Наталія Дев'ятко : Карта і компас : Скарби Примарних островів. Книга 1 : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ksenia (vaenn) (джерело: Читацький портал "goodreads")

Одної ночі піратський капітан отримав карту до скарбів, але запаролену. Проявиться зображення на ній тільки тоді, коли зібрати ідеальну команду. А це не просто - зловісна Імперія випиває з навколишніх земель соки магії, пірати та чаклуни (окрім тих, хто погоджується їй служити) поза законом і ризикують надто легко попрощатися зі своїми головами. Але Ярош Сокіл іде шукати тих, в чиїх очах плещеться море. Знаходить. Десь так під півтора десятка. Заїдається з Імперією, знаходить наступний десяток. Зустрічається з Летучим Голландцем. Забирає ще душ так шість. Пливе на Тортугу. Далі ви знаєте. Але передостанні ... [ Показати всю рецензію ] півдесятка знайдуть Яроша самі, і оце буде справжня несподіванка.

Уф. Дебютний Фентезійний Роман З Якого Має Вирости Трилогія - це насправді окремий і дуже багатий жанр. Зазвичай в таких творах багато ідей, багато подробиць сетингу, багато героїв і багато нестерпно красивих метафор. За те, власне, жанр і любимо - за всю цю натхненну надмірність. Щоправда, аж до такого я була не готова - тут всього втричі більше за середньо-жанровий стандарт. Особливо героїв - поки команда "Діаманти" стрімко збільшувалася, я відчувала, як у мене видовжуються пазурі, загострюються ікла, а мрії сповнюються картинами запеклих морських боїв, в яких загине хоча б половина значущих героїв з іменами - тієї двадцятки, що залишиться, було б цілком достатньо для оповіді. Запеклі бої в книжці справді є, але шось не дуже результативні.

Ну, здрастуй, українське піратське фентезі - було цікаво познайомитися. Ти таке яскраве, що аж очі сліпить, під час читання перших двох сотень сторінок нагадуєш артишок - страшенно хочеться пообдирати усе зайве, а цього лушпиння добряче - а на останній сотні крізь усе багатство починає сяяти серцевинка, і серцевинка приваблива. Тільки сяє не дуже довго. Трилогія, курча, раз-раз і кліфхенгер.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валентина Січкоріз (джерело: Час і Події)

Від редакції:
Пірати, птахи, море і кораблі – Наталія Дев’ятко намагається одночасно заповнити нішу як мариністики, так і дитячої літератури. Її жанри – психологічна проза, фантастика, фентезі, пригодницькі казки для дітей та юнацтва. Про користь від казок і піратів для країни – розмова з письменницею.

- Нещодавно у видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явилася перша частина Вашої трилогії «Скарби Примарних островів» – «Карта і компас». Як Ви самі окреслюєте жанр цього твору та чи має він вікові обмеження?

- Стосовно жанру «Скарбів...» нині йдуть суперечки, і це природно, оскільки ця ... [ Показати всю рецензію ] книга знаходиться на перетині кількох жанрів.
З одного боку, це пригодницька історія в стилі пригодницько-фантастичних романів ХІХ-ХХ століття (Рафаель Сабатіні, Жуль Верн, Рей Бредбері). Завдяки таким книгам молодь і досі вчиться сміливості, дружбі і вірності.
З іншого – це чарівна казка, в якій багато пригод, пов’язаних із чарівництвом або міфічними істотами. Як кажуть, у книзі є властиві для чарівної казки (за Проппом) ініціальні лінії, що сприяє розвитку особистості читача.
Водночас для сучасного розуміння казки «Скарби...» дорослі психологічно, в них немає звичної для казки моралі чи дидактики. Читач має сам робити висновки й оцінювати вчинки героїв, що наближає книгу до жанру фентезі.
Проте, «Скарби...» не можна остаточно назвати і фентезі, оскільки у тексті немає присутнього у цьому жанрі натуралізму або сексуальності, та й різноманітних ікластих і пазуристих монстрів там бракує – люди насправді часто бувають страшніші за чудовиськ.
Стосовно вікового обмеження, я б для визначення скористалася тут західним досвідом «Гаррі Поттера», коли читачі різного віку сприймають різні аспекти твору, діти читають в одній площині – дорослі в іншій. Маю такий досвід стосовно «Скарбів...», коли діти краще сприймають пригоди, підлітки спостерігають за діями героїв, а дорослі більшу увагу приділяють філософській та ідейній складовій.
Проте, маленьким читачам до десяти років я б давала «Скарби...» з обережністю, бо у цьому віці дитині важко адекватно розуміти іноді неоднозначні вчинки дорослих персонажів. «Скарби...» – книга насамперед для середнього і старшого шкільного віку, а також для дорослих, які люблять пригоди і романтику.

- Герої книги – незвичайні. Звідки черпали такі цікаві образи? Чи не мають вони прототипів у реальному світі? Зокрема, головний герой книги піратський капітан Ярош Сокіл?

- Складно сказати, звідки все це береться. З думок, уявлень про світ, сновидінь... Я просто бачу історії і записую їх. Так само бачу й героїв. Герої мої різні, не завжди це люди, серед них часто зустрічаються і чарівники, і казкові істоти. Не всі вони добрі і шляхетні.
З іншого боку, письменник не здатен побачити й описати те, чого немає в його серці і в думках, пов’язаних із дійсністю. Так чи інакше, звісно, у кожному з цих персонажів втілюється частика моєї душі і моїх роздумів про життя, і, шукаючи відповіді на якісь запитання чи вирішуючи якісь проблеми у реальному житті, я втілюю все це у творчості, або й самі відповіді знаходжу завдяки творчості. Для мене все це невід’ємно.
Саме прототипів (у загальному розумінні) у героїв «Скарбів...» немає. Щоправда, дехто побачив у Яроші Соколі капітана, яким так і не став Джек Горобець. І частково це так, бо одним із поштовхів до написання цієї книги була одна зі сцен першого фільму «Пірати Карибського моря», яка не увійшла до кінострічки, але потрапила на колекційний диск.
Проте, сокіл – автентичний прадавній український птах, дуже шанованій у нашій міфології. Імовірно, саме цим я керувалася, коли вперше написала прізвисько свого капітана (у книзі взагалі з цим прізвиськом цікава історія – Яроша вперше назвали соколом задовго до того, як він потрапив на піратський корабель). Але не можу стверджувати, що «Пірати Карибського моря» зовсім на мене не вплинули, я ж не живу у вежі зі слонової кістки.

- Чому Вас, українку за походженням, так зацікавив образ піратів та чим, на вашу думку, він має зацікавити читачів «Скарбів Примарних островів»?

- Ніколи не була фанаткою піратської тематики. У дитинстві в нашому дворі грали у козаків-розбійників і мушкетерів, а про пригоди капітана Блада я прочитала вже після закінчення роботи над «Скарбами...».
Я дуже люблю море і вітер, вони для мене – живі істоти. Сучасні металеві кораблі не залежать від вітру, і тому, звісно, навряд їхні капітани мають потребу розмовляти зі стихіями, як про це оповідають у казках і легендах. Та який же може бути корабель без сміливого і відчайдушного капітана?.. А якщо капітану доводиться боротися проти існуючої державної системи, як це часто бувало і за часів реальної світової історії, то він автоматично стає піратом.
Так я і прийшла до теми піратства, щоправда, вона все одно для мене похідна від роздумів про імперську ієрархію і свободу розвитку вільної особистості. Саме цим, а не модною нині «піратською темою» можуть зацікавити «Скарби...» українського читача.
До речі, пірати не такі вже й чужі для українців. Наприклад, у піратських і козацьких спільнотах можна знайти набагато більше спільного, ніж це може видатися на перший погляд. Є навіть історичні роботи, де про це можна почитати, як то наукова праця Леоніда Косенко «Козаки. Лицарський орден України» чи впорядкована Павлом Стороженком книга «Розбійники з лебединого шляху».
І мова навіть не про товариські традиції, бо і козацтво, і піратство, як інститут, лежать в основі демократичних уявлень про світ на противагу імперській ієрархії, тільки у кожного народу і в кожний історичний період це протистояння національно-демократичного й імперсько-ієрархічного знаходило свої неповторні втілення.

- Чи не проводите паралель між зловісною Імперією та реаліями сьогодення? Чи не є цей літературний образ своєрідною засторогою нашим сучасникам?

- Я живу в Україні і знаю про її історію більше за шкільний чи університетський курс, тому, звісно, не проводити паралелі не можу, бо беру активну участь у сучасному громадському житті нашої країни. Але це підсвідомі паралелі: на моє переконання, література не має служити політиці чи ідеології, якщо це стається, література перестає розвиватися і самознищується.
В устрої Імперії, яку створила Химера, знаходять елементи імперського Китаю доби Юань, Британії – володарки морів, Радянського Союзу і сучасних США. Але водночас Імперію зі світу «Скарбів...» супротивники називають безіменною. Звісно, що це не самоназва, але навіть для служок Імперії не має значення, як називається їхня держава, бо це насамперед Система.
Імперській системі байдуже до національностей та історії, оскільки абсолютно все використовується нею для зміцнення системи або фальсифікується чи забувається. Саме тому імперська система мислення і державного устрою постійно відроджується в різних країнах світу.

- «… шукай того, у кого в очах є море». Ця порада стосується лише головного героя твору чи, можливо, й читачів?

- У контексті вашого запитання мені згадалися події 2004-го року. Тоді у людей, які стояли на Майдані, були ясні, сяючі очі. Серед тисяч людей, звісно, можна було бачити й провокаторів. У перші дні вони, окрім помаранчевих стрічок, прив’язували до свого одягу ще й стрічки іншого кольору, щоб відрізняти один одного. Коли польові командири про це здогадалися і дали команду без зайвого галасу спроваджувати провокаторів з площі, щоб не сталося чогось лихого, різнокольорові стрічки познімали.
Про все це було сказано зі сцени людям. «І як же ми тепер будемо відрізняти провокаторів?» – запитали у польових командирів. «По очах. Ви будете впізнавати їх по очах», – відповіли зі сцени, і цю відповідь підтримали тисячі голосів, бо там, на Майдані, всі підсвідомо розуміли, про що йде мова. А тоді камера стала показувати людей, і на моніторах було ясно видно, хто прийшов на Майдан не зі своєї волі і з недобрими намірами – не було в очах тих людей світла.
Різні образи, але суть одна, хоча в реальному світі побачити це складніше, ніж піратським капітанам у романі. Лише за часів історичних перетворень чітко видно це, можна сказати, архетипічне «світло», архетипічну енергетику, описану ще у чарівних казках усіх народів.
Звісно, подивившись в очі людині, про неї можна сказати багато, і це стосується насамперед читачів, яким варто вчитися дивитися в очі своїм співвітчизникам і не ховати від інших свого власного погляду.

- Розкажіть по секрету, що очікує читачів на сторінка наступних двох частин твору?

- Не люблю відкривати секрети, тому відповім коротко і, певно, лише про другу частину.
У другій книзі, яка більша за першу, багато сторінок присвячено минулому. Читачам відкриються події з тих часів, коли Ярош Сокіл й інші піратські капітани боролися з Імперією, а піратське братство володіло морями, читачі також побачать, за яких обставин Ярошу вдалося поранити Химеру, і як Сокіл став капітаном.
Частина історій сягає ще далі: читачі дізнаються про таємниці підземель Аталя і побувають на руїнах уславленого Саркону, міста посеред пустелі, помандрують на північ у крижані моря і землі, де завдяки казкарям і співцям оживають легенди, а також деякий час проведуть у стінах Імперської Зіркової школи разом з її учнями.
Команді корабля з чорними вітрилами недовго судилося бути разом, шляхи розходяться, у кожного з героїв – своя дорога і своя доля. Так, наприклад, Герда прийме з рук Химери найвищий знак влади в Імперії і стане новим міністром. Цій рудій красуні напрочуд личить імперська рубінова зірка...

- Навмисне змушуєте читача мислити творчо, абстрактно чи така Ваша непохитна творча манера?

- Ніколи не думала, що змушую читача мислити творчо, мені просто нецікаво писати без образів і метафор. А як ще передавати емоції і чари? Як описувати живий світ без метафор? І чому не використовувати синоніми, коли в українській мові їх так багато і вони мають безліч відтінків?
Звісно, щоб усе це сприймати, читач має бути співавтором тексту, але це цілком нормально для кожного складного твору. Нині сучасні автори, особливо ті, що працюють у форматі, намагаються спростити свій інструментарій і мову, щоб особливо не втомлюватись і «дозувати фантазію», наче інакше фантазії не вистачить на інші твори, якщо не будеш себе стримувати. Мені іноді цілком серйозно дорікали, що я не вмію «дозувати фантазію». Але я і не хочу цьому вчитися! Хіба можна вичерпати море?

- Чи може сьогодні книга для дітей, підлітків конкурувати із телебаченням, комп’ютерними іграми, Інтернетом?

- Звісно, може. Це різні ніші. Тому ж «Володареві Перстенів» чи «Гаррі Поттеру» ніякий Інтернет не конкурент.
Лише книга дає можливість людині фантазувати самій, а не сприймати вже готові шаблони чи образи, які подає кіно, телебачення, комп’ютерні ігри. Все це не дає розвитку, якими не були б спецефекти чи графіка, а книга через слово веде у свій світ.
Фантазування вимагає певних психологічних зусиль.
Завдяки стереотипізації свідомості читачів, якими маніпулюють, запевняючи, що література насамперед має розважати, а не розвивати, вчити чи ставити запитання і пропонувати свої відповіді, – спрощується і література. Але тільки література у юному віці є дієвим інструментом для розвитку особистості і подолання стереотипізації, а по суті протистоїть імперіалізації свідомості юних читачів.
З іншого боку, всі книги, які можуть конкурувати з більш легкими для психіки розвагами, – багатогранні і складні, неоднозначні, вимагають уваги читача і співтворчості, особистої думки, яку читач може відстоювати в тому ж Інтернеті, а дехто потім грає у комп’ютерні ігри за мотивами книг чи дивиться екранізації (і нині екранізації часто можуть навіть перевершити книги, що, на мою думку, сталося і з останньою частиною циклу про «Гаррі Поттера», і з «Хроніками Нарнії»).
Може видатися, що нині читають менше. Але поглянемо, наприклад, як часто в маршрутках чи метро молодь читає з iPodів чи мобільних телефонів, багато хто слухає аудіо-книги. Змінюється ритм життя – має змінюватись і книга.

- Ви – переможець низки різноманітних літературних конкурсів. Що ж є секретом Вашого успіху?

- А скільки було інших конкурсів, де ті самі твори, які потім здобували перемоги, взагалі не помітили... Я гадаю, що більшість конкурсів в Україні, особливо великих, – це лотерея. Надто багато залежить від того, до кого саме у відбіркових турах потрапить текст, і те, що «модно» у тому чи іншому сезоні... Часто ті люди, які оцінюють відбіркові тури, мають дуже вузькі критерії і чужі тексти судять у контексті власних книг, тем й вироблених прийомів та шаблонів.
Та чим більше ти працюєш над своїми творами і над собою, тим більша вірогідність у цю лотерею вигравати, якщо не завдяки ідеям, то завдяки мові, якщо не завдяки мові, то завдяки тематиці тощо. Вища якість тексту по всіх показниках – більше шансів для будь-якого твору.

- Любов до казок, фантастики – чи не є виявом Вашого небажання розлучатися з дитинством самій?

- Якось не замислювалась над цим. Я багато читала в дитинстві, та, можливо, мені вдалося прочитати не все, що хотілося. Певно, я тепер пишу те, що мені не вдалося прочитати.
Хоча я люблю й інші жанри, наприклад, історичні романи чи детективи, психологічну прозу, щоправда, здебільшого класику, а не сучасних авторів, у чиїх творах забагато пошлості чи нездорового абсурду. З підліткового віку бережу любов до драм Шекспіра і романів Гюго... Органічно не сприймаю постмодерн і шаблон у всіх його проявах – для мене це чужий і мертвий простір.
Щодо любові до фантастики... Я не вважаю фантастичні жанри якимись другорядними, хоча така думка постійно виголошується «елітарними» письменниками.
Хто зробив для розвитку суспільства більше – Толкієн чи Хемінгуей? Часто їхні аудиторії навіть перетинаються.
Від жанру насправді нічого не залежить. Має значення, чи є автору, що сказати читачеві, чи думає він про щось, окрім іміджу, тусовочної кон’юнктури чи можливого збагачення. А фантастичні жанри дають можливість висловити замислене більш випукло і не входити у протиріччя з історичною реальністю, коли читач замість того, щоб сприймати ідеї, закладені у твір, шукає історичні невідповідності.

- На Вашу думку, які є перспективи в розвитку української фантастики? Які перешкоди вбачаєте?

- Перешкоди безпосередньо пов’язані із перспективами. Коли в Україні почала формуватися національна фантастика (у широкому розумінні цього слова), то одразу почав створюватись стереотип, що ця література має бути суто на національну тематику чи з використанням національних елементів, щоб так конкурувати зі світовою та російською фантастикою, відрізнятися від неї по певному шаблону.
За кілька років інтенсивного «розвитку» такого напрямку український книжковий ринок, на мою думку, отримав покруча, образно кажучи, – «козака верхи на ракеті». Формальне перемогло істинно національне, зовнішнє повністю здолало внутрішнє, і читачі цей стереотип сприйняли.
Після виходу «Скарбів...» мені неодноразово закидали «не патріотичність», бо я написала не про заховані козаками клади, страждання українського народу, звитяги ОУН УПА чи Київську Русь, а про те, що у цей стереотип не вкладається, хоча по духу «Скарби...» – суто українська книга, і ті, хто її читають вдумливо, цілком це усвідомлюють.
Сьогодні ситуація в Україні така, що писати фантастику «можна» лише на формально національну (або – ще гірше – політичну, здебільшого «московську») тематику. Це іншими мовами, наприклад, англійською чи російською, можна писати про все, а українська фантастика до того поки «не доросла». Вірю, що це станеться найближчими роками.

- Чи можна сьогодні говорити про українське фентезі вже як про сформований літературний жанр?

- На мою думку, цей жанр перебуває на початку свого творення. Фентезі замикається у собі, як і майже вся сучасна українська література.
Зайдіть у книгарню, і майже всюди ви побачите, що книжковий магазин структурований по жанрах «Класика», «Фантастика, фентезі», «Детективи» тощо. Окремо стоїть «Українська література», куди потрапляє ледь не все, що сьогодні пишуть в Україні. З цього маргінального стенду поки вдалося вибратися тільки «шкільній програмі» і книгам для дошкільного і молодшого шкільного віку: вони стоять на своєму місці поряд із іншомовними книгами для тої ж аудиторії.
Ця структурна стратифікована побудова стендів у книгарнях – не примха, а відображення читацьких зацікавлень, і поки не зміниться ставлення до того ж фентезі та й інших «масових» жанрів у самих авторів і видавців, доти читачем буде затребувана література українською тільки з «національним колоритом».
Українська література вже проходила це за часів Гоголя, і з історії літератури ми всі гарно пам’ятаємо, що тоді українській мові нав’язувалось ліричність і гумористичність, а в серйозних темах українській літературі відмовляли. Тепер до цього переліку додалася трагедійність, яка подолала ліричність, але це стосується реалістичної літератури, а не фентезі.

- Як професіонал у царині фантастичних сюжетів та образів, чи вірите Ви самі у дива?

- Як можна писати книги і не вірити у дива? Хіба це не диво, коли словами твориться цілий світ, коли ще вчора це були розрізнені слова, не зв’язані у ціле емоціями і натхненням?
А якщо серйозно: наш світ – найбільше диво, він повний чарівництва і говорить до людини сотнями голосів, тільки треба навчитися бачити ці дива навколо себе і чути, про що розповідає тобі світ.
У «Скарбах Примарних островів» найвеличнішими ставали саме ті співці і казкарі, які не боялися слухати історії і пісні Моря, а тоді переповідати їх людям. А наш світ ще багатший: він сам є втіленням життя, про яке можна писати безкінечно.

