися до нового оточення, і вже через двадцять років ніхто з її нових знайомих не зможе повірити, що вона – вчителька літератури в середній школі – була колись принцесою та володаркою світу.

Роман розпочинається тоді, коли Евіта Роверта, або ж Єва Анчарова – ім’я, під яким знають її у новому житті – готується святкувати свій сороковий день народження. Напередодні свята Єва чує повідомлення в новинах: Ніколас Роверта зненацька накладає на себе руки. Єва приголомшена: ніхто не повинен був знати, де переховується Ліловий полковник, і нинішнє викриття неодмінно стане початком гри на випередження за право отримати спадщину Роверти, таємничий Ресурс, про який ніхто не має повної інформації. Ніхто, окрім – вважають численні претенденти на спадщину Полковника – його дочки, Евіти Роверта, нині – Анчарової. Аби зберегти свободу та відстояти свої інтереси, Евіта змушена вступити в гру, однак вона ще не знає якою цікавою, складною і безжальною буде ця гра.

Отож, ми бачимо, як модифікується історія, відштовхуючись від різних фантастичних допущень, з науково-фантастичного роману (нове джерело енергії, наукові дослідження) ненадовго перетворюючись у фентезі (замки, дракони) аби все ж таки зупинитись на соціальній фантастиці з корпоративною боротьбою, журналістськими розслідуваннями та шпигунськими змаганнями.

Чому авторка робить саме такий жанровий вибір? Чи не тому, що за будь-яких, навіть неймовірних, обставин, люди залишатимуться людьми, а суспільство поділятиметься на хижаків та жертв? Слід віддати належне авторці – в її фантастичному світі немає нічого штучного, невиправданого психологічно чи соціально. Її герої – прихильник екстремальної журналістики Толік Бакунін, красень-телеведучий Федір Брадай, олігарх Фромштейн – живі настільки, що мимохіть починаєш шукати їхні прототипи серед знайомих, особисто чи ТБ-опосередковно. Головна героїня, Евіта Роверта – вразлива, але незламна, з тих жінок, про яких кажуть „сильна” або ж навіть „фатальна”. Їй вдається вести гру з „претендентами” не просто успішно, але з певним стилем, притаманним сильним людям, що давно вже переступили межу розпачу. За такою героїнею цікаво стежити, поступово розкриваючи її таємниці, що провадять сюжет від однієї катастрофи до іншої.

Попри цікавий сюжет, проте, книга пронизана гіркотою – як особистим болем втрат, так і пливким смутком від усвідомлення того, що казка, дитяча наївність, кохання – все це зникає, поступаючись місцем безжальній раціональності. Можна сказати, що поступове знецінення фентезійного світу дитинства Евіти Роверта уособлює тріумф реальності над мрією, особисту трагедію, яку, на жаль, доводиться переживати кожному. Прикро спостерігати, як паплюжиться чарівний світ з приходом цивілізації – морське узбережжя лягає під бруківку набережної та дорогі готелі, дракони позують для фотографій з дітлахами або ж просто транспортують вантажі... Про них так і кажуть „одно-„ або „багатомісний дракон”, не залишаючи, звісно ж, місця для таємниці чи якоїсь бодай би романтики.

Тішить, однак, те, що авторка все ж таки залишає своєму світові надію. Як з’ясується наприкінці, диво все ж таки має свої захисні механізми, і той, хто ставиться до казки, як до „ресурсу”, отримає лише те, на що заслуговує.

[ Згорнути рецензію ]