Олександр Апальков : КОЛЮЧІ ДЕРЕВА : (оповідання) : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: В.Наслунга (джерело: Автура)

Про «Колючі дерева»
Нещодавно мені пощастило прочитати книжку Олександра Апалькова «Колючі дерева», видану «Склянкою часу» у місті Каневі в 2012 році. Це європейська література, сучасна за світоглядом, за художньою виразністю, хоч і має риси, притаманні тільки автору, так би мовити письменницьку харизму.
Книжка містить переважно короткі, наповнені гуманністю, оповідання. Довшими є тільки три твори – «Не Боварі», «Тітка Ернестина» і «Похмілля на чужий учті», які можна назвати короткими повістями.
Назва книги – «Колючі дерева – походить від одного з оповідань, не дуже типового за змістом, але ... [ Показати всю рецензію ] такого, що, мабуть, відбиває філософію книжки в цілому. Воно, як і вся книжка, присвячене почуттям до жінки – коханню, любові, суму, відчаю, сподіванню. «Ах, ці жінки, які залишили мене! – каже герой твору. – Ви перетворилися на колючі дерева».
Десь я прочитав, що автор пише психологічні твори. Це визначення мені здається сухим. Насправді оповідання Олександра Апалькова нагадують картини імпресіоністів, від них залишається дивне почуття, враження, що тримається довго.
Бувало, годинами стоїш біля картини Мане, Сьора або Ван Гога і не можеш відірватися. Так і твори Олександра Апалькова хочеться читати довше. Приходять думки, що непогано б було почитати роман, написаний автором так, як він написав цю книжку, «Колючі дерева», щоб читати неспішно, декілька днів, згадуючи і обдумуючи написане.
А поки що погляньмо на «короткі повісті».
Оповідання «Не Боварі». Випадкова зустріч з дівчиною. Та щось промайнуло між двома. Без планів, без мрії. Але життя має свої примхи, і шляхи чоловіка і жінки знов перетинаються, тепер вже з волі обох. Коротке кохання, недовге щастя. Що нам до тих людей – українця та німкені, невдоволеної своїм забезпеченим і спокійним життям? Але чого ж так важко на серці?
«Тітка Ернестина». Це маленька повість про дружбу, але не тільки між двома, а між усіма героями повісті, дружби такої, що вище за любовне тяжіння між чоловіком і жінкою. При чому тут тітка Ернестина, австріячка і хазяйка кпайпи? Славна немолода жінка, добрі друзі-німці. Але останні слова повісті: «Завтра а буду вдома».
«Похмілля на чужій учті». Найдовша «маленька повість», обсягом сорок сторінок. Дія відбувається в Німеччині. Герой повісті, Антон, разом з іншими гастарбайтерами – поляками, українцями, збирає черешні у німця-хазяїна. Антон – прихильник «слов’янського братерства», та, насправді, відчуває себе самотнім і серед «братів-слов’ян», і серед німців. Тільки взаємне кохання з німкенею дарує йому щастя. Та щастя усе ж не повне, Антон невільно порівнює життя в Німеччині з життям в Україні, розмірковує про Батьківщину, про еміграцію, про життя колишніх переможців і німців-переможених. Такою ж самотньою почуває себе німкеня, яка хоче справжнього кохання, а не життя з багатим чоловіком-поневолювачем. А навкруги тече німецьке життя, сите, лагідне, доброзичливе.



Приходить час, Антон повертається додому, але і тут його душі нема спокою. Порівняння з Німеччиною не на користь Україні. Повість закінчується побиттям п’яних Антона і його товариша. Та читач розуміє, що це не фінал, що цьому не буде кінця…
Повість «Похмілля на чужій учті» особливо ясно показує, що автор, Олександр Апальков, є прихильником літератури екзестенціалізму, але нашого, українського ґатунку. Це вам не екзистенціалізм А.Камю і Ж.-П. Сартра, А Кобо Абе і Є.Іонеско, Ф. Дюренматта, нарешті. Наші інтелектуали пахнуть горілкою і вживають ненормовану лексику. Головне, що Олександр Апальков ніде не збрехав, кохання і життя в його творах справжні, а почуття загострені до сліз.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валія Киян (джерело: Друзья журнала "Склянка Часу*Zeitglas")

Про книгу О.Апалькова "Колючі дерева"
Я не літературний критик, тому пишу те, що думаю. Сподобалося. Читається
легко. Живі замальовки, ніби етюди з натури. Кожне оповідання, як чарівний особливий світ. Єдиний твір, “Квіти”, не зрозуміла. Там головний герой дуже обмежений і непристосований до життя. В інших оповіданнях персонажі книги змальовані безпосередньо й свіжо, дуже переконливо. Особливо там, де розповідь ведеться від першої особи.
Наснаги і творчих успіхів Вам!

