Ірина Славінська : 33 герої укрліт : збірка інтерв'ю з українськими письменниками : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Сумно)

7.АЗАРТ.
Знаєте, чому збірка інтерв’ю Ірини Славінської «33 герої укрліт» викликала у мене азарт? Тому що кожна авторська розповість про себе змушувала дочитуватися до найменших слів, наловчитися читати між рядків, відчувати сказане інтуїтивно, гніватися на того чи того письменника, не погоджуватися з ним, сперечатися, не довіряти, або навпаки з усім зголошуватися… Книжка по-своєму тримала в напрузі, захоплювала цікавими роздумами, висловленнями, які хотілося занотувати. Та й обговорити сказане з друзями за столом, мовивши, а от що думає з цього приводу… і нумо називати прізвища, що їх в одній ... [ Показати всю рецензію ] збірці аж 33 і сказане ними – з перших уст! Чи поміркувати з коханим у ліжку над значенням слів щастя, любов, юність, кохання, відтак або погодитися з письменниками, або винайти свою формулу, – теж неабиякий азарт, як на мене! Набагато більше – тут http://sumno.com/article/33-geroji-ukrlit-i-kozhen-unikalnyj/

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яр Левчук (джерело: ZAXID.NET)

Біографічний метод – один з найстаріших у літературознавстві. Уведений у науковий обіг ще у XIXстолітті, він настільки в’ївся у сучасну шкільну й університетську практику викладання,що морально застарів та не витримує критики.

Вивчення життя й загалом творчості письменника крізь призму біографічних моментів за старою класичною схемою – “народився-вчився-працював-написав такі твори-отримав такі премії-помер” – гальмує розвиток пізнання особистості та збіднює її неповторність. Бо між цими етапами є купа відтінків, які такий “законсервований”метод не “помічає”. Митець – це жива людина, яка має ... [ Показати всю рецензію ] свої слабкості, звички, переконання, захоплення, хобі тощо. І якщо розглядати йогоу літературному процесі,як багатогранну особу наділену різними,а часто протирічними рисами,то може виявитися доволі цікава і аж ніяк не суха біографічна картинка. Варто по ниточці збирати факти, коментарі, події, враження, слова, асоціації й тоді це не буде пустим “консервуванням”, нагромадженням фактів, тлумаченням творів виключно через конкретну дату чи подію в житті. "Біографічний" спосіб інтерпретації дуже "плавно" лягає на твір і створює для літературознавців такий собі легенький спосіб пояснити і студентам, і собі – а чому ж насправді все так відбулося у тексті?! Зловживання таким тлумаченням текстів лишень призводить до негативних наслідків: студентів вчать бачити у художніх творах завуальоване життя автора й не намагатися "копати" глибше, а фахові викладачі-філологи з часом лишень тупіють і маразматіють, привчаються до думки, що біографія - це єдине джерело розуміння літературного твору. Хочу тільки наголосити, що зловживання такою методою вбиває інтерес до літератури, а найгірше до тих, хто її творить...

Ця довга преамбула стосувалася проблем,які присутні у вітчизняному навчально-виховному процесі і вони,на щастя, не стосуються книжки І. Славінської.Адже представлені в книзі життєписи-інтерв’ю– це яскравий приклад поривання з старою йнудотною “біографістикою” і пошук нового шляху розуміння автора та,якоюсь мірою,написаного ним. Асоціація – потужний прийом розкриття письменницького світу і його особливостей. На жаль,цей “винахід”не автора книжки,азахідних мас-медіа. Ірина Славінська виступає тут умілим ілюстратором винайденого.Та попри все,це значний поступ у неодноманітному баченні творців. Цих митців 33, як і літер у нашому алфавіті. Хоча не зовсім зрозуміло, чому до "сонму" героїв потрапили такі достатньо другорядні та зовсім посередні імена: Любко Дереш, Люко Дашвар, Світлана Поваляєва, Андрій Кокотюха, Лада Лузіна. Тут чітких критеріїв нема. Хоча авторка й відповідає на це питання:“Безперечно,не йдеться про повну добірку всіх знакових авторів. Очевидною стане відсутність деяких важливих імен. Причини різні. Переважно житейські" (c.4).Що ж, життя життям, але претендувати на статус "героя" цим іменам ще зарано, а деякі своєю творчістю й просто, відверто кажучи, не дотягнуться до нього, наприклад, “ширпотребні” романчики Л.Дашвар чи підлітково-сирі халтурки Л.Дереша тощо. І,можливо,журналістці тут не вистачило досвіду,щоб розгледіти у цих нібито “героях”недолугих письмаків. Та,мабуть,інтерв'ю з ними когось із читацької аудиторії й привабить. Взагалі усі життєписи починаються досить одноманітно, таке враження, що Ірина Славінська представляє не визначних письменників читацькій аудиторії, а якихось добрих дядьків і тіток у дитячому садочку: "Хто з сучасних українських авторів може похвалитися, що про них писали класики соцреліазму?" (c. 5); "Хто з сучасних письменників знає всі рибні місця" (с. 83); "Хто з українських письменників зумів двічі отримати премію "Книга року Бі-Бі-Сі?"(с.109), "Дівчина з косою,але не смерть. Хто це?" (с. 191) тощо. А після йдуть стандартні відомості почерпнуті з Вікіпедії або інших джерел. Можливо, це гра чи недоопрацювання, або найімовірніше – ще невинайдений спосіб подачі матеріалу. Що ж, це не біда,бо у здібної журналістки на це ще купа часу. Найбільш цікаві ті інтерв'ю в книжці, де письменник розкривається, щиро говорить про своє життя – від побутових моментів і аж до власних світоглядних позицій (розмови з Олександром Ірванцем, Іваном Андрусяком, Анатолієм Дністровим тощо). Але є і такі,які просто неможливо й нецікаво читати,до прикладу,з Юрком Іздриком. Адже інтерв'ю з ним перенасичено якимись занадто "вумними"термінами,пафосністю та абстрактними категоріями. Також незрозуміло,чому до категорії героїв-письменників зараховано Юрія Макарова,який є більше телевізійником та журналістом. Але це, звичайно, не применшує яскравості й талантів цієї людини. Варто лиш наголосити,що критерії повинні бути чіткішими,щоб поняття "герой"не стосувалося якогось тусовочного кола молодої журналістки.

Така книжка потрібна для тих,хто хоче познайомитися з основними й другорядними (див. угорі) персонажами сучукрліту. Можливо, певні відповіді письменників допоможуть глибше збагнути або по-новому розкрити деякі аспекти творчості митців, бо досвід автора, якби він цього хотів (чи не хотів), все ж присутній у його творах. Тож Ірина Славінська розпочала цікавий експеримент з біографічним методом. Найголовніше, щоб він став у пригоді літературознавцям, педагогам, а також читацькій аудиторії. І потрібно це все для того,щоб бачити у житті творців не просто сухий набір стандартних фактів і даних,а пізнати як яскравих й непересічних особистостей.

Славінська І. 33 герої укрліт/ І. Славінська; худож.-оформлювач О. М. Артеменко. – Харків: Фоліо, 2011. – 412 с.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Толокольнікова (джерело: Горіх)

Ірина Славінська робить багато чудових речей – пише основну «літературку» на «Українській правді. Життя», завідує тією ж проблематикою в журналі «ШО», перекладає, робить подкасти. Не так давно викладала французьку літературу, а тепер знову вчиться – в аспірантурі. Про життя і роботу я питала Ірину її ж методом – славнозвісною абеткою, через яку вже пройшли понад три десятки українських письменників.

А. Абеткові інтерв’ю

Почавши писати рецензії для «Української правди. Життя», мені хотілось дати трошки більше літератури. Однак «УП. Життя» – це не спеціалізоване видання. Очевидно, що інтерв’ю ... [ Показати всю рецензію ] з письменниками лише про книжки не були потрібні. Та й супервпізнаваних імен в українській літературі штук п’ять. А цікавих письменників дуже багато.

Я запропонувала зробити серію інтерв’ю, як у глянцевих журналах, які читала у Франції. Це хороший варіант для розмови з людиною, в якої або питали вже все, або навпаки – з кимось молодим та маловідомим.

Ці інтерв’ю дозволили вивести літературу за межі літератури. Так, вони мають відтінок жовтизни, але в хорошому сенсі – це популяризація. Ну а згодом вийшла моя книжка «33 герої укрліт», де всі ці інтерв’ю зібрані разом.

Чи доводилось самій придумати слова?

Іноді. В деяких розмовах – 50 на 50. Є кілька, де я повністю складала абетку зі словами, деякі з яких змінювались по ходу. В більшості інтерв’ю всі слова придумував співрозмовник, дехто приходив із заготовками.

Я попереджала письменників, що це буде розмова-абетка, і якщо ідея їм не подобалось – відмовляли. Але не відмовив майже ніхто. Всі, хто погодились погратися, незадоволеними не залишились.

В моїй практиці в будь-якому інтерв’ю виникає момент іскри, коли говориш-говориш-говориш, а потім – клац! – і ніби співрозмовник повірив тобі. От тоді починається хороша розмова. По-моєму, майже в усіх інтерв’ю, які я робила особисто, можна помітити цей «клац». Хоча були і винятки.

Б. Бехеровка

Ось перед очима рекламка бехерівки – хай це буде вона. Це чудова історія про те, як щось одне виявляється чимось іншим: бехеровка була придумана як сироп від болю в животі, а стала от таким от культовим чеським алкогольним напоєм.

Але найбільше з алкогольних штук люблю білі молоді вина, їх ще називають «зеленими» – я це прочитала в есеї Ігоря Померанцева. Я люблю дуже юне вино, напевно, тому що я сама ще дуже молода і зелена.

В. Великий роман

Рік тому вийшов перший номер журналу «ШО», до створення якого мені пощастило долучитися. Його тема була «У пошуках Великого роману». Ми міркували про можливості великого роману в українській літературі.

В очі впадали дві особливості. З одного боку, українська класична література – не романна література, натомість мала проза доволі сильна. З іншого боку – в сучукрліті романи домінують.

Мені з висловленого тоді найбільше сподобалось думка Світлани Пиркало про те, що «великий український роман» – це Сергій Жадан. Тобто і його поезії, і біографія – така собі цілісність образу митця.

Мені імпонує така ідея. Але те, чиї романи справді великі – час покаже.

Твої прогнози?

Можна бавитись у різні прогнози, але насправді це – невдячна справа. Історія літератури показує, що все це абсолютна лажа.

Наприклад, Еміль Золя. Ще 150 років тому виглядало, що він пише не літературу, а порнографічні тексти та мегарепортажі на багато сторінок. Хто міг думати, що Еміль Золя в очах наших сучасників стане видатним письменником кінця ХІХ століття? І хто може гарантувати, що він таким залишатиметься і за 100, і за 200 років?

Так само Гі де Мопассан, якого вважали автором бульварних «побасенок» про проституток. Сьогодні він культовий новеліст.