Довідка
Наталія Дев’ятко народилася 11 січня 1983 р. у м. Дніпропетровську.
Освіта – Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара (факультет Систем і засобів масової комунікації).
Лауреат і переможець обласних премій і конкурсів «Обдаровані діти – надія України» (2000), «Собори наших душ» (2000), «Молода муза» (2007) тощо.
Переможець Міжнародного конкурсу молодих авторів родини Івана та Марусі Гнип (2010), дипломант Міжнародного дитячого фестивалю «Чарівна книжка» (1998, 1999), Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов» (2001), Всеукраїнського літературного конкурсу «Рукомесло» (2002), нагороджена грамотою Всеукраїнського фестивалю дітей та юнацтва «Шевченко в моєму серці» (2004).
Фіналіст Всеукраїнських конкурсів короткого оповідання «Сила малого» (2008), конкурсу короткого роману «Євроформат» (2008), поетичного конкурсу Літературного об’єднання «Кобзар» «Подорож Чумацьким шляхом» (2009), Четвертого всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси «Відродимо забутий жанр» (2010) та ін.
Редактор відділів «Критика», «Проза», «Конкурс» першого україномовного журналу фантастики «Український Фантастичний Оглядач (УФО)» у 2007-2009 рр. Засновник та організатор щорічного міжнародного літературного конкурсу «Современная нереалистическая проза» (2006-2009 рр.). Член журі щорічного обласного літературного конкурсу «Молода муза», упорядник альманаху творів переможців і дипломантів конкурсу (з 2008-го року), а також член журі інших обласних конкурсів.
Керівник обласного літературного об’єднання ім. Павла Кононенка.
Автор книг «Между светом и тенью» (2003, Дніпропетровськ), «Три кроки до світанку» (2005, Дніпропетровськ), «Казки Країни сновидінь» (2007, Дніпропетровськ), пригодницької трилогії «Скарби Примарних островів» (2011, Тернопіль – перша книга «Карта і компас»).
Член Національної Спілки журналістів України (з 2000-го року) і Національної Спілки письменників України (з 2006-го року).
Пише українською і російською мовами.
Жанри – психологічна проза, фантастика, фентезі, пригодницькі казки для дітей та юнацтва.

«Скарби Примарних островів»
Під чорними вітрилами піратського корабля зібралася строката команда. Шукач пригод та незрівняний знавець морського чаклунства капітан Ярош Сокіл, звичайна родина разом із донькою Роксаною та їхній розумний кіт Сиріус, могутні давні істоти (Смерть, Харон, Матір) та шкільний вчитель Костянтин, симпатичні казкові персонажі Фея та Янголятко й колишній пірат, граф Ричард Елігерський – усіх їх покликала жага пригод та нестримне бажання знайти незлічені скарби. У капітана Яроша є зачарована карта, що вкаже шлях до Примарних островів, туди, де й знаходяться ці скарби. Але… Корабель та його команду переслідують жорстокі й підступні вороги на чолі з Химерою, вірним радником Імператора. Сам повелитель постійно мешкає у місті з очима звіра, але його вірний міністр Феофан та білокрила Химера завжди напоготові – чи то особисто взяти участь у страті ворогів безіменної Імперії, чи то в бою звеличити могутність своєї держави…

Прочитати кілька сцен з трилогії «Скарби Примарних островів» можна тут: http://samlib.ru/h/hishnaja_p/skarby.shtml

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тимофей Федорец (джерело: http://netnews.ua)

На сегодняшний день одним из самых популярных литературных жанров во всем мире является фантастика (с ее разновидностями). Украина в этом случае не исключение. Отметим, что наибольшим спросом (наряду с детективами) в нашем государстве пользуется русскоязычная фантастика либо украинские переводы известных произведений (к примеру, книги о Гарри Поттере). Чтобы писать качественную фантастику на украинском языке и добиваться того, чтобы книги доходили к читателю (а не оседали только дома у близких и друзей автора), нужно быть очень целеустремленным и по-своему сильным человеком. Именно такой девушкой ... [ Показати всю рецензію ] является молодая, но уже достаточно известная днепропетровская писательница Наталия Девятко.

Напомним, в этом году вышел ее первый роман из трилогии «Сокровища Призрачных островов» («Карта и компас»), который вызвал бурное обсуждение как на Интернет-порталах (среди читателей), так и в кругу современных украинских писателей и критиков. После выхода, на протяжении текущего года, книга была презентована на основных литературных форумах Украины (в Киеве и во Львове). Автора и книгу заметили читатели и критики. О том, как проходили презентации, как восприняли роман читатели и критики, и о творческих планах на будущее с Наталией Девятко удалось пообщаться специальному корреспонденту netnews.ua.

– С момента выхода Вашего романа прошло около полугода, состоялись презентации в Киеве, Днепропетровске, Львове, Тернополе. Как восприняли «Сокровища Призрачных островов» критики и читатели? Книга получила признание на Всеукраинском уровне?

– Книгу восприняли позитивно, но с удивлением. В украинском обществе до сих пор сохранилось недоверие к современной украинской литературе.
Для критиков в поле современной литературы уже сформировалась определенная тусовка, имеющая свои традиции, это так называемый «сучлит». Все, что не отвечает эстетической традиции «сучлита», зачастую либо отвергается, либо остается незамеченным.
Был в моей жизни случай, когда достаточно молодой, но уже известный писатель Олег Шинкаренко раскритиковал не только мои произведения, но и сам подход к творчеству. Сейчас я читаю в Интернете, что он стал победителем акции украинских писателей-сюрреалистов «Змагання глюків». О какой литературе, смысле, сюжете и ценности произведения можно говорить с таким человеком? А он посоветовал мне вообще не писать...
Читатели тоже относятся к современной сказочной и приключенческой литературе с недоверием. С одной стороны, считается, что авторы, живущие на востоке, не могут хорошо писать на украинском языке. С другой – что «украинское» должно обязательно быть представлено формальной национальной традицией, а в произведении присутствовать казаки, мавки, шаровары и другая традиционная атрибутика, не наполненная смыслом.
Поэтому и читателям, и критикам приходится доказывать, что такая книга имеет право на жизнь и свою оригинальность. Но это проблема всей современной украинской литературы.

– Приходили ли Вам отзывы читателей, и какие? Можете рассказать самую интересную историю?

– Отзывы были разные. От восхищения до полного невосприятия образов пиратских капитанов, поскольку шаблон отчаянных рубак и выпивох сейчас явно пересиливает не только литературную (такие образы, как капитан Блад или Черный Корсар), но и историческую традицию, ведь пираты были разными, среди них встречалось очень много образованных людей, часто аристократов, во все времена стоящих в оппозиции к режиму.
Я думаю, что самая интересная история еще впереди, когда будет опубликована вся трилогия. Сейчас меня наиболее зацепил рассказ о том, как один из моих читателей получил выговор на работе за то, что думал о книге, которую оставил дома, а не о работе. А еще мне вспоминается, как некоторые читатели находили в реальной жизни параллели с книгой.

– Собираетесь ли Вы делать перевод Вашей книги? Когда? На какие языки?

– Каждому автору хочется, чтобы его книга звучала на разных языках. Мне бы хотелось, чтобы мои герои заговорили на каком-нибудь из европейских языков, почему-то мне слышится немецкий, а еще на японском и китайском. Имперские традиции этих стран очень сильны, книга может быть там понятна, «безымянную Империю» из сказочного мира даже сравнивали с Китаем времен Юань. Кроме того, по своей структуре и принципам описания действия и персонажей книга напоминает аниме, весьма мною любимое. Я даже иногда перевожу понравившиеся аниме-сериалы на украинский язык.

– Театрализованные презентации в Киеве и в большей степени во Львове теперь это Ваша коронная «фишка». Это Ваша идея или заимствование у кого-то из современных авторов? Насколько это сейчас популярно в Украине, как реагируют зрители? Привлекают ли их подобные презентации к покупкам книг?

– Насколько я знаю, мы были первыми, кто настолько полно воплотил театрализацию на книжных ярмарках. Раньше писатели максимум готовили различные блюда. Поскольку готовить – явно не мое, то пришлось придумать что-то новенькое. А если серьезно, то подобный приход героев книги в реальный мир целиком и полностью отвечает идее книги, ведь в волшебном мире Призрачных островов время стало водоворотом, и там сабли и пистолеты соседствуют с небоскребами, автомобилями и метро. Но, чтобы это понять, нужно, конечно, читать книгу.
Зрители реагируют замечательно! Как и участники действа, ведь переодеваться в костюмы и становится жителями совсем другого мира весело, кроме того, это интересный эмоциональный опыт.
Но видели бы вы, как воспринимают такой карнавал другие писатели! Ведь они серьезные и очень заботятся, что о них подумают, поэтому ну никак не представляют себя в окружении своих героев и немногие из них, таких известных и важных, решится сам примерить одежду мира, о котором пишет.

– Расскажите, пожалуйста, о пребывании новости про выход вашей книги (презентация в Киеве) в топ новостях на одном из информационных сайтов в течение месяца (или даже больше). С чем это было связано?

– Вы вспоминаете о событиях, связанных с информационным порталом gorod.dp.ua, где невинная информация о первой части «Сокровищ Призрачных островов» сначала вызвала бурное обсуждение, ведь журналистка противопоставила Яроша Сокола, пиратского капитана из моей книги, и Джека Воробья и высказала пожелание, что «Сокровища...» должны быть экранизированы, поскольку они очень яркие в монтаже и видеоряде. А потом на новость слетелись тролли, которые и держали новость в топе так долго. По прошествии месяца, администрация таки откликнулась на наши просьбы, лента была закрыта, а комментарии стали недоступны даже для чтения.

– Когда запланирован выход второй части «Сокровищ Призрачных островов»? О чем он будет?

– Вторая часть «Сокровищ...» будет называться «Кохана Пустельного Вітру» и должна появится весной 2012 года. Я бы не хотела раскрывать сюжет, скажу только, что всех героев этой истории ждет много испытаний, и далеко не каждому удастся выстоять. Также во второй части уделено большое внимание прошлому героев, некоторые из них в контексте этих воспоминаний предстают в совсем другом свете. Читатель увидит времена расцвета Пиратского братства и узнает многое о жизни не только пиратских капитанов, но и их врага – Химеры, советника Императора.
Вскоре на сайте издательства «Навчальна книга – Богдан» можно будет прочитать первую главу второй части. Многих читателей развитие событий весьма удивит.

– Как один из немногих днепропетровских современных писателей, ориентирующихся в современном украинском литературном процессе и рынке, что Вы можете рассказать про сегодняшнюю ситуацию, что пользуется спросом, трудно ли пробиться молодежи и как это сделать?

– Этот вопрос достоин отдельного разговора. Мир меняется, и Украина, как часть мира, подвержена этим изменениям в полной мере. Литература стратифицируется, вырабатывается система шаблонов («украинское фентези» про казаков и «сучлит» – тому пример). С другой стороны, в литературу приходит кино, которое заставляет и писателей, и читателей посмотреть на книги с совершенно другого ракурса. Именно поэтому в наше время экранизации часто могут быть глубже самих книг, например, все три части «Хроник Нарнии», «Чернильное сердце» и тот же седьмой «Гарри Поттер» гораздо сильнее книг, по которым писались сценарии.
Монтажность, четкие кадропланы, яркие диалоги, глубокая психология героев, выраженная минимумом слов, но максимумом выразительных средств, детективность, философичность и одновременно динамика и атмосфера – без этого сложно представить качественную современную книгу. Украина пока эти тенденции не восприняла в полной мере, но молодые писатели, которые выросли на основе не только классики, но и на золотом фонде всемирной современной литературы, уже сейчас становятся выразителями этих тенденций.
Информация стала восприниматься быстрее, жизнь многогранна – наша литература постепенно начинает отвечать этому требованию. Конечно, новой литературе изрядно придется побороться с шаблоном. Четко эти тенденции видны в манге и аниме: есть шаблон, а есть шедевры и оригинальные произведения, коих достаточно много, и люди выбирают, что им ближе. Так постепенно структурируется и литература.
Что же касается молодых писателей, то могу сказать только: «Стучите, и вам откроют». Не всегда это просто, и не всегда происходит сразу. Но вместе молодежи намного легче приходить на книжный рынок, хотя творческий путь каждого индивидуален. Сейчас в Днепропетровске проходит финал литературного конкурса «Литературная надежда Днепра», думаю, большинство финалистов – люди, которые вскоре прославят наш край. Так постепенно и меняется ситуация в литературе не только для молодых писателей, но и для всех нас, в том числе и читателей, у которых будет больший выбор.

– Знаю, что Вы руководите литературной студией им. П.Кононенко. Расскажите подробнее, пожалуйста, когда она образовалась? Каким образом начинающий писатель может к вам попасть? Существует ли какой-то критерий отбора?

– Уже прошел год, как я стала руководителем областного литературного объединения для молодежи им. П.Кононенка, которое собирается в стенах Днепропетровской областной библиотеки для молодежи им. Светлова. Объединение всегда привечало молодых авторов и возникло еще в прошлом веке, но последние годы не работало. По инициативе Национального Союза писателей Украины оно было возрождено осенью 2010-го года. Став его руководителем, я, конечно, привнесла новое веяние в деятельность объединения, ведь я прозаик, ориентированный на крупную форму, т.е. на повести и романы, – именно об этом мне наиболее интересно говорить, именно в этой сфере я могу делиться опытом. Поэтому даже поэты, которые к нам и приходят, понимают, что все же разговор так или иначе будет идти о прозе, хотя некоторых наших поэтов именно это и привлекает, поскольку позволяет лучше раскрыть себя.
К нам попасть просто: в первую и третью субботу каждого месяца с 11.00 нас можно найти в библиотеке, если, конечно, мы не едем в другие города с выездными заседаниями, что бывает достаточно часто. Но не за горами зима, поэтому некоторое время мы не будем покидать Днепропетровск.
Гораздо сложнее с нами остаться, ведь для этого нужны смелость, трудолюбие и отсутствие звездной болезни. Мы очень много читаем, и не только произведения своих коллег, а потом обсуждаем прочитанное. Почти каждый раз у нас либо дискуссия на актуальные творческие темы, либо творческое задание, когда, например, за полчаса нужно написать оригинальное законченное произведение. По сути, только те, кто действительно хочет связать свою жизнь с писательством, а это колоссальный труд, остаются с нами.
Кстати, мы всегда будем рады новым людям, поскольку считаем, что будущее современной украинской литературы не за отдельными писателями, а за поколениями, в которых объединяются разные оригинальные авторы, а для такого объединения нужно знать, что делают другие рядом с тобой.

– Вы пишете что-то кроме трилогии параллельно?

– Трилогия «Сокровища Призрачных островов» уже дописана. Я стараюсь не показывать недописанные произведения. Сейчас работаю над совсем другой книгой в жанре научной фантастики. Посмотрим, что из этого выйдет, ведь я сама никогда не знаю, чем закончится та или иная история.

– Насколько нам известно, Вы начинали свое творчество с поэзии. Продолжаете ли писать поэтические произведения (стихи, поэмы и пр.)?

– Да, начинала я с поэзии, хотя параллельно всегда писала прозу. Просто стихи гораздо проще опубликовать. Постепенно полностью перешла на прозу. Я люблю рассказывать истории и путешествовать по книжным мирам. Лично мне мало записывать эмоции, воплощающиеся в стихах, мне тесно в их форме. Но, конечно, поэзия на меня повлияла, как и музыка (поскольку в свое время я окончила музыкальную школу), добавив моему родному украинскому языку образности и мелодичности.

– Вы активная творческая личность: пишете книги, организовываете литературные конкурсы, возглавляете студию. Можно ли ожидать в ближайшем будущем какой-либо Всеукраинский литературный проект в Днепропетровске (к примеру, фестиваль или что-то другое)?

– Я бы сказала, что это уже случилось. Пока мы договаривались об этой беседе, в Днепропетровске начался литературный конкурс «Литературная надежда Днепра», где я не только вхожу в состав жюри, но и являюсь одним из организаторов. Уровень конкурса настолько высок, что на него подавали работы из других областей Украины и даже из других стран, но по правилам конкурса мы не могли их взять.
Сейчас легко объявить что-либо всеукраинское: было бы желание и немого финансовых возможностей. Цель «Литературной надежды Днепра» иная – вывести за пределы области наших молодых писателей на всеукраинский уровень. Верю, что нам это удастся, ведь про наше празднование Дня украинского языка и письменности, которое проходило под открытым небом в парке им. Т.Г.Шевченко, сообщала даже радиостанция «Радио Свобода».
Вот такая у меня сейчас жизнь: книги, мероприятия, связанные с молодежью, моими сверстниками и коллегами по писательству, и просто... жизнь.

Справка: Наталия Владимировна Девятко – днепропетровская писательница, поэтесса, переводчик, журналист, лауреат и победитель Всеукраинских и Международных литературных конкурсов и фестивалей. Член Национального Союза журналистов Украины (с 2000-го года) и Национального Союза писателей Украины (с 2006-го года). Член жюри и координатор ежегодных областных литературных конкурсов «Молодая муза» (2008-2011 гг.), «Литературная надежда Днепра» (2011 г.) и др. Редактор отделов «Критика», «Проза», «Конкурс» первого украиноязычного журнала фантастики «Украинский Фантастический Обозреватель (УФО)» в 2007-2009 гг. Руководитель областного литературного объединения им. Павла Кононенко. Автор книг «Между светом и тенью» (2003, Днепропетровск), «Три кроки до Світанку» (2005, Днепропетровск), «Казки Країни Сновидінь» (2007, Днепропетровск), приключенческой трилогии «Скарби Примарних островів» (2011, Тернополь - первая книга «Карта і компас»).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Еліна Заржицька (джерело: Експедиція ХХІ)

У видавництві «Навчальна книга – Богдан» вийшла книга молодої дніпропетровської письменниці Наталії Дев’ятко «Карта і компас». Книга написана українською мовою у жанрі казкового фентезі – що є рідкістю на теренах вітчизняного книговидання, оскільки видавці вважають за краще розповсюджувати твори зарубіжних, «розкручених» авторів.

Роман Наталії є «першою ластівкою» як для читачів, які захоплюються пригодами чаклунів та піратів, так і для знавців тонкої філософської прози.

Зустріч із письменницею дає можливість познайомитися з творчістю молодого автора і дізнатися про тенденції розвитку пригодницької ... [ Показати всю рецензію ] літератури.

– Наталіє, вітаємо Вас із виходом першої частини «Скарбів Примарних островів».

Видавництво «Навчальна книга – Богдан» зарекомендувало себе в Україні не тільки якістю друку, але й високими вимогами до якості літературного тексту. Тобто, те, що роман авторки з російськомовного (як традиційно вважається) регіону було видано на Тернопільщині, підтверджує Ваш професійний рівень. Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про себе. Ця книга у Вас перша?

– Насправді «Скарби…» не єдиний мій роман, хоча так склалося, що першим видавець помітив саме його. Я почала писати ще у 14 років, а оповідати казкові історії ще раніше. Це було весело – розповідати друзям про світи, які тобі наснилися, або вести своїх знайомих через казкові сюжети, по реакції слухача дізнаючись, чи не схибив у змалюванні психологічних образів. Так я розважалася до закінчення школи, а тоді зрозуміла, що хочу ділитися тими історіями не лише з друзями. Звісно, для того треба було багато чому навчитися.

– Як виникла ідея написати роман саме такого жанру? Вас не лякала, наприклад, необхідність конкурувати з численними російськомовними виданнями відповідної тематики?

– Певно, справа не в жанрі. Коли я пишу, то не думаю про щось зовнішнє, як то жанр, відповідність аудиторії чи наявність книжкових серій, бо у кожної книги свій читач. Для мене письменництво – це подорож по ще незвіданому світу, можливість записати те, що там побачиш і відчуєш.

А сам роман народився з моєї любові до моря, в чий простір, обмежений тільки виднокраєм, я закохана з дитинства. Мені щастило і в реальності бачити справжній шторм і повний штиль, коли вода взагалі не ворушиться, – жахливе море, у якого відібрали голос… Море різне, і вірю, що воно насправді живе, і, можливо, саме воно підказує людям, як розповідати казки і легенди, бо врешті-решт життя вийшло з моря.

– Ваша книга – суміш легкого пригодницького роману, політичної сатири, лірико-психологічної і філософсько-символічної прози. Скажіть, чи не змішуєте Ви плоди своєї уяви з реальними об’єктами?

– Все, що ми переживаємо в житті, так чи інакше впливає на нас. Звісно, мій власний досвід теж ліг на сторінки цієї книги. А з іншого боку, автор може багато чому навчитися у своїх героїв, бо на їхню долю зазвичай випадає безліч випробувань, й іноді доводиться зупинятися і багато читати або навіть чомусь вчитися, щоб краще розуміти дії персонажів.

Але у мене ніколи не виникало бажання вписати у текст людей, щоб їх впізнавали, як це нині модно у письменницькому середовищі, чи політичні події. Наприклад, безіменна Імперія з мого світу – це і Китай, і Велика Британія, і Радянський Союз, і США, вони вгадуються по натяках і образах. Та насправді Імперія, описана в романі, більша – це втілення сильної ієрархічної системи, яка нищить особистість і свободу думки. Небезпека виникнення такої системи актуальна для кожної країни нашого світу, і про це роман також.


– Деякі письменники скаржаться, що персонаж, про якого письменник думає тривалий час, починає його переслідувати наче галюцинація. У Вас таке буває?


