Анатолій Дністровий : Дрозофіла над томом Канта : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ігор Котик (джерело: Кур’єр Кривбасу. № 264-265. Листопад-грудень 2011)

Ігор КОТИК
ТРОЄ ПОВЕРНЕНЬ

Мотив повернення – один з найдавніших і найпопулярніших літературних мотивів. Повернення різними бувають – бажані і небажані, можливі і неможливі, в просторі і в часі. Повертатися можна з мандрів, з війни, з вимушеної чужини, думками і почуттями повертатися можна у своє минуле; легенди розповідають про повернення з потойбіччя, але поверненням, якого нікому з нас не уникнути, є відхід з цього світу – смерть.
Досить згадати тут лише деякі класичні твори та сюжети зі світової літератури, в яких так чи сяк мотив повернення присутній: міф про Орфея та Евридику, міф про ... [ Показати всю рецензію ] Геракла, «Рамаяна», «Одіссея», притча про блудного сина, «Дон Кіхот», «Робінзон Крузо», «Мандри Гулівера», «Додому вороття немає», «Над прірвою у житі», «У дорозі» тощо.
У цій статті я вирішив поміркувати над тим, наскільки актуальний мотив повернення в сучасній українській літературі. Я не ставлю собі за мету описати версії повернення якомога повніше. Для аналізу вибрано три романи, що побачили світ у 2010 році і авторами яких є 35–40-річні прозаїки. Мені здається, що і на матеріалі трьох творів, написаних письменниками одного покоління приблизно в той самий час, можна показати розмаїття підходів в осмисленні спільного мотиву. Можливо, ця теза певним чином дотична до висновків статті Юрія Шереха «Троє прощань…», про котру читач може собі мимоволі нагадати на підставі перегуку на рівні заголовків, хоча прямого стосунку до «Трьох прощань…» моя стаття не має.

1. Повернення очевидне і нездійсненне
Повернення у романі Сергія Жадана «Ворошиловград» очевидне вже на перших сторінках книжки: головний герой Герман повертається з Харкова, де працював “незалежним експертом”, до міста, в якому виростав і в якому живуть друзі і знайомі з його дитинства. Повертається фактично з порожніми руками, і це може нагадати читачеві біблійний сюжет повернення блудного сина. Проте Жадан того сюжету не тримається, і повернення його героя досить специфічне. По-перше, повертається Герман не додому, а на заправку, яка розташована десь у полі біля міста. По-друге, на перших порах, коли він приїхав на заправку і живе там, то це й поверненням назвати важко: він думає, що через кілька днів поїде назад до Харкова. Про Германове повернення до міста свого дитинства можна було б говорити починаючи з восьмого розділу першої частини, коли він повідомив про своє рішення залишитися Травмованому. Однак саме після того, як рішення було озвучено, обставини складаються так, що Герман, фактично, перебуває у постійному транзиті – то його везуть на похорон до Кочиної тещі, то на вінчання, то до фермерів, то до Донецька, то він опиняється у таборі біженців, то в помешканні однієї знайомої, то на аеродромі… І так вже до самого кінця роману. Повернення, яке було таким очевидним на початку, виявляється ілюзорним. Життя – це постійна метушня, гонитва, а дому – немає. Безперечно, що за досить зримо описаними подіями і пейзажами цього твору відчувається подих метафізичного – понадчасового, символічного. Обіцянка соцреалістичного роману про Ворошиловград, яку читачеві пропонує обкладинка книжки (назва й анотація), – настільки далека від правди, як і інші обіцянки, що то тут, то там з’являються на горизонті сподівань у процесі читання роману. Жадан постійно грається з читацьким очікуваннями. Коли нам здається, що ось зараз буде, скажімо, секс або бійка – цього немає, а коли читач схильний думати, що загроза сутички минула, – якраз тоді і наступає трагічна розв’язка. Тож не дивно, що й винесеного в заголовок книжки Ворошиловграда в романі (як, зрештою, і в дійсності) нема.

2. Повернення як воскресіння
По-інакшому підходить до теми повернення луцький прозаїк Олександр Клименко у книжці «Коростишівський Платонов». Відомий у музичних колах як людина, що здатна видобувати авангардний джаз з такого консервативного інструмента, як баян, цей автор показує свій хист до неординарних рішень і в літературі. У «Коростишівському Платонові» зустрічаються між собою письменники Андрій Платонов і Ернест Гемінґвей, піаніст Сергій Курьохін і співачка Квітка Цісик. Автор вільно поводиться з хронологією, демонструє гнучкість ритму і стилю, долає кордони між цим світом і потойбіччям. При цьому його експерименти не переступають межу доцільності. Окремі епізоди справляли на мене враження, що для Клименка немовби не існує досвіду, який було б не під силу описати, – він, зокрема, зображує, що відчуває людина, коли вона народжується; що відчуває людина, коли в неї гарячка; як доповнюють одне одного стан хвороби і відчуття музики; як можна викласти суть джазового сейшену у формі діалогу… Батько одного з героїв намалював такий портрет Платонова, що у ньому можна впізнати і самого автора портрету. Інший герой пише про Платонова… автобіографічну книжку.
З цієї автобіографічної книжки, написаної Василем Місяцем, дізнаємося, що Андрій Платонов (до речі, справжнє прізвище його було Климентов – хоча Клименко про це не згадує), після того, як помер його син Платон, сипав собі на очі сіль, аби відчувати сина і наближається до нього. Солі треба було сипати досить багато, але не переборщити – бо тоді б Андрій Платонович не зміг бачити ями на дорозі і дерева оминати. І от одного дня, коли здригнулася земля, наче на неї гепнулася з неба велетенська рибина, Платонов разом з В. Місяцем, якого він усиновив, пішли до провалля, перекинули через нього канат, і Платон та багато інших дітей, що померли були від голоду, змогли повернутися. Така розв’язка роману. Цей гепі-енд, щоправда, мене не більше потішив, ніж засмутив. Мені здається, є у ньому деяка тривіальність, бракує тієї неординарності, яка тримає читача в напрузі з перших сторінок твору.
Варто також зазначити, що це не єдине повернення у цій пронизаній трансцендентним протягом книжці. Бо є ще піаніст Сергій Курьохін, який помер 1996-го року, – у сні одного з персонажів він грає композицію, яку той персонаж (до речі, мріяв зіграти з Курьохіним, та не вдалося) якраз намагався завершити. Є Квітка Цісик, яка приходить до Василя Місяця з потойбіччя і читає його вірші. Так само приходить до Місяця і його покійна мама, а до Андрія Платонова – ще до згадуваного повернення – його син.
У кожної людини для таких переходів є двері – це сон. Трансцендентне, сни, недуга – теми, які в українській прозі ніколи не експлуатувалися надто активно, але саме вони пронизують книжку Олександра Клименка «Коростишівський Платонов».