Або Бальзак, який писав тексти на замовлення, тобто йому платили певну суму за кожне слово. Ще в позаминулому столітті Бальзак довго описував інтер’єри, аби заробити більше грошей. А сьогодні він – взірцевий романіст.

Нікому не відомо, хто з наших сучасників репрезентуватиме останню декаду ХХ століття та перші декади ХХІ століття. Зараз найбільше пишуть про Андруховича, Жадана, Забужко, Шкляра та Костенко. Кожен із них має шанси лишитися на скрижалях вічності. Аби лиш бодай хтось лишився, і все це не полетіло в Лету.

Г. Гра

Смішно казати, що життя – це гра. Але і до роботи, і до відпочинку часто треба ставитись з ігровим началом. Тоді часто виходить більше толку.

Я не азартна людина, не люблю навіть звичайну гру в дурня. А от в роботі – надзвичайно азартна, це просто якийсь кошмар. Коли раптом «попёрло» – я просто не можу зупинитися. Пам’ятаю, коли тільки починала брати інтерв’ю з більш-менш відомими людьми, в мені теж прокинувся азарт: оцей уже є, треба тепер почати «полювати» за кимось іншим.

Ґ. Ґулі

Ті, які люди набивають собі по ходу життя. Я вважаю набивання ґуль абсолютно необхідною складовою і дорослішання, і кар’єри. Якщо людину життя ніколи навіть по носу не стукало – значить, колись все ж таки стукне. Або стукало, але бракувало у собі самокритичності чи тверезого погляду на життя, щоб це зрозуміти.

Ґулі треба переносити конструктивно. В моєму випадку, якщо це не щось дуже глобальне, я кілька разів глибоко вдихаю та видихаю, так як це в пілатесі робиться. Потрібно вимкнути емоції і подумати раціонально, що ж це означає, чому може навчити.

Остання ґуля?

Трапилася цього літа, коли довелося поміняти місце аспірантури. Я викладала в рідному КНЛУ (прим.«Горіх»: Київський національний лінгвістичний університет), але вступити туди не вийшло. А в результаті все виявилось тільки на краще: я стала аспіранткою Інституту літератури, писатиму дисертацію з Тамарою Гундоровою. Хоча спершу була величезна спокуса махнути рукою на ідею зайнятись наукою.

Д. День

В сенсі робочий. Я вже кілька років – фрілансер. Мені подобається працювати вдома, в моєму особистому темпі. Але думки про те, що робота фрілансера – це такий собі максимально вільний графік – неправда. Людина, яка сама собі менеджер робочого дня, має бути набагато дисциплінованішою, ніж та, що працює в офісі.

Вибираючи, чи прокидатись о 7 ранку, чи таки поспати до 12, треба пам’ятати, що вибір на користь останнього забирає 5 робочих годин, які можна було використати набагато ефективніше.

Я зазвичай або весь день працюю вдома за комп’ютером, або наповнюю його роз’їздами по місту в справах. Також мені трапляється працювати в громадських місцях – у книгарнях або кафешках із Wi-Fi.

Завжди вдається слідувати своєму графіку?

Я скажу цинічно – коли це питання бабла, то хочеш-не хочеш, а пишеш… В умовах Інтернет-медіа у тебе є вибір: або ти пишеш цю статтю сьогодні, або не пишеш ніколи, тому що завтра вона вже нікому не буде потрібна.

Е. Звук «Ееее…» (замислилась)

В побутовій розмові буває, що відволікаюсь, і на запитання відповідаю отаким «Ееее…». В інтерв’ю такого собі не можна дозволяти, треба справді слухати, що говорить співрозмовник. Лише так виникає довіра, коли запитання-відповіді перетворюються на обмін репліками між двома.

На радіо не можна казати «Ееее…». Чи хотіла б працювати на радіо?

Та очевидно б хотіла. Але настільки ж, наскільки мені взагалі цікаво все нове. Я великий прихильник навчання. Тому була б надзвичайно рада працювати на радіо, так само, як на ТБ або в якій-небудь пресі майбутнього, скажімо, в пресі в 4D, наприклад.

Є.

Є і є. Добре, коли є щось хороше. Погано, коли нема.Хороше в моєму житті – це родина. Ніколи б ні на що її не проміняла. І так само рада своїми найліпшим, перевіреним часом і випробовуваннями друзям. Третє хороше – це подорожі.

Я взагалі не забобонна, але мені здається, що є речі, про які краще не говорити, не вихвалятися.

Ж. Жінка.

Українські жінки часто роблять не те і не так, як могли б зробити, тільки через те, що хтось невідомий нав’язав їм якийсь стереотип, якого насправді не існує. Це як у Подерв’янського: «Шукають те, чого нема, щоб довести, що його не існує».

Адже не існує жодної інституції, яка б казала: «Жінка повинна фарбуватися і носити підбори» або «Жінка, коли виходить заміж, повинна забити болт на кар’єру». Але все одно існує купа дівчат, які починають переживати: «От, я почала заробляти більше, ніж він. Що ж тепер робити?» і так далі.

Жінка – це насамперед людина. Не тип геніталій визначає, яка людина, і чим вона має займатись. Важливо про це нагадувати і чоловікам, і жінкам. В Україні особливо, бо у нас є ця пострадянська освіта, яка травмує мозок невідворотно предметами типу «Обслуговуюча праця».

Я за те, щоб жінка повністю реалізовувалась і в родині, і в роботі, і в емоційному житті, і в освіті, і всюди-всюди… Для мене це дуже важливо.

З. Зібраність

Я маніяк планування. Для багатьох людей, з якими я працюю, це настільки дивно, що вони мені кажуть: «Ірино, ви як німкеня».

Такі фрази для мене є тривожним симптомом. Це означає, що людей, які вчасно роблять свою роботу, в українському навкололітературному середовищі не так багато. Я би воліла зібраністю нікого не дивувати. Мені було б приємніше бачити, що в українській культурі всі люди на своєму місці, всі вміють робити свою роботу вчасно і якісно.

И.

Ну, не знаю. Є якесь місто на «И», яке Андрухович описує в своєму «Лексиконі інтимних міст», але я забула, як воно називається.

І. Інтернет

Я дуже інтернетна людина, вважаю Інтернет справді класною штукою. Багато моїх хороших друзів живе за кордоном. Раніше я би втратила з ними зв’язок через повільну пошту. Але сьогодні завдяки Інтернету вони залишаються поряд, хай і тільки картинкою на екрані скайпу, але розмова є.

А як щодо ЗМІ в інтернеті?

Я не фетишист, мені все одно як читати статті: в мережі чи надрукованими. Але зараз я не маю в Україні жодного щоденного паперового ЗМІ, яке б читала. Натомість є журнал «ШО», який приємно тримати в руках.

Що думаєш про «конфлікт» електронної та паперової книжки?

Електронні книжки і паперові не протистоять – вони співіснують. Електронна не зашкодить паперовій. Практика і статистика показує, що це різні читацькі аудиторії. Тут я згодна з поширеною думкою, що електронна та паперова книжки – це різні носії та різні мови. Вибраний засіб передачі інформації – це теж інформація. З часом, і це очевидно, паперова книжка еволюціонує, займе роль мистецького матеріального об’єкта, де буде важливим папір, шрифт та інші деталі. А книжки, які зараз видаються на газетному папері з сумнівною якістю фарби, абсолютно безболісно перекочують у читалки.

А ти як читаєш?

Я читаю друковане, але з однієї причини – українські видавці зараз не видають новинки в електронному вигляді. Якби я мала можливість всі потрібні мені книжки брати на рецензію у вигляді електронних файлів – я була б дуже рада.

Ї. Їжа

Я фанат gastronomie – французького мистецтва їсти смачні речі смачно. Якщо вустриці – то в правильний сезон і правильним ножем, поливаючи лимонним соком. Якщо сало – то з чорним хлібом, хріном чи гірчицею. Тобто я не вірю в індійську кухню «light» з невеликою кількістю спецій – це не індійська кухня. А якщо в борщ кинути якийсь коріандр – то чи буде це борщ?

Й. Йод

Коли я в дитинстві падала і забивала колінця, мені їх змазували йодом, тому що він сходив швидше, ніж зеленка. І з тих пір я до нього ставлюся краще, ніж до зеленки – така моя не-толерантність.

В дитинстві бешкетувала?

Я була доволі пасивною дитиною. Коли жила влітку у бабусі, то рухалась тільки коли треба було сходити в магазин з мамою чи в бібліотеку по книжки. Решту часу я читала ці ж книжки, щось малювала, гралася в пісочниці чи з ляльками. А всі ці активні, рухливі ігри були не для мене. І досі так, я погано граю в командні ігри. Це, мабуть, якось свідчить про мій психологічний портрет.

Я була нормальною чемною відмінницею. Пишатися тут нічим, бо ніколи не докладала зусиль до навчання. От якби батрачила, то було б чим пишатися. До школи ставилася ніяк, було кілька улюблених викладачів, з якими працювалося добре. Ну це як суспільний договір: сідаючи в тролейбус – купуй квиток. Якщо ти в школі – треба вчитися.

В той час я була дуже інтровертною. В мене ніколи не було багато друзів. Коли почала пробувати займатись журналістикою, мені деякий час було доволі важко призвичаїтись до спілкування з більшою кількістю людей. І я-теперішня доволі відрізняюсь від себе-дитини чи студентки перших курсів. Це закономірний процес.

К. Кулінарія

Куховарити – моя слабкість. Це мій улюблений вид дозвілля. Більше за приготування їжі люблю тільки піші прогулянки. У вихідні я це поєдную – спочатку довгі гуляння ногами, потім смачна вечеря. Коли я весь день працюю вдома, то завжди залишаю час приготувати смачну вечерю собі та чоловіку.

Найбільше люблю робити різні штуки із риби та м’яса, плюс всілякі супи. Улюблена кухня – середземноморська з варіаціями на тему. А ще люблю поєднувати кухні. Наприклад, головна страва з середземноморським акцентом, а гарнір – із китайським.

Л. Любов

У сенсі passion. У житті кожного повинно бути щось, що любиш – це може бути кохана людина, родина, друг, справа, книжка, музична група…

Мені здається, коли у людини всередині є любов – життя іде нормально, коли нічого і нікого любити – значить, щось не в порядку.

Будь-яка людина повинна любити себе. Не знаю, звідки в головах багатьох людей взялася дурна думка про те, що себе любити – це погано. Навпаки, полюби себе першим, зрозумій, що ти насправді любиш, оточи себе любов’ю і затишком.

Знайди в собі достатньо любові зрозуміти: «Я не хочу бути бухгалтером, я хочу займатися живописом». Полюби себе достатньо, щоб кинути бухгалтерію і стати художником.

Щойно трапляється цей момент злагоди з собою – життя змінюється. З’являються приємні люди і події. Людина виходить за межі цього жахливого скніння «будинок-дорога-робота-дорога-будинок».