– Коли пишеш книгу, особливо коли це розтягується на місяці або навіть на роки, то межа між нашим світом і тим стирається. Чим яскравіший герой, тим менше він слідує авторській волі. Я б сказала, що переслідують авторів не герої, а ідеї, носіями яких вони є, бо щоб реалістично написати персонаж, треба вжитися в нього, на певний час стати ним і думати, як думає він, відповідати за його вчинки. А це стосується і негативних героїв, у яких теж є свої цілком людські мотиви. І тоді автору доводиться самому робити вибір, на чиєму він боці. Мені теж довелося обирати між радником Імператора і піратськими капітанами, і повірте, це було нелегко.

– То Ваші герої Вам допомагають чи таки заважають своєю самостійністю?


– Я б сказала, що з героями, як і з реальними людьми, треба знаходити спільну мову. Далеко не кожен герой пускає автора у свої думки, це навіть видно по книжках, коли оцінку персонажу дають інші, а він сам про себе не говорить. Для мене головне не заважати своїм героям вказівками «піди туди, зроби те», а дати тексту вільно розвиватися. Тоді все буде розказано, тільки у свій час, коли необхідно, а не коли того захотів автор.


– На Вашу думку: є в наших молодих дніпропетровських прозаїків перспективи «завоювати» книговидавничий ринок хоча б України? Або ж таку можливість мають лише «столичні» автори?


– Звісно, що авторам зі столиці набагато легше. Вони можуть зустрітися зі своїм редактором чи видавцем, а не спілкуватися з ним по телефону. Плюс набагато ширший доступ до ЗМІ, тому про їхні книги читачам дізнатися легше.

Але завдяки Інтернету поступово стає неважливим, де ти живеш, і має значення тільки те, чи є тобі, про що сказати. Звісно, нашим авторам, які виросли в краї імперського Катеринослава, радянського Дніпропетровська і козацького Січеслава (а ця межа теж підсвідомо впливає на людей), є про що говорити зі своїм читачем.

– Якою б Ви хотіли бачити нашу творчу молодь?

– Я б хотіла бачити творчу молодь сміливою, розумною і щирою. І щоб молоді автори розуміли, що справжній письменник, не грається в літературу і не будує на ній свій імідж у дружній компанії, а пише, як живе, і живе як пише.

Дякую Вам, Наталіє, за цікаву та змістовну бесіду. Хай щастить!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталия Похиленко (джерело: Литературный дневник "Записки провинциалки")

4. Наталия Девятко. «Сокровища Призрачных островов» , книга 1, «Карта и компас»

Кстати, эта книга вошла в десятку лучших украинских книг года, с чем я искренне поздравляю свою тезку, коллегу и землячку.

Хорошая приключенческая литература для детей – если, к тому же, она еще и с элементами сказки, мифологии и даже философии – интересна будет и взрослым. Как получилось и с этой книгой. Начиналось все просто: на берегу моря некто предложил пирату Ярошу Соколу отправиться на поиски сокровищ. Но карта, на которой начертан путь к Призрачным островам, исчезает с пергамента, и вновь появится лишь ... [ Показати всю рецензію ] тогда, когда капитан Сокол соберет новый экипаж. Условие одновременно и простое, и сложное: найти тех людей, в чьих глазах «плещется море», которых не засосала серая повседневность, тех, которые не хотят покориться чудовищу-столице. А чтобы поиски были успешными, подарили Ярошу компас, чья стрелка указывает не на север, а на эти самые отблески моря в глазах. В экипаже капитана Сокола отныне – люди и оборотни, мужчины и женщины, взрослые и дети, маги и даже сама Смерть. А некто очень не хочет, чтобы Ярош нашел загадочные сокровища, и чтобы удержать его, не остановится ни перед предательством, ни перед подлостью, ни перед убийством…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: б/п (джерело: Книгобачення)

З давніх-давен у світі панувала свобода. Море дарувало людям свої чари. Та з народженням Імперії ці часи пішли у небуття. Імперії скорилися час і давні народи. Один сірий прапор для всього світу. Хто не схилився перед новою силою, мав згинути.
Піратське братство оголосило Імперії війну і програло бій. Кожному капітану довелося робити вибір, майже всі кораблі було знищено.
Дружба обернулася зрадою. Воля – стратою. Сила – відчаєм. Щастя – попелом. І вкрив той попіл усю землю...

Така передісторія світу, в якому відбувається дія трилогії української письменниці-казкарки Наталії Дев’ятко "Скарби ... [ Показати всю рецензію ] Примарних островів" (видавництво "Навчальна книга – Богдан", м. Тернопіль).
У 2011 році вийшла перша частина пригодницької трилогії "Карта і компас", нині до друку готується друга – "Кохана Пустельного Вітру".
За минулий рік відбулося багато презентацій, найяскравіші – костюмовані – у Києві і Львові. За підсумками року книга увійшла до десятки Всеукраїнського читацького рейтингу "Читають всі". А нещодавно на противагу офіційному бук-трейлеру від Дар’ї Корольової на сайті youtube.com з’явився яскравий фан-трейлер

( http://youtu.be/8ksYf7KAP-s ),

де читачі відобразили своє бачення казкової історії, цікавої не лише дітям, але й дорослим.
За виднокраєм на Примарних островах сховано скарб. Знайдеш його – знайдеш свою долю. Серце Імперії – холодний вогонь. Яке твоє серце? – Запитує своїх героїв і читачів автор, кличучи їх у світ, повний небезпечних пригод.


Малюнок – Юлії Виноградової

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Город (джерело: Город)

19 грудня 2011 року було оголошено результати першого читацького рейтингу "Читають всі", який проводився у соціальній мережі Facebook. Упродовж місяця інтернет-користувачі мали можливість визначити 100 найкращих книжок цього року.

За увесь період у голосуванні взяли участь понад 7 тисяч користувачів соціальної мережі Facebook.

У рейтингу брали участь книги українських авторів та переклади українською, видані упродовж 2011-го року.

До десятки рейтингу увійшла книга молодої дніпропетровської письменниці Наталії Дев’ятко "Карта і компас. Скарби Примарних островів" (видавництво "Навчальна ... [ Показати всю рецензію ] книга - Богдан", Тернопіль).

Напередодні новорічних і різдвяних свят видавництво презентувало бук-трейлер на першу і другу частини пригодницько-фентезійної трилогії "Скарби Примарних островів", а також анонсувало вихід другої книги "Кохана Пустельного Вітру", розмістивши у відкритому доступі перший розділ книги.

Очолила "народний" рейтинг "Читають всі" нова книга класика української літератури Ліни Костенко - "Записки українського самашедшого" (видавництво "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га", Київ).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: І.Віконська (джерело: Вільне життя)

Наталія Дев’ятко пише романи, новели, оповідання, казки, наукову та детективну фантастику, фентезі.

Нещодавно у «Домі книги» вона репрезентувала першу частину своєї трилогії «Скарби Примарних островів» — «Карта і компас».

Жанр книги описати нелегко, у ній поєдналися і пригодницька історія, де діють пірати, і фентезі з дійовими особами — чарівниками.

Наталія Дев’ятко розповіла, що, з одного боку, репрезентована книга розрахована на дітей. З неї вони можуть навчитися сміливості, вірності собі, шляхетності. З другого боку, дорослі зможуть знайти для себе світ захопливих пригод та метафор.

Цікавий ... [ Показати всю рецензію ] момент — у книзі переплетення часів: поряд із піратськими кораблями постає сучасний мегаполіс із хмарошкрябами. Причина такої веремії у заклятті. Та й пірати у Наталії Дев’ятко нестандартні. У неї вони — зовсім не агресивні чи жорстокі, а волелюбні та справедливі.

Друга частина книги вийде навесні. Називатиметься вона «Кохана Пустельного Вітру».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: б/п (джерело: Навчальна книга - Богдан)

10 листопада у «Дім книги» (м. Тернопіль, вул. Коперника, 19) завітала письменниця із Дніпропетровська Наталія Дев’ятко, авторка цілої низки фантастичних і пригодницьких творів.

На вечорі письменниця презентувала першу частину трилогії «Скарбів Примарних островів» — «Карта і компас». «Цей твір знаходиться на перетині кількох жанрів, але більш за все йому притаманні ознаки пригодницького», - розповідала гостя. У творі авторка намагається змінити стереотип щодо виключно негативного ставлення до піратів. Книга сповнена символіки й загадковості, змушує читача заглиблюватися в основу загальнолюдських ... [ Показати всю рецензію ] істин та внутрішній світ персонажів. Особливого значення у книзі письменниця надає образу моря. Письменниця впевнена, що книга буде цікавою для читачів різної вікової категорії, адже героями твору є і діти, які на сторінках роману дорослішатимуть, і дорослі.

На творчому вечорі відбувся анонс-презентація другої частини роману — «Кохана Пустельного Вітру». Авторка поки що хоче зберігати в таємниці сюжет та зміст нової книги, але зізнається, що команда піратського капітана Яроша Сокола ще більше віддалиться від Примарних островів. Також читачі дізнаються передісторію життя. вже знайомих персонажів. До гри долучаться і кілка нових героїв. Наталія Дев’ятко обіцяє незвичайні, захоплюючі пригоди у пошуках таємничих скарбів, поступово готуючи читача до «зустрічі» із ними.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Маковецька (джерело: Навчальна книга - Богдан)

Львів незвичайне місто, у ньому досі оживає історія, проганяючи суєту і нагадуючи про таємничість життя. Тому навряд когось здивувало, коли вузькими львівськими вуличками до палацу Потоцьких прямували справжні пірати.

І мова не про достовірність костюмів, шаблі, кинджали і шпаги. Для людей, які живуть справжнім життям, а саме такими є учасники Львівського кінного театру «Сармати», історія втілюється не у видимих атрибутах епохи, а у відчутті своєї приналежності і зміні способу мислення, що, звісно, передається іншим і причаровує глядача.

Цього разу «Сармати» стали героями книги молодої дніпропетровської ... [ Показати всю рецензію ] письменниці Наталії Дев’ятко «Карта і компас», піратськими капітанами і чарівниками. Іноді у жартівливому тоні, як то «А зараз вони на шпагах вирішать, хто сьогодні митиме посуд на кораблі! То краще той посуд викинути за борт!»; чи у цілковитій тиші кола, яке утворили відвідувачі форуму, львів’яни і гості міста, не вірячи, що запеклий бій між трьома капітанами створений для них, а не відбувається насправді, майстри з історичної реконструкції цілковито занурювали глядачів у світ сміливості і небезпечних пригод.

А тоді до людей виходила авторка, яка розповідала про відчайдушного піратського капітана Яроша Сокола та команду його корабля під чорними вітрилами (чорний колір як знак виклику усьому світу), страхітливу Імперію, безіменну і сіру, педантично збудовану Химерою, давньою майже безсмертною істотою, радником імператора і найрозумнішим та найнебезпечнішим з ворогів у світі пригод.

Костюмована презентація роману «Карта і компас» стала однією з яскравих подій на 18 Міжнародному «Форумі видавців у Львові». Книга є першою частиною пригодницько-фентезійної трилогії для дітей і дорослих «Скарби Примарних островів» (видавництво «Навчальна книга – Богдан», м. Тернопіль). Поява книги у такому жанрі доводить, що фентезі в Україні можна цікаво писати не лише на національну тематику, а звертатися до будь-якої епохи.

Вихід другої частини трилогії («Кохана Пустельного вітру») планується навесні 2012 року.

Незмінним девізом форуму видавців є «Amor librorum nos unit» (лат. «Любов до книг нас єднає»). Єднає не лише часи і країни, а й саму Україну. Ось коли по-справжньому можна побачити, що «Схід і Захід – разом».

До зустрічі на новому форумі! До нових книжок!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валентина Січкоріз (джерело: Навчальна книга - Богдан)

У серпні в тернопільській ЗОШ № 11 відбулися літературні читання першої частини трилогії Наталії Дев’ятко «Скарби примарних островів» - «Карта і компас».

Учні, які цими днями проходять літню практику, ознайомилися із літературним жанром фентезі, зокрема особливостями власне українського фентезі. Мандруючи сторінками книги разом із її головним героєм капітаном піратського корабля Ярошем Соколом, діти пізнавали закони чарівного світу, де слід бути дуже обачним кожному… Адже зло так часто одягає маску невинності та простягає руку «рятівної допомоги». Маленькі шанувальники друкованого слова зустріли ... [ Показати всю рецензію ] на сторінках книги також вірних, щирих друзів й однодумців, які віддано служать Істині та Любові.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлианна Кокошко (джерело: “Город”)

Сейчас на экранах практически всех днепропетровских кинотеатров с успехом идет фильм «Пираты Карибского моря-4» – приключения Джека Воробья в исполнении голливудской звезды Джонни Дэппа по-прежнему будоражат кровь зрителей самых разных возрастов. А в это же время на полках днепропетровских книжных магазинов на днях появилась интересная книга, автор которой – наша землячка Наталья Девятко. Речь в ней идет о пиратах – правда не таких кровожадных и беспощадных как в американской киноэпопее. Однако не менее смелых и отчаянных. “Карта і компас” – первая книга приключенческой трилогии “Скарби Примарних ... [ Показати всю рецензію ] островів”. Так что, как говорится, «далі буде».

Несмотря на то, что Наталье 28 лет, на литературном поприще она достигла немалых успехов. Еще в юности она публиковалась во многих альманахах и журналах, а начиная с 2003 года в днепропетровских издательствах, одна за другой, вышли три ее книги: «Между светом и тенью” (2003), “Три кроки до світанку” (2005), “Казки Країни сновидінь” (2007). В семье Натальи разговаривают на русском языке. Однако когда старшие коллеги по писательскому цеху посоветовали ей попробовать писать на украинском языке, у нее это получилось. С тех пор «рідна мова» стала для девушки действительно родной, но тут неожиданно возникла другая проблема.

Мои любимые жанры – это фантастика, приключения, сказки – только сказки не совсем уж для маленьких детей, а для подростков лет одиннадцати-шестнадцати, – признается Наталья. – Стараюсь, чтобы мои книги не были похожи друг на друга. Откуда ко мне приходят мои герои? Очень часто – из снов, из общения с обычными людьми, в которых я вижу не заметные другими черты… В детстве во дворе я очень любили рассказывать своим друзьям удивительные истории, которые сочиняла на ходу. Видимо, тогда и родилась любовь к писательскому труду. Жаль только, что литература на украинском языке в целом и детская литература в частности в Днепропетровске не востребованы. Рукопись «Скарбів» мне пришлось разослать во многие издательства, прежде чем я не получила наконец-то согласие на публикацию из Тернополя.

«Карта і компас» – это первая книга из трилогии. Два остальных тома уже написаны и ждут своего часа. Вкратце содержание таково. Пиратский капитан Ярош Сокол получает заколдованную карту , на которой указан путь к сокровищам «Примарних» островов. Но вот беда: рисунок на карте исчезает – снова он может появиться только тогда, когда Ярош соберет новую команду. Находя для команды как людей, так и древних или заколдованных существ, Ярош все больше приближается к заброшенному им из-за поражения дела. А это борьба с безымянной Империей и белокрылой химерой, которая практически полностью уничтожила пиратское братство. В этой приключенческой повести много диалогов – читается она легко. А пираты у Натальи Девятко – большие романтики, к тому же они ведут абсолютно трезвый образ жизни.

Я очень люблю море, – призналась автор. – И когда на экраны вышла первая часть фильма «Пираты Карибского моря», я поняла, что тоже могу внести в эту тему свои собственные краски. Неслучайно у обоих главных героев – птичьи имена: в кино это Джек Воробей, а у меня – Ярош Сокол. Что касается кинэпопеи, то я очень внимательно посмотрела все четыре ее части. И могу сказать, что самой сильной считаю вторую часть. От недавней премьеры я, признаюсь, не ждала ничего особенного – потому и разочарований было немного. Если Карибское море существует в реальности, то мое море – придуманное. Хотя для того, чтобы максимально погрузиться в атмосферу моих книг, понять своих героев, я всерьез увлеклась исторической реконструкцией: довелось подержать в руках настоящее оружие.

Книгу Натальи Девятко «Карта і компас» можно купить в магазине «Белокнижник» (Красная площадь, 3) и на книжном складе по адресу ул. Вокзальная, 5 (вход с улицы Фрунзе). А писательница тем временем ждет выхода следующий двух частей и мечтает о том, чтобы ее произведения были экранизированы. Тогда мы сможем дать полноценный ответ Голливуду!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Кравець (джерело: Книгобачення)

З 16 листопада в Україні триває голосування читачів за найкращу книгу, видану в Україні у 2011 році. До кінця голосування залишилися лічені дні, а оскільки справжні читачі не чекають останнього моменту, щоб проголосувати за твір, який їм сподобався, можна починати робити висновки.

До десятки творів рейтингу також увійшла перша частина пригодницько-фентезійної трилогії Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів» - «Карта і компас».

Це дебютний роман. Хоча свою інформаційну підтримку піратська трилогія таки отримала, в Інтернеті досить багато позитивних рецензій або просто згадок про цю книгу ... [ Показати всю рецензію ] як від критиків, так і від простих читачів. З іншого боку, книга знайшлася не в усіх книгарнях і не в усіх містах, де ми її шукали, не було цієї книги й в інтернет-магазинах, тому найдієвішим способом виявилось замовлення у видавництві.

Судячи з оформлення, видавництво позиціонує цю книгу як дитячу, з чим можна залюбки посперечатися, зважаючи на насиченість сюжету і складну психологію дорослих персонажів. Більшості з нас ілюстрації, не зважаючи на їхню атмосферність і деталізованість, заважали читати, існували паралельно до тексту.

Тут є пірати, чарівники, дракони, русалки, прикольні тварини, діти, злі вороги, таємничі землі і багато чарівництва і небезпек – все за законом пригодницького жанру. Проте, не все так просто з цією книгою.

В основу твору лягло протистояння двох світоглядних систем Імперії (ієрархія, сірість, несвобода) і Моря (свобода, молодість). На боці Моря – піратські капітани, які дивом залишилися серед живих після розгрому Піратського братства. На боці Імперії – радник Імператора, давня істота Химера (дуже сильний і зовсім не дитячий образ), бездушні солдати, випускники Імперської Зіркової школи. Між ними – прості люди, яким до всього байдуже, і серед яких зрідка знаходяться вільнолюбні шукачі пригод.

На відміну від «Київських відьом», по яким можна робити висновки по кожному окремому роману, оскільки всі вони закінчені сюжетно, з трилогією такого великого об’єму це значно складніше. Потрібно відзначити яскравість і складність образів героїв, хоча часом їх там таки забагато, кінематографічність описів, детективний сюжет. Порадувало, що авторка не боїться відкривати минуле своїх героїв, що часто повністю змінює читацьке ставлення до них.

Текст дуже насичений як сюжетно, так і емоційно, для сучасної української літератури це незвично, тому потребувало звикання. Це, безумовно, європейська книга, оскільки розвиває насамперед закордонну пригодницьку традицію, авторка не грішить «радянщиною» і, хоча у книзі негативно зображено Імперію, посилання та асоціації на політичні реалії у творі не присутні.

Атмосферно несподівано нагадало більше «Гаррі Поттера» (від четвертої частини, де вже багато темряви), аніж модних «Піратів Карибського моря».

Основна аудиторія: підлітки і студенти та дорослі, не заморочені на сексуальному аспекті фентезі.

Власна оцінка: більшості з нас буде цікаво читати про подальші пригоди героїв цієї книги.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тимур Литовченко (джерело: Буквоїд)

На запитання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає письменник Тимур Литовченко.

- Що Ви читали останнім часом? Що сподобалося, а що ні?

- Буквально вчора звечора й до сьогоднішнього ранку читав верстку журналу «Роботодавець», де я працюю головним редактором. До того читав матеріали авторів, надіслані в поточний номер журналу, до того - вичитував 50-сторінкову стенограму ІХ Об´єднаного з´їзду СОПУ й АРТУ, яку до того сам же й розшифровував кілька робочих днів поспіль... Нікому не раджу такого «чтива» - якщо ти не журналіст чи недовершений цинік, від такого може стати зле!

А якщо ... [ Показати всю рецензію ] серйозно і в плані художньої літератури... Останнє прочитане - пакет з 30-ти конкурсних оповідань ІІ всеукраїнського літературного конкурсу «Майстерня чудес»: Літературне об´єднання «Кобзар» вдруге поспіль запросило мене судити фінальний етап разом з чотирма колегами. Передостаннє - збірка фантастичних оповідань молодого письменника на ім´я Олександр... Докладніше не називатиму, чому - поясню надалі. А перед-передостаннє - дочитував чудову книжку Наталки Дев´ятко «Скарби Примарних островів. Книга 1. Компас і карта». Три фінальні глави «Скарбів...», а потім і згадану збірку прочитав, лежачи в районній лікарні під крапельницями у перерві між штриканнями: життя пригальмувало на пару тижнів - отож і видалась нагода прочитати одразу «одну з хвостиком» нову книгу!