Автор рецензії: Наталка Фурса (джерело: ГАК)

Пане Олександре, у Вас - чудовий Стиль. Я б його назвала - політний. Ви любите і вмієте літати. Але. схоже, не любите чистити пір*ячко. Або Вам на це жаль часу. Маю на увазі поспіх, який видає себе русизмами, газетними штампами, повторами і т.ін. Почистити б це (тобто відредагувати) на охололу голову, присівши не десь на підвіконні,, як птах, а за столом о чотирьох ногах - як Майстер, - і тоді від краси Вашого польоту дух буде перехоплювати не лише Вам.
Дякую за хорошу прозу - і зичу Вам терпіння для роботи над творами і тоді, коли крила вже не хочуть здіймати Вас у небо. Бо тоді починається ... [ Показати всю рецензію ] Праця, яка огранює талант (а Ви талановиті) і робить його мистецтвом.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: І.Сумирний (джерело: Клуб Поезії)

Торкнутися глибин інтимних почуттів

Книга оповідань Олександра Апалькова «Колючі Дерева» -- спроба у художньому слові представити й зрозуміти вплив усіх буревіїв та перемін нашого переломного часу на різні сторони взаємовідносин чоловіка і жінки, в життя яких втручаються кордони держав та політичні віяння. Окремою лінією висвітлюється сьогоденні стосунки українців і німців. Коли стандартизація масової культури на Заході призвела до того, що культ насилля та ностальгія по всьому брудному, зробилися майже загальним здобутком. Як зазначав Іван Дзюба: «… в оповіданнях Олександра Апалькова, бачимо ... [ Показати всю рецензію ] його як художника-психолога, що вміє в коротких локальних сценах дати відчути подих людської вдачі й долі, торкнутися глибин інтимних почуттів, на межі фізіологізму й вічної духовної потреби».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Маргарита Шевернога (джерело: літ.журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №75, 2015)

Ах, ці жінки, які залишили мене!
Ви перетворилися на колючі дерева.
О. Апальков. «Колючі дерева»