М. М’ясо

Я – м’ясоїд. М’ясо має бути молоде, свіже, правильно розділене. Улюблена страва – стейк із кров’ю.

А як ставишся до вегетаріанців?

До вегетаріанців, як і до всіх людей на землі, я ставлюся добре. Як і до алкоголіків і тверезників, до гетеросексуалів і гомосексуалів, до філологів і фізиків, слюсарів і вчителів. Я особисто ніколи не пробувала їсти лише рослинну їжу. Якщо мені не хочеться м’яса, то мені хочеться риби.

Н. Натхнення

Є дні, коли сідаєш за комп’ютер і розумієш – статтю написати неможливо. Тоді у мене є два варіанти: або переключитись на щось інше – сісти поперекладати, або надихнутися чиєюсь хорошою роботою.

Коли не маю натхнення готуватися до інтерв’ю – заходжу на сайт Володимира Познера, дивлюся його роботи. Він для мене взірець того, як можна цікаво вести розмову. Коли не пишеться рецензія, просто ходжу по всяких літературних сайтах, читаю чиїсь роботи, надихаюся дотепним стилем.

О. Образ

У житті, у читанні, у спілкуванні треба пам’ятати про слово «образ». Купа речей, які ми бачимо, є лише образом.

До цього ж згадаю Платона і неоплатоніків, які говорили, що людині дуже рідко дано бачити справжню суть. Платон описав дядька, який сидить у печері і бачить тільки тіні на стіні, а от справжнього – не бачить. Насправді «справжнє» чи «реальне» – це теж образ. Реальності не існує. Це все лише проекція нашої свідомості.

Які літературні образи засіли тобі в голові?

Коли я думаю про буденне, то часто повертаюся до образів Кафки, особливо до його роману «Процес» і оповідання «Перетворення». Перше про абсурдність побудови суспільства і всяких інституцій. Друге – про абсурдність людини, яка живе не так, як хоче, і стає жуком, з яким не вжитися. Із жіночих образів це Пат Хольман – кохана Роббі із роману Ремарка «Три товариші». Вона такий «свой парень», і за це я її люблю.

Які образи в українській літературі – реалістичні?

Я не шукаю в літературі реалістичності. Для мене це не критерій літератури.

П. Подорожі

Обожнюю подорожувати. У відпустку ми з чоловіком завжди намагаємось кудись поїхати. Моя улюблена країна для мандрів – це Франція. Мені хронічно хочеться в Париж. Хоча мені взагалі хронічно хочеться мандрувати.

Направду мене однаково радують подорожі Україною і за кордоном. Для цього є прекрасний діагноз, який ми з чоловіком між собою називаємо «дромоманія». Я дромоман, мені подобається сам факт подорожі. Тобто нам просто хочеться кудись піти або поїхати.

Поїздки завжди планую наперед. Розумію європейців, які займаються цим за півроку до самої подорожі. Сама роблю так само, якщо їду за кордон. Але плани на кожен день не розписую, бо тут одна моя пристрасть до подорожей збігається з любов’ю до ходіння пішки. Йдеш вулицею і не знаєш, що може тобі на ній трапитися.

Р. Робота

Я – трудоголік. На цей діагноз найчастіше хворіють жінки і вони ж найрідше зізнаються в цьому. Так от, я жінка-трудоголік, яка сміливо в цьому зізнається.

Інколи це трохи заважає. Тому потрібно навчитися цей трудоголізм приборкувати. Я борюся з ним рамками робочого дня, хоча іноді він все одно за них вилазить. Без роботи себе уявити не можу. Коли у мене є можливість або зустрітись з цікавим співрозмовником для інтерв’ю, про яке я мріяла все життя, або залишитись вдома з родиною, я виберу інтерв’ю.

С. Серце

Я не людина серця, я людина розуму. Звісно, коли я з близькими, то віддаюся емоціям. Та коли йдеться про якусь більш публічну складову життя, намагаюсь, щоб домінував мозок. Хоча траплялись випадки, коли сидиш і думаєш: «Навіщо я це зробила? Яка ду-у-у-ра!».

Т. Тупість

Тупістю вважаю закритий до всього нового світогляд. Коли я стикаюся з людиною, яка стверджує себе як ксенофоба, гомофоба, чи іншого якого-небудь «фоба», розумію: з нею близьких приятельських взаємин я підтримувати не буду. Якщо людина просто «недалекий человек» – це вада освіти, це нічого не говорить про персоналію. А от коли маємо справу з твердолобим, неможливим для пробивання індивідуумом, то це видно швидко. Варто лише заговорити на якусь гостру тему.

Ти можеш викреслити таку людину з життя?

Я б ніколи не сіла їсти за один стіл з Гітлером чи Сталіним. Так само в житті є люди, з якими я перестала спілкуватися. Їх мало, але вони є. Але коли йдеться про роботу, то я нікого не викреслюю з життя. Трапляється мати справу з менш чи більш приємними типами, але це не привід псувати професійну карму. Про це слід пам’ятати, особливо тим, хто на мене ображається за статті і каже: написала щось погане, бо не любить. Неправда.

А письменницька тупість існує?

Тупість у письменника у моєму баченні нічим не відрізняється від тупості будь-якої іншої людини. Можна почитати публічні висловлювання письменника і зрозуміти, наскільки він підходить під критерії тупості. Ну а літературні тексти не бувають тупими – вони бувають гарно написаними і погано написаними.

У. Україна

Країна, яка колись, напевно, себе покаже.

Ти патріот?

Мій патріотизм і моя громадянська позиція проявляється в тому, щоб не кидати папір на асфальт, щоб прибрати сміття після пікніка, щоб викладати.

Я дуже погано ставлюся до ура-патріотизму та радикально правої риторики. Не люблю, коли починають мірятися, хто більший українець, хто менший. Такі речі викликають у мене відторгнення.

Я прихильник патріотизму громадянського. Тобто українцем може бути будь-хто. Наприклад, чорношкірий мусульманин – українець, якщо він громадянин України.

В житті користуєшся якою мовою?

Я з родини білінгвів, тому з дитинства говорила і російською, і українською.

Останнім часом я більш українськомовна через навчання та роботу. Мені російською важко писати. Але тільки тому, що я ніколи не мала практики написання великих масивів тексту російською мовою. Напевно, якби було потрібно завтра почати працювати кореспондентом якогось адекватного російського ЗМІ, то вдалося б. Та ж історія з французькою і англійською.

У мене є рефлекс: я відповідаю людині мовою, якою до мене звертаються. Я не дотримуюся позиції принципово з усіма говорити українською. Вона не витримує жодної критики: я ж з французами не буду говорити українською.

Є одна повчальна історія. В мене є друзі-французи, які володіють російською і трошки розуміють українську. Якось вони опинились в товаристві, де з моїми бідолашними французами вся родина розмовляла українською. Тобто вони ніби прирівняли українську до російської, забувши, що це таки дві дуже різні мови, особливо для іноземців. Та родина була правих поглядів, але в найкращих традиціях вийшло, що «сам себе перехитрив».

Ф. Фарби

Я 3 роки вчилася в художній школі, і мені дуже подобалося малювати. Був період, коли я думала, що стану художником, як моя тітка і двоюрідний брат. Зараз малюю всякі калякі-малякі, близькі до текстур, візерунків. Просто ручкою.

Х. Не «ха», а ікс

Мені подобається, коли в житті залишається щось невідоме. Бо все навколо – ікси. Від того, що станеться наступної хвилини, до того, кого цікавого я ще зустріну. Мені здається, що життя наповнене цікавими закономірними сюрпризами. Щоб щось трапилось, достатньо лиш змінити звичний маршрут і піти в потрібне місце новою дорогою. Кожна людина з кола мого постійного спілкування вміє дивувати. Але не тому, що він чи вона корчить з себе «загадошного», а тому, що людська особистість дуже багатовимірна.

Ікс – це ще й поняття математики. Як у тебе з математикою?

В школі математика мені до певного часу давалася, потім почала даватися менше. Але коли я почала викладати літературу в університеті, то виявилось, що купу літературних речей я можу пояснити лише через якісь геометричні фігури та формули.

Математика як наука гарно структурує мислення. Впевнена, математичний бекґраунд необхідний. В нашій системі освіти з математикою все було б набагато краще, якби її подавати як мистецтво, яким вона і є. Оця краса стрункого рівняння, або краса елегантно доведеної теореми…

Ц. Цікавість

Мені здається, що найважливішою рисою характеру людини, яка працює в ЗМІ, є цікавість.

Я відчуваю цікавість до літературного процесу. До всього – алхімії тексту і алхімії читання, до особливостей соціальної ролі письменника…

Мене цікавить, наприклад, Володимир Маяковський. Я прочитала 3 його біографії, і він все одно лишається для мене «міцним горішком». Джуліан Барнс, який нещодавно отримав Букерівську премію, в романі «Папуга Флобера» писав (цитую з пам’яті), що немає гарантій, що письменник, дивлячись на свого майбутнього біографа, не захоче його обманути. Маяковський якось примудрився «намахать» своїх нинішніх, минулих і майбутніх біографів.

Ще один мій кумир – Шарль Бодлер. От його біографія вже розписана просто по дням, адже він писав щоденники і листи до матері, де дуже детально все описував. Тому у фактажі загадок ніби не залишилось. І все одно Бодлер цікавить як поет, який вислизає та не вміщається в свою біографію. Він десь над нею.

Ч. Чесність із собою

Найгірший варіант поведінки зі своїм власним життям – це бути з собою нечесним.

А письменник повинен бути чесним у своїх творах?

В літературі чесності не шукаю, як не шукаю тієї ж реалістичності та автобіографічності.

Ш. Шафа

І анекдот про неї: «У дівчини чи то нема чого одягнути, чи то шафа для одягу замала». Це мені по-своєму близько. Мені подобається шопінг, але я не шопоголік.

Коли нам з чоловіком треба купити, скажімо, пару взуття, светр та куртку – ми із задоволенням ідемо в цей квест. Позиціонуємо це як своєрідну гру, майже як пошуки скарбів.

А от книжки я рідко купую, лише на подарунок, або ті, які мене зацікавили, і я хочу на них написати рецензії, а видавці мені їх не надіслали.

Щ. Щастя

Хто б сказав, що таке щастя? В моїй версії – це злагода з собою. Коли людина робить те, що вона хоче, і любить те, що вона робить. Та ще отримує певний результат від своєї діяльності.

Я кожного дня почуваю себе переважно добре, тому, напевно, я щаслива людина. В цьому я прихильник задоволення малим: всі живі, всі здорові – добре, чому ж це не щастя?

Ю. Юність

Мені часто говорять, що я ще дуже молода. Іноді мене це дратує. Кайф у тому, що людина може почуватися юною все життя. Я б дуже хотіла дожити до вісімдесяти років і почуватися так, як зараз.