З усього прочитаного останнім часом пакет конкурсних оповідань сподобався рівно на 50% - при моїй уїдливій прискіпливості (в якості судді) це дуже добре.

Збірка фантастики пана Олександра не сподобалась зовсім: коли автор пхає до книжки безграмотні тексти, це - жах!.. Причому більшість текстів - російські, пара-трійка останніх - українські, але в російських текстах граматичних та орфографічних помилок відсотків на 70 більше!!! То писав би українською, чи що?! Всі оповідання з претензією на гумор, але жартики якісь кволі. І при всьому цьому автор зробив приблизно такий дарчий напис: мовляв, не журись, Тимуре, Олександр вийшов на стежину війни - світ поділимо чесно! Як кажуть вОдесі, «он слишком много о себе имеет»: хлопцеві би ще не один рік працювати, підвищуючи майстерність, а не похапцем збірку незрілих оповідань формувати! Перефразовуючи «велику стару» Фаїну Раневську, для письменника написати погану книгу означає плюнути у вічність... Отже, був настільки розчарований, що принагідно подарував сумнозвісну збірку найкращому бібліографу фантастики на теренах СНД Юрію Шевелі: для його неосяжної колекції згодиться.

«Скарби...» навпаки сподобались настільки, що написав невеличку рецензію. Саме невеличку - бо то лише початок заявленої трилогії, й невідомо, чи стане у авторки таланту гідно завершити її... Що ж, побачимо!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Виталий Кривонос (джерело: Самиздат)

Пираты в имперском городе (комментированный фоторепортаж)

А ещё "НК - Богдан" порадовало нас выходом книги Наталии "Хищной Птицы" Девятко "Компас і карта", первой части трилогии "Скарби Примарних островів" ("Сокровища Призрачных островов"), приключенческой сказки на тему пиратства, Империи и Моря (которое, как водится, в глазах).

Писатель и журналист Тимур Литовченко может загадать желание: слева на фото Наталия Девятко, справа - писатель и переводчик Наталия Дёмова

Наталия Девятко. Красные одеяния Морриган - богини войны, смерти и колдовства

Пиратские капитаны: Наталия Девятко ... [ Показати всю рецензію ] и Алла Марковская

Алла Марковская, писатель-фантаст, художник и мастер исторической реконструкции, нашла нашему капитану команду: Львовский конный театр "Сарматы". Насколько я понял, обычно они реконструируют "высокое" и позднее Средневековье, так сказать, на суше, но здесь мы видим вполне себе аутентичных пиратов 17 века. "Сарматы" порадовали гостей форума серией зрелищных поединков, доказав лишний раз, что "пиратство - в крови"; а то, как менялись глаза людей, проходящих мимо, подтверждает: достаточно хотя бы одному пирату появиться в имперском городе, чтобы туда вернулись чары...

- Подержи-ка это, малшик, и отойти ф сторонку...
- Я не мальчик, я...
- Малшик, дефошка - какая разница? Ты - фехтовальщик!

Всё довольно реально, кстати говоря - это почти такие же шпаги, какие были в ходу в 17-18 веке на вооружении мушкетёров, а не та гомосня, которую нам показали в совейской фильме про Дартаняна, который, к слову, тоже снимали во Львове:)

Команда в сборе!

Юный пират - а, может быть, и юный волшебник?..

Что сказать, Львов - славный город, даже не смотря на то, что имперский. Покидая его в очередной раз, я подумал, что он - как старый лев. Он уставший и больной, он редко выходит на охоту, предпочитая лежать в логове. Он утомился быть хранителем сокровищ духа... Но пока здесь есть такие вот пираты, чародеи и герои - я за него спокоен.

И когда однажды Старый Лев вылезет из своей пещеры, разверзнет пасть и издаст громогласный рык - я верю, что ему ответит далёкий волчий вой приднепровской Степи...


Полностью - http://zhurnal.lib.ru/h/hagen_a/leopolis.shtml

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: б/п (джерело: Буквоїд)

Напередодні новорічних і різдвяних свят тернопільське видавництво «Навчальна книга – Богдан» презентувало бук-трейлер на книги молодої дніпропетровської письменниці Наталії Дев’ятко «Карта і компас» і «Кохана Пустельного Вітру», першу і другу частини пригодницько-фентезійної трилогії «Скарби Примарних островів».

«Кохана Пустельного Вітру» вже була анонсована на початку грудня (http://www.bohdan-books.com/news/show_398/) і має з’явитися навесні.

Яскравий бук-трейлер був створений завдяки фантазії Дар’ї Корольової, ілюстраціям Сергія та Яни Гавришів і професійній костюмованій постановці від ... [ Показати всю рецензію ] Львівського кінного театру «Сармати», показаній цьогоріч на Львівському форумі видавців.

Подивитися бук-трейлер можна у блозі видавництва - http://budny.te.ua/skarby-prymarnyh-ostroviv-buk-treiler/

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тимур Литовченко (джерело: Літературний форум)

Рецензувати незавершені твори завжди важко: хтозна, чи спроможеться автор витримати середину і закінчення бодай на тому самому рівні, що й початок?! Не кажучи про те, що початкову «планку» таки бажано перевершити… Яскравим прикладом сказаного є сага про Гаррі Поттера: переважна частина читачів плювалася від сьомої книги циклу, тоді як до шести попередніх томів претензій не було. Суцільне розчарування викликали й треті серії кінохітів «Матриця» і «Пірати Карибського моря», що навіть віддалено не дотягували до перших серій.

Зважаючи на це, у випадку з дебютною «романною» книгою молодої дніпропетровської ... [ Показати всю рецензію ] письменниці Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів. Книга 1: Карта і компас» вартувало би промовчати, дочекавшись виходу решти книг (яких нібито має бути 3). Проте, зважаючи на певні обставини, спробую все ж написати відгук.

Бодай короткий…


Отже, сісти за ноутбук мене змусила хвиля схвальних рецензій на книгу, квінтесенцією яких став наступний відгук Валерія Верховського на «Літфорумі» (цитую з незначними літературними виправленнями):

Прочитавши «Скарби Примарних островів», я був до глибини всього, що маю, вражений вишуканим стилем, мудрістю ідейного змісту та висотою авторських ідеалів.

Без перебільшення, в українській літературі засяяла наднова зірка. Слава Наталі Дев’ятко!

Пропоную висунути Наталку Дев’ятко на Нобелевську премію з літератури (за літературну діяльність)…»

(http://litforum.net.ua/showthread.php?p=91684#post91684)

Що ж, розумію щире захоплення романом колишнього колеги Наталії Дев’ятко по редакції всеукраїнського щомісячника «Український Фантастичний Оглядач»… Розумію, як ніхто інший — адже саме я запропонував свого часу ввести цю юну і, поза сумнівом, талановиту дніпропетровчанку до редакції «УФО»!.. Водночас, змушений застерегти надто запальних рецензентів на чолі з тим-таки Валерієм Верховським: будь ласка, стримуйте вихлюпи захоплення! Отак одразу й залюбки пропонувати висувати першу частину першого ж серйозного роману письменниці на «Нобелівку» — це, знаєте, небезпечно! Насамперед, для таланту авторки: у неї ще, часом, запаморочення від успіхів настане… Тож давайте-но по порядку. Чемно і стримано. І якщо хвалити — то в стилі «поки що»… Поки маємо перед очима лише першу частину заявленої трилогії.

«Вишуканим стилем, мудрістю ідейного змісту та висотою авторських ідеалів» я також приємно вражений, проте змушений одразу ж додати до схвалення й ложку дьогтю. Щоправда, не стільки на адресу самої авторки, як наших вітчизняних видавців: сама Наталія Дев’ятко у приватній розмові присягнулася, що задумала й написала «Скарби Примарних островів» вже давненько, потім довго шукала видавництво — але ж перша книга циклу вийшла друком вже після появи у кінопрокаті третьої серії «Піратів Карибського моря»!!! І тепер ця українська дитяча книга просто приречена на постійне порівняння з голлівудською сагою про Джека-Горобця & Co…

Ні-ні, я абсолютно вірю запевненням Наталії Дев’ятко, бо з «моторністю» українських видавців знайомий не з чужих слів. А якщо бути точним — то з моєю останньою за ліком книжкою сталася така ж історія: як не благав директорку видавництва випустити друком роман до 27 червня 2009 року (себто, до 300-ліття Полтавської битви) — дзуськи, так і не спромоглася!.. Отже, тепер і я, і Наталя Дев’ятко маємо «ложки після обіду».

Дві ложки дьогтю…

Але повернімося до «Скарбів Примарних островів». Заявляю з повною відповідальністю: ні, це не епігонський переспів «Піратів Карибського моря»! Адже:

1. пірати у розумінні авторки роману (і в «царині» самого роману) — це не зовсім пірати в усталеному розумінні цього терміну;

2. принаймні у першій книзі заявленої трилогії неодноразово спостерігається взаємодія реального світу, яким ми його знаємо, з казково-магічним, де зійшлися у двобої Імперія та останні з піратів;

3. «Скарби Примарних островів» все ж таки орієнтовані переважно на дитячо-підліткову аудиторію, тоді як «Пірати Карибського моря» — на більш універсальне товариство «мрійників будь-якого віку».

Саме на нерозумінні перших двох моментів я й запнувся, почавши читання книги. Бо хоча в «Піратах Карибського моря» магії вистачає (згадаємо моряків-привидів, Летючого Голландця та ін.), проте в цьому кінофільмі пірати — все ж таки пірати! Зате у Наталі Дев’ятко пірати лише вряди-годи грабують кораблі Імперії, натомість значно більше і глибше… займаються магією! Спрощено можна вважати, що тут пірати — це маги й чарівники, спочатку витіснені Імперією з суші на море, а вже потім майже винищені й на морських просторах. Головний герой книги Ярош Сокіл — останній піратський капітан (читайте: чарівник), який зберіг власний корабель — «Діаманту». Решта піратських капітанів лишилися «безкорабельними».

Реальному світу в першій книзі присвячена настільки потужна сюжетна лінія (хоч і йде вона від фотографа Алі Очеретяної, яка, насамкінець, виявляється «безкорабельним» капітаном на прізвисько Вороняче Крило!), що під час читання душу мимоволі огортає сумнів: чи присвячено роман скарбам Примарних островів — чи все ж таки іншим подіям?! Лише під кінець першої книги стає зрозумілим, що лінія реального світу є допоміжною… Але чи у всіх читачів вистачить впертості, щоб здолати текст?..

Тим паче, тут на нас чатує третя згадана особливість роману — орієнтованість переважно на дитячо-підліткову аудиторію. Це проявляється, зокрема, і в наявності серед матросів «Діаманти» великої кількості дітлахів. Причому в першій книзі це хоча й герої другого плану, проте аж ніяк не статисти — хоча б тому, що у вирішальній (для контексту першої книги) сутичці з солдатами Імперії частина дітей б’ється нарівні з дорослими. Особливо Роксана зі своїм незвичайним котом Сиріусом. От хто виглядає статистами, то це батьки Роксани…

Підозрюю, що як не у другій, то в третій книзі «Скарбів Примарних островів» дітки підростуть. Але тоді кількість героїв роману має значно збільшитися! Не знаю, чи вистачить у Наталії Дев’ятко майстерності для того, щоб не випустити при цьому на сторінки свого твору «зайвих» героїв?! Тих, які промайнуть в одному-двох епізодах на задньому плані й від безжальної ліквідації яких авторкою ще у процесі написання (або ж редагування) нічого у тексті принципово не зміниться. Поки йдеться про першу книгу «Карта і компас», я можу вказати на кількох персонажів, які здаються зайвими… але хтозна, як вони діятимуть надалі?! Можливо, переберуть на себе ініціативу?..

Хтозна, хтозна!..

У тім-то й полягає недолік творів, розбитих на окремі книги: не прочитавши роман в цілому, судити про ту ж таки «зайвість» чи «незайвість» героїв просто неможливо. Отже, зачекаємо…

Поки ж можна констатувати, що з точки зору стратегії Наталія Дев’ятко все розписала абсолютно вірно: перш ніж робити будь-яку справу (в т.ч., вирушати за скарбами), потрібно зібрати підходящу команду! От саме збиранню команди і присвячено, за великим рахунком, першу книгу. А ще доведенню наступної істини:

«Чому ми[, пірати,] не здаємося, хоча Імперія сильніша? Але чим вимірюється її сила? Кількістю слуг і воїнів, територією чи жахом, який викликають згадки про неї в інших країнах? Ні, міністре, Імперія слабка…

І тому ми не здаємося, бо доки живий хоча б один пірат, колір червоної заграви може належати не тільки стінам Імператорського палацу, але й піратському прапору».

Цю істину добре зрозуміють всі — читачі, які провели частину свідомого життя в радянській імперії — СРСР. Втім, цільова аудиторія книги — діти й підлітки, які того життя не знали й не відали. Чи зрозуміють вони?! І чи второпають, що Імперію потрібно перемогти, насамперед, у власній душі, через борню з власним ego?.. Про це вже інші слова з першої частини роману:

«Серце Імперії — холодний вогонь. Тепла не вистачає йому, людського співчуття і любові. І жертвують люди йому своє кохання і свої зламані долі. Людські долі — ось питво і їжа Духу Імперії! І якщо знайдеться відважний, що не зречеться своєї долі, якою б гіркою вона не була, Дух Імперії не отримає потрібної їжі, і загине».

Я читав цю книгу в два заходи, перебуваючи на лікарняному ліжку під крапельницею після штрикань. Якщо читати в такому стані мені було цікаво — мабуть, текст чогось-таки вартий… Ні-ні, не висунення на «Нобелівку» — з цим, повторюю, не треба поспішати. Маю на увазі, що тепер з нетерпінням чекаю на вихід наступних книг, аби оцінити як кожну з них окремо, так і роман «Скарби Примарних островів» в цілому. От тоді (й тільки тоді!) можна буде говорити про відсутність/наявність «зайвих» героїв, про збалансованість (у т.ч., за обсягом) різних частин роману та деякі інші важливі речі.

А поки що місячне сяйво таки намалювало карту з Примарними островами, і слухняна волі капітана Яроша Сокола «Діаманта» вийшла на відповідний курс. Чарівні, зіткані з нічного мороку і прикрашені зірками вітрила надимає вітер пригод…

Доброго шляху… до другої книги!..

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яна Стогова (джерело: Буквоїд)

Починаючи читати книгу «Карта і компас», першу частину трилогії «Скарби Примарних островів», одразу важко зрозуміти, куди насправді потрапив, – настільки барвистий і яскравий піратський світ. З перших сторінок у книзі відбувається так багато подій, що ледь встигаєш за ними слідкувати і не відволікатися на власні думки і враження, бо здається, що за той час щось у тому світі встигне статися без тебе.

Про експозицію у цьому творі не може бути й мови, текст починається із зав’язки, коли піратський капітан Ярош Сокіл отримує з рук таємничої давньої істоти зачаровану карту, на якій вказано шлях до ... [ Показати всю рецензію ] скарбів Примарних островів. Щоправда, карта тому й зачарована, що зникає за кілька митей і проявиться лише тоді, коли капітан збере команду незвичайних людей, «в чиїх очах плескотить море» – так образно визначені ті, хто має сильну волю і є вільним душею та думками. Насправді цей образ дуже ємний і не обмежується моїм трактуванням, як кожен міфічний образ, але про те трохи згодом.

Не маючи експозиції і дуже насичений подієво, як на рівні прямої дії (хто куди пішов і що зробив), так і на рівні розвитку персонажів та ідей (неоднозначність образів і вчинків ледь не всіх героїв, світоглядний конфлікт між Морем та Імперією), «Скарби Примарних островів» втілюють у собі традиції психологічно-філософських гуманістичних романів доби Відродження, де в центр світу поставлена людина, і досягнення сучасного кінематографу, оскільки навіть у рамках окремо взятих розділів проглядається монтажність сюжетних ліній і чітка побудова кадру, не кажучи вже про драматургію сцен і всього тексту.

На мою думку, для української літератури таке поєднання традицій серйозної літератури і кінематографічних засобів, по суті, у пригодницькому фентезі, що саме по собі є масовим жанром, – значне досягнення й абсолютно новий досвід, зроблений на високому технічному рівні. Цікаво було б подивитися на екранізацію книги з такою структурою: наскільки адекватно вона може бути втілена на екрані.

Подібний підхід дає повну свободу автору, проте, накладає певні обмеження на читацьке сприйняття тексту. Не впевнена щодо всіх книг такого типу, тому говоритиму саме про «Скарби Примарних островів», хоча підозрюю, що цей висновок так чи інакше стосуватиметься всіх творів, написаних у такій насиченій і складній манері.

Від самого початку читач «Скарбів Примарних островів» потрапляє у вир подій, за чотири дні (чотири розділи і всього 45 сторінок) з’являється кілька десятків героїв, тобто половина всіх, хто буде діяти у творі. Героїв так багато і вони такі різні, що мимоволі починаєш їх плутати і не дуже добре пам’ятаєш, хто і звідки взявся на кораблі.

Й ось тут постає проблема, але водночас особливість тексту, зумовлена його структурою. Хоча «Скарби Примарних островів» написані у пригодницькому жанрі, але вони аж ніяк не є розважальними. Якщо читач хоче розважатися – йому не сюди, й автор неодноразово і зрозуміло про це каже. «Скарби Примарних островів» закликають читача до співтворчості, бо інакше їх просто неможливо сприйняти.

Рівень насиченості тексту такий, що його неможна читати по діагоналі. Іноді одне пропущене речення чи слово коштує правильного сприйняття того, що відбувається. Це стосується і метафор та образних конструкцій, яких у тексті напрочуд багато, як для сучасної десакралізованої літератури, оскільки жоден образ чи метафора не використовуються з декоративною метою.

У цьому світі по-справжньому живі Море, Вітер, Сонце, у яких можна попросити допомоги і яких можна покликати у свідки. Свавільні стихії теж мають свою волю і можуть бути як добрими до людей (Море дарує найкращим з піратських капітанів чарівні компаси, але може і відібрати, якщо вважатиме капітана більше негідним своєї ласки, як свого часу це сталося з Ричардом), так і злими (так, батько Тайри, щоб врятувати донечку, уклав угоду саме з «темним морем» дуже дорогою ціною, і цей вчинок ледь не обернувся великою бідою для його любої дитини).

Подібне ставлення до метафор і світу та заклик до співтворчості, коли немає сцени і глядачів, а є єдине спільне дійство, властиве прадавнім міфам і ритуалам. Про ініціальну ритуальну складову цього тесту вже писали, але, на мою думку, рано казати про ініціальні лінії для твору, чий текст поки не є повністю доступний. Проте, вже у першій частині читач має вирішити для себе, чи він звично залишається глядачем і сприймає лише мізерну частинку закладених у текст смислів та емоцій, чи йде у змальований світ і переживає все, що там відбувається так, як це було б у реальному світі. Цей ефект можна порівняти із «психологічним 3D», коли одночасно бачиш об’ємний малюнок і відчуваєш його, але усвідомлюєш, що сидиш на дивані із книгою в руках, а не подорожуєш на піратському кораблі разом із капітаном Ярошем чи не йдеш разом із Сашком та його друзями дорогами Імперії до узбережжя.

Сприймати повно світ, змальований у книзі, читач починає тільки тоді, коли знаходить у собі сили і сміливість повністю довіритися автору, а радше міфу, бо це саме міф не приймає критичного осмислення (а через те іронії, стереотипізації чи порівнянь із іншими смисловими текстами, бо людина може одночасно знаходитися тільки в одному світоглядному міфі – це властивість психіки). Звісно, що для читача, який звик сприймати літературу виключно як забавку та розвагу, і не співпереживати героям, чия доля – «проганяти читацьку нудьгу», подібне занурення неможливе. Та й для того потрібний певний досвід співавторства (це як в аніме: далеко не все серйозне аніме може бути сприйняте людиною, у якої немає досвіду швидкого аналізу кадру на символьному рівні та ін.)

Найцікавіше, що цей досвід мають підлітки, які за властивістю своєї психіки підсвідомо прагнуть ініціації і тому так само неусвідомлено входять у тексти, шукаючи ініціальні сценарії як у книгах, так і в кіно чи анімації. Це вже потім людина дорослішає і починає ставитися до книги як до чужого тексту, створеного автором, а не як до світу, в якому є герої, події, емоції і думки (ця властивість проявляється у вигляді «забування» імен та прізвищ авторів прочитаних у підлітковому віці книг, але гарному запам’ятовуванні самих творів).