3. Повернення як композиційний прийом
У романі Анатолія Дністрового «Дрозофіла над томом Канта» мотив трансцендентного відіграє другорядну роль. На передньому плані – картини життя сучасного українського інтелектуала, викладача філософії: матеріальна скрута, корумпованість, дилетантизм, алкоголізм – ось деякі штрихи до збірного портрета інтелектуала, що його створив письменник. Та паралельно з соціальною площиною у романі дає про себе знати і потойбічне. Лейтмотивом звучать звернення головного героя Павла до неназваної жінки, смерть якої передувала основній масі описаних у романі подій (хоча читач про те дізнається аж за екватором книжки). За великим рахунком, вся «Дрозофіла…» є сповіддю перед тою жінкою, хоча наративна палітра цього тексту не однорідна. Ця сповідь справляє дещо дивне враження: викладач, інтелектуал – та й зациклений на думках про чужу і неживу жінку, з якою він мав дуже епізодичні стосунки. Тим більше, що живі жіночки і дівчата як тільки можуть набиваються до нього і справа, і зліва.
Хоча пояснити те, що діється в мозку Павла Володимировича, не складно. Дійсність уже віддавна не викликає у нього великого інтересу; якби було інакше, то може і не був би він викладачем такої специфічної науки, як філософія. Позірно незалежні одна від одної любов до мудрості й любов до жінок у «Дрозофілі…» не такі вже й незалежні. Саме нерозділене перше кохання, як про те дізнаємося посередині роману, стимулювало філософські зацікавлення героя: “Глибоко в душі я зрозумів, що програв, що мене знехтували, що я нецікавий. Відтоді я почав усе більше замислюватися над тим, що мене найбільше в житті бентежить і що не завжди сприймають інші. Саме тоді, на другому курсі, я вирішив повністю присвятити себе ідеям. У своїй гуртожитковій кімнаті над писемним столом я написав на стіні: життя є жалюгідною копією ідей” (с. 65) . Незадовго після того майбутній викладач філософії утвердився в своєму зацікавленні світом ідей завдяки ще одному болісному контактові з дівчиною. Її звали Яна, одного дня вона повідомила, що вагітна. Не помітити, наскільки його прибила ця вістка, було неможливо. Потім вона сказала, що все налагодилося, вона вже не вагітна. До Павла повернувся гумор, але Яна від цього не втішилася – і тоді наш герой зрозумів, що знову зазнав поразки у стосунках з реальною жінкою. Його висновок звучить так: “Я стаю негідником, коли зв’язуюся зі світом” (с. 77).
Хто ще не прочитав цього роману, той, мабуть, подумає, що тут має бути слово “сублімація”. Проте коли йти за текстом «Дрозофіли…», то виглядає так, що не менше, ніж сублімація, тут пасував би термін мастурбація (він у книжці трапляється). Та переважно Павло не уникає тілесної близькості з жінками, просто ініціатива зазвичай іде не від нього. (Найбільш виразно це прописано в історії його взаємин з Олею – викладачкою з економічного, з котрою він уже був спланував цивільний шлюб, та по дорозі до ЗАГСу передумав.) Людина не є самодостатньою, але вона потребує певного простору свободи. Цей простір у кожного інакший. У Канта він був достатнім, щоб сказати, що “секс – лише механічне і зайве тертя двох тіл” (про це читаємо на 44-й сторінці «Дрозофіли…»), Павло – не Кант, але в бажанні жінки “зробити [його] щасливим” він відчуває “тотальну небезпеку” (с. 80).
Шановний читачу! Мабуть, ти вже помітив, що у цій частині статті я відхиляюся від заанонсованої теми повернення. Мушу тобі сказати бодай тепер, в чому річ, – чому роман Дністрового, на мою думку, теж є романом про повернення. Зацикленість головного героя на тій жінці, його періодичні повернення думками до неї – цього навряд чи було б досить, щоб вважати «Дрозофілу…» романом про повернення. Моя мотивація полягає в іншому – в обрамленні твору. В самому кінці роману Павло чує те, про що він думав на початку, і якщо ти, читачу, після подолання останньої сторінки «Дрозофіли…» повернешся до початку й перечитаєш не лише кілька абзаців, а трохи далі, то на сторінці 9-10 побачиш, що не можна просто так з чистим серцем взяти й закрити книжку, бо початок роману є немовби продовженням того, про що йшлося наприкінці. Наприкінці книжки оповідач розповідав нам, як він варив вермішель і до нього подзвонила в двері якась жінка, котра запитала за бабою Маґдою і котру він впустив до квартири, а на сторінці 9-10 оповідач говорить про те, що коли він їв вермішель, то подзвонив телефон і жіночий голос запитав його за бабою Маґдою. Виглядає так, що наш оповідач щось плутає. Можливо, у такий спосіб Анатолій Дністровий натякає на те, що його герой, попри відвертість, яка йому беззаперечно притаманна, інколи таки відхиляється від правдивого опису подій. (Як приклад того, що Павлова відвертість таки має межі, можна було б згадати його непереконливу відповідь на запитання найближчого друга стосовно можливої зміни місця праці з аграрного вузу на гуманітарний.) Оскільки роман справляє автобіографічне враження, нагадує про низку обставин з життя автора та перегукується з його есеїстикою, то підважування епістемологічної достовірності у випадку з Павлом може поширюватися і на самого автора твору: мовляв, шановний читачу, даремно ти сподівався, що я подам тобі чистої води правду! Книжка Дністрового – відверта і серйозна, але й дуже скептична. Це споріднює її з романом Жадана, але не з романом Клименка. Якщо «Коростишівський Платонов» вивершується воскресінням, то начебто містична поява наприкінці «Дрозофіли над томом Канта» когось на кшталт тієї, про кого герой думав упродовж всього романного часу, не викликає таких благоговійних почуттів. А потойбіччя в романі присутнє на лише завдяки тій неназваній ідеальній жінці, а якоюсь мірою і завдяки заголовному образові дрозофіли – мушки, що живиться чужим послідом. Скидається на те, що, за Дністровим, сучасні викладачі філософії – це дрозофіли, які живляться послідом: вони читають лекції про філософів, спадщина яких не завжди може бути придатною для теперішнього покоління, часто це мертвий багаж знань, бо не вчить, як жити (підтвердження цьому – modus vivendi самих викладачів, а подеколи й самих філософів), вони, ці викладачі, що статті про Канта написати не годні, стрибають, як ті дрозофіли, по суперечливих концепціях, плутають методології, яких самі не опанували, але вчать інших… Таким чином я знову повернувся до теми, про яку згадувалося на початку цієї частини статті, – стан сучасних українських інтелектуалів.

Підсумовуючи, скажу, що «Ворошиловград», «Коростишівський Платонов» і «Дрозофіла над томом Канта» – це три версії мотиву повернення. У романі Сергія Жадана повернення очікуване вже на самому початку, але сюжет розвивається таким чином, що зрештою воно виглядає нездійсненним. Натомість у романі Олександра Клименка якраз повернення є розв’язкою твору. У романі Анатолія Дністрового повернення як просторового руху ніби й немає (точніше, воно є, але не настільки цікаве, щоб його виокремлювати), зате оригінальна кільцева композиція твору є, по суті, варіантом цього-таки мотиву. І тільки через те, що повернення у «Дрозофілі над томом Канта» вельми дивне, інтригуюче, я присвятив цьому романові більше уваги, ніж двом попереднім. В усьому іншому романи Жадана і Клименка заслуговують не меншої уваги, ніж роман Дністрового. На тлі загалом невеликого інтересу сучасних українських прозаїків до релігійної тематики «Коростишівський Платонов» і «Ворошиловград» можна вважати в певному сенсі творами релігійними: у першому використано мотив воскресіння, а в другому показано, як в сучасних умовах віддаленості людини від Бога можливий духовний поступ. Лише тепер, коли подумав про ці високі матерії, спало на думку, що всі три романи трохи сентиментальні – бо там, де є смерть і повернення, важко стримати емоції.

Кур’єр Кривбасу. № 264-265. Листопад-грудень 2011

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Бондар-Терещенко (джерело: Українська літературна газета. №1(33) 14.01.2011)

Так уже виходить, що сьогоднішня проза все впевненіше позбувається власної історично-терито­ріальної харизми. Авторські (в риму) мармизи ще намагаються зберегти при цьому сякий-такий вираз етнографічної автентики, але їхні тексти – не без допомоги наших безликих видавництв – втрачають чіткі ознаки колишньої фізіономіки в контексті того чи іншого місцевого літературного «феномену». Коротше, сучасна українська проза набуває ознак східно-західного салату, в який не варто упадати лицем, оскільки європейського виразу обличчя все одно не вдасться набрати.

Хай там як, але саме завдяки зближенню крайових ... [ Показати всю рецензію ] дискурсів, які наслідують нещодавню практику регіонально-спілчанської «дружби народів», можемо засвідчити, що пальма першості у виданні зарубіжних авторів 2010-го перейшла із Заходу на Схід, і якщо львівська «Кальварія» порадувала цього року лише «Фатальними стратегіями» Жана Бодріяра у перекладі Леоніда Кононовича, то тутешня Наталка Сняданко спромоглась видати свій переклад «Абетки» Чеслава Мілоша» не в своєму регіоні, себто не десь поблизу, а в новому харківському видавництві «Треант». Дуже знаково, чи не так?

По-друге, так само харківське «Фоліо» упевнено наповнює свою новопосталу серію «Карта світу», в якій вже вийшли найновіші твори Харукі Муракамі, Ерленда Лу, Пітера Естерхазі і Маріо Варґаса Льоси. Крім цього, вперше в Україні в цій серії були перекладені нові книжки «День опричника» і «Цукровий Кремль» російського постмодерніста Володимира Сорокіна, якого автор сих рядків модерував у Харкові.

Також саме нові твори на кшталт «Ворошиловграду» Сергія Жадана, «Хвороби Лібенкрафта» Олександра Ірванця і «Садовника из Очакова» Андрія Куркова вийшли цього року на «фолійному» Сході, тоді як західноукраїнські видавництва порадували хіба що компілятивними збірками на кшталт «БотакЄ» Прохаська (Ів.-Франківськ: «Лілея-НВ»), «Затонулі в снігах» Галини Пагутяк і «Від Джойса до Чубая» Василя Габора (обидві – Л.: «Піраміда»). Хіба що та сама львівська «Піраміда» несподівано здивувала чудовими романами «Капелюх Сікорського» Володимира Даниленка і «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового.

Щодо одного з вищезгаданих авторів, а також певну спорідненість його твору з романом «Чарівний світ. Тепер» (Л.: Кальварія) Тимофія Гавриліва варто зробити наступні «геополітичні» зауваження. Справді, книжки А.Дністрового і Т.Гавриліва однаково успішно вписалися в літературну реальність нашого часу, і справа навіть не в тому, що свою одіссею перший з них розпочав у швейцарському видавництві, а другий номінувався на премію англійського радіо. Просто в обох випадках до нас звертаються два автори, які вийшли з одного і того ж простору 1990-х років. Причому моторика цього «виходу» у них так само абсолютно різна. Скажімо, автор роману «Чарівний світ. Тепер» (Л.: Кальварія) про філософа-волоцюгу чимало помандрував у житті й літературі, займаючись перекладами. Так само автор «Дрозофіли над томом Канта» – роману про філософа-сибарита – за освітою професійний філософ, і тому наразі вільно мовити про два світи – два стилі життя в контексті одного «смолоскипового» покоління.