Зараз в Україні купа молодих людей, які роблять багато дуже різних добрих справ. Вони ніби так рано стають журналістами або письменниками. Я думаю, це закономірно. Бо в Україні зараз з’явилася нова культура, яка потребує нових актантів. Якщо старше покоління не може впоратися з потребами, то доводиться рано мобілізовуватися молодшим.

Моє покоління відчуває надзвичайний біг часу. Все стало таким швидким, постійно страшно кудись не встигнути.

Я

Як казали мені в інтерв’ю багато письменників, зараз зробимо вигляд, що ось тут говорили не про мене.

Всі вище сказані штуки – це і є я. Але плюс до цього – ще щось.

Бідолашні письменники, складно їм було мені відповідати! :)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Снозик (джерело: Літературна Україна)

Нещодавно побачила світ дебютна книжка Ірини Славінської «33 герої укрліт» — 33 інтерв’ю із сучасними українськими письменниками під однією обкладинкою.

Авторка видання — журналістка, котру письменник Анатолій Дністровий називає «маленьким моторчиком», який крутиться в літературному світі з величезною швидкістю, щоб охопити все, що відбувається в Україні та за кордоном. Її перша книжка — це збірка інтерв’ю-абеток із українськими письменниками різного віку, статі та популярності, власне, зріз: від ветерана та гуру літератури Івана Драча до молодого й амбіційного Любка Дереша, а поміж ними — Юрій ... [ Показати всю рецензію ] Андрухович, Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Люко Дашвар, Юрій Винничук, Ірена Карпа, Олесь Ульяненко, Андрій Курков, Юрій Макаров, а разом — «33 герої укрліт». Суть інтерв’ю-абетки в тому, що людина на кожну букву алфавіту називає слово та описує свої асоціації. «Такий досвід використовують французькі глянцеві журнали, коли працюють із молодими моделями, — розповідає Ірина Славінська. — Із ними ще мало про що можна поговорити в професійному плані, а от про їхні уподобання, мрії та спогади читати дуже цікаво. У мене ж усе навпаки, адже письменники — люди, котрі можуть розповісти дуже багато всього, але, щоб не заглиблюватись у серйозні літературні теми, що будуть цікаві лише вузькому колу людей, я розкриваю їх як особистостей. Вони можуть розповісти про свої пригоди, мрії, спогади — усе, що має для них велике значення».

Підбірка письменників є не випадковою, але й не може вважатись еталоном та настановою, кого варто, а кого не варто читати, просто 33 письменники за кількістю букв у алфавіті. Багато хто запитує, чому немає інтерв’ю з такою відомою авторкою, як Оксана Забужко. Ірина Славінська пояснює, що пані Оксана відмовилася від участі в проекті.

Чимало розмов і дискусій спричинило оформлення книжки, адже на обкладинці зображено бублик, а з його дірки лукаво підморгує батько української літератури — Тарас Шевченко. Ідея оформлення належить директорові видавництва «Фоліо» Олександру Красовицькому. Дехто вбачає в цьому знущання з Кобзаря, а дехто каже, що Шевченка разом з усією літературою прирівняли до дірки з бублика. На всіх презентаціях і авторка, і видавець від таких намірів категорично відхрещуються, стверджуючи, що навпаки намагалися довести значущість сучасного літературного процесу.

«У нас Шевченко став іконою, — пояснює Красовицький, — а він, як і всі, був людиною. Тим, що Тарас Григорович нам підморгує, ми хотіли показати, що українська література, як і Шевченко, пов’язана з життям. Письменники — такі ж люди, як і ми з вами, зі своїми сім’ями й побутовими речами. Під цією обкладинкою вони не тільки говорять на серйозні літературні теми, а є звичайними людьми, відвертими та щирими. Що стосується бублика, то ми навпаки переконуємо: українська література — це не дірка від бублика саме тому, що в ній Шевченко».

У Києві пройшло декілька презентацій видання «33 герої укрліт» — усі цікаві та нетрадиційні. Було багато запрошених письменників, і всім їм давали можливість поворожити на книжці старим-добрим способом — називаючи сторінку й рядок. «33 герої укрліт» говорили кожному різне, але загалом правдиво: Ладі Лузіній — «журналістика», Олександрові Красовицькому — «міністр», але найбільше не пощастило Юркові Позаяку, котрого книжка добряче «підставила» і ледь не відкрила якусь його таємницю «за двома словами» — «жінки та алкоголь». Письменник сказав, що всіх своїх історій про жінок і алкоголь не розповість, а лише одну більш-менш пристойну: «У першу шлюбну ніч дружина вигнала мене з подружнього ложа, тому що я був надто п’яний».

На презентації в Мистецькому Арсеналі було ще веселіше: письменникам запропонували помститись авторці й дали можливість змінити ролі та допитати саму Славінську. Найкраще із цим упоралася Лада Лузіна, запитавши, за кого із цих 33 письменників Ірина погодилася б вийти заміж. Відповідь була ще гострішою: «Я б ніколи не вийшла заміж за письменника!» і пояснила це тим, що не змогла б тоді об’єктивно писати про літературу. А коли мікрофон узяв у руки Іван Андрусяк — запахло смаленим. Невідомо, чим йому так допекла Лузіна, але він узагалі не розуміє, що вона робить під цією обкладинкою, адже її ім’я та література — антоніми. Полеміка могла перерости в гучну бійку і крики, але Лада не піддалася на провокацію — і все завершилося мирно.

Незважаючи на те що Ірина Славінська видала книжку, котра користується попитом серед читачів, авторка каже, що письменницею себе не відчуває і не вважає: «Я лише пишу про те, що вони (письменники) пишуть».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Любов Якимчук (джерело: Друг читача)

Журналістка Ірина Славінська протягом минулого року взяла щонайменше 33 інтерв’ю українських письменників для сайту «Українська правда». Але, щоб робота не пропала дарма (журналістські матеріали, знаєте, так швидко застарівають) вирішила зібрати їх у книжці під назвою «33 герої укрліт». Чи паперове видання врятує ці розмови від «зморшок» та швидкої смерті – згодом побачимо. Наразі поговоримо про 33 священні корови української літератури.

Саме така змішана алюзія до пісеньки із фільму «Мері Поппінс» та індуїзму виникає у кожного читача, який мав щасливе дитинство і дрібку освіти. Оскільки дитинство ... [ Показати всю рецензію ] в багатьох із нас було давно, нагадаю, що в тексті пісні йдеться про 6-річного поета, натхненного римувальника, відправленого (певно, дорослими) в село. Формула успіху поета полягала в тому, що він читав коровам вірші, а ті давали молоко. Інфантильність, сумнівний талант віршомаза, якому одночасно вдається займатися побутовими справами – тобто пасти корів – от яскраві ознаки цього героя, до якого нас відсилає назва книжки. Тож, попри всі розмови журналістки про 33 літери української абетки, виникають підозри щодо її ставлення до власних «героїв укрліт». Це по-перше.

По-друге, дуже неоднозначно звучить назва книги з ґендерного погляду: чому герої? Уже у змісті ми зустрічаємо опитуваних героїв жіночого роду, по-українськи – героїнь. Тож маємо підстави говорити про патріархальність самої Славінської. У патріархальній світобудові вона займає радше маскулінну позицію: тверда і впевнена. Настільки, що навіть «репортерський» відгук на книжку із власним прізвищем на палітурці мала сміливість написати (див. на «Українській правді»).

Тепер ближче до тексту. У вступі із промовистою назвою «Від Славінської» (майже Євангеліє) зазначено, що «є 33 літери української абетки» (дійсно – тридцять три), та далі: «На кожну з них придумувалося слово – це робив або співрозмовник, або я. Кожне слово викликало певні асоціації, які співрозмовник озвучував, диктофон записував, а я допомагала розвинути міркування в який-небудь цікавий бік». Ніде правди діти, цей «бік» дійсно цікавий і дійсно який-небудь. До купи ці різні слова кожного з письменників збирає принцип абетки. Новаторство Славінської полягає в застосуванні глянсового формату саме до письменників (на початку вступної статті журналістка вопрошає: «Що спільного між сучасними українськими письменниками та західними топ-моделями?»). Треба віддати її журналістському таланту належне, адже ця молода особа вміє розговорити співрозмовників/ниць на цікаву тему. Проте такий формат інтерв’ю уможливлює домашні заготовки, тож говорити про психологічний експеримент не випадає. Це підтверджує випадок із Андруховичем, який був незадоволений своїм першим інтерв’ю у форматі абетки, «тому з’явилася його нова версія» (припускаю, що це вже було письмово).

Кожна розмова цієї книжки починається вступом за мотивами української Вікіпедії (чого авторка зовсім не приховує, а навіть декларує). Вступає журналістка завжди запитанням на кшталт: «Хто з українських письменників міг би стати натхненником TV-шоу з розіграшами простих смертних?» (відгадка – Юрій Винничук). Або: «Хто з українських письменників читає не менше 100 сторінок на день і вважає читання наркотиком?» (відповідь шукайте на стор. 148). Подібні запитання на початку першої фрази ліду (себто вступу) притаманні більше розмовному жанру та застосовуються як вступ здебільшого вчителями для актуалізації опорних знань (перепрошую за педагогічну термінологію), а от читача вони щонайменше дратують.

Дещо дивним є вибір так званих героїв (героїнь), наведу принаймні кілька імен: Люко Дашвар, Іван Драч, Олександр Кабанов, Юрій Макаров, Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько. Таких приводів купити книжку тут 34 (адже Генрі Лайон Олді – псевдо двох письменників). Прізвища тих, хто сюди не потрапив, ви легко знайдете у найперших рецензіях на це видання.

У такому разі виникає запитання в стилі Славінської: а хто ж читає ці інтерв’ю, які, ніде правди діти, мають певну історико-біографічну та художню цінність завдяки прямій мові більшої половини (не будемо показувати пальцем) співрозмовників? Цільовою аудиторією, напевно, є люди, які найбільше піддаються навіюванню: школярі, студенти. Окрім того, ця книжка може бути зручною для літературознавців, які потребують подібних матеріалів для застосування, скажімо, психоаналізу, щоб гатити по текстах нещасних героїв укрліт.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сергій Руденко (джерело: Буквоїд)

Ця абетка присвячена письменникам. Жодної асоціації з сучасними українськими авторами, щоби ніхто не ображався. Абетка місцями халтурна - деякі літери не заповнені. Причина проста. Я написала тільки тих, хто одразу спав на думку. Не хотілося нишпорити етажеркою в пошуках красивих прізвищ. Тобто тут своєрідний відбиток мого літературного Олімпу тут-і-тепер.

А

Богдан-Ігор Антонич


Здається, з цього поета почалася моя справжня любов до української літератури.