Проте, той читач, який довіриться автору і світу «Скарбів Примарних островів» і повірить, що не треба запам’ятовувати імена героїв і хто звідки взявся (автор завжди натяками або образами підказує всю потрібну інформацію), а про все, що треба знати, буде розказано, але у свій час, й автор нічого не забуде і не загубить, захопившись описом сюжетних поворотів, той читач зможе побачити описаний світ, образно кажучи, на власні очі, а не через призму авторського слова. Читач обирає героя (або кількох) як провідників і разом із ними подорожує у казковому світі, саме герої і «проводять ритуал».

На мою думку, моментом справжнього входження у ритуал й у сам текст і світ книги є п’ятий розділ, який називається «Степ». Це розділ – спогад, історія про те, що сталося у ніч, коли капітан Ярош Сокіл отримав зачаровану карту. Дещо про ту історію читач уже знає: зустріч Яроша і Хедіна, в чиїх руках помирає зірка, знята з неба; страта на майдані, під час якої вперше з’являється міністр Феофан; книга заклять, поцуплена Яном і дивна поведінка Деніела, який, просячись на корабель із чорними вітрилами, дивовижним чином повторює слова, які Ярош казав в юності іншому капітану.

Щоправда, я впевнена, що про ту ніч ще буде розказано, і не раз, бо далеко не все поки є зрозумілим і поясненим. Наприклад, те, чому саме цієї ночі Яроша шукають ледь не всі давні, які потім будуть діяти у цьому творі, і завдяки кому або чому втілилося в життя закляття Химери, радника Імператора, теж давньої і лихої істоти.

Але у першій частині в єдиний зрозумілий малюнок головні натяки складаються саме у розділі «Степ», де у вигляді сну Ярошу розповідають, ким були схоплені заколотники, і що Хедін – єдиний з них, кому пощастило врятуватися від імперських солдатів і міністра Феофана, а зовсім не невихований і нахабний хлопчисько, що має чарівні здібності, як це здавалося до того. Так само новими гранями відкриваються образи войовниці Кіш, врятованої завдяки Ярошу, яку капітан забрав з майдану; Яна, закоханого в чари, хоча сам він не має чаклунського хисту; і Деніела, якому перед смертю чаклун передав свою таємницю. Згодом читач дізнається, що страченого чаклуна звали Гайяром і він був одним із найкращих вчителів в Імперській Зірковій школі, найпрестижнішому навчальному закладі Імперії, і тому поки зовсім незрозуміло, чому чаклун пішов проти Імперії; а сам Хедін, його учень, також виявляється одним із найкращих випускників цієї школи, окрім того, він старший, ніж здається, хоча ще молодий.

І таких перетворень у книзі достатньо.

Розділ «Степ» відрізняється і по ритму від попередніх розділів; так кардинально ритм буде змінюватись лише одного разу, коли автор поведе нову сюжетну лінію, розпочавши її не де-небудь, а в столиці на площі перед Імператорським палацом. Там свої герої і свої пригоди, але сюжетно та емоційно вони переплітаються з «морською» лінією, і часто впливають одна на одну. Так, наприклад, танок Анни-Лусії захищає Сашка і його друзів від закляття, насланого перевертнем; а Сашко рятує піратський корабель під час шторму, довірившись казкарю Саїду, який теж належить до давнього народу.

Цікаво, що цей розділ «Степ» знаходиться саме на межі так званої «першої паузи у читанні», коли через годину читання людина має відпочити від книги; а розділ, де з’являється Сашко, головний герой іншої сюжетної лінії, на межі «другої паузи».

Це також кінематографічно, оскільки ділить текст на ритмічні періоди, і міфічно, бо кожен міф має специфічний, оригінальний ритмічний малюнок, обумовлений ритмомелодикою його тексту, саме тому прадавній міф насамперед втілювався в усному, а не у письмовому слові.

Текст «Скарбів Примарних островів» цю традицію підтримує і розвиває. Казкарі, співці, сказителі переповідають історії, які їм до того розповіло чи показало Море. Прадавнє Море є втіленням міфічних голосів, прадавнього переживання, усною образною оповіддю, а казкарі можуть цій оповіді надати форму і вже записати, втіливши у слові.

Зовсім інакше ставиться Море до давніх, в яких може втілюватися само (Летючий Голландець), яким допомагає (давній, яка віддає Ярошу карту; Матері, чиї рани загоює), з якими веде непримиренну війну (Химера); і до піратських капітанів і чарівників, що, хоча й слухають голос Моря і радяться із ним, але їхні вчинки вільні й у добрі, й у злі, бо вони є суто міфічними героями.

Згаданий на початку «відблиск моря в очах», своєрідне «світіння» чи «сяйво», є відображенням сакральної міфічної енергетики, описаної в казках і міфах, маркує міфічних героїв як в тексті, так і в реальному житті (очі – дзеркало душі). Тому Ярош Сокіл шукає для своєї команди не просто незвичайних чи обдарованих людей (половина його нової команди – чарівники, а дехто й давні), а тих, хто може бути міфічним героєм, і не лише у своєму казковому світі, а й серед читачів, до яких, по-суті, капітан і звертається наприкінці книги.

У книзі показані два світи – казковий і реальний. У простір казкового входить як прадавнє Море, так і страхітлива імперська столиця із червоним палацом Імператора і в’язницею. Море та Імперія конфліктують у боротьбі за світоглядну владу, але вони є рівноправними частинами одного міфу.

«Ти мало знаєш про цей корабель, міністре. Це інший світ, не менш жорстокий, ніж той, у якому ти виріс, та світ справжній. Воля цього світу, де владарює море, не подібна до волі відданих тобою наказів» (с.252), – каже полоненому міністру Феофану Ричард: у минулому піратський капітан, нещодавно граф Елігерський і прибічник Химери, нині один із команди Яроша Сокола.

Цікаво те, що сам Ричард, коли невдало спробував захопити корабель, опиняється за ґратами, і під час цієї розмови, яка відбувається після бою з імперським фрегатом, з борта якого і віддавав накази міністр Феофан, з рук Ричарда ще не зійшли сліди від кайданів, в які він був закутий з волі Яроша. Щоправда, ніхто не сумнівався, що невдалий заколот коштуватиме Ричарду життя і Ярош його стратить. Проте, й у минулому графа Елігерського, й у минулому капітана корабля з чорними вітрилами багато спільного і настільки важливого, що впливає на розвиток дії в реальному часі книги. Але не хочу зайвий раз розкривати сюжетні повороти та інтригу.

Боротьба Моря та Химери за світоглядну домінанту зрозуміла і природня, але напрочуд цікавим є те, яким змальовується зло у цьому світі. Пристрасті, що кипіли в усіх країнах казкового світу, відлунюються у спогадах героїв, легендах і піснях казкарів, і це цілком звично для міфічного тексту; але поява Імперії, яку піратські капітани називають «Безіменною», змінила рух історії. Щось схоже мені бачиться у другій половині ХХ століття у нас, коли жага споживання поглинула всі емоції та ідеї.

Химера «погана» не тому, що діє підло. Навпаки – цей підступний ворог напрочуд розумний і талановитий, жорстокий, але справедливий, який не має милосердя, але шанує супротивників, він поза мораллю і понад добром і злом, – таке своєрідне втілення Ніцшеанської надлюдини, вільної у всіх своїх вчинках. Це ідеальний правитель, на якого б молилися у знеособленій і світоглядно розхристаній Європі і який би точно за кілька років навів порядок у нашій хаотичній Україні. Але ця спокуса не має втілитися в життя, бо дії Химери по своїй суті – той самий фашизм, але на ще більш глибинному рівні.

Автор не зловживає реалізмом, виписуючи його насамперед на символьному і психологічному рівнях, не милується жорстокістю, але жорстокість у цій історії безумовно є. Її не може не бути у такому світі, хоча більшість страшних сцен змальовується так, щоб читач, співавтор, який так само знаходиться у міфічному полі, як і автор, сам побачив, що і як відбувається, і завдяки власній фантазії домалював реалістичні подробиці. Це добре, бо дозволяє читати «Скарби Примарних островів» дітям середнього шкільного віку, а не лише старшим, для яких, на мою думку, і писалася ця книга.

Проте деякі вчинки Химери описуються доволі яскраво: це і прокляте місто, в яке потрапляє Сашко, покаране «для повчання», щоб іншим не кортіло жити за своїм законом і відмовлятися від союзу з Імперією; і всі історії про піратських капітанів, які намагалися знищити сам Дух Імперії (серед них був і Ярош Сокіл), але були зраджені і потрапили до Імперської в’язниці, де половина з них таки присягнула на вірність Імперії, а половині пощастило втекти; і багато-багато іншого, що оживає у спогадах старших героїв, і що бачить Сашко у своїй подорожі до моря.

І найгірше те, що будучи міфічним героєм, будучи втіленням одного з найяскравіших проявів життя, Химера свідомо іде проти життя, іде проти Моря і свободи, нищачи як таку свободу мислення й особистості. Наслідком війн Імперії є нівелювання національного, зникнення кордонів («Імперії належить все, де ходять її гроші» (с.55) – запевняє міністр Феофан перед тим, як віддати наказ про арешт Яроша Сокола), забуття історії, знецінення чистих людських почуттів, таких як дружба, вірність, відданість чи кохання – саме такий світ, з якого приходить Сашко, і ще показовіший той період, з якого приходить Макс – цілком наша сучасність, де практично не лишилося чарівництва (вир часу, описаний в тексті, але поки не пояснений, поєднує епохи).

Мимоволі замислюєшся, яким же має бути сам Імператор, якщо у нього такі радники?.. І ким насправді є Імператор, що він символізує, якщо ще жодного разу не з’явився у тексті? І, головне, від чого застерігає автор, так яскраво описуючи Химеру, що цілком не типово для сучасної української літератури – опис негативних персонажів не за шаблонним принципом?

Всі ці проблеми і запитання властиві насамперед сучасному світовому контексту літератури і кінематографа, а не сучасній українській літературі, заглибленій в етнографію, козаччину (у всіх її проявах) і політику. Водночас подібне протистояння не добра і зла, а життя і смерті (у значенні неможливості відродження) властиве прадавньому світоглядному міфу.

Можна ще довго розповідати про те, як змінюються старші герої твору і якими неоднозначними є їхні вчинки і складними мотиви і світоглядні установки, якими вони керуються. Також не можна оминути й молодших – дітей і підлітків, що, певно, зростатимуть разом із читачем. У кожного з цих героїв є свій шлях і своя доля, і це дуже важливо.

«Серце Імперії – холодний вогонь. Тепла не вистачає йому, людського співчуття і любові. І жертвують йому люди своє кохання і свої зламані долі. Людські долі – ось питво і їжа Духу Імперії. І якщо знайдеться відважний, що не зречеться своєї долі, якою б гіркою вона не була, Дух Імперії не отримає потрібної їжі, і загине». (с.287-288) – розповідає Деніел капітану Ярошу таємницю чаклуна Гайяра, хоча, звісно, зрозуміло, що мова йде не про одну людину, а про багатьох, хто має сміливість і силу прожити своє життя, як належить, а не потонути у сірості, яка судилася і тому світу, і нашому.

Карл Густав Юнг багато знав про архетипи і прадавні міфи, у своїй роботі «Психологія та поезія» він писав, що саме втілений в архетипах міф може допомогти людині чи навіть цілому народу віднайти втрачений історичний і культурний шлях, і відбувається це зазвичай через літературу, а в наш час іноді і через кіно – через мистецтво.

Цілком імовірно, що наш світ, який збився зі шляху, став знеособленим, сірим, імперським й антилюдським, бо в ньому психічно здоровій людні стало вкрай важко жити, ця підробка, цей фальшивий світ, який застиг на межі між життям і смертю, приречений на нескінченну руйнацію і вмирання, через мистецтво шукає свій порятунок. І саме тому поєднуються кіно і література: стає все більше вдалих екранізацій, навіть екранізації коміксів й анімація з кожним роком все більше просякнуті психологізмом, а література вдало бере на озброєння кінематографічні прийоми монтажу, кадру, сюжетного плетива. Це має бути запорукою майбутнього відродження.

Тільки глибинні міфічні енергії життя можуть «зігріти» і дати сили творити, бо смерть без відродження, сірість чи небуття або «серце Імперії» – «холодний вогонь» , а життя – це жар, який у казці може розквітнути чарами на долонях, а в реальності сяяти в глибині очей кожної людини нашого світу, вільної духом.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віталій Кривоніс (джерело: Артвертеп)

Летіла піна, бриз буяв,
І хвилі вільно йшли;
Були ми перші, хто рушав
Тим морем мовчазним

С.Т. Кольридж
«Сказання старого моряка»

Пам’ятай, о Боже, що Море Твоє таке велике, а мій човник такий маленький
Давньоанглійська молитва


Чи любите ви море?
Не ніжитися у лагідних хвилях коло берегу на курорті, не смакувати шампанське на круїзному лайнері, не милуватися гарною картинкою на стіні. Ні. Так любити легко. Але – зустрітися зі справжнім обличчям стихії, зазирнути в очі шторму, радісно сміятися титанічним валам, що сягають неба, рвучи на шмаття вітрила і душу? Любите? А чи любите ... [ Показати всю рецензію ] ви штиль – коли незміряне дзеркало води відбиває небесну глибину і відчай, коли не ворухнеться світ, приспаний, завмерлий, неначе мертвий? Любите? А сірі моря півночі, забиті в крижані кайдани, в жахливу німоту, що її розривають хіба крики альбатросів? Любите?
Море – вічний бунтівник. Безжальне і справедливе, воно возвеличує і нищить, карає і обдаровує, і той, хто хоч раз бачив той безмежний шлях, не забуде повік. І снитимуться недосяжні обрії, солоний вітер і квиління чайок ятритимуть серце, скільки не заливай ромом. Бо той, хто бачив справжнє море, той бачив свою душу. Але – коли ти дивишся на море, море дивиться на тебе.
От тільки чиїми очима? Які вони – очі моря?

Будьмо відверті, шановні – в Україні наразі дуже і дуже мало видають «жанрової» прози. Не те щоб її геть не було, проте – не рівнятися із сусідами. Гірше справи хіба у Молдові, але від того не легше, навпаки. Мене питомо цікавлять – передусім як читача – фантастика і дитяча/підліткова література. Що бачимо? На загал – переклади. По-перше, російськомовних авторів, по-друге, західних, по-третє – перевидання класики жанрів. Ще менше друкують молодих авторів: таке враження, що їх або зовсім не існує, або вони здебільшого працюють у царині так званого «укрсучліту». Тож кожен виняток із цього правила тішить і радує: «Поява чародія» Остапа Кушніра, книги Наталії Щерби, «Місія» Романа Росіцького, ну і нарешті – «Компас і карта» Наталії Дев’ятко, перша частина трилогії «Скарби Примарних островів». Особиста читацька подяка видавництву «Навчальна книга – Богдан».

Визначати жанр, у якому написана ця книга – заздалегідь невдячна справа. Найадекватніше, що спадає на думку – піратська казка. Чого піратська – бо про піратів; але, скажіть, чи багато казок про піратів ви читали? Пригодницький роман, історичний, любовний, фентезі та «тверда» НФ – будь ласка, скільки завгодно, починаючи аж із класики романтизму. Та казка? У цьому жанрі пірати якщо і з’являються, то зазвичай як антигерої, як жадібні й жорстокі морські волоцюги і розбишаки, гідні хіба «пенькової краватки». Та пірати у світі «Скарбів Примарних островів» – це справжні герої, варті поваги і захоплення. Назвати ж «Компас і карту» фентезі – щонайменше некоректно. Позаяк сьогодні фентезі – жанр, спотворений засиллям штампів і стереотипів, тоді як сучасна казка дає волю авторській уяві, а казковий світ відгукається на поклик серця, бо він сповнений чудесного; казка – це диво, водночас унікальне і вічне. Нескінченна історія...

Стривайте-но, та ж власне піратство, всі ці кораблі, скарби, мапи, мандри, абордажі, веселі й сумні Роджери, вся ця ахінея Карибського моря – хіба ж не суцільний штамп? Воно-то так. Звичайно, штамп.
І отут починається найцікавіше.

Ярош Сокіл, звитяжний піратський капітан, отримує від таємничої особи карту, де вказано шлях до легендарних Примарних островів, де буцімто лежать собі скарби. Що вони собою являють і хто їх там зарив, того ніхто не зна. Бо ж ті острови не просто так названо Примарними. Мало хто бував там, і ще менше повернулося. Кажуть, що живих людей там немає, самі мерці, що блукають берегом у пітьмі. До того ж, дістатися туди не так і легко, майже неможливо, бо на жодній іншій мапі ви тих островів не знайдете. Ярош згодився, але карта виявилася бракованою: маршрут померехтів зелененьким та й зник, тож на руках капітана лишилася ганчірка. І попередження дивної істоти: шлях проявиться знову лише тоді, коли капітан знайде собі команду. Ярош здивований: мовляв, у мене є команда. Є, та не така, відповідає істота: знайди тих, у чиїх очах – море. А тоді зникає, розчиняється у повітрі, залишивши Яроша спантеличеного таким розвитком подій.

Майже всю першу частину трилогії Ярош Сокіл збирає людей з морем в очах. Бо стара команда, класичні пірати, грабіжники і зарізяки, для його мандрівки не годящі. Чому? Що то за «море в очах»? Чому капітан має замість досвідчених мореплавців покладатися на сухопутних щурів (шкільний вчитель Костянтин, турист Олексій, розбишакуваті підлітки Ян і Деніел, колишній поет Макс, літній Володимир, танцівниця Есмін, імперський чиновник Олег, дивна бабця Катерина, Ірина, визволена із в’язниці, Надія, яку капітан викупив у Летючого Голландця, подружня пара Віктор і Ольга тощо), на дітлахів (Роксана, дочка Віктора і Ольги, «Зірковий» Тимур, юний чарівник Юрко, Поліна з неблагополучної родини, сирота при живих батьках Рита, звільнена з неволі Ластівка), зрештою, на міфічних істот, як-от русалка Уляна, вампірка Магда, Харон, крилатий Мандрівник, перевертні Дельфін і Берн, казкові мультяшні Янголятко і фея, дух полум’я Саїд, зрештою, Матір і Смерть, одна з яких – прадавня богиня, а інша – слуга лиховісної Імперії, що втомилася вбивати за наказом? Можна ще зрозуміти присутність на борту чаклунів і відьом, з яких дехто був колись піратом, як то леді Фенікс, давня любов Яроша, піратські капітани Маріан, Софія та Анна-Лусія, Ричард, колись легендарний корсар, згодом граф Елігерський, а після – засуджений злочинець, позбавлений статків і стану; чаклун Айлан, принц-вигнанець Юран, королева Герда, дивний хлопець на ім’я Хедін, що здатен зняти з неба зірку, дочка проклятого чаклуна Тайра, віщунка Ітана і знахарка Зорін – героїв дуже багато, вони живі, й кожен має за плечима сумне, а іноді – страхітливе минуле, неважко загубитися... То що ж їх об’єднує? Що може бути спільного між такими різними створіннями?
Море.
Те, що плескотить в очах.
Воля.
Капітанові Соколу достатньо один раз кинути погляд на людину, поглянути у вічі, щоб угледіти там нестримну, несамовиту жагу до волі. Не до свавілля – до волі самому обирати свою долю, свій шлях, і самому нести відповідальність за скоєне лихо, не вимагаючи у неба винагороди за добро. Тою чи іншою мірою, ця дивна гордість притаманна кожному члену команди «Діаманти». На відміну від колишніх моряків Яроша – ті, здається, вже нічого не хочуть.

А ще – на відміну від більшості мешканців Імперії.
Саме тут закладено головний конфлікт. Протистояння між правом людини на волю вибору (що уособлюють пірати і море) та байдужістю і готовністю коритися – отак просто, без роздумів, без причин, без відповідальності – начальству (що уособлюють імперські солдати і добрі люди). А морські пригоди, пошуки скарбів і таке інше – то все похідне.
Подібну ідею намагалися втілити творці кінотрилогії «Пірати Карибського моря»; їм це майже вдалося, якби не зіпсований «На краю світу». Виконавець головної ролі Джонні Депп зауважив якось, що, мовляв, ці наші пірати – насамперед бунтівники проти системи, такі, приміром, як рок-н-рольники, всякі там хіпі тощо. Тут ситуація подібна, проте «темний бік сили» виписано значно ретельніше.
Темний? Та ні...
Сірий бік сили.
Що то, власне, за Імперія. Тут не треба шукати політично-історичного підтексту. Можна шукати аналогії, бо ця проблема завжди буде актуальною, і не важливо, який титул носить перша особа держави – імператор, король, президент, фюрер, генсек, Папа Римський, емір чи директор транснаціональної корпорації. Так чи інакше, влада – світська і духовна – прагне тотального контролю над посполитим людом; така її природа, ніц не вдієш. Імперія не зникала ніколи, аж від часів аккадського лугаля Саргона, що правив у Шумері майже 4000 років тому, й донині – а що зікурати перетворилися на хмарочоси, то хай це нікого не вводить в оману. Сама ідея Імперіуму, найвищої, тотальної влади, наданої правителю народом з власної волі, як цей термін трактували його римські винахідники, ніде не ділася. Прийняла іншу подобу.

