Богдана Матіяш, Сергій Жадан, Андрій Бондар, Маріанна Кіяновська, Олег Коцарев, Галина Крук, Дмитро Лазуткін, Світлана Поваляєва, Мар'яна Савка, Остап Сливинський : Метаморфози : 10 українських поетів останніх 10 років : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Василь Карп'юк (джерело: Захід.нет)

«Поет пише про те, про що звичайна людина воліє мовчати, і навіть про те, про що він сам, поет, воліє мовчати, але не може, бо поет – це, як не крути, шаленець». – Висновує Віктор Неборак у післямові до антології «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років». Як на мене, дане спостереження може слугувати чи не єдиним критерієм, що його вільно якось застосовувати до віршописання.

В чому ж полягає шаленство? «Поет поза програмуванням, виламується з програми, руйнує програми, а тому й шаленець». – твердить Неборак. І якщо розвивати цю «позапрограмність», то, найперше, поет має бути незадоволеним. ... [ Показати всю рецензію ] По суті, це взагалі антисоціальна істота. Вона може кидати гранати у вікна адміністрації президента, а може сидіти на кухні і попивати чайок, маючи в сліпій кишці і президента і адміністрацію, але тоді ж там-таки опиняється все суспільство, що має якесь відношення до влади – себто сплачує податки, працює на державній роботі, користується водою з крану, громадським транспортом тощо. Поет у чистому вигляді всього цього не мав би терпіти. Проте всі йдуть на компроміси. Найчистіші поети не потребують писати, тому їх поетами ніхто й не називає. Ті, що пишуть – слабкі, бо потребують спілкування. Чи від того применшується значення їх текстів? Зараз будемо дивитися.

Упорядник антології Сергій Жадан вибрав серед десятків, а то й сотень авторів віршів свого покоління, десятьох поетів. Певна річ, є певна суб’єктивність, одначе, будучи найоб’єктивнішим, можна додати максимум ще з десяток імен і на тому треба спертися. Жадан спинився на цих і треба його вибір поважати, бо, знову ж апелюючи до Неборака, якщо є інші пропозиції, то їх варто втілювати, якщо вони того варті.

Крім того, імена авторів антології «Метаморфози» відомі всім, кому відома сучасна українська поезія. Розташовані вони за абеткою, і першим зустрічаємо Андрія Бондаря. Відтак знаходимо його вірші, які відзначаються легкістю, плинністю, невимушеністю і дотепністю:

о дев’ятій прийшов хірург і сказав: «Встань і йди»

я встав і пішов

сцяти

Бондар здебільшого описує побутові замальовки і всіляко над ними розважає, балансуючи між анекдотом і абсурдизмом. Мені незручно називати його тексти віршами, проте з приємністю називаю їх поезією. Можливо якраз на прикладі текстів Бондаря можна бачити різницю між цими часто ототожнюваними речами.

Сергій Жадан також дав свою добірку до книги і вона у книзі є. Це приємно, бо кому не приємно почитати нові вірші Жадана? Якщо я ще не казав, то скажу, що в антології тексти виключно нові, чи, вірніше, раніше не оприлюднювані. Жаданові теж вперше на очі втрапили, але таке враження, ніби всіх їх читав у попередніх збірках поета, лиш слова були у іншій послідовності і сюжети розвивалися в інший бік.

Наступна авторка, – Маріанна Кіяновська, – вишукано-львівська. Натхненна і освічена, – відсилає до міфології, релігієзнавства, історії, філології тощо. Красиві, грамотно заримовані мовні конструкції з якоюсь магічністю ритмічного наговорювання, що вводить у транс, та, водночас, схвильовує, а тому тримає у напруженні. Найбільше мені сподобався перший вірш з добірки:

Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там.

В канделябрах дерев згорають прижовклі свічі.

Я не можу без тебе – говорю твоїм листам,

Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі.

Вірші Олега Коцарева схожі на невеликі публіцистичні замальовки, такі собі поетичні «авторські колонки» з дещицею наївності, а подеколи навіть здивованості від тих чи інших проявів довколишнього світу. Верлібри дуже легкі і впевнені, навіть, жилаві. Римовані – дещо незграбні і прості за формою, але часом зворушують. Деякі навіть можуть бути пісенними текстами: «Значить, мовчки слова відчувайте, / Як летять повз майдани думки, / Пам’ятайте, любіть і страждайте. / В річці плавають згаслі роки».