Якось, поки ще вчилась у школі, була просто одержима французькими символістами та російськими кубофутуристами. Власне, Бодлером ... [ Показати всю рецензію ] і Маяковським. І здавалося мені, що нічого настільки гарного в класичній українській літературі я ніколи не прочитаю

Але ось на уроках української літератури ми дійшли до Антонича. Тоді треба було на пам`ять вивчити «Антонич був хрущем». Вірш не надто сподобався, але дуже вирізнявся з-поміж іншого колись вивченого. І тоді прочитала те, що було в хрестоматії. А потім купила свою першу книжку Антонича.

Зараз око і розум тішить видане «Літописом» повне зібрання творів. Мені там не подобається хіба що передмо


Б

Шарль Бодлер

Він - на верхівці мого рейтингу французьких поетів. Найбільше люблю його поезію в прозі. Переклала десь половину його збірки «Petits poemes en prose». Тепер шукаю видавця на таку штуку. Можливо, вже знайшла - час покаже.

Не менше люблю його есеїстику та критику - Бодлер, як на мене, чудово писав про мистецтво. А його листи до матері взагалі треба терміново перекладати та видавати - це перлина епістолярного жанру та чудове джерело інформації про життя поета - краще за будь-які підручники розкаже про будні богеми тогочасного декадентського Парижа.

В

Франсуа Війон

Чудовий поетичний образ, біографія і тексти. Думаю, українська поезія кінця 80-х та початку 90-х мала багато «війонівських» відтінків.

Загадку Війона я розгадати не годна. Його рядок «Я знаю все, не знаю лиш себе» звучить надзвичайно сучасно - як і вся його «Балада прикмет». Для мене це велика таємниця - як і свіжість Шекспіра чи Франсуа Рабле.

Щоразу, коли стикаюся з подібними письменниками, мені здається, що я починаю трохи краще розуміти значення слова «Література».


Г

Лінор Горалік

Рідкісний випадок, коли я в захваті і від персоналії, і від її текстів.

Ми познайомилися під час інтерв´ю в Москві. Холоднуватий травневий московський день негайно розтопила усмішка Лінор. Ми проговорили години півтори, а потім якось спонтанно вирішили пообідати разом.

З тієї зустрічі мені відкрилася справжня Москва. Щось подібне я відчула наступного дня, коли познайомилась із Оленою Марінічевою.

У Лінор Горалік пречудові тексти. «Устное народное творчество обитателей сектора М1» - просто геніальний, як на мене.

Ж

Жуль Верн

Чудовий автор для читання вночі під ковдрою з ліхтариком. Я думаю, бодай одну книжку Жуля Верна в дитинстві читали всі.

І улюблений персонаж звідти ж - Паганель. Переплутати право та ліво або іспанську мову з португальською - так вміє тільки він. Ну і я, іноді.


З

Зеді Сміт

Мені дуже сподобався її роман «Білі зуби». Це хороший приклад еволюції жанру класичного англійського роману. Як казав Віктор Неборак - взірець літератури, де молодий письменник відчуває за плечима потужну національну романну традицію.


І

Ірвін Стоун

Одного разу я прочитала його роман «Сильніше за життя» та відкрила для себе Ван Гога. Роман біографічний, що спирається на листування Ван Гога з братом. Відтак тут чимало достовірної інформації.

Після цього тексту я інакше подивилася на колись давно бачені «Соняхи» та інші полотна. Сьогодні Ван Гог - мій улюблений художник.

В принципі, українські письменники запросто могли би так само міфологізували котрогось із українських художників. Персоналій не бракує. Сподіваюся, скоро і книжки про них з´являться.


Й

Ежен Йонеско

Обожнюю театр абсурду, особливо п´єси Ежена Йонеско.

Йонеско ні на кого не схожий. Він майстерно грається зі стереотипами та мовними кліше. Він буквально «роздягає» французьку фразеологію, шар за шаром знімаючи звідти нашарування та лишаючи дослівний сенс. Результати блискучі та надзвичайно смішні. Але через цю гру деякі пасажі з Йонеско майже неперекладні.

Колись я трохи перекладала Йонеско «в стіл». Одного разу, році в 2004-му, прийшла зі своїм перекладом «Лисої співачки» у «Всесвіт», а мені сказали, що п´єсу вже перекладено, і тому немає сенсу робити другий варіант. Сьогодні той свій переклад вважаю невдалим, але скоро візьмуся за його повторне освоєння.


К

Джек Керуак

Кльовий письменник, кльові мандри. Мені подекуди хочеться закинути речі в якусь машину та поїхати навпростець світ за очі - побачити глухі куточки країни та познайомитись із іншими мандрівниками.


М

Володимир Маяковський

Мій улюблений російський поет. А ще я виросла на проспекті Маяковського - цей збіг дивує досі.

Про Маяковського я не можу говорити адекватно - зриваюся на фрагментарні вигуки та цитування улюблених рядків. Виходить такий звуковий палімпсест. До речі, цілком у дусі кубофутуризму.
Не втримаюсь і процитую тут поезію «Город». Це текст про Париж. Щоразу, як його читаю, на очі навертаються сльози - як від пісень Едіт Піаф. Ті, хто гарно мене знають, чудово розуміють, чому.

Н

Ірен Неміровскі

Стала для мене відкриттям. Українка, що була зіркою французької літератури в 1930-ті роки, уявляєте? Я писала про неї - і це було аж другою україномовною публікацією про Ірен Неміровскі. А ще восени презентувати переклад книжки «Вино самоти» приїздила її старша донька - і я взяла в неї інтерв´ю. Надзвичайна жінка.

Роман «Собаки та Вовки» я три роки тому переклала українською. З перекладом звернулася до кількох видавців, отримала відмову. А потім хтось із КСД сказав, що після мого листа зацікавилися постаттю Ірен Неміровскі - і тепер хтось робить переклад якогось її роману. Ця інформація не підтверджена в міру надійними джерелами. Але якщо це правда, то я рада, що хоч таку користь вдалося принести вітчизняним книговидавцям.

О

Мішель Онфре

Сучасний французький лівий філософ-прихильник атеїзму. Але важливе не це.

Мене особисто постать Мішеля Онфре приваблює не так науковою діяльністю, як створенням Народного університету. Уявіть лишень: винятково з доброї волі викладачі читають свої курси, куди студенти ходять так само винятково за власним бажанням. Ані оцінок, ані сесії. Ось тут і буде видно справжню конкуренцію та мотивацію.

Мрію, щоб в Україні з´явилося щось подібне. Вважала би за честь щось у такому закладі читати


П

Марсель Пруст

Про нього немає сенсу багато говорити. Натомість є сенс його читати. Я пам´ятаю далеке літо 2003 року, коли вперше прочитала «На Сванову сторону». Це було ідеальне попадання в «десяточку» мого літературного смаку.

Подібне відкриття сталося згодом, коли прочитала цей роман французькою мовою. Марсель Пруст - майстер, і цим усе сказано.

Р

Еріх Марія Ремарк

У мене з дитинства слабкість до текстів «втраченого покоління». Гертруда Стайн, Ернест Хемінгуей. Але особливе місце в моєму хіт-параді займають романи Еріха-Марія Ремарка.

Я мало чи не щороку перечитую два його тексти - романи «Тріумфальна арка» та «Три товариші». Вони дають мені втіху. Втіху в сенсі «утешение» - і радість, і спокій.

С

Еміль Мішель Сіоран

Рік тому я закінчила переклад вибраних есеїв Еміля Мішеля Сіорана для видавництва «Грані-Т». Книжки поки що немає, але колись буде.

Еміль Мішель Сіоран - філософ із карколомною біографією. У цьому він чимось схожий на літературного персонажа - в його Творця і/або Патрона була непогана фантазія.

Спочатку майбутній філософ носив цілком румунське прізвище Чоран, вчився на факультеті філології та філософії та мав за одногрупників Мірча Еліаде та Ежена Йонеско.

Потім пише дисертацію про Ніцше, захоплюється ідеями Гітлера, але щойно до влади прийшов Антонеску - тікає до Франції. З тих пір він не підтримує жодної влади, спілкується винятково французькою (навіть з рідними з Румунії) та змінює своє ім´я. Еміль Чоран у 1949 році написав «Трактат про гниття» та назвався Еміль Мішель Сіоран.

Його тексти надзвичайно цікаві. Корисно їх читати в хронологічному порядку. З кожним роком письмо Сіорана стає все більш лаконічним, а хід думок - усе більш розкутим. Хоча мені особисто найбільше подобається ранній франкомовний Сіоран кінця 1940-х років. Власне, його «Тратат про гниття» - моя улюблена книга цього філософа.

Можу шматочок процитувати. Це фрагмент есею «Убогість: допінг духу» з циклу «Зречення» з книжки «Трактат про гниття». Уявіть собі - 1949 рік!

Убогість: допінг духу

Для підтримання тонусу духу згодяться не тільки кава, хвороба, безсоння чи одержимість смертю; убогість цьому сприяє не менше, можливо, вона навіть ефективніша: страх перед завтрашнім днем, як і страх перед вічністю, та фінансова скрута, як і метафізичні жахіття, повністю виключають можливість відпочинку й невимушеності. - Ми принижено смиренні тільки тому, що не можемо наважитись здохнути з голоду. І ми дорого за це платимо. Жити за рахунок людей і не мати при цьому жодних схильностей до жебрацтва. Принижуватися перед гарно одягнутими неробами і самовпевненими манірними щасливцями! Залежати від опудал, які не гідні навіть презирства. Соромно просити будь-що з того, що викликає бажання знищити цю планету та всі її ієрархії, всі її виродження. Суспільство - не біда, суспільство - лихо: з якогось дурного дива ми можемо тут жити! Коли наполовину байдуже, наполовину скажено його споглядаєш, стає дивно, що досі ніхто не зруйнував його твердині, що досі не знайшлося добрих зневірених пристойних умів, придатних безслідно його знищити та стерти з лиця земл

Стояння з протягнутою за милостинею рукою та очікування відповіді з всесвітньої тиші - у них багато спільного. Серцям і матерії властива скупість: отримати стипендію так само важко, що й отримати відповідь із глибин Невідомого. Жебрацьке життя - фу! Хто знає? Можливо одного дня Невідоме розкриє свої скарби; проте Багатій ніколи не віддасть своїх, не віддасть, допоки кров тече в судинах... Він охоче скаже правду про свою ганьбу, про свої пороки, про свої злочини, але збреше про свої статки; він довірить вам усе, навіть життя, але ви ніколи не заволодієте його таємницею, таємницею його статків...

Бідність - не тимчасовий стан: вона забезпечує впевненість у тому, що у вас ніколи нічого не буде, що ви народилися поза обігом благ цього світу, що треба боротися за право дихати, що треба завойовувати повітря, надії, сни, що навіть якщо суспільство зникне, природа залишиться такою ж безжальною та збоченою. Творіння не приборкає жодна батьківська сила: куди не глянь, кругом скарби: скажімо, деміург Арпагон, Його високість відлюдькуватий скнара. Це він сіє у вас страх перед завтрашнім днем: зовсім не дивно, що релігія є однією з форм цього страху.