Так, книжка Тимофія Гавриліва – перша частина трилогії, що продовжує роман «Де твій дім, Одіссею?», який 2009 року вийшов у швейцарському видавництві «Ammann Verlag» – це типова проза поета-перекладача. А також типовий «роман речей», себто оповідь і сповідь предметного світу і заодно «фактурне» читво у стилі Марселя Пруста, Йозефа Рота і Бруно Шульца. Тут тобі й історія про викрадений фруктовий десерт, і таємничі Жора і Кузя, схожі на вуличних котів, хоч це й бомжі-інтелектуали, які вечеряють знайденими на буржуйському смітнику ковбасками, бананами і половиною торту, і на яких не зважаєш, бо автор жене свого героя-волоцюгу все далі. Ну наче справжнього Одіссея сьогодення, а чи новочасного Гамлета, якому дається бачити і чути те, чого не зауважують пересічні обивателі.

Життя героя у романі «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового не таке солодке. Шкідлива мушка у назві твору – не випадкова метафора, оскільки харчується залишками рослинного гниття, а герой твору – рефлексіями свого власного існування. Причому несвіжого, оскільки насправді тридцятирічний викладач філософії Павло живе лише спогадами про минуле. В якому і кохана дівчина, і цікаві книжки, і, власне, молодість, що непомітно минула у читанні цих самих книжок. Вдень наш філософ викладає, а ввечері попиває винце на балконі або складає некрологи на померлих колег-філософів. Усі його дії ніби позичені з дайджесту про літературні дев’яності. Ось він, наче персонаж з романів івано-франківця Степана Процюка, блукає містом, зазираючи у чужі вікна, ось, як у новелах донеччанина Олега Солов’я, сидить у кав’ярні, ревно прислухаючись до балачок молодняка. Географія, як бачимо, не впливає на діагноз цілого покоління, і не дивно, що наш герой постійно відчуває, як «кожного дня поволі, по частинах, тихо помирає». Ну, а в читача не зникає відчуття того, що перед ним читво в унікальному жанрі назвою «роман-некролог».

Так само «помирає» на чужині героїня роману «Твоя дитинка» Ірисі Ликович, присвяченого злободенній темі «наших за кордоном». Допіру в ній засвітилося чимало літературного люду, і при цьому згадується не менш відповідна лектура – від «Колекції пристрастей» Наталки Сняданко і «Біг Маку» Сергія Жадана до «Я, «Побєда» і Берлін» Кузьми Скрябіна – тож, у принципі, вже знати, що, живучи закордоном (і зокрема у Німеччині, куди приїздить героїня роману Ликович), бажано хоча б трохи знати чужу мову, а не лише тупо любити рідну Вкраїну. Тому, коли питають тебе ввічливо – ну, наприклад, «Мохтест ду унтере Колна дом зеєн?» – бажано просто відповідати «Натюрліх», і буде тобі щастя. Але ніякими чужоземними краєвидами вередлива студентка Ніна з роману «Твоя дитинка», яка приїхала в чужу родину доглядати за дітьми, особливо не цікавиться. «Ти не підеш гуляти містом. Бо що таке мандрівка ним, навіть неймовірно цікавим, у порівнянні з твоєю ДУШЕЮ? – значить вона. – Що таке подорож вулицями, навіть і стерильно вилизаними, коли перед тобою відкривається ДОРОГА ДО СЕБЕ?».

Натомість зовсім інший «подорожній» модус має нове життєствердне читво Марини Гримич. Ії новий роман «Second Life» (К.: Дуліби) продовжує цілком нову лінію української «колоніальної» літератури, започатковану у 1990-х роках Юрієм Покальчуком і Наталкою Сняданко і підхопленою Іреною Карпою вже у 2000-х. Утім, перед нами не моралізаторські роздуми про наських заробітчан чи туристичні репортажі. Захоплююча історія 33-річного героя цього роману – колишнього киянина і нинішнього менеджера у рекламно-інвестиційній компанії на Заході – належить до категорії інтелектуально-молодіжного читва, в якому порядкують просунуті архангели-мажори, підсовуючи вам у супутники для подорожі потойбіччям, скажімо, самого Максима Горького. Паралельно у романі Гримич розповідається про життя-буття новітніх українських емігрантів, і це вже не звичні заробітчани, а мало не рейдери, загарбники і поглиначі чужого простору, бізнесу і місця під сонцем, яким відчуває себе герой твору.

Так само в бік «живого» життя, а не мертвих «філософських» істин зсунуті акценти у романі «Капелюх Сікорського» Володимира Даниленка (Л.: Піраміда). Тож на успіх головного героя впливають не нудні історичні обставини, а лише капелюх і жінка. Але яка! Юна київська повія, з якою видатний авіаконструктор познайомився ще гімназистом, виказує неабиякі національні чесноти. І хоч каже, що в Києві лише одна смілива людина – мадам Косач (мати Лесі Українки) – говорить українською, але сама налаштована не менш патріотично. Розводиться про «гнилу імперію» Романових, знається на Конституції Орлика, мріє «ходити на вистави Марії Заньковецької і носити плаття від Поля Пуаре», а поки що вбирається у чоловічі шаровари на знак протесту проти погрому чорносотенцями газети «Рада». «А он внизу хата Миколи Пимоненка», – може показати з ілюмінатора літака житло видатного художника.

Утім, романтична епоха 1900-х років змальована в романі надто загально, хоч і доволі точними штрихами – з уточненням цін на каву і морозиво. Так само не бракує згадок про видатних осіб, що виконують роль «правдивого» історичного тла: корнет Лермонтов, «якийсь пан Міхновський, що закликає відокремити наші землі від Російської імперії», цукровий магнат-меценат Терещенко… Загалом всі глобальні заворушення – чи то падіння Російської імперії, а чи більшовицький переворот і Громадянська війна – подані у романі як декорації до драми закоханого героя.

Але якщо будь-які «конструктивні» інновації в романі «Капелюх Сікорського» В. Даниленка не дуже можливі саме через історично-біографічний жанр твору, який цілком придатний до серії «Видатні українці», яку, у свою чергу, продукує видавництво «Фоліо» (не маючи змоги видавати повноформатні життєписи в стилі російської серії ЖЗЛ), то з книжкою Міли Іванцової трохи інша історія. Попри безлику назву, її «Вітражі» (К.: «Нора-друк») мають характерні ознаки роману в стилі «альтернативної» історії. Тамтешня героїня працює над перекладом легендарної французької письменниці, паралельно переживаючи власну любовну драму. Тож у тексті перемежаються події як її власного життя-буття, так і майстерно заверстані в основну тканину твору пригоди героїв-героїнь з недалекої історико-культурної перспективи. Маємо і вставні новели, і навіть вставну повістину, але якби книжка М. Іванцової називалась так, як зветься роман, написаний її героїнею, а саме – «Моя бабуся спала з Саган» – то ефект, погодьмося, був би інакший. І не лише б радість із журбою обнялися, а й риба з раком затанцювали при такому видавничому зухвальстві. А «західний» стиль видавання хоч трохи зблизився б зі «східним» попитом на таке – та й будь-яке! – сльозоточиве українське читво

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Трофименко Тетяна (джерело: Zaxid.net)

Анатолій Дністровий, батько всеукраїнських пациків, тобто автор трилогії про життя проблемних підлітків тяжких дев’яностих, нещодавно видав роман, котрий з вулиць невпорядкованого міста приводить нас у зовсім інше середовище.

Центральний персонаж книги «Дрозофіла над томом Канта» – викладач, кандидат філософських наук, мислитель і скептик, словом, видається, ніби він перебуває в зовсім іншій світоглядній площині, аніж герої «Міста уповільненої дії», «Пациків» та «Патетичного блуду». А втім, можливо, це роман-продовження, якщо можна так назвати різновид жанру, що вже був цього року представлений ... [ Показати всю рецензію ] «Ворошиловградом» Сергія Жадана?

Поява нового типу заповідалася в романі «Патетичний блуд», де головний герой Віталік утікає з рідного міста, аби переховатися від помсти братків, і вступає до педагогічного інституту. Зважаючи на виразну автобіографічність прози Дністрового, можна було передбачити появу твору про «дорослого Віталіка», батька родини й поважного науковця. Персонажа «Дрозофіли…» звати Павлом, він науковець, але середнього штибу, батьком і чоловіком так і не став, та й кримінальне минуле начебто відсутнє. Принаймні, зустрічі з гопами на районі приносять нашому к. філос. н. кілька прикрих моментів. Одначе багато що в романі легко впізнати – насамперед, недовірливе ставлення до світу, яке виливається у перманентне бажання на все забити, хоч би й приховане під обгорткою філософського прагнення звільнитися від тіла (згадаймо знамените «того, кому на все насрати, називають брахманом» із «Патетичного блуду»).