Галина Крук, як на мене, чи не найцікавіша авторка з десятки. У її текстах справді відчувається «шаленство», про яке говорить Неборак. Межова відвертість чи навіть далі. А головне, без випендрювання і претензій на провокативність, бо занадто серйозна розмова ведеться. Крім того, відчувається постійна приреченість і песимізм, яким пронизані чи не всі вірші добірки: «життя насправді – це те, що ми втратили»; «всі слова, якщо вірити картам і пам’яті, – липові»; «рідкісна птиця любов / в таких недоступних місцях кладе гніздо, / що ні один орнітолог-лох не знайде»; «сонце знову сходить на манівці»; «час від часу я гірша від часу – я псую навіть те, що йому не під силу», – і це, радше, недолік.

Дмитро Лазуткін вирізняється тим, чого зазвичай намагаються уникати молоді поети – доволі традиційними формою і змістом. Це, здебільшого, ніжна «тонка» лірика, вочевидь, розрахована на дівчат старшого шкільного віку, або ще першокурсниць філфаку (старшокурсниці на таке вже не ведуться):

ці небеса не варті твоєї присутності.

я вірю собі, тобі та від того не легше.

хочеться пити тебе, їсти з тебе черешні.

ніби усе як вперше, завжди як вперше…

Проте, у Дмитрових творах відчувається тяглість традиції інтимної лірики Сосюри, Вінграновського, що малопритаманно для нинішньої української літератури. А якщо хтось і намагається, то, зазвичай, усе сходить до графоманії та епігонства, тоді як Лазуткін вміє тримати планку.

Богдана Матіяш, як на мене, відкрила в українській літературі категорично новаторський підхід до слова. У своїх текстах вона відмовилася від літературщини як такої, зуміла уникнути всіляких художніх засобі і прийомів, зосередившись на первинному значенні Слова – Богові. У її поезії зображено гармонійне співжиття Всевишнього, людини і звірів. На перший погляд, це утопія, але, насправді, авторка змогла знайти саме ту мову, на якій можна говорити і з Богом, і з людьми. А, найголовніше, можна порозумітися.

Тексти Світлани Поваляєвої здебільшого в руслі слем-поезії, що плідно розвинулася в останнє десятиліття. Побутові сцени, щедро всипані сленгом («– привіт Андрюха ну шо як житуха?»), зображуються з деяким шармом притчевості («і тоді вона знову подумала»), але відтак епатують до молодіжного середовища, вдаючись до романтизованих викличних гіпербол («ми не чекаємо не шукаємо не думаємо не плануємо»).

Мар’яна Савка присвятила свою чи то поему, а чи цикл віршів «Пако. Сни» письменникові Юркові Покальчуку, котрий відійшов кілька років тому. Це ліричний твір, пронизаний сумом і любов’ю, проте важко говорити про літературну вартість текстів. Найбільш виразним видається останній шістнадцятий вірш із циклу, де пряма мова Пако:

по чім каятись господи

каюсь був вітром

свічі гасив

тривожив спіднички дівчатам

каюсь вогнем був

розпалював в жилах пожежу

був я водою

топив своє серце невпинно

темінню був

розчинявся у чорному крику

але ж і світлом

що тихо тріпоче на віях

каюсь був вітром

був вітром

Автор, який замикає десятку, – Остап Сливинський – навіює спокій. Його вірші розумні, етичні, естетичні, інтелектуальні, – себто мають все, чого лиш можна бажати од віршів. Інше питання: чого їм не бракує? Певна річ, давати якісь поради, справа невдячна, позаяк не годно бути жодних гарантій, що вони спрацюють, а може навіть будуть зайвими. Попри все, Сливинський той автор, який дає спонуку мислити і уявляти, а це вже немало.

Така золота десятка українських поетів останніх десяти років за версією Сергія Жадана. Можна лише припускати, хто з них увійде до сотні нашого століття, і кого подарують наступні десятки років, одначе процес триває, а тому не є застоєм, що, однозначно, вважатимемо за позитив.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Павел Ковалев, Ярослав Шевченко (джерело: http://zp.vgorode.ua)

Вчера в городе презентовали поэтическую антологию "Метаморфозы. 10 украинских поэтов последних 10 лет".

Вчера, 31 марта, в Запорожье презентовали поэтическую антологию "Метаморфозы. 10 украинских поэтов последних 10 лет". В нее вошли произведения любимых современных поэтов Сергея Жадана.