Давні, класичні імперії правили за допомогою прямого тиску: іди і роби, дам пиріжок, а не хочеш, батогами зашмагаю, хто там тебе питав, чого ти хочеш. Старше покоління, либонь, пам’ятає чудову примовку «Не треба думати, за тебе Партія подумає»; тепер це звучить «На нашій фірмі без тебе є кому думати». Ще й ця обурлива практика вказувати людині, де працювати (так званий професійний розподіл). Нинішні імперії маскуються: накази закодовані в рекламні слогани, зашиті в етику та естетику поп-культури, в яскраві шоу, що роблять з людей дебілів, а гумор перетворено на таке собі гіперутрирування (стьоб). Пам’ятаєте, як у «Гаррі Поттері» Роулінг: «Робити вибір між тим, що легко, і тим, що правильно». Що правильно – підкаже сумління, серце, море в очах, честь – я не знаю, як це називається, оте дивне відчуття: так треба, інакше не можна, ну, просто – не можна...
Що легко – вам радо підкаже реклама, PR, старший авторитет, начальник на фірмі, улюблена телезірка.
Ще й доведе при потребі, що це і є правильно...

В романі Наталі Дев’ятко Імперія не має імені, вона безіменна, не названа, зокрема тому і така могутня. Це не пряма аналогія до якоїсь із нині існуючих чи існувавших наддержав – радше збираний образ, що містить багато алюзій. Можна помітити елементи імперського Китаю доби Юань, Британії – Володарки Морів позаминулого століття, Імперії... пардон, Союзу Совітів, та навіть сучасних США («Імперії належать усі землі, де ходять її гроші»). Безіменна імперія існує поза часом, вона поширюється подібно до ракової пухлини не лише у просторі, а й у століттях. Її піддані діляться загалом на два класи: посполитий люд (позбавлені власної волі, пристосуванці, жалюгідне миршаве бидло, що тамує духовну спрагу гламуром і оповідками про насилля – нічого не нагадує?) та керівники, цивільні й військові, випускники Зоряної Школи, у яких на початку навчання відбирають імена, а тоді, якщо особа вислужиться, повертають; ці, хоча і служать Імперіуму, все ж мають право на сумнів, на власну думку і – в певних межах – вільний вибір. Так, один із найкращих наставників Зоряної Школи, Гайяр, а також його талановитий учень Хедін наважуються піти проти волі Імператора, щоб змінити лад, а міністр Феофан, ще один Гайярів учень, виявляє непокору імперському радникові. Чи не нагадує це подвійний освітній стандарт, упроваджений у «демократичному» світі, коли в державних навчальних закладах освітні планки щороку знижуються, проте еліта вчиться геть інакше, в інших закладах, за іншими програмами, що розвивають системне мислення?..

До речі, наскільки зрозуміло, імператорська особа – найжалюгідніша з невільників Імперії, безликий підданий безіменної Столиці, Міста-Звіра, що годується розбитими людськими долями – о, цей одвічний феномен столиць! Імператор тут царює, та не править: систему налагоджено до автоматизму, все відбувається начебто саме собою. По суті, імператор мало чим відрізняється від своїх підданців.
Править же Імперією монарший радник, сірий кардинал – точніше, білий. Білокрила Химера, давня істота, здатна змінювати подобу, з чарівного народу, до якого належать деякі члени команди капітана Яроша. Власне, наскільки можна зрозуміти, саме Химера створила Імперію в її теперішніх обрисах. Вбрана у біле, вона так лицемірить, маскується під «Добро». Приймаючи подобу ангела, людини й міфологічної потвори, ховає свою справжню сутність. Обраних слуг Імперії Химера хрестить за сплюндрованим, краденим релігійним обрядом, посвячуючи їх у свою віру-зневір’я, що нагадує прийняття до масонських лав високого градусу. Я навіть не певен щодо статі цього персонажа. Образ Химери як протиприродного поєднання дуже влучно відображає феномен Імперії. Які мотиви рухають цим чудовиськом? Пекуча жага влади? Холодна пристрасть до конструювання і порядку? А може, незміряна зверхність і ненависть до роду людського, що насмілився кинути виклик силам світу? Чи Химера – віддзеркалення того естетичного покруцтва, до якого ми опустилися?.. Також можна згадати Саурона при дворі королів Нуменору із «Сильмарилліону» Дж. Толкієна. Що ж, Химера його перевершила: підкорила не лише смертних, але і богів, духів природи і стихій. Дехто, як сама Смерть, повстав проти тої «сірої» влади, та, здається, на рівних радникові не ладен протистояти ніхто. Крім самого Моря: вічно нескореного, вічно буремного, жорстокого і лагідного; та білокрила і його прагне підкорити. Я так собі гадаю, що це саме Море обрало Яроша задля шляхетної місії. Химера прямо нагадує міністрові Феофану, що на «Діаманті» – загибель Імперії. Що це? Чарівна могутня зброя? Пророцтво? Артефакт, що втілює містичну владу Імперії? Про це ми дізнаємося, мабуть, аж в останній частині трилогії. Наразі ясно одне: навряд чи скарби Примарних островів – награбоване золото.

Кожен з команди чорновітрильного фрегата має свою особисту мету на шляху до Примарних островів. Хтось тікає від минулого, хтось прагне звільнитися, спокутувати гріхи, інші шукають своє місце у світі, втрачену родину або спільноту, комусь просто нудно, а декому кортить веселих і небезпечних піратських пригод. Мета Яроша Сокола – знищити Імперію. Не вбити імператора чи навіть Химеру, не зруйнувати Звір-Столицю, ні. Зламати саму систему, повернути людям якщо не віру в дива і чари, то хоча б волю вибору.

Скажіть, шановні, хто ще з піратів мав такі величні наміри?
Власне, і саме слово «пірат» у романі набуває іншого значення, перетворюється на символ. Символ свободи і звитяги. Але не тільки. Пірати – ще й чарівники. Досить хоча б одному піратові оселитися в імперському місті, як там починають відбуватися дива, повертаються чари, і йдеться не лише про єдинорогів на вулицях і драконів у небесах: «Хіба в жорстокості чи зневазі, або в милосерді немає дива чарів?» Сильні, справжні почуття – ось що пірати повертають у світ, знецінюючи натомість всесильні імперські гроші.

Тут можна було би пхекнути зневажливо: мовляв, аморально піарити бандитів, ще й у творі для підлітків! Ну, воно-то так, аморально піарити «Бригаду» і реп-культуру або те, що у нас називається «шансон». Але. Були колись у Скандинавії такі хлопці, звалися вікінги. Ними пишаються й досі. Сяк-так відкрили Америку, допомогли збудувати державу на Русі, навели лад на півночі Франції (там, де нині Нормандія), побудували Дублін, Таллін, Гельсінкі... Або візьмемо козаків. Хто то були? Вічні бунтівники, повстанці, зарізяки. У Польщі словом «козак» іноді і досі лаються. Проте – боронили народ від хижих татар і панської сваволі, хіба ні? А ще згадати Робіна Гуда... Отак і тут. Імперія населена людьми, здатними на такі жорстокі й мерзенні вчинки (які я тут не розписуватиму), що порівняно з ними пірати – справжні лицарі морських доріг.

Зрештою, «ще нещодавно усі моря належали піратам».
Єдине, що мене бентежить – у яку безодню котиться наш найкращий зі світів, коли його мають рятувати пірати?..

Сьогодні не штиль. Сьогодні свіжий холодний вітер напинає вітрила, жене рвані хмари з-за обрію. Щогли пнуться в небо. Рідні береги тануть. Піратські кораблі – на шляху слави. Навколо – бурхливе море. Шлях не буде легким: хвилі трусять пінними гривами, б’ються в борта. Море кличе, море дивиться на нас. Чиїми очима? Старих зневірених мореплавців з примарної Тортуги, що розсипаються на пил, відійшовши од берега? Жахливих чорних статуй перед імператорським палацом, що колись були піратами і сказителями? Зрадників із піратського братства, що ніколи не заллють жагуче сумління ромом? Чарівних істот, у яких нема віри? Очима зрадника Іржи, сповненими заздрощів і ненависті? Жахливими очима Летючого Голландця, де застигло давнє прокляте море? Очима білокрилої Химери, неситої владою? А чи то будуть очі юних піратів – відчайдушної Роксани, тендітної Ластівки, темної Рити, непосидючого Тимура, гоноровитого Димона, таємничого, волелюбного і не по роках мудрого Юрка? Море дивиться очима піратів, тих, кому доведеться прокладати нові шляхи у буремній кривавій пітьмі, крізь шторми, негоди і мертвотні штилі, до нових обріїв, до нових берегів.
І для таких піратів скарби не вартують нічого. Для них вартує – лише їхнє улюблене море.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Максим Вільшанський (джерело: Буквоїд)

...Йо-хо-хо і пляшка рому! Хто з нас не мріяв у дитинстві про захоплюючі піратські пригоди? Хто не уявляв себе відважним капітаном на містку, з компасом і картою, де вказано шлях до незліченних скарбів? Хто не мріяв оглядати обрій з «воронячого гнізда», приклавшись до підзорної труби? Хто не бажав борознити моря-океани на фрегаті під усміхненим «Роджером», битися на абордажних шаблюках, хвацько гасати по палубі й у павутинні вант, шукати заховані клади, долати небезпеки і негоди, щоб зрештою дістатися рідних берегів і – смітити золотими дублонами, щоби всі казали: о, це звитяжний і щедрий мореход, ... [ Показати всю рецензію ] справжній пірат!

Ми виросли на пригодницьких романах Стівенсона, Сабатіні, Сальгарі, Джозефа Конрада й Джека Лондона. Ми закохалися у море, ділячи незвідані шляхи з Чорним Корсаром, капітаном Бладом і отим чудовим одноногим коком Джоном Сільвером, що був у Флінта за голову абордажної команди. Нас вабила воля і простір, романтика подорожей і пафос протистояння сильним світу сього. Багатьох вабить і досі.

Тож вельми тішить, що розмови про кінець пригодницького жанру виявилися дещо передчасними. Є ще порох! І де – на наших теренах! Гріє душу незгірш міцного грогу!

Молода дніпропетровська авторка Наталія Дев’ятко і видавництво «Навчальна книга – Богдан» запрошують усіх дітлахів (віком до 90 включно!) до світу дивовижних пригод. Я не приколююсь. Давно не траплялося такого захопливого і водночас позбавленого постмодерного загравання з авдиторією твору. Герої роману «Компас і карта», першої частини трилогії «Скарби Примарних островів», гідні стати поруч із капітаном Бладом, лордом Джимом, одноногим Сільвером, і вже поготів – із флібустьєрами з кінотрилогії Брукгаймера/Вербінськи «Пірати Карибського моря», Джеком Сперроу (вибачаюся, Капітаном Джеком Сперроу!), Вілом Тернером, Гектором Барбоссою та іншими звитяжцями. Спільного між ними немало, і йдеться не так про «піратство у крові», як про кінцеву мету. А саме: змінити світ, подолавши тотальний імперський контроль – байдуже, чи зажерливої іспанської корони, чи Ост-Індської Торгівельної Компанії, чи жахливої неназваної Імперії зі світу «Скарбів...» – пірати і чаклуни розмовляють із Морем, але ніхто не повинен ним володіти!

Протягом першої частини Ярош Сокіл, капітан «Діаманти», збирає собі нову команду: тих, у чиїх очах плескотить море. Лише тоді проявиться чарівна карта, де вказано шлях на Примарні острови. Хоча і сказано, що таких людей, вільних духом, таких, що не служать ані морю, ані богам, ані земним владцям, стає все менше, капітан зібрав чималеньку ватагу. Пальців обох рук мені не вистачило, щоб усіх порахувати. Втім, це не заважає слідкувати за сюжетом, навпаки, підсилює інтригу. А ще, позаяк героїв багато, і вони всі дуже різні, легше обрати улюбленця, з яким можна мандрувати сторінками і морськими шляхами.

Дивує і радує кількість жінок-піратів, у тому числі й капітанів. Кажуть, буцімто жінка на кораблі – до біди. Ну, це правда – біда чекає на того, хто стане жінкам на заваді, як це довели члени команди «Діаманти» в запеклім бою з імперським судном. Бо піратські капітани ще й володіють чаклунським хистом. Взагалі, дуже чітко простежується зв’язок між піратством, мистецтвом і чарами: крім таланту, в серці має бути воля, бо з невільника і корсар кепський, і митець безталанний, і чарівник не здатен ні на що, опріч вульгарних фокусів. У цьому пересвідчилися капітани без кораблів – Анна-Лусія, Софія і Маріан. Анна-Лусія після знищення Піратського братства опинилася на легендарній Тортузі, та поразка її зламала, вона перетворилася на танцівницю, чий талант розкидався на пустопорожні розваги публіки. Трохи більше пощастило Софії: вона втікала від себе, забувши море, чари, піратство і власне ім’я, жила чужим життям, одначе варто було жінці перевдягтися у сукню з минулого, оздобитися кинджалом, й амнезія минулася – що за незбагненна жіноча логіка! Маріан дісталося сильніше за всіх: вона кілька років мешкала на відлюдному острові у подобі примари, картаючи себе за зраду і слабкість, та страждаючи від розлуки з коханим. І хоча на борту «Діаманти» їй вдалося повернути людську подобу, душевні рани зробили піратку холодною і темною.

Не менш цікавий персонаж – капітан Фенікс, кохана Яроша. Невідомо, чи це так батьки над нею познущалися, чи то її справжнє ім’я, проте відображає сутність: жінка здатна перетворюватися на невмирущого вогненного птаха, хоча і темний вогонь її крил. Але ні ця здатність, ані чари не допомогли Фенікс у Звір-Столиці: жахливе імперське підземелля згасило вогонь її душі, надломило гордого капітана, зрештою, як і всіх учасників тої авантюри. Фенікс відроджується із попелу, проте попіл лишається на серці, і чим його більше, тим важче злітати над морем.

Ярош на прізвисько Сокіл теж побував у химерному острозі. Колись дев’ятеро найславетніших піратських капітанів вирушили у столицю, щоб знищити Імперію зсередини. Адже варто лише одному піратові оселитися в імперському містечку, як гроші із зоряним карбом втрачають силу, люди навколо змінюються, повертаються сильні, живі почуття і чари. А якщо їх аж дев’ять – чи не оживе зашкарубле серце чудовиська? Може, щось би з того і вийшло, та не обійшлося без зради, тож попровадили капітанів до гостинного підземелля, на допити до імператорського радника, давньої Химери. Капітанові Соколу вдалося втекти. Але – не від себе: бідолаха стає на згубний шлях саморуйнування, через пияцтво, через збайдужіння, що є найсильнішою залежністю, через добровільну капітуляцію, втрату волі й відповідальності. Щоправда, схаменувся зрештою, коли ледь не стало пізно. Поки грім не вдарить, козак не перехреститься...

Незважаючи ні на що, Ярош лишається справжнім капітаном. Нам майже невідомо про його власну піратську минувшину, здається, він од самого початку чубився лише з імперцями. Ця його принципова завзятість не може не викликати поваги, як і його шляхетність та милосердя. Так, він наважується рушити на борт «Летючого Голландця», щоб звільнити декількох ув’язнених, перебравши дозволений ліміт. Він залишає життя захопленому імперському міністрові Феофану та колишньому піратові Ричарду, звинуваченому у зраді, навіть усупереч волі команди. Він приймає на борт священика Бенедикта, бо хоч сам сповідує іншу віру, проте нагадує, що не годиться знущатися над людиною лише через те, що не поділяєш її переконань. А ще він... ото вже ні, я більше нічого не скажу. Сокіл – видатна людина, честю було би ходити морем під його чорними вітрилами.

Ще одна безперечно видатна особа – Ричард. Наскільки зрозуміло, він зі старшого покоління корсарів, і теж свого часу був славетним капітаном, грозою імперців і торгівців. Але коли Імперія завдала удару у відповідь, Ричард зіграв їй на руку: легенди про його кровожерність щодо переможених і полонених обганяли його трищогловий корабель. Тоді він зрікся піратства, за що отримав від Химери багато срібників: титул графа Елігерського, маєток, становище у суспільстві, а також, як я підозрюю, чаклунські вміння. Та всім відома невтішна доля зрадників: опинився зрештою у в’язниці, без титулу, посад, грошей, зброї та навіть без корабля, якого подарував Імперії (а шкодував же ж, мабуть!) – і хтозна, як би йому велося, коли б друзі Яроша його не порятували – щоправда, не з великої любові, а просто разом із рештою. Опинившись на борту «Діаманти», Ричард спочатку «качає права», влаштовує невдалий заколот, але згодом докладає усіх зусиль, щоб стати в пригоді команді. Бо коли за вами женеться розлючена Химера, тут уже не до понтів. Хоча характер у нього, скажу я вам, препаскудний!

Окрім піратів, чаклунів та різних казкових істот, на кораблі повно дітлахів. Просто плавучий дитсадок, їй-бо! Адже очі дітей сяють морем найсильніше. Також у них є свій маленький капітан – непосидюча дівчинка Роксана з червоною банданою на голові. Природжений лідер, така собі п’ятнадцятилітня капітанка! Вона вправно керує бешкетною малечею; вона наполягає, щоб Айлан, колишній імперський чаклун, учив найстарших дітлахів фехтувати (як виявилося згодом – недарма!); вона сумлінно виконує накази Яроша; щоб вивести з депресії подругу, видирається на щоглу, ризикуючи гепнутись і зламати хребта; а в бою з імперцями лізе під удар самої Химери, щоб захистити Маріан, яку терпіти не може... А ще у неї є чудовий чорний кіт Сиріус! І лише з батьками не пощастило. Ні-ні, Віктор і Ольга чудові люди, але уявіть, як воно – бачити, як твоя доня постійно лізе казна куди, наражається на небезпеку, ще й різні шминдрики зауважують, що, мовляв, погані батьки, бо таке дитині дозволяють! Отака дилема, і ради тут нема.

Ох же ж ця одвічна проблема батьків і дітей...

Ще два персонажа, про яких хотілось би сказати – поет Макс і такий собі хлопчина Сашко. Спільного між ними небагато, опріч того, що обоє з нашого часу. Там взагалі цікава ситуація з часом і простором: у столиці начебто модерні часи, а чим далі від зловісного міста, тим час уповільнюється. Отже, молоді люди – з різних причин, різними шляхами – опиняються зрештою у команді Яроша. Здавалося б, ну чого вдома не сиділося? Все дуже просто: там нема чого робити. Ні, можна просто собі жити, як решта, як заведено, офіс-дім-інтернет, завести родину, просто так, щоб було, заробляти і тринькати гроші, обертаючи роки на пісок... Бо так живуть люди в безіменній Імперії. Але тим, у кого море в очах, це суворо заборонено. Є такі особи, яким конче треба пнутися світ за очі, за виднокрай, щоб знайти себе. Чи вдасться це нашим героям – побачимо; та вже краще загубитися на битих морських шляхах, аніж на зручному дивані з банкою пива перед телевізором.

Втім, то моя особиста думка.

Там ще багато цікавих героїв. Приблизно половина варті окремої книги чи принаймні розділу. Проте, не відбиратиму задоволення – вийти на скелі, вгледітись у виднокрай, і, може, побачити десь далеко чорні вітрила, розшиті зірками. Чорні вітрила надії на те, що крила Химери, білі як зневіра і смерть, ще не накрили небо. Чорні вітрила надії, що доба героїв триває.

Надії на те, що море відкрите для кожного.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександра Кравченко (Девіль) (джерело: Буквоїд)

Коментар до роману Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів»

Наталія Дев´ятко - один із найцікавіших молодих авторів Придніпров´я, і її роман «Скарби Примарних островів», написаний у популярному жанрі, цілком оригінальний і не схожий на фентезі і піратські саги інших авторів.

З перших сторінок читачі занурюються в дивовижний світ уявної країни, де живуть люди з різними іменами: слов´янськими, латинськими і вигаданими; поруч із людьми існують фантастичні істоти: дракони, русалки, крижаний янгол з пазурами, дияволоподібний чиновник Химера, персоніфікована Смерть. А в центрі подій - відважний ... [ Показати всю рецензію ] пірат, капітан Ярош Сокіл.