Павлові направду дуже мало потрібно – ані одягу, ані ремонту у квартирі, ані соціального статусу (навіть наукову статтю з нього намагаються видушити місяцями). Сидіти на балконі зі склянкою вина або гуляти парком – ось його улюблені види діяльності. Задля того, аби не бути нікому винним, Павло свого часу облишив журналістську діяльність. «Єдине, що корисне дали мої журналістські потуги, – це більш-менш грамотніше почав писати», – зізнається персонаж на сторінці 59. Орфографія тексту збережена – і це не єдиний випадок у творі, коли мовленнєва помилка стає обмовкою за Фройдом. Можна сказати, що книжка Анатолія Дністрового не просто погано вичитана – вона вичитана настільки погано, що помилки часом є більш промовистими за правильні фрази.

Отож, новий роман Дністрового показує нам цілком реалістичний образ мало до чого придатного й абсолютно інертного українського інтелектуала, який, попри власну нікчемність, дуже прискіпливо оцінює довкілля – світ заздрості і брехні, зокрема в освітянському середовищі («Він просить у мене, аби по закінченню семестру поставив його далекому родичеві зимовий залік, котрий виявився відмороженим кретином» с. 89). Образ Павла може видатися несимпатичним, проте в чому-чому, а в чесності авторові не відмовиш: він не просто змальовує характерний для сучасності тип, але й не боїться зізнатися, що й сам до нього належить. Власне, це мали би зробити і ми – більшість читачів роману, ті самі вітчизняні інтелектуали.

Найнижчу планку в системі цінностей Павла посідають особи, незнайомі зі спадщиною визначних філософів, а також «жіночки, які звихнулися на сімейному щасті». Попри те, що наш герой нікчемний зовні так само, як і внутрішньо, ті жіночки чомусь повсякчас на нього полюють. Підозрюю, тому, що Дністровому не вдається відмовитися від стандартної парадигми «український чоловік як Казанова», усталеної в попередніх творах. Звісно, статеві контакти Павла не такі розгалужені, як у згаданого вже гуртожитського мачо Віталіка, проте шановний кандидат часом улягає спокусам в особі викладачок і студенток, щоправда, зазнає від цього переважно моральних страждань. У його житті було велике й трагічне кохання, однак спогадами й надсиланням листів собі самому ситий не будеш, а отже, боротьба Павла за визволення від тіла завершується, як і у Віталіка, здебільшого поразкою. У найтяжчі хвилини приходить думка про шлюб, хоча вся істота персонажа цій ідеї опирається: шлюб дорівнює втраті свободи й незалежності.

У «Дрозофілі…», як і у творах трилогії, також є жінка, якій нібито вдається підштовхнути персонажа до РАЦСу, читай – нового життя. «Оля – виявилася тим випробуванням, яка взяла вверх над моєю волею» (с.43), – розпачає Павло. Як і «хороші дівчатка» в житті хуліганів, Оля в житті Павла символізує всі принади «нормальності», на які він давно забив: кар´єрний успіх, поїздки за кордон, родинні зв´язки тощо. Як і хулігани, Павло дає драла з-під вінця, розбиваючи мої надії на появу персонажа чоловіка і батька.

Одначе, можливо, не все втрачено, адже віра в кохання в українських інтелектуалах нездоланна – про це свідчить фінал роману. Анатолій Дністровий у своїх інтерв´ю останнього часу вже досить вичерпно пояснив значення назви твору. Лишається тільки згадати про своєрідну символічну рамку: на початку роману втрачена кохана виявляє за склом Павлового вікна цілі поклади дохлих дрозофіл – наприкінці роману з´являється таємнича жінка, котра робить те саме, зазначаючи, що без жінок чоловіки перетворюються на свиней. Вочевидь, саме ця жінка відродить Павла до життя, але про це ми дізнаємося в наступній серії…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана Щур (джерело: Знак)

Навіть оформлення роману Анатолія Дністрового свідчить, що цей текст разюче відмінний від попередніх.
На першій сторінці палітурки  — монструозна
жовта жінка (а  не ногаста дівка, як на фактівських
виданнях). На останній  — фото автора, який уже не гопник у  шкірянці, а  поважний мирний чоловік у  білому костюмі з  вервицею у  руках. Це мало би свідчити про творчу еволюцію письменника
або, принаймні, про переоцінку цінностей. І  справді  — колоритно зобразивши низи, автор звертається до оповіді про той прошарок, який мав би називатися елітою і  совістю нації. Цього разу перед нами постає інтелігенція  ... [ Показати всю рецензію ] — гуманітарії з  науковими ступенями, образи яких відтворено в  усій їхній величі й  ницості.
Тут так само, як у  попередніх романах, описано
духовні пошуки персонажа. Він, щоправда, змужнів, подорослішав, але так само залишається
типовим романтичним героєм, який вивищується
над рештою своїми нереалізованими духовними
запитами. Молодий науковець Павло, від імені якого й  ведеться розповідь, потребує справжньої діяльності, а  не академічної симуляції
філософії, його дратують спиті професори й  доценти, порожні очі студентів, яким байдуже до його лекцій, викладачки, для яких наукові конференції 
— це один із сотні способів вийти заміж. Його ліпший друг  — фанатичний аспірант Юра  — перейнятий вірою у  те, що в  цьому дискурсі усе можна виправити: потрібно тільки працювати по-справжньому, писати книжки, збирати однодумців.
Але такий шлях для головного героя надто
ідеалістичний. Одинаки виправити нічого не можуть, тож Павло вибирає втечу у  себе й  відгороджується
від реальності розумними книжками. Численні рефлексії стосовно буття й  суспільства він міг би висловити у  власній книжці  — проте немає
ні драйву, ні мотивації це робити. Таким чином,
перед читачем постає реальна картина того, як живе пересічна інтелігенція «вищого порядку»: Павло депресує, Юра спивається, викладач Пампушка
ремонтує автомобіль коштом недолугих студентів. Той, хто перетинався з  такими людьми, впізнає їх, а  шеренговий громадянин дізнається, хто отримує зарплату та стипендію з  нерозкраденої
частини його податків.
Відповідно до законів жанру, головного героя мала би врятувати яскрава романтична любов. Кохання тут справді трапляється, і  не одне, проте
Павло щоразу його втрачає. Він пасивний: навіщо
змінювати спосіб життя, конфліктувати зі суспільною думкою, чинити рішуче, підштовхувати
до рішучих вчинків кохану жінку? Заради того,
що у  майбутньому все може статися так, як
у  художній літературі та мемуарах деяких класиків?
Але  ж може й  не скластися! Йому нібито байдужі
усталені норми моралі, проте надто дорогий
сумнівний комфорт холостяка-інтелектуала. Павло обирає страждання, втрачає кохану (але не припиняє про неї рефлектувати)… А  потім у  його житті з’являється жінка, яка точно знає,
чого хоче: його. Вона здатна приймати рішення, і  тому герой падає їй у  руки як дозріла грушка. Щоправда, одне рішення у  фіналі він все  ж приймає,
але й  це продиктоване радше його пасивністю:
Павло не йде на власне весілля  — йому стає влом це робити. І  хоча фінал цієї любовної історії автор залишає за кадром, проте ми здогадуємося,
що ця жінка ще по нього повернеться, приголубить і  хазяйновито вимете усіх мертвих дрозофіл з  його оселі.
Анатолія Дністрового пам’ятаємо і  як майстра еротичних сцен. Він розказав нам, як кохаються неблагополучні підлітки й  студенти провінційних вузів. Він зафіксував у  літературі  — а  отже, увіковічив!
  — як кохалися в  дев’яностих у  Тернополі
та Ніжині. Про інтелектуалів початку двотисячних
Дністровий змовчав. Немає у  «Дрозофілі…» такого, а  те, що є, коректніше назвати «статевою сценою»: вона навряд чи збуджуватиме навіть членів відповідних державних інституцій. Невже науковці нездатні любитися? Чи це автор прагне написати інтелектуальний роман, серйозний і  цнотливий, — щоб не відволікати читача від ас-
кетичних
депресивних філософувань? А  може,
письменника втомили дзеньки-бреньки на кшталт пиятик і  ситуативних любовей?
Сплін кандидата філософських наук, оформлений
у  вигляді роману, — так можна охарактеризувати
«Дрозофілу над томом Канта». Складається
враження, що раніше письменник ділився з  нами різноманітними досвідами, вихопленими із власного минулого, а  тепер вирішив поділитися
актуальними роздумами і  переживаннями. Його
персонаж досяг розуміння всезагальної кризи і  штучності, проте мало «дійти до ручки» — треба ще й  зуміти «взятися за ручку й  відчинити двері». Йому поки не вдається  — проте, можливо, вихід нам покажуть у  наступному творі: фінал «Дрозофіли
» традиційно змушує вірного читача Дністрового
чекати на оповідь про наступний етап шляху ліричного героя.
Оксана Щур

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Шульга (джерело: Весь Кіровоград)

Про героїв нашого часу?