Всего в сборнике опубликовано 170 стихов, авторы которых начали творить в конце двухтысячных. В частности это пять поэтов – Андрей Бондар, Сергей Жадан, Олег Коцарев, Дмитрий Лазуткин, Остап Сливинский, и пять поэтесс – Марианна Кияновская, Галина Крук, Богдана Матияш, Светлана Поваляева, Марьяна Савка.

Чего ... [ Показати всю рецензію ] только не делают "двухтысячники" со своими стихами: подвергают музыкальной обработке, объединяются в гармоничные или контрасту сборки, переводят произведения на множество языков.

Конечно, любая антология имеет как свои плюсы, так и минусы. В данном случае под одной обложкой собраны совершенно непохожие друг на друга стихи – от спокойных, светлых и открытых стихов Богданы Матияш и Марианны Кияновской до хулиганских стихов Олега Коцарева и Светланы Поваляевой.

У любителей творчества того или иного поэта наверняка есть их сборники в собственной библиотеке, а остальные поэты могут их вообще не интересовать. И купят ли поклонники, скажем Галины Крук или Сергея Жадана, целый сборник только ради десятка стихотворений любимых поэтов - неизвестно. Однако в данном случае, скорее всего, купят, потому что в антологию вошли стихи, которые ранее нигде не печатались.

Для тех же, кто только начинает знакомиться с современной украинской поэзией и пока не определился с любимыми авторами, антология – едва ли не лучший вариант познакомиться с разноплановыми по стилю и настроению стихами десятки украинских поэтов последних лет и выбрать себе что-то по душе.

Также Сергей Жадан привез с собой антологию "Декамерон. 10 украинских прозаиков последних 10 лет" в которой в отличие от "метаморфоз" представлена проза украинских писателей.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Рибка (джерело: Знак, липень-серпень, 2011)