Для вічних аборигенів бідність - як допінг, який вони прийняли раз і назавжди, і не змогли уникнути кайфу, як інтуїція, що попри відсутність життєвого досвіду викриває весь жах буття.

Т

Туве Янссон
Зачарована її Муммі-Тролями.

Х

Ернест Хемінгуей

Мене зачудовують і його тексти, і, особливо, його любов до котів. Тут ми солідарні. Про тексти Хемінгуея говорити не хочу - є ризик наговорити банальності. Скажу тільки, що ми з Хемом солідарні не тільки в котах. Париж - це таки справді свято, яке завжди з тобою.


Ц

Пауль Целан

Його поезія була для мене відкриттям. Поки що не знаю німецької мови, тому не можу оцінити оригінал. Але люблю його поезії завдяки перекладам Марка Білорусця.

Ш

Тарас Шевченко

Мені ніколи не подобалися поезії Тараса Шевченка. Але насправді Шевченко цінний не тим, що подобається чи не подобається читачам. Шевченко - це матриця, основа, на яку наростав увесь подальший український літературний процес.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Сумно)

Правду казала Ірина Славінська, авторка збірки інтерв’ю з письменниками «Від А до Я», що кожен, хто придбає цю книжку, може зробити з нею що завгодно: прочитати з кінця, повиривати сторінки, повикреслювати усе, що не подобається і навпаки відмітити найбільш яскраві висловлювання. Із переліченого я не виривала сторінок і не закреслювала чогось не вподобаного. Навпаки майже після кожного інтерв’ю позначила, як воно читалося: «швидко й піднесено», «песимістично й завуальовано», «рівно, без емоційно», «сутужно», «дуже по-українському, рідно», «вельми сумно» і навіть «душевно, по-татусевому». Про кого ... [ Показати всю рецензію ] особисто йдеться, зрозумієте далі. Бо пані Славінська мала рацію і в тому, що письменники в розмовах намагалися бути відвертими, себто вони були собою, що й передалося під час читання…

Цікаво, що читала я інтерв’ю у довільному порядку: спершу тих, чию творчість найбільше люблю, відтак, чиї імена найбільш популярні, а наостанку – ті, про кого говорять менше, але, як виявилося, вони зачепили найбільше. І запам’яталися, і зосталися, і хочеться ще… Це, як із їжею. Адже цю книжку (з дозволу авторки) можна прочитати за день, а можна дозувати, «їсти порціями». Як от бутерброди, присмачені різними інгредієнтами: звичним маслом, солодкою згущівкою, нечастою вдома ікрою або й геть якоюсь непопулярною в українській кухні помадкою… Нехай пробачить мені Юрій Позаяк, але, на диво, саме його висловлювання припали мені найбільше до смаку, себто замінили вишуканий і дороговартісний наїдок. Його по-викладацькому стислі й водночас влучні, дотепні, дуже тонкі, хоч і з відчутними нотками розчарування й відчаю відповіді добряче зачепили…

Також до душі припали – такий собі дитинний татусь Іван Андрусяк, схожий, хіба трохи доросліший, люблячий татко Анатолій Дністровий, відчайдушний і теплий у висловлюваннях Іван Малкович, великий українець, рідний серцю Тарас Прохасько і відверта поціновувачка справжні цінностей, усього найважливішого у житті Ірен Роздобудько.

Змусили задуматися і запечалитися, як мені видалося, сумний під час розмови Юрій Андрухович, великий вболівальник за свою країну, за кожне її місто, теж час до часу зажурливий Сергій Жадан та нині, на превеликий жаль, покійний Олесь Ульяненко.

Вразив категоричністю і надто відвертими любов’ю і ненавистю до тих або тих персоналей сучасної України Юрій Винничук, який водночас видався доволі азартним сміливцем. Так само відкритою критикою відзначився і Євген Положій.

Енергійністю, багатослівністю й помітною піднесеністю відзначилися великодушна і глибокодумна Лариса Денисенко, не схожий на інших у своїх поглядах на дійсність Андрій Кокотюха, не менш своєрідна Лада Лузіна, ще той інтелектуал Віктор Неборак, відчутна європейка Світлана Пиркало, дотепна, весела у розмові й загалом світла людина Світлана Поваляєва.

Поміркованою «екзотичністю» відзначився мені Любко Дереш, «по-вчительському й навчаюче» – Іван Драч, добрим спокоєм, але й самотністю – Євгенія Кононенко, передусім відданим і люблячим сім'янином Іван Ципердюк, зворушливо, таємниче і злегка на віддалі трималася Галина Пагутяк, а під відповідями Юрка Іздрика мені написалося: «А це говорилося серйозно?»

На одному диханні і з посмішкою на вустах прочиталося інтерв’ю з Олександром Ірванцем. До речі, саме його найчастіше згадували колеги-письменники...

Цікаво, що коли хтось досі не відповів собі, що таке щастя, у цій книзі ви маєте можливість прочитати більше десяти (!) роз’яснень чи то пак асоціацій із цим поняттям! А ще відшукаєте багацько думок щодо таких популярних слів, як «Україна», «кохання», «юність», «юрба», «життя», «дружба», «література», «любов» «творчість», «ні» та інших. І навіть дізнаєтеся із чим асоціюються нашим літераторам такі імена, як Юрко, Юля, ба навіть Янукович.

А ось і висловлювання 33-х героїв, які не залишили байдужою.

1. І.Андрусяк: «Український менталітет – дуже м'який. Не випадково говорять про жіночність українського характеру». «Пам'ять – це молитва».

2. Ю.Андрухович: «В Україні навіть столиця провінційна, а що вже тоді казати про українську провінцію?»

3. Ю.Винничук: «Повчання нищить твір». «Я до православ’я ставлюся негативно. Православні країни – найбідніші країни в Європі…»

4. Л.Дашвар: «Коли людина в чомусь сумнівається, значить, совість не спить». «Усвідомлення чужої негативної енергетики – вже захист».

5. Л.Денисенко: «Самообман – це тягар міської сучасної людини».

6. Л.Дереш: «Те, що відбувається зараз у країні – благо і вища справедливість. Треба, щоб народ цього наївся та більше такого не захотів». «Художня література має приносити насолоду. Більше вона і не дає нічого – це розвага, навколо неї будується культура, ведеться спілкування».

7. А.Дністровий: «Мені здається, що люди, які не сумніваються, – найстрашніші люди в житті».

8. І.Драч: «На жаль, у нас дуже мало таких меценатів, які люблять Україну до глибини кишені. До глибини кишені Україну люблять тільки бомжі».

9. С.Жадан: «Челсі» – футбольний клуб, який я ненавиджу всіма своїми фібрами… Футбол загалом утрачає драматизм і щирість. Мене це насторожує…»

10. Ю.Іздрик: «Жінка – дивна біологічна структура довкола отвору. Досконале створіння антропоцентричного космосу… Чоловік – у структурі Творіння ужитковий бонус до жінки…»

11. О.Ірванець: «Україна – гірка і пречиста, свята і ненависна. Це країна, яку сто разів ненавидиш, а потім навпаки думаєш, що вона не така вже й погана…» «Сміх – це те, що робить людину людиною». «Честь – річ, яку в принципі треба берегти. А якщо продавати, то якнайдорожче». «Добре, коли багато хто за тебе, але погано, коли за тебе тільки ти один».

12. О.Кабанов: «Патриотизм – быть личностью, а не толпой».

13. А.Кокотюха: «У нашій країні алкоголь заміняє гроші. Ніде більше не можна розрахуватись або віддячити за якусь послугу бухлом». «Той, хто хоче себе постійно контролювати, просто себе боїться. Бо усвідомлює власну гадість». «Політика – для лінивих людей, які нічого робити не вміють і не хочуть».

14. Є.Кононенко: «Думаю, котів більше люблять ті, у кого потенціал любити самим, а собак люблять ті, хто хоче бути любимим, кому подобається отой відданий собачий погляд…»

15. А.Курков: «Соціальна весна у нас почнеться тоді, коли у нас почнуть посміхатися політики, і їхня посмішка буде доброю і щирою».

16. Л.Лузіна: «Если ты читаєш только Донцову, то это диагноз. Но если это просто разные фазы настроения…»

17. Ю.Макаров: «Поезію треба вміти читати. Для цього потрібен талант. Можливо, ще більший, для писання віршів». «Українець – це людина, яка вважає Україну своєю батьківщиною».

18. І. Малкович: «И-ги-ги – це слово з нашої «Абетки». Хоча до нинішньої ситуації більше пасувало б И-хи-хи й О-хо-хо».

19. Т.Малярчук: «Європа – це насамперед відповідальність. А у нас усі бояться відповідальності».

20. К.Москалець: «Ціль полягає в тому, щоби стати людиною ще в цьому житті…»

21. В.Неборак: «Хороша література стимулює до якихось дій».

22. Г.Лайон Олді: «…человек слаб, а творческий человек слаб вдвойне. Но и силен вдвойне».

23. Г.Пагутяк: «Що може бути смішніше, ніж відьма, обвішана хрестиками, яка ходить до церкви, а таких зараз повно». «Уникати зла – означає не побільшувати його в світі».

24. С.Пиркало: «Освітлене перестає бути страшним. Те, про що говорять, уже не лякає».

25. С Поваляєва: «Людина – це набір масок. Те, що ми називаємо «Я», бо якоїсь остаточної відправної крапки немає.»

26. Ю.Позаяк: «Раніше я думав, що історія це просто наука, яка описує минуле. Тепер же виявилося, що вона не описує, а змінює минуле, як їй заманеться. Таке не під силу й Сатані, а історикам раз плюнути». «Небалгозвучна «щ» доречна на початку таких слів, як щур, щука, щербатий. Але в нашій мові з неї починаються також щастя і щирість. Ну що ж, яка літера, така й щирість, таке й щастя…»

27. Є.Положій: «Наша політика – наче заповідник. Але насправді я вважаю, що козлів, баранів і мавп не потрібно ображати, порівнюючи із людською породою».

28. Т.Прохасько: «У Києві для мене замало україномовного фону. Я себе тут не відчуваю рідно. Це як заходити у воду – температура комфортна, але ти відчуваєш, що ти в чомусь…»

29. С.Процюк: «Гени пальцем не роздушиш».

30. І.Роздобудько: «Успіх дається тоді, коли в тебе вся голова у шишках!» «Люди, для яких поняття любові не існує – самі не існують».

31. Н.Сняданко: «Бути або не бути письменником – це як стать, сексуальна орієнтація, зовнішність, колір очей – позбутися цього так само важко, як і набути, воно просто є (або немає)». «Можна трактувати успіх як володіння чимось, що недосяжне для інших…»

32. О.Ульяненко: «Всі так хотіли, щоб я помер, а потім би вони мене жаліли…»

33. І.Ципердюк: «Набагато краще жити, ніж писати про життя».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дарія Ігнатенко (джерело: Абзац)

Героям можна писати оди або увічнювати їхні горді постаті у бронзі. В будь-якому разі всі моделі приречені на неоднозначність, тим паче, якщо цей процес відбувається за життя тих, кого вирішили нагородити почесним титулом корифея.