Новий 2011-й рік наша рубрика зустрічає разом з новими романами Анатолія Дністрового та Андрія Куркова — одними з найпомітніших книг минулого року. Читаючи які, спробуємо визначити, наскільки можна вважати головних персонажів книг героями нашого часу.

Читаючи новий роман Анатолія Дністрового «Дрозофіла над томом Канта», думав, чи можна назвати головного персонажа «героєм нашого часу». Павлові трохи за тридцять, має окреме помешкання, сяку-таку роботу (викладає філософію в аграрному виші), кілька творчих приятелів, уникає серйозних стосунків, оскільки боїться що це ... [ Показати всю рецензію ] позначиться на способі його життя – подібну особу, думаю, кожен може знайти серед своїх знайомих чи колег, або просто подивившись у дзеркало. І тут зненацька в усталений побут філософа-самітника вривається, як це не банально, кохання.

Книгу читати надзвичайно цікаво, тому що письменнику вдалося підібрати манеру оповіді, яка гармонійно поєднує філософічність з дотепністю, драматизм і «позитивний» сум. Настільки влучно описані внутрішній та зовнішній світи головного героя, що «Дрозофілу над томом Канта» хочеться розтягнути на цитати. Починаючи з назви. Яскрава метафора: плодова мушка незначного розміру, короткого життєвого циклу, адаптована до різних умов життя, поведінка яких має ознаки хаосу, що прийшла на місце колишніх великих звершень.

Це стосується як самого головного героя, так і людей, котрі його оточують. Він усвідомлює свою «дрозофільність» та прагне віднайти сенс у житті й порядок у хаосі. І начебто на передостанній сторінці роману герою (та напевне, автору), це вдається: «Я пізнав себе, а значить пізнав увесь світ». Щоправда, одразу ж додає: «Залишилось одне – визначитись, що робити з цим «відкриттям». І щоб читач не встиг образитись на автора, що він знову починає свою пісню гарну й нову, скромно виправляється. «І головне – уникати будь-якого смутку, уникати за будь-якої погоди, душевної та кліматичної». Власне, якраз цьому книга чудово сприяє!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віктор Неборак (джерело: Молодий буковинець)

Не так давно, а власне 31 березня, критики львівської книгарні-кав’ярні «Кабінет» знову зібралися побалакати про сучасну українську прозу. І що? Та нічого особливого. Прийшло зо два десятки не надто постійних слухачів. Ігор Котик, Юрій Кучерявий і я з усіх сил намагалися ввести присутніх у суть справи. А справою було обговорення нового роману Анатолія Дністрового «Дрозофіла над томом Канта». Журналістів, які відчули б тут запах сенсації, за столиками «Кабінету» відстежити не вдалося. Чи то слово «дрозофіла» їх відштовхує, чи то непрочитаний Кант скеровує куди подалі. Та присутні «кабінетники» нас ... [ Показати всю рецензію ] уважно вислухали. Отож, маю надію, що хтось із них за нагоди погортає сторінки «Дрозофіли...»

Чому варто звернути увагу на цю книгу? Ось кілька відповідей на це запитання. Тому що це український роман про сучасний Київ; тому що головний персонаж роману Павло – викладач філософії в одному з київських вишів, де філософія – аж ніяк не найголовніший предмет; тому що оповідь ведеться від самого Павла, досить відвертого хлопця, який без гальм говорить про себе і про інших... Те, що Павло, ерудит, скептик і гедоніст в одній особі, оповідає про себе, так чи так проектується на самого Дністрового, теж філософа за освітою. А те, що він говорить про інших, проявляє цікаву картину деградації української вищої освіти, де панує дикий ринок вкупі з бартерними обмінами.

Дністровий пише про те, про що сотні тисяч студентів і десятки тисяч викладачів українських вишів дуже добре поінформовані. Це явище називають мудрим словом «корупція», що майже втратило будь-яке зрозуміле посполитому люду значення. Заліки й іспити можна залагодити, поремонтувавши викладачеві автомобіль. Привабливі студентки розраховуються інтимними послугами. Хоча можна і продуктами харчування. Та нікого такі розрахунки і їхнє оприлюднення на сторінках «Дрозофіли...» не зачіпають за живе. Може, тому що неофіційна плата за послуги – це і є частина великої звичаєвої традиції, українських «вольностей», за які проливали кров покоління борців за незалежність? Павло сам бере у тому всьому принагідну участь: «Я облизав сухі губи. Спробував ворохнути головою, з правої півкулі у ліву перетекло важке, розплавлене оливо болю і мене знову ледь не вивернуло. Я важко підвівся. Доплентався до трусів. Одягнув їх. Із пам’яті випірнув каламутний фрагмент, як Мирослава товклася зверху на мені. Я пригадав, що був без презерватива, але це мене не збентежило».

Так минають трудові викладацькі будні Павла в одному з провінційних коледжів, куди тридцятирічного неодруженого викладача скеровують проводити заняття і приймати іспити. Щоправда, гоцання зі студенткою Мирославою не має ознак корупційних дій, бо акт відбувся спонтанно, після пиятики в приміщенні санаторію, куди поселили Павла. З іншого боку, Мирослава була в компанії хлопця, який все-таки мав скласти Павлові іспит. Сам іспит пройшов за сценарієм, який усіх влаштовував. Студенти підготували відповіді на питання, які для кожного були визначені заздалегідь, і Павло повернувся в рідну квартиру біля Голосіївського парку з торбегою, добре наладованою всілякою продуктовою всячиною...

Та насправді Дністровий не має на меті у цьому романі показати блиск і ницість українських викладачів філософії. Ігор Бондар-Терещенко вважає, що «Дрозофіла...» – про агонію покоління дев’яностиків. У тексті присутні поети і перекладачі, і навіть можна небездоказово припустити, що дія роману намагається розгортатися восени 1998 року. Та агонію переживає, як на мене, старше покоління викладачів філософії, колишніх марксистів-леніністів, на відхід яких Павло пише некрологи. Щось більше за некролог він отримує шанс написати на замовлення професора Голована, який заопікувався підготовкою науково-популярних брошур для підлітків. Голован пропонує Павлові популярно викласти життя і філософські ідеї Канта. На 34-й сторінці Павло погоджується, але навіть на 146-й, якою і закінчується роман Дністрового, незрозуміло, чи просунулась робота про Канта бодай на одне речення.

Можливо, «Дрозофіла...» – саме про те, як тяжко фаховому українському філософу написати щось адекватне про Канта і про те, що стоїть за Кантом? Чому? Тому що його думки заповнені усілякою марнотою та жінками – по той бік земних речей. Жінок, відверто кажучи, забагато: від спогадів про перше кохання до впевненої власниці Ольги, з якою Павло мало не пошлюбився. Один із прихованих сюжетних моторів роману – це і є матримонійне запитання: впіймається філософ Павло у шлюбні тенета чи все-таки уникне їх?

Отака стара як світ романна колізія, і її пунктирування крізь увесь текст мене трохи дратує. Важко поєднати Канта з Анею-Зоєю-Олею та ще й бабою Магдою в доважок. Та все-таки Василь Габор як видавець серії «Приватна колекція» зробив добру справу, оприлюднивши «Дрозофілу...». Київ із Голосіївським парком, улюбленою місциною Павла (і, напевно ж, Дністрового), зображено – без особливих видимих напруг – цілком українським містом, з усім комплексом українських проблем. І на то нема ради.
Віктор НЕБОРАК

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда. Життя)

У сучасну українську літературу прийшов новий персонаж. Якщо "Ельза" Олега Солов'я на це натякнула, то "Дрозофіла" Анатолія Дністрового на повен голос про це заявила.

Новий персонаж - не маргінальний, не підліток, не нон-конформіст, не алкоголік і не наркоман. Він представник міського середнього класу з вищою освітою, науковим ступенем і стабільною щоденною роботою. Цей персонаж - викладач університету.

"Дрозофіла над томом Канта" - монолог молодого чоловіка на ім'я Павло. Павло - приїжджий киянин із власною жилплощею, кандидат філософських наук, колись працював журналістом, але відмовився ... [ Показати всю рецензію ] від 8-годинного робочого дня, високої зарплати та кар'єрного зростання на користь можливості читати улюблених філософів. Павло викладає філософію в одному з київських вишів.


Під обгорткою благополуччя ховається глибока екзистенційна пустка. "Дрозофіла" - це розмова про бажання осмислити та описати пустку та про неможливість здійснити це бажання.