Апокаліптично звучить «10 поетів останніх ро¬ків» — майже як нагадування про кінецьсвітні прогнози, що останнім часом пожвавили світ жовтої преси. Поза тим, «Метаморфози» від «Клубу сімейного дозвілля», поетична десятка від Сергія Жадана просякнута радше відчуття¬ми не завершення, а тривання, утривалення… Так і напрошується «to be continued».
А продовження неодмінно буде, адже поети, зібрані цього разу під однією обкладинкою, не випадкові у літературному процесі. Для тих, хто стежить за розвитком української поезії, ці іме¬на давно відомі. А для тих, хто вперше прочитає їхні твори, «Метаморфози» ... [ Показати всю рецензію ] підготували багато цікавого. Не впевнена, що всі «новопосвячені» отримають беззастережне задоволення від чи¬тання — аж надто все це відбігає від тих уявлень, які довгий час закладалися школою в розумін¬ня української поезії. Але ж поезія і виростає там, де зникають стереотипи й шаблони.
Поезія, вміщена тут, дуже різна. Однак по¬при неодноразові запевнення самого уклада¬ча в суб’єктивності відбору авторів, вибірка та¬ки виявляється репрезентативною. По-перше, під однією палітуркою об’єднані письменни¬ки із різних регіонів, від Харкова до Львова, із обов’язковою ін’єкцією київською поезією. По-друге, віковий ценз охоплює як покоління, що активно увійшло в літературу в перші роки не¬залежності, так і двотисячників. Збережено ген¬дерний баланс — і то аж надто чітко: п’ять на п’ять. При тому, що навряд чи така гармонія є віддзеркаленням реальної ситуації в літпроцесі. Цілком органічним у просторі цієї книги є сусід¬ство верлібрів і римованих віршів, перетікання форм — своєрідні метаморфози.
Зрештою, із цією книгою в руках дуже зруч¬но розповідати про сучасну українську поезію. Про те, що вона різновекторна, нестандартна, соціальна й лірична, сумовита і така, що просто «роздайся море». Що вона народжена з голосу, часто зберігає ритм дихання автора і розпові¬дає не так про абстрактного «ліричного героя», як про кожного з нас. Насамперед «Метамор¬фози» подають нам живий досвід, фіксують кожне прожите «сьогодні». Більшість із зібра¬них 170 текстів — невеликі сюжети, локальні історії, але кожного разу проглядає своєрідна декларація: «виграємо битву; / нап’ємося на радощах; / і проспимо війну…» (Дмитро Лазут¬кін). Із таких перемог-поразок складається не тільки поезія. «Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі», — із жалем кон¬статує Остап Сливинський. Однак у цьому ж — і свобода, «свобода — як легкий голод, свобо¬да — як добрий апетит» (Олег Коцарев).
Сергій Жадан інколи так підписує свої кни¬ги — «з любов’ю та ніжністю». Зрештою, і «Ме¬таморфози», ним укладені, зберігають тепло людської приязні. І від того тільки виграють, бо «ті що люблять подивися які вони про¬сті і красиві / делікатні як найперше ранкове світло / безтривожні як голуби» (Богдана Ма¬тіяш). Почуття любові об’єднує тексти всіх деся¬ти авторів. І хоч інколи жінки розбивають «сер¬це собі та одному / дебілу, який свято вірить, що це — на щастя» (Галина Крук), саме з цього народжуються найбільш відверті тексти. Світла¬на Поваляєва погоджується: «нехай моє серце засне поміж твоїх пальців / як джміль у траві». І ця її пропозиція, думаю, зовсім не залежить від відповіді на запитання Олега Коцарева: «Чи відчуває / Це той, / Хто з тобою поруч?».
«Метаморфози» — дуже особистий простір. Богдана Матіяш говорить: «не хочу бути ніким тільки собою», — й у своїй довірі («така довіра що можна триматись за руки / і йти навіть над прірвою спокійно просто») продовжує розмову з Богом (саме так називалася одна з її найновіших збірок поезій).
Це зовсім інший хронотоп, у якому відлічу¬ють дні, як у віршах Андрія Бондаря, від дня незалежності сполучених штатів і католиць¬кого Різдва, і дня народження друга-театрала, й інших важливих дрібниць. У цьому просторі безсилі поль бреґ, кашпіровський, алан чумак і мірзакарім норбєков, безсилі всі ті, хто прого¬лошує свою непохитну всемогутність і обізна¬ність. Цей простір відкривається у деталях, як Бог Остапу Сливинському: «Він був так само близько тоді, / коли ти — ще дитина — вперше побачив Його у деталях, / відкритого і втом¬леного, тихішого з кожним ударом, як вена».
Поети не змінюють світ, а просто змінюють кут огляду — і наперед виступає все те, що ми безсилі побачити: і «прозорі речі простору прозрінь» (Маріанна Кіяновська), і теплі нефи долонь, і те, як «осінньо скрутилося бароко в зелень бань і наличники хмар» (Олег Коца¬рев), і «пір’я флуоресцентного кольору з мо¬лодика язика» (Світлана Поваляєва), і те, як «ангели над Берліном / Парижем і Львовом / на¬рікають на ранні тумани» (Мар’яна Савка). Це не просто слова, адже й саме слово у цих «Ме¬таморфозах» набуває інших якостей, іншої субстанційної форми: «Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас і за мить по¬вертаються» (Остап Сливинський).
А от Галина Крук щиро й трохи збентежено засвідчує: «час від часу я гірша від часу — я псую навіть те, що йому не під силу: / розкла¬даю слова на запчастки, взагалі позбавляю їх слова». І вся книга так само легко розпадаєть¬ся на запчастки, на своєрідний пазл чи модель для збирання. Я читаю її, перегортаючи сторін¬ки, вибудовуючи несподівані діалоги. І мені ду¬же цікаво, в якому порядку гортатиме сторінки наступний читач.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Polit.ua)