Але роман, звичайно, написаний не для того, щоб ідеалізувати морських розбійників, - адже серед піратів, які реально існували, жорстокий і підступний Чорна Борода був набагато більш поширеною фігурою, ніж шляхетний капітан Блад або колоритний Джек-Горобець. Та це в даному випадку неважливо, бо пірати в романі і, в першу чергу, Ярош Сокіл, - не стільки реальні пірати, скільки символ протесту проти пригноблення людської гідності, проти нівелювання яскравих особистостей і перетворення їх на сіру масу. І нехай примарних островів свободи і щастя навіть не існує, як не існувало казкового Ельдорадо, але відчайдухи всіх часів і народів все одно їх шукали; одні прагнули золота, інші - духовних скарбів. І, можливо, самі ці пошуки були важливішими за примарну мету...

Коли я читала роман, мені раптом спало на думку одне дивне порівняння. Адже, як кажуть філософи, історія людства розвивається по спіралі. Історія світобачення - теж. Згадаймо, що в епоху Відродження було багато символів в мистецтві, письменники і художники персоніфікували явища природи і людської фантазії. Одна з найвідоміших картин Альбрехта Дюрера називається «Лицар, смерть і диявол». Ремінісценції, пов´язані з цією картиною, вже приходили до мене, коли я писала свій перший роман «Таїна преображення», де дія відбувається в чотирнадцятому столітті. І ось, читаючи роман Наталки, я знов згадала цю картину: лицар в обладунках їде на коні, смерть переслідує його по п´ятах, диявол погрожує йому, а лицар все одно прямує вперед, до своєї мети, і ніщо не може його зупинити. Та чи не схожий на цього лицаря капітан Ярош, котрий теж прагне досягти своєї мети навіть ціною життя? І ніякі темні сили не можуть зупинити цього мужнього капітана й його незвичайну команду. Отже, промайнув певний час, і на новому витку історичної спіралі в мистецтво повертається тема духовних пошуків героя, давніх символів і містичних одкровень.

Підсумовуючи свій коментар, скажу, що в українську літературу увійшов молодий цікавий автор, який в жанрі романтично-філософського фентезі намагається розповісти про вічні проблеми земного буття і високі прагнення людської душі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Еліна Заржицька (джерело: Ключ)

У давні часи, коли міф був засобом тлумачення й пізнання оточуючої дійсності, сформувались особливі уявлення щодо часу й простору, які згодом вплинули на літературу і мистецтво. Світ у свідомості наших предків поділявся на дві частини – звичайну, профанну, і священну, сакральну. Вони наділялися різними якостями: перша вважалася звичайнісінькою, буденною, а друга – дивовижною, казковою, фантастичною. Оскільки дії міфічних героїв містилися у їх переміщенні з одного простору-часу до іншого, з буденного до фантастичного, постільки й чекали на героїв у мандрівках різні незвичайні пригоди, бо дива можливі ... [ Показати всю рецензію ] лише у незвичайному світі.

У такому ж незвичайному для нас, мешканців техногенного світу, місці розгортаються дії роману «Скарби Примарних островів» молодої української авторки Наталії Дев’ятко.

Під чорними вітрилами піратського корабля зібралася строката команда. Шукач пригод та незрівняний знавець морського чаклунства капітан Ярош Сокіл, звичайна родина разом із донькою Роксаною та їхній розумний кіт Сиріус, могутні давні істоти (Смерть, Харон, Матір) та шкільний вчитель Костянтин, симпатичні казкові персонажі Фея та Янголятко й колишній пірат, граф Ричард Елігерський – усіх їх покликала жага пригод та нестримне бажання знайти незлічені скарби. У капітана Яроша є зачарована карта, що вкаже шлях до Примарних островів, туди, де й знаходяться ці скарби. Але... Корабель та його команду переслідують жорстокі й підступні вороги на чолі з Химерою, вірним радником Імператора. Сам повелитель постійно мешкає у місті з очима звіра, але його вірний міністр Феофан та білокрила Химера завжди напоготові – чи то особисто взяти участь у страті ворогів безіменної Імперії, чи то в бою звеличити могутність своєї держави...

Втім, не вдаватимуся у повний переказ тексту, бо це завадить читачеві отримати справжню насолоду від несподіваних поворотів сюжету, розвитку дії та різноманітних пригод численних героїв.

Увагу насамперед звертає вир подій, що відбуваються у різні часи та у багатьох просторах. Між рядками твору минають роки, читач по волі автора переноситься в іншу частину світу: у прокляте зачароване місто (розділ 19), спогади членів екіпажу «Діаманти» (розділи 14, 15, 16) тощо. Час може текти паралельно у просторі (розділ 6, сцени ув’язнення капітана Яроша та зустріч Михайла і Рити) або прискорювати свою ходу, як то відбулося на Тортузі (розділ 15: «Секунди перетворилися на роки, але ніхто не міг нічого вдіяти. Капітан стрибнув у воду, та вир часу закрутив і його. За кілька хвилин чоловік перетворився на зігнутого хворобами старця»).

Швидкість розвитку та емоційна насиченість дійства постійно тримає читача у напрузі. Здається, що кожна фраза починається зі слова «раптом», кожна секунда може стати зламною, поміняти все місцями, змінити ставлення до героїв або минулих подій, чи взагалі закінчитися катастрофою. («Вони розстріляли нас без бою. І коли «Русалонька» пішла на дно, виловили всіх живих і стратили на палубі свого корабля», – розповідає піратка Софія у розділі 14).

Проте, час тече неоднаково для героїв роману, для автора-оповідача й для читача. На сторінках книги, як і в літописах, час дієвий, лік його ведеться від події до події. Якщо ж не відбувається нічого, необхідного для розвитку сюжету, авторка «вимикає» час, як шахіст, який, зробивши хід, вимикає свій годинник. Але іноді пані Наталія може використати й піщаний годинник, аби перевернути події, і примушує їх рухатися від розв’язки до початку або й закільцьовує їх (зрозуміло, стосовно життя героїв, як у розділі 10: «Ми хотіли, – наче за всіх відповіла Іларія, – мріяли, як повернемось. Хоча були тут щасливі. Острів великий, ми й не обійшли його повністю. Але, коли з’явився корабель, щось зламалося... – вона підшукувала слова...»).

Своєрідність сприйняття роману у багатьох випадках обумовлюється феноменом міфічного хронотопу, властивого пригодницькій і казковій літературі, співвідношенням часових потоків: часу, коли відбувається подія, і часу, коли ми про це дізнаємося від авторки. Час, коли ми про щось дізнаємося – той же самий час, у якому живе оповідач. Час, коли відбуваються події – це час героїв. І все це ми, читачі, сприймаємо зі свого сьогодення, долучаючись до сакрального простору і часу.

Просторово-часові характеристики роману значно відрізняються від тих знайомих нам якостей, з якими ми стикаємося у повсякденному житті або про які можемо дізнатися на уроках фізики, оскільки мають сакральне забарвлення. Простір твору викривлюється і замикається на собі, може бути обмеженим, мати кінець, а окремі частини, з яких він складається, мають різні якості. Три виміри – довжину, глибину і ширину – авторка ламає самим непередбаченим чином і поєднує те, що в реальному світі поєднати неможливо (так, у розділі 20: «– А як мені потрапити в той... паралельний світ? Що для того треба? // – Що для того треба? – перепитала жінка... – Вийди в ніч, пройди через місто, покинувши все своє життя. ... За містом старий цвинтар є, пройди крізь нього...» або так: «– Потяг зупиниться між станціями. Двері відчиняться, та того, окрім тебе, ніхто не відчує, – рублено говорила жінка. – У тебе буде хвилина. Сам зрозумієш, яка з цих доріг – твоя»).

Простір світу Примарних островів несподівано перевертається у відношенні до дійсності або змінює свої якості – розтягується, стискається, викривлює пропорції окремих частин, оскільки орієнтується насамперед на змістовне наповнення подій, а не на класичне сприйняття звичайного часу. Це стосується і часу, в якому відбуваються пригоди героїв, розлуки й зустрічі, боротьба із ворогами, пошуки скарбів. (До речі, слово це не можна розуміти так, як, здається, декларує його автор. Для кожного з героїв воно несе інший сенс. Для когось – втрачене й знову знайдене кохання, для когось – свобода думки, а для когось – свобода жити і втрачати життя за своїм бажанням). Але це стосується й особистого часу читача, який занурюється у текст роману, а через нього у сакральний міфічний світ героїв і героїчних вчинків, властивих давнім міфам.
Якості художнього часу роману непередбачувані. Іноді здається, що він, як у казці Л.Керолла «Аліса у країні див», «неповний розуму». Роман легко переносить нас у інші часи («Це було давно...» – починає згадувати один з героїв роману, Ричард Елігерський, розповідаючи про своє минуле, знання про яке дуже сильно вплине на сприйняття всіх персонажів твору, піратських капітанів (цікавий початок, зовсім за законами казкового жанру) та інші світи («І де ця щаслива земля, де я зможу зустріти своє кохання? – не повірив їй Макс. // – У мріях чи в сновидінні, у паралельному світі, як зараз кажуть...» – розказує хлопцю, нашому сучаснику, як потрапити на узбережжя, чарівниця Аля).

Те ж стосується і часу-віку героїв. На сторінках роману діють міфічні істоти, що існують необмежено довго – той же Харон, Смерть, Матір, Химера. Але, за якихось надзвичайних обставин, вони можуть зникнути на якийсь певний час («– Підеш? – не зрозуміла Смерть. – Як підеш? Помреш? Ти ж є життя? Ти не можеш померти» – звертається давня до Матері, яка відчуває близький бій між піратським та імперським кораблем). Казкові Фея та Янголятко в романі – це живі символи краси, добра та любові.

Герої – люди і чарівники, теж живуть кожен у своєму часі, і вік кожного залежить від якихось певних обставин: у піратів він довший, бо їх «любить і захищає море», мешканці суші живуть у звичайному, людському, часі, швидкому і суєтному, такому звичному для читача. Але всі ці часові потоки і герої, зведені волею авторки у ТЕПЕР і ЗАРАЗ, діють разом, щоб незабаром знову розійтися у часі та просторі, формуючи міфічний хронотопний простір пригодницького твору.

Наостанок треба зазначити, що межу вигадки Наталії Дев’ятко визначити практично неможливо, бо в ідеалі він дорівнює самій дійсності і розуміти його треба як ланку між дійсністю та її відбитком, бо ланка ця і неминуча, і єдина.

Літературні критики вважають, що життя твору можливе лише за існування гармонії між автором та читачем. Здається, молодій авторці вдалося досягнути цієї самої гармонії, і тому на її твір чекає довге й щасливе життя.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марічка Ніконова (джерело: Ключ)

Частина перша: теоретична.

З давніх-давен пісні, казки, оповіді біля вогнища, а згодом література, театр і кіно виконували кілька важливих для суспільства функцій: пояснювали, описували існуючий світ, наближаючи його до ідеалу (або протиставляючи справедливо влаштованій картині світу антиутопію), розвивали фантазію і розумові здібності людини. Культура, а особливо література слугували збереженню національних світоглядних матриць і поведінкових моделей, виступали каталізатором у масовій свідомості, що завжди призводило до історичних змін.

Ця функція літератури – змінювати світ, прямо впливати ... [ Показати всю рецензію ] на нього – похідна від давнього міфу, за законами якого діє підсвідомість кожної людини і колективне несвідоме взагалі. Міфічні енергії пронизують усе буття людини – це емоції, ідеали, принципи, сама пам’ять та оціночні світоглядні системи. Все, у чому є хоч краплина творчості або того, що нині модно називати пафосом, живиться енергією від колективного несвідомого, розвиваючи особистість людини, яка творить або перетворює вже існуючий світ, скеровує суспільні, культурні і навіть політичні явища у нові річища, долаючи сірість та ентропію.

Творчість за законом міфу (і нашої підсвідомості) – божественна справа, і, щоб творити (і не має значення, проявляється ця творчість у написані пісень, вишиванні рушників, ландшафтному дизайні чи вихованні дитини), людина має дорівнятися до богів, бути особистістю.

Але особистістю не народжуються, хоча певна генетика присутня.

Особистістю стають.

І відбувається це завдяки ініціації.

Відомий антрополог і філософ Мірча Еліаде писав про ініціальні функції літератури ще на початку минулого століття. Потім це знання було навмисно занедбане, оскільки не вкладалося у популярні тоді (і нині) теорії Зиґмунда Фрейда про колективне несвідоме як колективний смітник людських страхів і комплексів. Проте, ініціальна теорія Еліаде цілком підтверджувала теорію архетипів Карла-Густава Юнга і всі подальші дослідження відомих міфологів.
Нині при згадці про ініціацію ледь не в кожного перед очима постають різноманітні сексуальні малюнки, але це оманливе трактування, також нав’язане сучасними уявленнями. Так, ініціація, зокрема, включала в себе перший сексуальний досвід і розуміння сексуальної природи, але це було не головне.

Ініціація – в першу чергу психологічний процес, який не лише розвиває особистість, але й розширює спектр сприйняття на всіх рівнях, навчає емпатії, а в деяких випадках навіть психологічній телепатії, коли людина буквально на фізичному рівні ловить емоції інших живих істот. Зокрема, людина з високим рівнем ініціації не має домінуючого каналу сприйняття інформації, а отримує візуальну, аудіальну і кінеститичну інформацію однаково інтенсивно, завдяки чому не підпадає під маніпуляції оточуючого світу, бо по різних каналах відбувається дубляж повідомлення. Також така людина аналізує інформацію не лише з точки зору логіки, але і на рівні емоції, вписує повідомлення в образ особи, яка це повідомлення творить, і якщо ця особа нещира (а на психологічному підсвідомому рівні це відчувається навіть через активну словарну базу і метафорику), то і повідомлення буде сприйнято відповідно.

Людина з високим рівнем ініціації підсвідомо прочитує світ як зрозумілий текст (недосяжна мрія всіх постмодерністів) і завдяки цьому може на світ впливати із мінімальними енергетичними затратами і максимальним результатом.

По суті, така людина – це шаман.

Звісно, що за подібну владу над світом і словом шаман платить, живучи за міфічним законом справедливості і служачи життю. Якщо ж шаман відступає від цього закону і використовує свої здібності виключно для власної вигоди, то невдовзі втрачає зв’язки із енергіями колективного несвідомого і гине (згадайте долю будь-якого злого чаклуна у чарівних казках).

Здавалося б, що нині вже ХХІ століття, і яка справа нам, освіченим, розумним, цивілізованим, до первісних звичаїв і законів? Але чомусь наші діти так само тягнуться до народних казок, особливо неадаптованих, шукають пригоди на свою голову, якщо не в реальному житті, то в книжках, і шанують честь, сміливість і гордість, поки наш змертвілий сірий світ не доведе їм протилежне.

І дивно, але досліди останніх років довели, що емоційно розвинені діти, ті, які читають книжки, справді відчувають фізичний біль, якщо навіть на екрані бачать, що комусь погано. А діти, для яких головне в житті – комп’ютерні ігри, відчувають біль, лише коли бачать те, що вже пережили самі, як то кров взяту з пальця в лікарні, все ж інше їх не обходить. І ще цікаво, що для психіки не має значення, чи кадри, показані дітям під час експерименту були документальними, чи художніми, іноді по емоційному резонансу реакція на художні навіть перевершувала реальні зйомки.

Дитина, а в особливості підліток, має пройти кілька рівнів ініціації. Я умовно розподілила б цей процес на три стадії, що дуже чітко відобразила література: дитяча література (до 10 років), література для дітей та підлітків (десь до 18 років) і доросла література.

Всі ці три типи літератури мають суттєві відмінності і функції.

Дитяча література зазвичай розрахована на читання з батьками, в ній є місце авторитету й оповідачу, яким стає дорослий. Це коментована література, тому в ній належне місце займає мораль, яка саме й спирається на авторитет оповідача. А головна функція цієї літератури – пізнання. Дитина пізнає світ, емоції, вчиться будувати прості причинно-наслідкові зв’язки, малювати обмеженою кількістю фарб без півтонів.

Я б назвала цей етап підготовчим до головної ініціації, коли дитина, а точніше підліток, залишається з книгою, її світом і героями сам-на-сам. Бо головна функція підліткової літератури – ініціальна, коли дитина пізнає себе, вчиться розуміти свої емоції і вчинки і завдяки чому звеличується над собою.

Доросла література теж виконує пізнавальну функцію, але здебільшого сегментовано, книги розкривають окремі теми; або розважальну (до цього напряму, на жаль, відноситься левова частка сучасної художньої літератури), покликану знизити емоційний фон і зняти втому. На мою думку, популярність дорослої розважальної літератури у наш час обумовлена двома чинниками: по-перше, високим рівнем інформаційного насичення, від якого потерпає сучасна людина; по-друге, низьким рівнем ініціації багатьох людей, через що вони дуже швидко втомлюються і від сильних емоцій, і від вирішення хай цікавих, але складних питань.

Якщо розважальна література захоплює сегмент дитячої або підліткової – це злочин.

Саме споживання такої літератури у підлітковому віці є причиною недобору рівня ініціації, і, як наслідок, гальмування розвитку особистості, відсутність лідерських якостей, здатності до співпереживання, наявність користолюбства, жадоби, заздрості, як провідних характеристик особистості.

Тут вже не йде мова про шаманів, підліток не доростає до рівня члену соціуму, і його доля – футбол/телешоу, дівчата/хлопчики, а згодом або самотність і залежність (алкогольна, наркотична, інтернетівська), або створення нежиттєздатної родини з такою самою нерозвиненою особистістю.

Заради справедливості треба сказати, що велика кількість нинішніх підлітків, народжених у 90-ті, вже не добрала потрібного рівні ініціації. І це неозброєним оком видно по їхньому загальному рівню культури, суспільної моралі і громадської активності. До речі, всі вони так чи інакше заморочені на Фрейді і віртуальне життя ставлять вище за реальне.

Заради справедливості також треба сказати, що прадавні механізми самозбереження життя і розвитку творчої особистості спрацьовують саме в кризові епохи, коли деформується масова свідомість і культура та суспільство зазнають значних втрат.

І нині цей прадавній механізм діє через підліткову літературу.

Еліаде ще в минулому столітті вказував на особливе значення епосу і роману, які перебрали на себе роль міфологічної оповіді; оповідна проза в сучасному суспільстві зайняла місце міфологічного оповідання і казок у первісних суспільствах, знаних нами як чарівні казки. У глибинній психіці, в підсвідомості сценарії ініціації не втрачають серйозності, а обираючи героя або кількох персонажів, людина проходить їхній життєвий шлях, як би вона в давнину йшла за справжнім шаманом.

Саме герої ведуть читача шляхом ініціації, а не авторська ідея. Але відповідальність автора тут зростає на порядок, бо ідея (і цим часто грається доросла література) може бути сприйнята як суб’єктивна авторська дефініція; а емоційний досвід від подорожі текстом разом із героєм – це вже особисте надбання читача, і автор до того не має ніякого стосунку. Відповідальність автора полягає в тому, що він має створити справжнього героя, який не піде у своїх вчинках проти логіки тексту (логіки розвитку світу і сюжету) і проти закону міфу, завдяки чому і відбувається ініціація.

Щоб твір для підлітків виконував ініціальну функцію, він повинен мати розгалужений динамічний сюжет, бо міф по своїй природі дієвий і рухливий, проявляється насамперед у вчинках персонажів та емоціях і рефлексіях читача щодо цих вчинків, чим нерозривно пов’язує читача зі світом книги і через задіяні у тексті архетипи виводить людину на рівень колективного несвідомого.

І тут підліток залишається сам-на-сам вже з колективним несвідомим, і має довести, що його новонароджена особистість варта існувати, а не розчиниться у темному морі несвідомого і колективній пам’яті предків (за К.Г.Юнгом). Часто таких випробовувань кілька, і кожне з них серйозніше за попереднє, як кілька і таких ініціальних книг, кожна з яких залишається в пам’яті на все життя.

Частина друга: практична.

Я цікавлюся психологією сприйняття тексту вже багато років, особливо мене цікавлять діти і підлітки й те, що впливає безпосередньо на ці аудиторії. А на всі попередні роздуми мене надихнуло прочитання книги Наталії Дев’ятко «Карта і компас», яка є першою частиною пригодницької трилогії «Скарби Примарних островів» (видавництво «Навчальна книга – Богдан», 2011 рік).

Бо у цій книзі я побачила те, що не бачила у сучасній підлітковій літературі не лише України, але й інших країн.