Показати свою пустку іншому неможливо - її можна тільки відчувати самому. Для цього введений образ дрозофіли. У кількох словах його годі й розтлумачити. Замість тлумачення нехай буде цитата: "Я - дрозофіла, я не маю права просто так зникнути з лиця землі".

Подекуди естетика роману межує з аскетичним і дещо буддиським баченням світу. Краса - в малому, мудрість - у сумніві, щастя - в аскетизмі та відмові від зайвих емоцій.

Тон роману пронизливий, він підкуповує майстерною імітацією розмови "по душах", розмови із самим собою без свідків. Це "Я-письмо", але тут відсутнє самозамилування. Є щирість і глибина. Сюди ж варто додати фрагменти прозових експериментів із пунктуацією в дусі чи то дадаїзму, чи то сюрреалізму.

Додатковим смаколиком може стати очевидна автобіографічність. Роман наповнений персонажами, кожен із яких має прототип в українській літературній або науковій тусовці. Анатолій Дністровий не розкриває їхніх справжніх імен. Єдиний виняток - поет Крюгер Вано (щоправда, це не ім'я, а псевдонім).

Але, здається, головною чеснотою "Дрозофіли" є розгалужений інтертекст. Зі сторінок сиплються прізвища філософів, художників, режисерів, письменників і поетів. Це не тюнінг слабенького змісту, навпаки. Кожне прізвище є дороговказом, кожне з них може дати ключ.

Розплітання інтертексту надає читанню додаткової глибини - буденні перипетії раптом виявляються прямою алюзією на конкретний текст, скажімо, Еміля Сіорана чи Декарта.

На сторінках нового роману читачу відкривається зовсім інакший Анатолій Дністровий. Раніше його асоціювали з романами про бурхливі бандитські 90-ті в спальних районах Тернополя, тобто з романами "Пацики" та "Місто сповільненої дії".

У "Дрозофілі" сталася радикальна зміна форми та змісту. Серйозність тем тут поєднується з невимушеністю авторського голосу. "Дрозофіла над томом Канта" чудово підходить для настроєвого легкого читання до, після та під час роботи.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Бондар-Терещенко (джерело: УНІАН-культура)

Шкідлива мушка в назві роману «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового – невипадкова метафора. Ця комаха, як знати, харчується залишками рослинного гниття, а герой твору – рефлексіями свого власного існування. Причому несвіжого, оскільки насправді тридцятирічний викладач філософії Павло живе лише минулим.

Загалом, рекламуючи нову книжку Дністрового, її даремно порівнюють з інтелектуальною прозою Віктора Домонтовича. Насправді стиль «Дрозофіли над томом Канта» позичений з твору «Zoo, или Письма не о любви» Віктора Шкловського, написаного в Берліні 1923 року. «Ты дала мне два дела: 1) ... [ Показати всю рецензію ] не звонить к тебе, 2) не видеть тебя. И тепер я занятой человек», – каже герой «Zoo». «У мене є інше приємне заняття: думати про тебе», – відгукуються з роману Дністрового. Так само, змальовуючи життя свого героя, відірваного від соціуму, автор «Дрозофіли над томом Канта», нагадаємо, метафорично використовує здохлих мух між віконними шибками, а цей прийом так само належить Шкловському, коли він розповідає про себе самого в просторі більшовизму: «Одна девочка двух лет о всех отсутствующих говорила: «гуляет». У нее было две категории: «здесь» и «гуляет». «Папа гуляет, мама гуляет». Зимой спросили: «А муха где?» – «Муха гуляет». А муха лежала вверх лапками между рамами». Як у романі Дністрового.

Задіяні вище аналогії цікаві ще й тим, що обидва Віктори – Домонтович і Шкловський – жили в один і той самий час, переймаючись тими ж проблемами формалізму в літературі. Обидва були авторами автобіографічної прози, обидва мали також прозу мемуарного кшталту, і в обох випадках ні до чого успішного це не призвело. Формалістам у принципі не щастило на художню творчість, адже щоразу виходила казка про невдаху. Борис Ейхенбаум описав житіє авантюриста в своєму «Маршруті в безсмертя», Юрій Тинянов – історію невдалого дипломата Грибоєдова, а сам Шкловський любив плакатись про власні нещасливі кохання.

Апологетика, як бачимо, відгукнулась на початку ХХІ століття, коли покоління наших дев’яностиків уже виплекало специфічний жанр українського депресивного роману, який став результатом вікових колізій, що співпали з суспільними катаклізмами епохи ранньої незалежності. Це був час чергової перереєстрації наського молодняка, який був чітко розділений керівництвом «Смолоскипу» на політологів і літераторів. Утім, компроміси траплялися щокроку, жанри мішалися зі стилями, юні політики на кшталт Максима Розумного й Сергія Руденка йшли в поезію, а сам автор «Дрозофіли над томом Канту», будучи поетом, подався у політику. І тут так само виринає паралель із Шкловським. «Мы напрасно так умны и так дальновидны в политике, – застерігав він у 1920-х роках. – Если бы мы вместо того, чтобы пытаться делать историю, пытались просто считать себя ответственными за отдельные события, составляющие эту историю, то, может быть, это вышло бы и не смешно».

Натомість дев’ятдесятники, потрапили свого часу під крило «Смолоскипу», по суті, отримали те саме виховання колективом, як допіру їхні батьки за радянського життя, в якому їх поїли-годували-вдягали, а також забезпечували обов’язковою середньою освітою. Мало хто з них, за Шкловським, розумів що «не историю нужно стараться делать, а биографию», а ті, хто потроху роздивлявся на присмачену діаспорними подачками дійсність, плутати «живе» життя з вищезгаданим «безбідним» виживанням, роблячи не біографію, а кар’єру.

У романі «Дрозофіла над томом Канта» чимало пасажів нагадують дайджест з «романних» рефлексій вищезгаданого інтелектуала-смолоскипу, який з часом опинився сам-на-сам із «живим» життям. Адже про цю «кризу жанру» вже писали такі адепти «смолоскипового» існування, як Степан Процюк і Олег Соловей.

На щастя, за їхніми плечима вже виростало покоління, в чиїх творах щось коїлось за межами прокурених кухонь. Але в романі Дністрового все інакше, і депресія його героя свідчить про агонію цілого покоління. Викладач філософії Павло живе одинаком – удень читає лекції, уночі попиває винце на балконі. Іноді він, наче персонаж з романів івано-франківця Степана Процюка блукає містом зазираючи в чужі вікна, іноді, як у новелах донеччанина Олега Солов’я сидить у кав’ярні, ревно прислухаючись до балачок молодняка. Географія, як бачимо, не впливає на діагноз покоління, і героя дев’ятдесятницької прози переслідує відчуття того, що він, як у «Дрозофілі над томом Канта», «кожного дня поволі, по частинах, тихо помирає».

У Шкловського, чий стиль наслідує Дністровий, з цього приводу існував чіткий рецепт. «Изменяйте биографию. Пользуйтесь жизнью. Ломайте себя о колено», – радив він. І нехай для самого теоретика формалізму ця стратегія була недієва, і він, нібито приймаючи більшовизм, усім трибом свого життя його заперечував, але у випадку з героєм роману Дністрового маємо іншу психологію творчості. Герой «Дрозофіли над томом Канта», будучи дипломованим філософом, нібито знає, що, за Шкловським, «отрицание того, что делают другие, связывает с ними». І коли приятель, радячи завести коханку, закидає: «Ну скільки можна читати нудних філософів і дрочити?», то натрапляє на неабиякий спротив. Мовляв, зійшовшись з іншою людиною, починаєш робити не притаманні тобі речі, «базікати про родичів, про їхні проблеми, котів і собак чи дітей». Чомусь про щось інше, романтичне і цікаве, герой роману Дністрового не думає говорити з коханою, та не лише в цьому полягає розбіжність його позиції з постулатами формалізму. Той самий Шкловський радив схрещувати себе з матеріалом, аби відхреститись від дійсності, і тоді, мовляв, буде література.

У «Дрозофілі над томом Канта» замість того, аби творити літературу, працюють – і то над самим собою! – але якось пасивно, не долаючи труднощі матеріалу, а тихо їх позбуваючись. Наче бажання завести коханку чи спробувати змінити власне життя.

Ігор Бондар-Терещенко

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Літакцент)

У своїй прозовій книжці «Дрозофіла над томом Канта», що стала однією з нечисленних новинок останнього львівського Форуму видавців, Анатолій Дністровий несподівано звертається до життя вітчизняної гуманітарної інтелігенції – викладачів, поетів, студентів – і робить це у вельми сентиментальний спосіб.

Сюжет цієї чи то повісті, чи то роману (останньому жанровому визначенню, здається, надає перевагу сам автор) такий: науковець-викладач-філософ Павло живе у самотності й то ліниво, то судомно намагається якось вибудувати стосунки зі світом. А паралельно, «поверхом нижче», а точніше — в нещодавньому ... [ Показати всю рецензію ] минулому, розповідається історія його кохання з одруженою жінкою; історія обривається катастрофою, в якій вона гине.