18 січня в Києві презентували антологію «”Метаморфози”. 10 українських поетів останніх років» (видавництво «Клуб сімейного дозвілля»).
Упорядник антології — Сергій Жадан. До речі, він не вперше виступив у цій ролі. Рік тому для того ж таки КСД він зібрав малу прозу від десяти актуальних українських письменників у антології «Декамерон». Минув рік — і настав час поезії.
В антології «Метаморфози» не бракує відомих імен. Достатньо просто перелічити: Андрій Бондар, Сергій Жадан, Маріанна Кіяновська, Олег Коцарєв, Галина Крук, Дмитро Лазуткін, Богдана Матіяш, Світлана Поваляєва, Мар’яна Савка, Остап ... [ Показати всю рецензію ] Сливинський.
Назву «Метаморфози» Сергій Жадан пояснює тим, що протягом останніх 10 років українські читачі мали можливість слідкувати за розвитком творчості кожного з представлених у антології поетів.
Здається, варто врахувати, що не всі українські читачі пильно стежили за еволюцією та метаморфозами вітчизняної поезії. Найбільше тут пощастило інтернет-активним читачам-блогерам. Чи не у кожного з десяти поетів «Метаморфоз» є свій блог чи принаймні сторінка в соціальних мережах. Останні років п’ять саме там вирує життя творчих лабораторій сучасних поетів.
Вихід антології є надзвичайно важливим кроком сучасної української поезії. Як мінімум, тут зібрано доволі репрезентативний комплект авторів. «Метаморфози» можуть надати непоганий зріз того, що зараз відбувається в літературних сферах. Крім того, варто врахувати специфіку розповсюдження продукції видавництва «КСД». За допомогою послуги «книга поштою» антологія «Метаморфози» гіпотетично може потрапити до рук нового читача. Такого, чиє знайомство з українською поезією закінчилося десь на шкільних уроках української літератури.
Згідно з ідеєю, кожен із поетів надав добірку своїх нових або раніше не опублікованих віршів. Але ідея не надто спрацювала на практиці. Скажімо, добірка поезій Сергія Жадана починається давно відомим хітом «Південно-Західна залізниця». Мені було ліньки порпатись у домашній бібліотеці та перевіряти інші вірші інших поетів. Зате у фанатів-пошуковиків тепер буде розвага — вони можуть погуглити інші повторно використані поезії.
Цю книжку я би радила читати з кінця. Тобто зі змісту. Для перших побіжних висновків про антологію вистачить одного погляду на список представлених поетів.
Насамперед, годі шукати логічного обґрунтування вибору саме цих десяти авторів. Їх поєднує хіба що хронологічний критерій. І добрий смак упорядника. Сергій Жадан не раз і не двічі наголошував на винятковій суб’єктивності вибору персоналій і текстів для участі в проекті «Метаморфози».
Крім того, варто звернути увагу, що до збірки увійшли ті, кого медіа досі називають «молодими поетами». Звісно, ніхто з представлених авторів не вписується в категорію «осіб похилого віку». Йдеться про інше — цих поетів часто-густо читають крізь призму «двотисячників» першого десятиріччя, тобто через призму «молодий і перспективний початківець». Хоча кожен із них уже давненько може похвалитися власним ні на кого не схожим голосом і особливим колом шанувальників.
Після опрацювання змісту варто уважно прочитати післямову Віктора Неборака. Він розповів про своє знайомство з десятьма поетами антології. Крім того, він озвучив власні думки та припущення про «ключі» до прочитання. В післямові знайшлося місце і емоційним особистісним спогадам, і переживанням, і апелюванню до нинішнього суспільного контексту.
Текст Віктора Неборака є надзвичайно важливою складовою збірки. Щонайменше, в ньому виражений погляд представника старшого поетичного покоління — одного з тих, хто з 1985–1986 років почав створення сучасної української літератури.
А ще завдяки післямові тексти антології читаються зовсім інакше. Неборак розповів купу цікавих деталей про кожного з поетів. Попри те, що розказані епізоди не містять аж такої ексклюзивної інформації, вони допомагають відчути звучання збірки.
Якщо почати ретельне читання, то легко приходить усвідомлення складності звучання «Метаморфоз». Прочитання антології «за раз» чимось може нагадати відчуття від вперше почутої сюїти для фортепіано ор.25 Арнольда Шенберга. Це як додекафонія — щоправда, тонів не 12, а 10.
Характерними для антології є два лейтмотиви. Перший — соціальний, другий — особистісний. Ні-ні, не варто лякатися. Це зовсім не схоже на давню совєтську казку про протистояння суспільного й індивідуального. Навпаки. В поезіях звучать дуже суб’єктивні досвіди. Кожен із них підкреслено унікальний і водночас типовий, пересічний, буденний. Кожен неповторний, але вкотре повторює симптоматику нинішнього «mal de siècle». Щось таке можна було почути у виставі «Хто плаче за Еммою Бломгофф». І в багатьох інших продуктах сучасної культури.
Читати й слухати ці тони та досвіди можна в будь-якому порядку. Антологія «Метаморфози» — приклад постмодерної книжки, яку можна відкривати на будь-якій сторінці, не дбаючи про композиційну стрункість процесу читання.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Аліна Сваровскі (джерело: Буквоїд)

Видавництво «Клуб сімейного дозвілля» вирішило видавати поетів і світ побачила антологія «Метаморфози», до якої увійшли «10 українських поетів останніх 10 років».
Утім, не всі ті поети, котрі увійшли до антології, належать до покоління двотисячників. Тому логічним було би запитати в упорядника книги – Сергія Жадана – чому його вибір
впав саме на цих поетів? І на презентації книги у Києві лунали такі запитання, на що метр відповідав, що йому здалося це єдино правильним варіантом.