Не можу сказати, що ця книга потрапила мені до рук випадково. Я давно слідкую за тим, що видає «Богдан», особливо після того, як побачила перекладну пригодницьку серію цього видавництва, яку оцінюю дуже-дуже високо. Тому будь-яка новинка від цього видавництва у цікавих мені жанрах мене не оминає.

Не буду переповідати сюжет першої частини «Скарбів Примарних островів», для мого дослідження це не головне, як і визначатися із жанром, бо ця книга знаходиться на перетині пригодницького роману ХІХ століття, чарівної казки і героїчного фентезі.

Мене цікавлять ініціальні лінії цього твору і герої, за якими у чарівний і небезпечний світ піде юний чи навіть дорослий читач.

Молода авторка зробила те, що, здається, до неї не наважувався зробити ніхто, - вона від самого початку твору повела кілька ініціальних ліній. Ні – кілька десятків ініціальних ліній, ледь не від кожного героя, а це неймовірно ускладнило структуру тексту і структуру самого світу, оскільки на всі ці лінії треба десь брати енергію, а це можливо виключно за рахунок подій.

Спочатку, як це прийнято в шаманських практиках, читачеві пропонується випробовування на вже наявний рівень ініціації. Відбувається це через кількість персонажів, які з’являються у книзі; таке враження, що в перших розділах вони просто «сиплються з мішка», але, дивним чином, кожен займає своє місце (це нагадало мені забавку складати «пазли», до цієї метафори я верталася всю книгу, дізнаючись про минуле і теперішнє казкового світу, бо в останньому розділі «пазли» склалися у малюнок, з якого, певно має початися друга частина). Потім (у п’ятому розділі) авторка вдається до опису недалекого минулого, і ставлення до всіх героїв, які беруть участь у цьому розділі, кардинально змінюється (треба віддати належне, що кожний спогад у цій книзі має подібну здатність до зміни ставлення читача до сьогодення і персонажів).

Прийом випробовування читача, своєрідного заслону для тих, хто ще не готовий до сприйняття всього, що станеться далі, використовували і раніше: Дж.Р.Р.Толкієн у «Володарі перстенів» робив це через розлогі описи побуту хобітів, У.Еко і М.Павич – через надмірну деталізацію і філософічність самого тексту.

Велика кількість персонажів, що діють від самого початку, дає можливість читачу «Скарбів Примарних островів» одразу обирати найближчих за психологічними рисами і віком героїв. Загалом, десь відсотків сімдесят всіх персонажів першої частини з’являються на перших ста сторінках книги.

Герої твору належать до трьох поколінь, що, як я підозрюю, співвідноситься з трьома поколіннями потенційних читачів цієї книги. Для кожного покоління прописана своя ініціальна лінія. І на цьому я хотіла б зупинитися докладніше.

Наймолодше покоління, яке подорожує на останньому піратському кораблі, – підлітки віком від одинадцяти до шістнадцяти років, щоправда, є й один п’ятирічний хлопчик Димон, найбільш вередливий з усієї компанії і навіть іноді злий і заздрісний. Загалом шестеро хлопців і четверо дівчат. Всі вони різні і яскраві.

Роксана, що поводить себе як справжній капітан і постійно знаходить пригоди на свою голову і п’яту точку. Ця дівчинка із благополучної родини, обласкана батьками, але смілива і відчайдушна, природжений лідер.

Набагато менше пощастило Риті, чиї батьки спилися, і яка буквально втекла з дому, щоб змінити своє життя. Рита теж дуже сильна особистість. З Роксаною вони однолітки, обом дівчатам по чотирнадцять, а згодом і подруги, хоча Рита значно жорстокіша і підступніша.

Поліна, судячи з тексту, на пару років молодша від старших дівчат. Це справжня лялька, красива і дещо залежна від оточуючих, будь то батьки чи сестра, пам’ять про яку живе в її серці, друзі або команда. Іноді здається, що на корабель Поліна потрапила завдяки збігу обставин.

Ластівка. Судячи з тексту, старша від Поліни, але молодша від Роксани. Таємнича і милосердна навіть до ворогів. Єдина з дівчат володіє чарівним даром, який обертає тільки на добро. Вперше ми бачимо цю дитину в полоні у Летючого Голландця, але і за таких обставин вона не занепадає духом і рятує свою старшу сестру, ставлячи умову капітану Ярошу Соколу, головному герою книги. Враховуючи тип героїні і те, що їй вже довелося пережити, вона мислить не на свої роки і, певно, відчуває світ тонше за всіх дітей.

Серед хлопців одразу помічаєш підлітка Юрія, теж чарівника і лідера, але більше лідера духовного та ідейного. Він не кинеться в бій, як Роксана, ризикуючи життям, але сміливості і відчайдушності і йому не займати. Цей хлопчик розумний і справедливий, не стане піддаватися негідним почуттям і намагатися до когось підлеститись.

Тимур одного віку з Поліною. Він замріяний, але щирий, намагається в реальному житті відтворити свої фантазії, іноді вередує, але, здається, не здатний на негідні вчинки. Він теж потрапляє на піратський корабель за збігом обставин, але не дуже цим переймається.

Ще троє трохи старші від основної компанії і менше беруть участь у сюжеті, але все одно впливають на його розвиток. Двоє друзів Ян і Деніел, у яких вже є минуле (обоє неблагополучні підлітки, які з’являються у тексті в ролі малолітніх крадіїв), ці двоє якраз уособлюють в собі боягузтво і цікавість, яка не доводить до добра. А ще чарівник Гунтер, що майже минув підлітковий вік. Його особистість вже повністю сформувалася. Цей герой здатний на багато що, і на жорстокість теж, і хоча його образ поки повністю не проявлений, але від Гунтера підсвідомо очікуєш будь-чого.

І це тільки молодше покоління героїв, прописане в дії і часто через емоції самих персонажів та оцінки інших героїв, тобто, відбувається комунікація між поколіннями, що не властиво сучасній літературі для підлітків, де підліток покинутий напризволяще і має сам вирішувати свої проблеми (а з Роксаною на кораблі навіть батьки подорожують, й оце справжнісінька проблема для всієї родини!).

З дітьми і підлітками все, в принципі, зрозуміло: дитина зазвичай шукає собі подібного й у віці, й у характері, а тоді іде з тим героєм далі (це, до речі, може бути проблемою, наприклад, у романі «Гаррі Поттер» письменниця заклала тільки одну дитячу ініціальну лінію по головному герою, а реально їх там виявилось кілька, але не доведених до кінця у сьомій частині, і це погано вплинуло на сприйняття твору тими читачами, які обрали в подорожі собі товаришем не Гаррі, а когось іншого).

А от із дорослими вже складніше. Мені раніше не зустрічалися твори, які б мали на меті забезпечити ініціацію дорослого читача, який свого часу не отримав достатнього ініціального рівня або вже підняти наявний рівень. Не зустрічалися до «Скарбів Примарних островів». Чесно кажучи, я думала, що це неможливо.

Молоді герої, члени команди Яроша Сокола і ті, що прагнуть дійти до моря з імперської столиці, дуже різні, але й подібні – у кожного з них є минуле. І часто минуле якщо не страхітливе, то сіре, як у більшості наших сучасників. Це люди, до яких життя не було ласкавим: танцівниця Есмін дивом врятувалася із жахливого імперського підземелля; знахарка Зорін залишилася ледь не єдиним нащадком свого народу, знищеного ворогами; так само дісталося і Вейну, чий народ не схотів коритися волі Імперії.

Мотив Імперії проходить через життя ледь не кожного з героїв цього покоління, як проходить через життя ледь не кожного громадянина нашої держави, народженого до 1980-го року: Айлан отримав освіту в Зірковій Школі, найкращій зі шкіл того світу, але не дійшов до випуску, злякавшись, що його можуть покарати за те, що він не робив, і роками поневірявся просторами Імперії, доки не зустрівся з капітаном Ярошем; Олег став помічником імперського міністра Феофана, другої людини після Імператора, але закохався в Есмін і через те втік до піратів; чарівник Хедін, неймовірно складний і суперечливий персонаж, якого навряд можна назвати позитивним, брав участь у невдалому заколоті проти Імперії, теж, до речі, випускник Зіркової Школи, а тоді обманом і силою потрапив на піратський корабель, бо інакше б йому судилася страта.

Усі колишні вороги піратів взагалі і Яроша зокрема – це непересічні яскраві особистості, оскільки в Зірковій Школі вчаться тільки найкращі. Є в цьому поколінні герої і простіші, але від того не менш трагічні: ворожка Ітана, красуня, яка так і не знайшла собі пару; чаклунка Тайра, що ніколи не знала щастя в своїй родині і завжди була самотня; дивачка Ірина; таємнича войовниця Кіш; зачарований перевертень Дельфін; шкільний вчитель Костянтин, що насправді так і не знайшов собі місця в житті; мрійники Віктор і Ольга; зрадливий і заздрісний Іржи; закохані Андрій та Іларія, які понад усе ставлять своє почуття; збіднілий аристократ Жан-Поль; мисливець Берн, котрий приховує своє минуле; Бенедикт, місіонер, який потрапив у пастку зачарованої Тортуги; Лаура, прийомна дочка графа Елігерського, яка тільки вчиться думати самостійно; забобонна Іза; смілива, хоч і вже не досить молода Катерина; самотня Олекса; поет Макс, у якого не склалося ані з життям, ані з творчістю; Сашко, що загруз у сірості буденного життя; трагічні персонажі Еміль і Луїза, яких єднають любов Еміля і прокляття надприродної краси барбі-Луїзи; і вже зовсім посередні й однопланові Надія, Олексій, Серж, певно, дарма порятовані з полону Летючого Голландця...

Дехто з цих героїв з’являється у кількох сценах, дехто іде через всю книгу, але кожному з них дано шанс змінити своє життя, а читачу подивитися на свою буденну, сіру реальність іншими очима і спробувати теж щось зробити, яке це роблять герої твору. Щоправда, і в цьому проявляється реалістичність твору, вдається це не всім.

Найцікавіше, що, як й у випадку з дітьми, ініціальні лінії кінцем першої частини для цього покоління не закінчуються. І дехто з цього покоління наприкінці книги не лишається на піратському кораблі, чим автор дає можливість дорослому читачеві вийти з процесу ініціації, якщо людині з певних причин важко буде йти далі і спрацьовують особисті захисні механізми.

Старше покоління героїв – це піратські капітани і владні особи.

Вважаю, що вибір цих героїв – це вибір шаманської ініціації, і вік тут ролі не грає. Звісно, що читачеві, який підсвідомо наважиться на таке, буде найтяжче, і психологічні випробовування, які на нього чекають, буде важко здолати. Проте, не думаю, що дитина візьме цей рівень, у тексті достатньо психологічних запобіжників. Хоча все залежить від розвиненості психіки і попередньої емоційної підготовки, бо я, наприклад, читала «Володаря перстенів» у дванадцять років, і була в захваті не від хобітів, а від значно старших героїв.

Піратських капітанів можна поділити на дві групи: ті, кому поталанило потрапити у полон до імператорського радника, білокрилої Химери; і ті, хто цього жахіття уникнув. Декого полон зламав, і Лінта, Едварда і Кристофера ми бачимо епізодично й то у спогадах, хоча навіть так вони запам’ятовуються. Маріан і Джонатану поталанило більше – вже за часів відкритого читачеві сюжету їм допомогли, хоча дісталося від Химери цим двом теж добряче. Ярош Сокіл, Фенікс, Аля Очеретяна, Ажи де Сентан з полону втекли і клятви на вірність, як я зрозуміла, Імперії не давали. Щоправда, це не завадило Ярошу Соколу ледь не спитися з горя, Фенікс шукала смерті у повсталому місті і справді могла загинути, а Ажи де Сентан виявився зрадником, який і виказав друзів.

Не заплямованою зрадою, слабкістю чи присягою ворогам залишилася тільки Аля Очеретяна. Вона повернулася до столиці і таємно там мешкала, псуючи життя владарям Імперії і не даючи здобути повне панування над світом і людським долями, бо Аля була ще й могутньою чарівницею, як, до речі, і більшість славетних піратських капітанів. А тоді Аля все ж знову потрапила до Химери, і за це я готова сказати автору багато ласкавих слів, бо образ Алі особисто мені, як читачу, підійшов найбільше. От що я мала на увазі, коли казала про найвищі рівні емоційного сприйняття через цих персонажів.

Ще троє капітанів, які не були того часу в столиці, теж багато пережили, всі вони втратили свої кораблі. Анна-Лусія знайшла розраду в танцях для невибагливої публіки. Софія так старанно тікала від самої себе і змінювала імена, ховаючись від імперських служок, що забула своє справжнє ім’я (суто за міфічним законом), і тільки Ярош Сокіл повернув її до життя і визволив із зачарованої Тортуги. А Ричард пішов на службу до Химери і став графом Елігерським, хоча й, як усі зрадники, не шанованим, хоч і багатим. Важкі випробування вже дісталися Ричарду і, певно, ще чекають на легендарного піратського капітана-відступника, щоб він спокутував перед морем свою провину.

А ще є таємничий чарівник Гайяр, який вчив і Хедіна, і самого міністра Феофана; принц-вигнанець Юран із загадковим минулим, про яке ще нічого не сказано; аталійська королева Герда, що теж не любить про себе базікати; імперський капітан Асана Санарін, по силі образу рівна піратським капітанам; та й сам міністр Феофан, чия ініціальна лінія у творі ледь не найтяжча з усіх.

Я навмисно тільки окреслюю це покоління, щоб не псувати його контакт з читачами, бо він, на мою думку, є найпотужнішим, як і має бути при ініціації такого високого рівня.

Ще на сторінках роману можна зустріти давній чарівний народ, який ховає свої імена, називаючись прізвиськами або намагаючись бути схожими на людей: Матір, Смерть, Харон, Мандрівник, Летючий Голландець, Саїд... Та й сама білокрила Химера – теж походить із давнього народу. Не знаю, чи можлива ініціація через їхні образи чи у них втіляться архетипи, певно, це покаже лише прочитання всієї трилогії, бо давні на те вони і давні, що з’явилися і до людей, і до чарівників, і до піратських капітанів. Тому і образи їхні розвиваються зовсім в іншій часовій площині.

Але якщо така ініціація можлива, цікаво, які глибинні архетипні енергії вона підключає.

Частина третя: замість післямови.

Є в мене острах, який переслідує мене вже не один рік під час читання кількатомних книжок і перегляду кінороманів, що насамперед виконують ініціальну функцію. Так було, до речі, і з «Гаррі Поттером», і культовими фільмами, як то «Пірати Карибського моря», «Людина-павук», «Зоряні війни», коли на сюжетних, структурних або енергетичних рівнях тексту творці світу могли схибити чи (що ще імовірніше) не втримати рівень зростання архетипної енергії, яка має неспинно підніматися від початку до останньої з кульмінацій.

Енергетичний рівень першої частини «Скарбів Примарних островів» на всіх рівнях і по всіх героях від самого початку заданий високо і до кінця зростає з потрібною інтенсивністю (це я про Алю, так, хоча й не тільки про неї), що позначається на розвитку всього тексту і всіх персонажів. Якщо припустити, що друга і третя частини такі самі по об’єму, то я можу приблизно уявити, яким має бути рівень цієї енергії і які випробовування випадуть на долю героїв, щоб кожен читач, незалежно від обраного персонажу, пройшов ініціацію до кінця, а не лише прочитав захоплюючу пригодницьку книгу про піратів.

Щиро вірю, що автору вдасться із цим впоратись. Бо хочу знову помандрувати у світ Примарних островів і таки знайти там свої душевні скарби і здобути свої психологічні перемоги над підступними ворогами, а не тільки радіти яскраво змальованим персонажам.

А ще щиро радію, що ініціальна пригодницька література в Україні починає відроджуватись. Хай таких книг буде багато-багато!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Кай (джерело: Ключ)

Що потрібно, аби знайти скарби?

Насамперед потрібні ті, хто відважиться на пошук. Люди, в чиїх очах сяє життя, в чиєму погляді не згасла воля, не поступилася безнадії та байдужості.

Потрібен капітан, який поєднає те, що з’єднати здається неможливим, стане попереду своєї команди і не боятиметься віддати наказ, розуміючи справжню ціну своїх рішень. Зробить все, аби ті, хто пішов за ним, не зневірились. Щоб дивовижний світ не розсипався уламками, а строкате розмаїття, танцююче на межі рівноваги, не обернулося на нерухомий сірий моноліт.

А ще потрібен корабель – крило надії, що, розрізаючи ... [ Показати всю рецензію ] простір і час, понесе до пригод і звершень. Потрібен чарівний компас, здатний вказати шлях крізь оманливий туман. І потрібна карта...

Саме щоб побачити малюнок на карті, подарованій чарівницею, піратський капітан Ярош Сокіл починає збирати нову команду – тих, в чиїх очах він побачить море. Не завжди це люди – на корабель з чорними вітрилами потрапляють і забуті язичницькі боги, як Харон, і давні істоти, пам'ять про яких вже майже стерлася, залишилися лише здогадки, як про жінку, яку, впізнаючи, називають Смертю.

І не завжди це – друзі. Багато хто в інший час схрестив би зброю з товаришем по піратській команді, але вони змушені об’єднатися не стільки заради спільної мети, а тому, що лише на борту «Діаманти» для них починається справжнє життя та запалюється зірка надії. І вони тримаються разом – чоловіки і жінки, дорослі і діти. Рятуючи себе, рятуючи свій світ. Світ, у якому дива прокрадаються у сплячі міста, реальність і потойбіччя переплітаються казковим візерунком, а всі стежки, на які виходиш з чистим серцем, ведуть до моря.

І кожна людина обирає свій шлях, свою долю, долаючи байдужість і ненависть, чужі прокляття і власні жахіття. Але кожен, кому судилося потрапити на борт піратського корабля із чорними вітрилами, одного разу побачить ті вітрила над виднокраєм. І нова команда «Діаманти» обов’язково збереться, щоб відправитись у небезпечну і захоплюючу мандрівку за скарбами.

Але хто знає, який він – справжній дорогоцінний скарб?

Це питання з’являється майже одразу, бо стає зрозуміло: пошук Примарних островів – лише привід, аби скинути заціпеніння, пробудитися, почати робити щось... Нехай навіть шукати скарби.

Річ у тім, що світ, змальованій у книзі «Карта і компас», дуже складний. Він нагадує наш, але у ньому сусідують різні часи та епохи, перетинаються шляхи людей та забутих богів, міфи та легенди і суворе сьогодення. Світ, що знаходиться на межі. Ні, він не гине насправді. Він втрачає барви, втрачає почуття, втрачає душу. Безкраї простори земель поступово захоплюються безіменною Імперією, об’єднуючись, стаючи подібними, втрачаючи самобутність, забуваючи власну історію, прадавні казки та колискові. Виростають міста, схожі на кам’яні лабіринти, звідки немає виходу. Немає, бо люди його не шукають. Мешканці цих міст дозволяють вирішувати за себе, що гарне, а що – ні, що цікаве, а що – безглузде. Вони байдужі, недопитливі і слухняні. А слухняними так легко керувати! І з’являється можливість нарешті створити ідеальний світ, своєрідну утопію, в якій все кероване, і всі щасливі. Чи не благородна мета? Можливо. Та чим насправді доведеться заплатити людству за її здійснення?

І не можна відмовити імперській владі в благих намірах, але, мабуть, всі пам’ятають, куди веде вимощена тими намірами дорога... Тріумф закону та порядку – чи це погано? Але якщо заради цього піддані з колиски вчаться не тільки поводитись згідно закону, а й думати, відчувати? І ще лишається питання – хто ті закони напише та з якою метою? Бо обмеження духовного й емоційного розвитку особистості – чи прийнятна ця жертва заради спільного блага?

Відповіді на ці запитання читачеві доведеться шукати самому. Попри те, що спочатку герої умовно поділені на «наших» та «не наших», згодом кожен із них теж починає шукати свої відповіді, і хтось їх знаходить, а хтось – ні. Хтось, відчувши поклик моря і справжньої волі, ладен пожертвувати не тільки високим постом та достатком і шаною, але й життям, аби знати, що хоча б кілька останніх митей це життя буде справжнім. А хтось, розуміючи свою слабкість, зневірившись, кориться, схиляючи голову перед білокрилою Химерою, наймогутнішим радником Імператора, й отримує спокій ціною власної долі, душі і свободи.

Історія пошуку скарбів Примарних островів – це історія пошуку свого майбутнього, історія боротьби за те, у що віриш, за те, на що сподіваєшся, за те, про що мрієш. Історія, яку не можна назвати дитячою казкою, бо забагато в ній темних сторінок, забагато випробовувань, забагато прихованих відповідей і ще більше запитань.

Але хто сказав, що казки творяться лише для дітей?

[ Згорнути рецензію ]