Гадаю, досвідченому читачеві очевидно: така сюжетна концепція сама гармонійно наштовхує на два підходи до письма: або підкреслена експериментальність, або «сентименталізм». Анатолій Дністровий обрав другий шлях. Книжка вийшла емоційна, задумлива і сентиментальна. Звісно, багато кого це відштовхне: в сучасній не-масовій літературі чуттєвий потік тексту є ризикованим способом творення прози. Як і слід було сподіватися, сентиментальний катарсис не міг не помститися совєму авторові: місцями в тексті виникають доволі несвіжі романтичні штампи, особливо в тих частинах твору, де герой сумує за загиблою коханою.

Але загалом, на моє переконання, такий спосіб емоційності у «Дрозофілі…» виявився цілком виправданим. Сентиментальність парадоксально виявляється чи не головним стрижнем, завдяки якому тримається купи особистість Павла – людини хоч і розумної, але геть розчарованої, лінивої, малорухливої, такого собі новітнього Обломова. Саме уявні розмови з колишньою коханою, які виглядають дещо девіантно, стають центром самоусвідомлення і самоаналізу героя. А світлий сум (на жаль, кращого, ніж оце штамповане словосполучення, визначення даної емоції українська мова не знає) допомагає йому хоч якось відсвіжитись, а то й очиститись у щоденному занудстві. Зрештою, книга Анатолія Дністрового виглядає талановитим втіленням таких нинішніх літературних тенденцій, як «нова чутливість» і персоналізм.

Та не чутливістю єдиною. Багато кого може здивувати назва книги. Чому дрозофіла і чому Кант? Справа в тім, що Дністровий дає нам ще й своє бачення стану філософії та загалом гуманітарного знання в Україні дев’яностих років (саме так він локалізує час, але навряд чи відтоді відбулися тектонічні зміни). У цьому контексті назва одразу починає грати барвами. Перед нами – не соціологічна, а художня, метафорична картина цілковитого… тут я хотів написати слово «занепаду», але запитав сам себе: «а чи був перед тим в Україні розквіт гуманітарного знання?». Одне слово, автор діагностує небажання більшості «вчених» усерйоз, а не для галочки робити цікаві й амбітні дослідження, відгородженість від світових досягнень, вихолощеність і симулякризацію всіх дотичних соціальних інститутів, корупційний цинізм одних і безплідну прострацію інших, цілковиту умовність вищої освіти. Показує він усе це зсередини, через настрої персонажів: радість підстаркуватого і негарного викладача, що дістане сексуальне задоволення від студентки як плату за залік, загальний презирливий скепсис студентів, безсилу байдужість самого Павла, котрому нібито насправді є що сказати і котрий міг би щось зробити. Такі герої Дністрового справді, ніби дрозофіли, просто кубляться в повітрі, роблячи враження руху і діяльності. Сам письменник в одному з інтерв’ю назвав своїх дрозофіл метафорою «втраченого покоління». У «соціально-критичних» епізодах він виявляє дотепність і спостережливість.

Втім, є в усьому цьому й момент, сказати б, стверджувальний. Поза очевидним критичним ставленням автора до своїх персонажів, його безперечну симпатію (а відтак, і симпатію читачів, на яких подіяла його сугестія) викликає, наприклад, прихильність Павла до ідеї «автономного мислення» – неквапливого самодостатнього філософування. Такого, що завжди опонує пласкій соціальній активності й фіктивному соціальному успіху. Роздуми над життям, світобудовою, над філософією минулих років – усе це постає у «Дрозофілі…» цікавим і важливим заняттям, антитезою метушні.

Ну й, звісно, ще одна важлива тема «Дрозофіли…» – людська самотність і спроби порозумітись. А також (як один із наслідків) співвідношення сильного кохання, випадкової пристрасті та кохання як способу позбутися самотності.

Мова книги Анатолія Дністрового ведеться від першої особи. Часом це просто розповідь, а іноді вона переходить у типово модерністський потік свідомості. Ці переходи виявляються загалом дещо несподіваними, але вдалими, а головне — своєрідними, індивідуально-стилістично впізнаваними. У потоках свідомості, як і годиться, Дністровий виходить на рівень мовлення поза стандартним синтаксисом і пунктуацією. Звісно, в такий спосіб письмо приємно динамізується й очуднюється. Єдиний недолік: вочевидь, ці епізоди зовсім збили з пантелику коректорів і редакторів видання – тож навіть там, де ніяких потоків свідомості немає, пунктуація виявляється більш ніж дивною. Взагалі, таке враження, що коректору (чи редактору) книга не сподобалась, і він вирішив не особливо вчитуватися. Проігнорувавши таким чином не тільки зайві чи відсутні коми, а й, до прикладу, надто вже часте вживання вислову «йопсель-мопсель». Хочеться вірити, що на «Дрозофілу над томом Канта» чекає перевидання, і ми побачимо цю характерну, цікаву і пізнавальну книгу без таких прикрих ляпів.


Джерело: <a href="http://litakcent.com/2010/11/21/sentymentalna-drozofila/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Експерти ВВС про фіналістів конкурсу Книга ВВС-2010 (джерело: BBC Ukrainian)

Анатолій Дністровий. 'Дрозофіла над томом Канта'

Анатолій Дністровий. "Дрозофіла над томом Канта". Львів, 2010 рік, видавництво ЛА "Піраміда".

Книжкова премія Української служби Бі-Бі-Сі "Книга року Бі-Бі-Сі" представляє кожну з 32 книжок Довгого списку (претендентів на звання Книги року): обкладинка, перша сторінка тексту, фото автора та короткий відгук одного чи кількох експертів.

Клацнути Тут - сторінка Книги року Бі-Бі-Сі 2010.

Анатолій Дністровий народився в Тернополі в 1974 році. Він поет, перекладач і прозаїк, автор кількох збірок і романів. Його роман "Пацики" брав участь у ... [ Показати всю рецензію ] премії "Книга року Бі-Бі-Сі 2005".

Анатолій Дністровий працює в мас-медія і називає себе одним із небагатьох українських письменників, який ніколи не отримував грантів.

Експерт Бі-Бі-Сі, журналіст і депутат Ольга Герасим'юк представляє роман Анатолія Дністрового.
Перша сторінка

Перша сторінка роману Анатолія Дністрового
Збільшити зображення

"Самотнiсть як стан не лiкується. Сiм'я замiняє все. Перш нiж завести сiм'ю, треба подумати, що тобi треба - все чи сiм'я?

Але все це теж - вiдмазки й спроба не сказати правду. А вона в тiм, що є такi любовi - вони даруються дуже не всiм, бо тодi на Землi жили би лише мiкроби, лямблiї та iнфузорiї-туфельки.

Є такi любовi, коли вмирає хтось один, то вiн забирає з собою на небо чи кудись свого другого. Вiдлiтають разом. Лиш тiло того другого бродить по кафедрах, лекцiях, вiдрядженнях, гидує горiлкою, блює, кохається з ляльками, варить макарони, прасує старi штани, пише або не пише про Канта - все це, щоби якось убити час, поки рвонуть уже й тiлом туди, на небеса чи куди, сicти поряд на хмару чи на що, - й гладити одне одного по головi. I не кажiть, що грiх так жити.

Я особисто так прочитала Днiстрового".
Автор Анатолій Дністровий.

Автор Анатолій Дністровий.

Експерт Бі-Бі-Сі, блогер Української правди Ірина Славінська - про роман "Дрозофіла над томом Канта".

"Такого Дністрового я ще ніколи не читала.

Анатолій Дністровий примудрився підняти абсолютно новий пласт українського буття та втілити його в літературній формі. Маю на увазі українське університетське життя – кафедри, студенти, конференції, беззмістовний і безпощадний ВАК, читання улюблених філософів і так далі.

Парадокс міститься в грі бінарними опозиціями повного та порожнього. Життя, читання, наукова діяльність кохання, дружба – це все пусте чи повне? На перший, надто крупний план виступає влаштована побутова реальність середнього касу з вищою освітою. За нею – усвідомлення екзистенційної пустки.

Цілковитим новаторством є образ "дрозофіли" - істоти, котра рухається за траєкторією, що її неможливо обчислити. Тут можна говорити про дуже глибоке символічне наповнення, але не буду. Тепер краще чекатиму на появу епігонів із усілякими "мухами" чи "тарганами".

Експерт Бі-Бі-Сі, професор УКМА Віра Агеєва - про книгу Дністрового.

"Дрозофіла над томом Канта” – це неспішний монолог тридцятилітнього викладача філософії. Такий герой мав би бути нудним і несьогосвітнім, однак Анатолію Дністровому вдалося зруйнувати наші читацькі стереотипи й навіть філософа представити людиною пристрасті.

Тим більш, що Павлове велике кохання виявилося направду трагічним. Дівчина помирає, але обіцяє: я повернуся; а коли не зможу повернутися, то пришлю замість себе іншу.