Отже. Ми маємо 10 імен, не пов’язаних між собою концептуально. Ні за змістом текстів, ні за формою, ні за світосприйняттям ... [ Показати всю рецензію ] авторів.

Розпочинає антологію Андрій Бондар – котрого ми знаємо як гарного колумніста, перекладача і автора декількох збірок. Його поезія нагадує крик в метрополітені. Знаєте, є такі життєві ситуації, коли ти їдеш вниз, а людина, на котру ти чекав все своє життя, вгору. І ось ви зустрічаєтесь поглядами і між вами щось спалахує. І ви починаєте кричати одне одному якісь слова, так до кінця і не розуміючи зміст своїх слів. Та Андрій запевняє, що розуміє. Він намагається докричатися до читача, не гребуючи нічим. Ось декілька цитат з тих віршів, що увійшли до його добірки. До речі, назвав Андрій свою добірку напрочуд символічно і оригінально – «Псалом братерству».


російська мова несамовито афористична
українською так не скажеш
українською багато чого сказати просто неможливо
це якась дерев’яна мова
з якої тільки труну можна зробити

або

є побратими братушки братанки братчики
братіки братки братухи братани брателли
брати по нещастю і брати по зброї

Поезія Андрія Бондара бурлескна. Її легше сприймати на слух, ніж читати. Він сам є невід’ємним від своїх текстів, тому сприймати його вірші без нього самого напрочуд важко.


Далі антологію продовжує Сергій Жадан. Його добірка поезій носить, як завжди, символічну назву – «ВДВ». Поезія Жадана завжди вирізнялася з-поміж інших своєю самобутністю, оригінальністю, інакшовістю. Цього разу Сергій знову пише про наркотики, південно-західну залізницю, воєнщину, підліткове кохання, самотність, еміграцію і незламність духу.


сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,
що постійно крутяться в тузі й бентезі,
хоча би іноді позичали ї сигарети
і присвячували свої жахливі поезії
…
поштові пакунки,
можливі порятунки,
мінтовські понти, заморожені рахунки,
рвані берці,
родичі в Америці –
спробу прожити з чесної комерції
…
Жадан завжди пише правду, і ця правда життя в умовах останніх десяти років
наводить нас на сумні роздуми: що робити далі?


І після розважливих бурлесків Бондара, котрий грішить тим, що вставляє російські фрази в українські тексти, задля кращої ритміки і дотепності, не спекулятивний Жадан, котрий описує про те, що бачить, з надмірною щирістю, стає трохи моторошно. Метр і є метр, щоб після читання його віршів хотілося закрити книгу і йти рятувати країну на барикадах.

Але цікавість – найбільший людський гріх. І ось ми перегортаємо сторінку… І перед нами постає одна із ключових постатей останнього десятиріччя – самотній мім української поезії – Маріанна Кіяновська зі своєю добіркою «До ер».Якщо вас не лякає пафос і жіночі страждання – ласкаво просимо в дивовижний світ канделябрів і каменів Anno Domini, давньогрецьких мотивів і львівських нашіптувань, крові і любові.

У землю увійди – і так собі заплач,
Як плакав немовлям, коли не стало лона.


Така собі дуже жіночна жінка, котра випадково потрапила в компанію брутальних чоловіків, і ледь тихо примовляє свої божественні вірші, перенасичені образами і рефлексіями.

І на противагу Кіяновській чимчикує Олег Коцарєв зі своєю добіркою «Жовти тхір». Власне Олег розмірковує про назви станцій метрополітену, традиції українського народу, кулінарію, життя і свободу.


Свобода – як легкий голод,
Свобода – як добрий апетит!

Коцарєва змінює Галина Крук зі своєю добіркою «Запасний вихід». Галина ототожнюється з якісною галицькою поезією, не жіночою, не чоловічою, а саме якісною. Тому що її тексти – немов мантри – читаються на одному подиху, але разом з тим відсилають до роздумів. Галина не намагається пояснювати світ, вона просто пише, а ми шукаємо відповіді в її письмі і… знаходимо.