Завжди когось забудуть, а когось аж занадто наділять увагою. Хтось неминуче похвалить за сміливість і незвичайність підходу, а хтось із пересічних громадян знизає плечима: мовляв, навіщо?

Не уникла цієї неоднозначності і Ірина Славінська, перекладач, журналіст порталу "Українська правда. Життя" та авторка незвичайної книги "33 герої укрліт". Грайлива назва на не ... [ Показати всю рецензію ] менш грайливій обкладинці, з якої хитро мружить око Тарас Григорович Шевченко - просто із посипаного маком бублика, закликаючи познайомитись із 33-ма об’ємними інтерв’ю діячів сучасного літературного процесу, серед яких Олександр Ірванець, Андрій Кокотюха, Сергій Жадан, .

Поспішаючи після презентації, яка відбулася 12 травня в книгарні «Є», авторка погодилась дати коротке інтерв’ю кореспондентові "Абзацу".

Кореспондент: Чи не надто претензійна назва - "33 герої укрліт"?

Ірина Славінська: Я використала поняття "герой" як літературну категорію. Герой і персонаж - синоніми. Поштовхом стало, - не смійтеся - у Піранделло є така кльова п’єса, називається "Шість героїв у пошуках одного автора". Слово "герої" на обкладинці мало родзиночку подвійного сенсу, і насправді, тут уже попри претензійність, я вважаю, що українські письменники - це справді герої, адже у наших умовах писати книжки, при цьому робити ще якусь іншу справу - дуже важко. (Адже хто з письменників живе лише за гонорари). Це реальне сподвижництво. Анатолій Дністровий у моєму інтерв’ю до цієї книжки сказав геніальну фразу: "Люди, які займаються культурою в цій країні, роблять гуманітарну допомогу Україні". І я з цим вимушена погодитись.

К.: Зацікавлення викликає обкладинка. Хто є її автором і чому саме бублик? Чому Шевченко і чому він підморгує?

І.С: Я не займалася обкладинкою особисто, коли обирали макет, мені сподобався саме цей. Вона надзвичайно дотепна. В інтернеті писали купу монструозних речей, але від багатьох авторитетних людей я чула лише компліменти. Дивіться: це ж смачний, соковитий бублик, і там такий прекрасний, усміхнений Тарас Григорович, який неначе говорить: зазирни-но! І така прекрасна галерея з 33 портретів зовсім не останніх в Україні письменників.

К.: Під час презентації звучало цікаве питання: чому нас не перекладають? Чи дійсно настільки локальні питання розглядаються сучасними українськими письменниками?

І.С.: Ні, річ не в тому. Тут момент, який називається think locally, act globally. В усіх європейських країнах: Франції, Італії, Іспанії, Німеччині є гранти для перекладачів літератури. Ці держави розуміють, що переклад їхньої національної літератури іноземною мовою - це дійсно справа великої важливості. В Україні таких грантів немає. Я знаю перекладачів, які в Росії перекладають українську літературу. Вони займаються дійсно титанічною подвижницькою працею. Для того, щоб "продати" українську книжку російському видавцеві. Це надзвичайно потужні культрегери, яким треба низько кланятись в ноги, бо претендувати на якийсь грант від України вони не можуть. Ці люди роблять те, чого не робить українська держава, причому з суто альтруїстичних причин.

К.: Чи вистачає українській літературі сміливості говорити про актуальні проблеми?

І.С.: Ой, валом. Тут, не сприйміть за рекламу, варто почитати, скільки всього було сказано під час інтерв’ю, які публікувались на "Українській правді". Це не було якесь бубніння на кухні, а слова, сказані на всю країну. Потім треба звернути увагу на гострі коментарі. І пересвідчитись, що все-таки ці слова досягли мети.

Вихід подібної книги в Україні ілюструє досить цікаве явище: читач, по-перше, знайомиться із історіями життя письменників, а читач скептичний ще й переконується в тому, що ці письменники у нас є, вони живуть і творять. А літературний процес не зупиняється насправді ні на хвилину.
Втім, вже сама потреба це доводити є явищем досить промовистим.
Дар’я Ігнатенко

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана ЗЬОБРО (джерело: Високий Замок)

У видавництві «Фоліо» вийшла книга літературного оглядача інтернет-видання «Українська правда», перекладача, викладача світової літератури Ірини Славінської «33 герої укрліт».

Збірка складається з інтерв’ю Славінської з відомими українськими письменниками, зробленими у форматі «абетки» – «від А до Я». «На кожну з букв української абетки придумувалося слово – це робив або співрозмовник, або я, – зазначає Ірина Славінська. – Слово викликало певні асоціації, які співрозмовник озвучував. Я допомагала розвинути міркування у цікавий бік. Інтерв’ю за літерами алфавіту допомагає почути щось цікаве від ... [ Показати всю рецензію ] тих, у кого вже питали, здається, про все».

Героями книги стали Іван Андрусяк, Юрій Андрухович, Люко Дашвар, Лариса Денисенко, Іван Драч, Сергій Жадан, Іван Малкович, Тетяна Малярчук, Кость Москалець, Віктор Неборак, Генрі Лайон Олді, Тарас Прохасько, Олесь Ульяненко... Олександра Ірванця авторка називає «хрещеним батьком» проекту, бо саме з його легкої руки почалася «абеткова» епопея.

– На палітурці книжки зображено бублик, – каже авторка. – З нього читачу загадково підморгує Тарас Шевченко. Чому Шевченко? А кого ще можна вважати першоджерелом української літературної традиції? Андрій Курков справедливо назвав його Далай-Ламою України. Шевченко недаремно іронічно усміхається. Він припрошує відкрити книжку та на власні очі переконатися, що ні з бубликом, ані з діркою сучасний літературний процес не має нічого спільного. Під палітуркою – 33 видатні імені, 33 чудові автори з різних поколінь, 33 прекрасні розмови.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Фоліо (джерело: folioua.livejournal.com)

за лінком див. фото

Автор рецензії: Український тиждень (джерело: Український тиждень)

12 травня у київській книгарні «Є» відбулася презентація збірки інтерв’ю Ірини Славінської «33 герої укрліт».

За словами директора видавництва «Фоліо» Олександра Красовицького, ця книжка - ознака того, що сучасна українська література перестає бути набутком вузьких кіл, як це було ще років п’ятнадцять тому. Купують не лише книжки сучасних письменників, але й видання про них - а отже, літературний процес нарешті набуває ознак повноцінності.

На презентації були присутні Анатолій Дністровий, Лариса Денисенко, Світлана Поваляєва, Ірен Роздобудько, Андрій Кокотюха, Олександр Ірванець, Євгенія ... [ Показати всю рецензію ] Кононенко, Юрій Позаяк, Лада Лузіна, Степан Процюк, Сергій Грабар та інші.

Славінська та модератор Юрій Макаров провели для них своєрідний залік.

Кожен із присутніх на презентації письменників-персонажів книжки витягував «білет» із запитанням на кшталт «чи має письменник бути щирим» або «що є симптомом успіху» і мусив дати на це певну розгорнуту відповідь.

Нагадаємо, книгарня «Є» також проводить цикл зустрічей з відомими іноземними діячами, журналістами.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сергій Руденко (джерело: Буквоїд)

19 травня у столичній книгарні «Читай-город» Ірина Славінська представила читачам книжку «33 герої укрліт», яку видало «Фоліо».

До книжки увійшло 33 інтерв´ю Ірини Славінської з відомими сучасними українськими письменниками. Побудовані вони за принципом абетки - від «А» до «Я».

Тижнем раніше презентація відбулася у книгарні «Є», на якій були присутні більшість героїв книжки - Андрій Кокотюха, Лариса Денисенко, Юрко Позаяк, Ірен Роздобудько, Світлана Поваляєва etc.

У «Читай-городі» були присутні троє героїв укрліт - Юрко Позаяк, Лада Лузіна та Анатолій Дністровий. Які вирішили поворожити ... [ Показати всю рецензію ] на книжці. Принцип був простий: кожен називав номер сторінки та рядка. Як результат: Лузіна натрапила на слово «журналіст», Позаяк - на «жінки та алкоголь». Директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький «наворожив» «міністра».

До слова, пан Красовицький вже заявив, що готовий перевидати книжку Ірини Славінської у разі, якщо вона розширить кількість героїв книжки.

(далі за лінком див. фото)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Микола Княжицький (джерело: телеканал ТВІ)

за посиланням можна переглянути розмову про книжку

Автор рецензії: Олег Шинкаренко (джерело: video.telekritika.ua)

за лінком див. відеосюжет

Автор рецензії: Фоліо (джерело: http://folioua.livejournal.com)

Презентація відбулася 12 травня в книгарні Є. Яблуку не було де впасти - зала не змогла вмістити всіх бажаючих. Модерував подію Юрій Макаров. В залі були присутні майже всі герої укрліт - Лариса Денисенко, Лада Лузіна, Андрій Кокотюха, Олександр Ірванець, Ірен Роздобудько та інші.

(за лінком див. фото)

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Сумно)

Літературний оглядач інтернет-видання «Українська правда. Життя», перекладач, викладач світової літератури Ірина Славінська презентувала книгу «33 герої укрліт», що вийшла у видавництві «Фоліо».

Видання містить 33 інтерв’ю Ірини Славінської з відомими сучасними українськими письменниками, серед яких Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Любко Дереш, Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Юрій Позаяк, Тарас Прохасько, Ірен Роздобудько, Світлана Поваляєва, Галина Пагутяк, Лариса Денисенко та багато інших. Формат інтерв`ю – «від А до Я», за літерами алфавіту.

«Є 33 літери української абетки. На кожну ... [ Показати всю рецензію ] з них придумувалося слово – це робив або співрозмовник, або я, – каже сама пані Славінська у передмові. – Кожне слово викликало певні асоціації, які співрозмовник озвучував, диктофон записував, а я допомагала співрозмовнику розвинути міркування в який-небудь цікавий бік… Відтак багатьом письменникам «Абетка» допомогла «відкрити чакри». Зі сторінок цієї книги ви зможете дізнатися масу цікавого про тих, у кого вже питали, здається, про все».

– Відкрити для себе персоналію було просто фантастично, – зізнається Ірина Славінська уже під час презентації книжки «33 герої укрліт». – Письменники у нас надзвичайно різні, але письменників у нас надзвичайно мало. Така велика країна і так мало у ній літератури. Мені особисто бракує авторів хорошого масового чтива. Де українські письменники трилерів? Де «жахастики»? Де гарні детективи і їх автори? Я би не проти поговорити з українською Агатою Крісті. Але щось її у нас немає. Може, колись буде?