У квартиру вочевидь не аж так облаштованого в побуті київського інтелектуала часом навідуються дивні гості, шукаючи напівмістичну й, мабуть, всемогутню бабу Маґду, що колись тут мешкала. І одного дня...

Що ж, і раціональні філософи не можуть, на щастя, врятуватися від впливу на їхнє життя явищ містичних чи принаймні непоясненних".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Дудко (джерело: Sumno.com)

З нового твору Анатолія Дністрового «Дрозофіла над томом Канта» (видавництво «Піраміда», проект «Приватна колекція») можна було б зробити... кілька оповідань (чи повістей, романів...). Ця алюзія до Прохаськового «З цього можна зробити кілька оповідань» аж ніяк не стверджує перегуку між двома текстами, а фіксує суб’єктивне читацьке враження.


Відштовхнувшись від лірично-поетичного потоку свідомості, у якому герой «думає про неї», та його рефлексій щодо цієї драматичної лав-сторі (в якій є й рятівне коло — «Я пришлю замість себе іншу»), можна було б зробити чоловічий варіант «Листа незнайомки» ... [ Показати всю рецензію ] Стефана Цвейга. Вийшов би сентиментальний і відвертий текст про сповнене ліризму й смутку, глибини й чуттєвості, без надриву й надміру трагедійності чоловіче кохання, про чоловічий спосіб страждати, чоловічу самотність. Головний герой не втомлюється думати про жінку, яку кохав і яка загинула: «Наша компанія реготала з приятеля, а я думав про тебе». А водночас фіксує: «Думати про тебе перетворилося на стабільну, навіть по-армійському дисципліновану звичку». У такій ситуації героєві не вдається (в очах читача) уникнути «звинувачень» в інфантильності, а авторові — цілковито позбутися «романтичних» штампів...

Якби загострити моменти, пов’язані з буттям українського вченого-гуманітарія, можна було б зробити роман-утопію або «химерний» роман. Анатолій Дністровий знайшов оригінальний образ – образ дрозофіли – для окреслення ситуації українського науковця. Дрозофіла — метафора графоманів від науки, які живляться чужими ідеями, думками, зазначає автор в одному з інтерв'ю, і додає, що йому йшлося про втрачене покоління пострадянських науковців, які варилися у власному соку й не мали доступу до закордонних джерел. До слова, автор писав «Дрозофілу...» у 1999, 2005 — 2009 роках, події відбуваються в Києві наприкінці 90-х. Промовистим у книзі є діалог викладача філософії (головного героя твору) і студентів:
«— А в наш час також є філософи?
— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів її запитання.
— Ну... там сьогодні в Україні також є філософи?
Я почав сміятися, бо навіть не знав, що їй на це відповісти».

Розкриті у творі реалії університетського життя, взаємини викладачів і студентів (зокрема студенток), викладачів між собою могли б бути основою соціального (або – пригодницького, детективного...) університетського роману, про потребу якого іноді заявляють у навкололітературному середовищі.

Якщо закцентувати на відчутті нудьги, самотності героя — самотності у великому місті (топографічно це Київ), можна було б зробити екзистенційну повість чи роман. Про це нагадує й один з епіграфів твору — «Немає сумніву: мені щораз нудніше / У товаристві друзів-юнаків; / Їх дотепи могли б звучати тихше / І навіть теми бути не такі... / Та в той же час кортить мене додому / З поважних бесід про минулі дні... / ...Бути самому / хочеться мені» (Євген Плужник).

Однак жодній із цих гіпотетичних версій «Дрозофіли...» не завадило б позбутися зайвих чи забраклих ком, росіянізмів та нехарактерних для української мови зворотів...

Звісно, таке «препарування» тексту умовне й гіперболізоване. Бо загалом Анатолій Дністровий поєднав у творі події з рефлексіями, прозу з поезією, «земне з небесним», розповідь з образами й метафорами. І, попри стильові огріхи, ця неквапна, м’яка й лірична історія — одна з історій на пізню осінь (або ранню зиму), яку можна «споживати» за горнятком запашного чаю з медом...

P.S. «Дрозофіла над томом Канта» увійшла до п'ятірки книжок-фіналістів книжкової премії «Книга року Бі-Бі-Сі 2010».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Дроздовський (джерело: Друг читача)

Час дрозофіли

Дністровий А. Дрозофіла над томом Канта. – Л. : ЛА «Піраміда», 2010. – 148 с.

В анотації до нового роману Анатолія Дністрового з символічною назвою «Дрозофіла над томом Канта» зазначено, що це твір «про українського інтелектуала, який перебуває у стані ненародження, стані, коли не знає, заради чого жити, і пливе за течією радості і тривоги, любові і відчаю». Дозволю собі не погодитися з такою дефініцією, яка, на мою думку, звужує філософську проблематику тексту. Роман, наважуся припустити, є таким самим означенням сучасного стану речей, умонастроїв і психології «інтелектуальної» ... [ Показати всю рецензію ] (проте й не лише) людини, як і свого часу «На дорозі» Дж. Керуака чи «Пролітаючи над гніздом зозулі» К. Кізі. Дністровому майстерно, точно й адекватно вдалося передати психологізм доби, психологію, мотивацію, екзистенцію сучасної людини, яка працює на університетській кафедрі, психологію сучасної молоді: від гопників у Голосіївському районі Києва (роман цілковито урбаністичний) до напомаджених ґламурних студенток правничих чи інших факультетів столичних університетів. Ким усе ж таки є головний герой?

Це людина, яка не може відчути насолоди від життя (і не має «воління» за Шопенґауером). Вона не отримує радості від самого моменту існування, яке перетворюється на потік днів, без мети і психологічної наповненості. Все, з чим має справу людина, ефемерне, подібне до симулякру. Герой – викладач філософії, людина заглиблена в рефлексії, яка розуміє, що ніколи не зможе досягти тих вершин, яких досяг Кант чи будь-який інший філософ. В одній із розмов зі студентами у провінційному коледжі герой зізнається, що сьогодні у світі немає філософів. І це абсолютна правда. Філософії як дисципліни «строгого розуму», споглядання, пізнання істини не існує, викладачі філософії бабраються в архаїчних текстах предтеч, проте нині філософія перетворилася на атавізм. Зрештою, розмірковує герой, чи має філософія викладатися в університетах, оскільки вона шкодить сучасній людині? Молодь прагне бути прагматичною, вбачати в усьому зиск, бути мобільною, енергійною, життєрадісною. Світ ворожий до філософії апріорі.

А філософ завжди заглиблений у себе, він прагне розібратися в собі за крок до смерті, він постійно відчуває на собі подих Танатосу. Філософ не може жити в наш час, його б переїхав каток цинічного прагматизму. Головний герой карається й тоді, коли йому дають завдання написати навчальну брошуру про Еммануїла Канта. Але як можна написати про цього велета, який лише одного разу дозволив собі вельми делікатну дискусію з «популярним» на той час у салонної публіки Сведенборгом? Усе, написане про Канта сьогодні у формі брошури, – жалюгідна копія, ерзац. Лише невіглас, «вискочка» може взятися за створення такої брошури. А головний герой відмовляється бути вискочкою (а проте, відмовляється створювати будь-що, розуміючи недосконалість усього, що нині суще). Разом із тим, він якоюсь мірою приймає закони сучасного аморального світу. Часом не вельми педагогічно поводиться зі своїми студентками, картаючи себе, він наважується набрати номер однієї з них і прийти в її помешкання, приймаючи її пестощі. Герой не видається також і аскетом, він спалює інколи час у зустрічах зі своїми колегами, випиваючи чарчину «філіжанку» портвейну або пива. Проте він так само переконаний, що всі його колеги мають маніякальний синдром, вони хочуть розповісти про те, що нікого не цікавить. Зрештою, те, що говорить герой, також не цікавить інших. Простір «Дрозофіли…» – антикомунікативний, у ньому немає соціальної чи іншої комунікації, він засвідчує колосальну атомарність і відчужену самотність сучасної людини, яка, проте, вже не може жити інакше.

Стосунки з протилежною статтю для героя – травматичні, він не вміє кохати. Те, що відчуває головний герой до Олі, – дивне відчуття на межі приязні, бажання отримати сексуальне задоволення, остраху, з яким він має боротися, аби не впасти в іще більшу депресію. Проте герой А. Дністрового чимось подібний до доктора Серафікуса В. Домонтовича. Це напівтілесна істота, в якій є рефлексія, проте все в ній породжується з пилюки. Зрештою, образ дрозофіли – це метафора сучасної людини. Все тепер породжується з пилюки, бруду, все не має онтологічної, епістемологічної чи будь-якої ще «ічної» сутності. Час дрозофіл – це епоха ХХІ століття, доби, коли людина поряд із Богом може відчувати значно більшу самотність і полишеність, ніж людина, яка покинула Бога.

Дмитро Дроздовський

[ Згорнути рецензію ]