І ніколи ї не дізнатися (бог її береже),
Коли вона засинатиме поряд з іншим, лицем до стіни,
Що насправді між крайніми точками Ч і Ж
Не буває маршрутів прямих,
Жодних тобі прямих

На зміну психологічній поетиці Галини Крук приходить романтичний розбишака Дмитро Лазуткін зі своєю добіркою «Феєрверки». Лазуткін не пише з претензією, він так живе. Кожну дівчину кохає немов востаннє, навіть не запитавши ім’я. Його поезія – це оспівування жінки. Тож не дивно, що публіка, на яку орієнтується Дмитро – це дівчатка-тінейджери, котрі ще вірять у чоловічі страждання.

Ці небеса не варті твоєї присутності,
Я вірю собі, тобі та від того не легше,
Хочеться пити тебе, їсти з тебе черешні,
Ніби усе як вперше, завжди як вперше…


Що ж, чоловічі страждання – це завжди еротично, але жіночі страждання, жіночі пошуки самої себе і свого чоловіка – звучать більш природно. Така Богдана Матіяш зі своєю добіркою «Твоя любов проста й усміхнена». Авторка напрочуд ніжна і лірична. Де в чому меланхолічна і депресивна. Але якісна. Справжня якісна українська поетка. Тиха. Витончена. Сором’язлива.

І була любов глибока і вдячна як море від краю
До края повна хвиль натепліших і лагідних вод
Що несуть кораблі у землі далекі і назад їх
Приносять навантажені шафраном і камінням
Коштовним і як море була вона часом солона
А деколи навіть гірка

І, згідно тенденції до контрастів, в противагу Матіяш виступає Світлана Поваляєва зі своєю добіркою «Штормове попередження». Інколи, читаючи вірші Світлани, хочеться запитати номер її драг-дилера, але в цій добірці все дуже пристойно. Поваляєва дорослішає і починає оперувати категоріям дзен-буддизму в своїх текстах. Напевно, це в неїспрацьовує на підсвідомому рівні. Вона пише про трусики, колготки, кохання, чоловіків, жінок і, звісно, наркотики.


Та хана
Взяв учора стакан
Лайно план
Цигану висну штуку
Пам’ятаєш Альону?
Кинула мене сука


Мар’яна Савка назвала свою добірку напрочуд змістовно і епічно «Пако. Сни». Це така собі поема на смерть Пако, яка немов проводить невеличкий екскурс в його життя, твори і смерть, і навіть туди, де ми не маємо права бути – в потойбічний світ.

Остап Сливинський став тим останнім українським поетом, котрий своєю добіркою «Пальці однієї руки» ставить фінальну крапку антології. Він – її останній постріл і остання надія. У Сливинського немає певних орієнтацій і уподобань. Йому до вподоби все те, що він бачить довкола себе. Все те, що і створює його світ.


Не слово, лише закритий склад:
Катастрофічний, останній,
Що гасить світло на палубі. Як нічия мантра,
Як мертвий порт із застояною водою,
Один голосний, два пом’якшені приголосні,
Це я, я.


Загалом недолік антології, окрім відсутності концептів, той неприємний факт, що деякі автори надали не найкращі свої вірші. Можна було сильніше. Складається враження, що поети спеціально наспіх писали вірші на замовлення. Звичайно, не всі, але переважна більшість. І чи етично було обирати саме ці прізвища, адже в Україні так багато гарних поетів-двотисячників, котрих вперто ігнорують? Це і Олег Короташ, і Олена Степаненко, і Олена Гаран, і Сергій Осока, і Євгенія Найчук, і Павло Коробчук, і Богдан-Олег Горобчук та багато інших. Дуже прикро, що в сучасному літературному процесі процвітає кумівство і побратимство, а ще якесь дивне поняття елітарності. Зростає тенденція, що публікуватися і видаватися мають змогу або столичні, або західноукраїнські автори. Хоча, особисто я, знаю дуже багато талановитих письменників, що живуть за межами цього видавничого ареалу, і пишуть набагато краще за деяких авторів, що увійшли до антології «Метаморфози».

Моя особиста оцінка збірки – 5 з 10. Пишіть ще. І зверніть увагу на свіжу кров, а то з таким підходом до літератури і розповсюдження цієї літератури в маси, ми ризикуємо назавжди лишитися в стагнації.

[ Згорнути рецензію ]