І додала:

– Ці інтерв’ю – це величезна співтворчість. Без доброї креативності моїх співрозмовників, які витрачали час на них, адже ми сиділи по дві-три години, нічого не вийшло б…

Директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький сказав про пані Славінську: «Думаю, що вона навіть уві сні бачить українську літературу», а відтак додав:

– Ця книжка – ознака того, що сучасна українська література перестає бути набутком вузьких кіл, як це було ще п’ятнадцять років тому. Купують не лише книжки сучасних письменників, але й видання про них. А, отже, літературний процес нарешті набуває ознак повноцінності. Сподіваюся, у вересні ми знову зустрінемося, тільки у Львові, й у великій залі.

На презентації були присутні Анатолій Дністровий, Лариса Денисенко, Світлана Поваляєва, Ірен Роздобудько, Андрій Кокотюха, Олександр Ірванець, Євгенія Кононенко, Юрій Позаяк, Лада Лузіна, Степан Процюк, Сергій Грабар та інші. Пані Славінська і тут вирішила повправлятися у «абетку»: кожен із присутніх письменників витягував «білет» із запитанням, що асоціювалося із тим чи тим словом.

Приміром, ось як відповідали деякі із «спудеїв».

Лариса Денисенко: «Читач». Як читач, я дуже люблю інтелектуальні детективи і сатиру. На жаль, мені не вистачає ані того, ані того. Щодо сатири, то сама додаюся до цього процесу, трохи пишу сатиру. А до інтелектуальних детективів не дотягуюся, тому хотілося б, аби з'явилися у нас чи то Агата Крісті, чи Рекс Стаут.

Анатолій Дністровий: «Сучасність». Я не люблю сучасності, бо її дуже важко вловити. Вона така мінлива! У 90-х у нас за рік виходило дві художні книжки. За десять останніх років цей процес став динамічним і невпинним, тому зараз я себе почуваю втомлено. Бо український автор, як і український критик, живе не лише з письменництва. Тож я буду щасливий, якщо настануть часи, коли письменники дозволять собі жити з літератури.

Олександр Ірванець: «Фах». Письменник, звичайно, – це професія, але є таке слово «натхнення» і поняття творчості, тож коли тебе веде текст, ти не думаєш, що маєш написати стількись тисяч знаків, за які тобі стількись заплатять. Ця професія прекрасна тим, що виростає з непрофесіоналізму.

Андрій Кокотюха: «Масова література». Вона ніби є, але все втикається в розповсюдження. Як на мене, масова література з'явиться тоді, коли у кожному місті книгарень буде хоча б стільки, скільки виборчих дільниць. Або й більше. І тоді ця література витримуватиме випробування ринком. І тоді побачимо, кого більше купують і що таке «масова».

На запитання ЖК, чи вміння добре писати про книжки не спонукає Ірину Славінську написати і хороший художній твір, вона відповіла:

– Я сподіваюся, що не перестану писати рецензії і не почну писати прозу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яна Дубинянська (джерело: Літакцент)

Від редакції. Рецензії на книжки Ірини Славінської та Людмили Тарнашинської ми вирішили помістити поруч. Вони, ці книжки, звичайно, різні з багатьох поглядів, – проте є й щось таке, що їх споріднює. І те “щось” – розмови з письменниками як спосіб достукатися до їхніх творів та їх особистостей. Людмила Тарнашинська запропонувала, по суті, портрет покоління, – в Ірини Славінської задум інший, суто журналістський: її мета наблизити читача до письменника Х. Дивним, щоправда, видається дизайн обкладинки про 33-х героїв укрліт: дірка від бублика – це до чого? Може, хоч самій авторці у “Фоліо” пояснили? ... [ Показати всю рецензію ] З нашого ж погляду, обкладинка демонструє несмак і пиху видавця.

Яна Дубинянська. Останній герой (Ірина Славінська. 33 герої укрліт. – Харків: Фоліо, 2011)

Підозрюю, що ця книжка мала називалися «33 герої сучукрліт». Але оте наше рідне «суч», мабуть, не витримало цензурних міркувань.

Книжка Ірини Славінської являє собою збірку інтерв’ю з письменниками, зроблених упродовж року для «Української правди. Життя», і я за авторку щиро рада. По-перше, журналісти зазвичай позбавлені суто письменницького задоволення двічі отримувати гроші за одну й ту саму роботу, але то таке. По-друге, не знаю, як у Ірини з власними літературними амбіціями, та людина, котра пише про книжки і письменників, звісно, розуміє і відчуває цінність книжки як такої, як артефакту. І найголовніше: видання журналістських текстів у палітурці доводить їхню не-одноденність, вартісність поза швидкісним медійним простором, власне, окреслює той поріг, за яким щоденна робота стає чимось більшим – можливо, навіть творчістю.

До речі, один мій улюблений кіноактор якось сказав в інтерв’ю, що не може дивитися театральні вистави, оскільки бачить на сцені лише виснажливу працю колег. Із цією книжкою в мене сталося щось подібне: щоразу, читаючи в преамбулі до інтерв’ю «наша розмова тривала близько трьох годин» (або, скажімо, до другої ночі), я здригалася, уявляючи, як оту тригодинну розмову було потім розшифровувати з диктофона, а тоді ще доводити до читабельного стану. До речі, майже всі інтерв’ю Славінська бере наживо, і для неї це, очевидно, принципово (поодинокі випадки «віртуальних розмов» вона оговорює окремо – нібито вибачається, хоча здавалося б). А це, крім усього, ще й необхідність домовитися про зручний і довгий час для інтерв’ю, викраяти який людині зі щільним графіком іноді просто неможливо. Саме тому в мене не буде жодних претензії й щодо «героїчної» письменницької команди: мовляв, чому є Андрухович, але немає Забужко, засвітилися Олді, проте не потрапили Дяченки, підозріла відсутність Матіос і Шкляра, а старше покоління представлене одноосібно Іваном Драчем? Брати інтерв’ю – це робота, панове, і доволі важка.

Втім, Славінська її собі суттєво полегшила, обравши відомий, обкатаний глянсом формат – «абетку». Єдине, що раніше ніхто, здається, не здогадався застосувати його до письменників.

«По-перше, інтерв’ю за літерами алфавіту допомагає почути щось цікаве від тих, у кого вже питали, здається, про все, – зізнається авторка у передмові. – По-друге, несподіваного виміру може набути розмова з тими, в кого ніби й немає про що питати, – це стосується насамперед дуже молодих або дуже таємничих і непублічних осіб».

І тут, власне, починається найцікавіше. Адже загадковими і непублічними особами є, по суті, абсолютна більшість наших письменників. Звичайно, у нашому таємному ордені, у літературних «колах» або «сферах», ми всі чудово одне одного знаємо, симетрично відвідуємо презентації, впізнаємо в обличчя, зустрічаючись на книжкових виставках, де не ходять чужі, жваво й непримиренно спілкуємося в мережі тощо. Але спробуйте вийти за межі цього кола, відступити на крок убік і назвати прізвище чи не будь-кого з героїв цієї книжки, за винятком, може, двох чи трьох осіб. Сто відсотків, у відповідь ви почуєте здивоване «а хто це»?

Коли я працювала в Одній Солідній газеті, пробити інтерв’ю з письменником – не на літературній, а, так би мовити, «загальнолюдській» шпальті – щоразу коштувало великої крові. Навіть коли не лунало сакраментальне «а хто це?», керівництво висловлювало традиційний сумнів, чи вартий такої честі якийсь письменник. А від колег із телебачення доводилося чути, що пробити (те саме слово, помітили?) письменника до участі в рейтинговій телепрограмі – річ майже неможлива: на відміну від співаків, спортсменів або світських тусовщиків, літератори в Україні – не впізнавані, не медійні персони.

Йдеться не про бажання хвилинної слави. Йдеться про те, що література не може існувати в герметичному просторі, у затишній тусовці, де всі одне одного знають і навіть іноді почитують. Замкнене водоймище застоюється і перетворюється на болото, це закон природи, якому підлягає і література. І те, що зараз деякі наші письменники таки стають героями топових новин, бодай з абсолютно позалітературних приводів – тенденція, як на мене, дуже позитивна. Так чи інакше, письменник стає постатю в суспільстві. Людиною, до слів котрої варто прислухатися – хоч би про що вона говорила.

А з письменником цікаво поговорити про все.

Що, власне, і робить Славінська. Звичайно, не всі «абеткові» інтерв’ю однаково жваві та змістовні, так воно завжди. Але зі своїм завданням вийти «за межі літератури», а відтак і літтусовки, журналістка впоралася, це було помітно ще на «Укрправді», де її інтерв’ю коментували люди геть не з нашої пісочниці, себто потенційні «пересічні читачі». Ця книжка – по ідеї, наступний крок до легалізації літераторів як людей, чиї біографічні деталі, спогади, слабкості, уподобання й думки цікаві широкому загалу. Постатей, навколо яких із часом наросте шар справжнього міфу.

Наклад книжки І.Славінської – лише півтори тисячі примірників. Випущена вона «в авторській редакції» (тобто коректуру, мабуть, робили свого часу на «Укрправді» – але косяки на кшталт «андронного колайдера» таки трапляються). Заощадили навіть на сторінках: не знаю, як в усьому тиражі, а в моєму примірнику після 352-ї йде одразу 385-та (випали інтерв’ю з Прохаськом, Процюком і Роздобудько). На цьому тлі навіть незручно писати про те, що дуже не вистачає фотографій чи бодай графічних портретів фігурантів безпосередньо перед кожним інтерв’ю – то була б, напевне, вже геть недозволена розкіш.

Країна повинна знати своїх героїв в обличчя, і матиме такий шанс, зазирнувши за обкладинку, де 34 (бо ж Олдів двое, Громов і Ладиженський) малесенькі фотографії вишикувані на форзаці в три з половиною рядки без жодного підпису – навіть я впізнала не всіх. А на першій сторінці в концептуальну дірку від бублика (взагалі-то цікаво, що конкретно дизайнер мав на увазі) визирає, підморгуючи, Тарас наш Григорович Шевченко. Останній направду міфологізований та відомий герой укрліт.

Не вірите? Запитайтеся у будь-якої «пересічної людини».

P.S. І про особисте. Висловлюю окреме спасибі авторці за порушення теми літературної критики у розмові з Люко Дашвар. Бо я дізналася не тільки про дивом уникнену смертельну небезпеку, а ще й про те, що редакція «ЛітАкценту» винна мені не одну пляшечку (тут має бути лінк на мою статтю про Дашвар) полуничного йогурту, а цілий ящик! Мабуть, проценти наросли. А взагалі-то, саме так і виникають сучасні (не побоюся перших трьох літер цього слова) навкололітературні міфи.

До речі, від йогурту не відмовлюся.

[ Згорнути рецензію ]