Є книги, прочитавши які, назавжди запам’ятовуєш перипетії сюжету, із задоволенням переповідаєш, але навряд чи перечитаєш знову – немає потреби. Натомість твори Олександра Апалькова – мозаїчні розсипи думок, відчуттів і вражень, перечитувати які не набридає, навпаки, щоразу відкриваєш для себе щось нове. Розгорніть книгу на будь-якій сторінці – і насолоджуйтесь! Автор торкається багатьох проблем: психологічних, політичних, суспільних, гендерних. Проте особисто мене найбільше зацікавили жіночі образи, ... [ Показати всю рецензію ] розуміння письменником-чоловіком таїни жіночої душі.
Збірка «Колючі дерева» складається з тринадцятьох творів, названих «оповіданнями», хоча є серед них і новели, і образки, і вірші в прозі, навіть невелика повість – «Похмілля на чужій учті». І більшість із них – про кохання. Про що ж ще варто писати?
Герой оповідання «Колючі дерева», яке дало назву збірці, розмірковує: «Ах, ці жінки, вони не розуміють свого щастя. Їм завжди потрібні плоди. Вони спершу засмучуються, потім гордяться, потім стрибають в безодню спогадів». Він робить усе, щоби жінки самі залишали його: так їм буде легше. А перед тим кожній дарує червону помаду – як символ краси, звабливості та свободи. Жінки, які залишили його, перетворюються на колючі дерева і проростають на кургані його минулої слави. А сам він, безіменний скіф, шукає свою Пері, одну-єдину, проте, знайшовши, воліє, аби вона теж покинула його. Чому так? Щоби кохана не була принесена в жертву, не пішла за ним в «його скотомогильник»?
Герой «Колючих дерев» «всіх обдаровував любовно, але любов’ю – дуже небагатьох».
Одна з тих, кого ліричний герой кохає по-справжньому – безіменна танцівниця («Пасадобль»). Майбутнє талановитої дівчини – велика сцена, слава і «номер дванадцятий», у спину якого так хотілося всадити ножа. Кохаючи надміру, герой не робить жодного кроку назустріч коханій: не говорить про свої почуття, навіть не намагається поцілувати, бо «боїться зламати» її. Можливо, не вважає себе гідним такої дівчини або не хоче брати на себе відповідальності за її долю. Слабкість це чи, навпаки, сильне, мудре рішення? Герой, без сумніву, постраждав, адже за двадцять років так і не розлюбив сірооку красуню. А от як склалася доля танцівниці, чи щаслива вона? Швидше за все, ні, адже кар’єра і слава не замінять кохання. Наприкінці оповідання герой нарешті робить крок назустріч щастю: набирає номер її телефону двадцятирічної давності. Але, як і очікувалося, номер не дійсний. Інший би тим не обмежився, розпочав пошуки, але наш герой продовжує далі плисти за течією життя, живучи спогадами і мріями про зустріч: «Побачити б її ще. Хоч би раз. І навіть не обіймати. А просто взяти в руки. Її долоні, плечі, її».
Так в «Зустрічах з нею» герой спочатку нерішучий, невпевнений у собі, але, майже втративши кохану, виявив силу – і вона підкорилася. Так мені хочеться думати, але я не впевнена, адже більшість персонажів-чоловіків цієї книги не здатні на рішучі дії, вони страждають і змушують страждати інших, вірячи, що чинять правильно, шляхетно.
Музикант Сашко з оповідання «Бесаме мучо» зустрічає чудову дівчину, студентку Марію, яка приїхала з Пітера, щоби заробити грошей на навчання. Позбавлена підтримки батьків, вона сама утримує свого хлопця-інваліда. Сашко закохується, але прощається з дівчиною назавжди. Більше того, від’їжджаючи, він розбиває гітару і погоджується взяти з собою брудну брюнетку, тим самим ніби відмовляючись від пошуків кращої долі.
Розуміння неможливості втримати жінку, володіти нею – наскрізне в книзі.
«Град Єпіфанії» – сумна і болюча історія жінки, яка від народження змушена боротися за життя: «Все її тридцятирічне життя складалося з магії та драматизму. Тільки-но народжену, її підкидали в пологові будинки. Потім неодноразово вдочеряли. Потім били. Труїли. Топили. Пропускали крізь лікарні. І відмовлялись». Коли ж їй було шістнадцять, Єпіфанія зустріла Його, і з того часу життя їхні поєдналися. Оповідання це – справжня сага про вічне кохання, неприборкане, несамовите.
Проте ніщо не вічне: Єпіфанія, «довгих стогонів майстерниця», виходить заміж за «рудого, як лисячий хвіст, прусака з міста-побратима». А герой не втримує її, не осуджує – проклинає, бо в серці його тепер порожнеча, яку нічим не можна заповнити. Чому ж не бореться за своє кохання? Може, тому, що сам одружений? Чи розуміє, що не здатен дати їй більше?
Жінки в творах О.В. Апалькова, хоч і зображені більш активними, життєздатними, чомусь викликають співчуття. І сам письменник, здається, більше жаліє їх, ніж любить, тому не осуджує і ставиться з розумінням до найгірших, з точки зору пересічного чоловіка, вчинків: подружньої зради, перелюбу, статевої неперебірливості. Жінка хоче бути бажаною! Якщо ж чоловік не може дати їй того, вона шукає іншого. Один з персонажів оповідання «Запах дині» зізнається: «А я вкотре кохався з нею, зауважуючи, що дедалі менше пещу її. Її груди, живіт, сідниці… Вона помалу ставала для мене як повітря: жити без якого не можна, а помічати його не помічаєш…»
Жаннет («Жаннет із Шарм-ель-Шейха») запроторюють до в’язниці: за десять років вона п’ять разів одружувалася. Шукала любові! Хіба це злочин? Хіба її провина, що чоловіки швидко їй набридали? Коли це ставалося, Жаннет без пояснень кидала їх, переїздила до нового міста і знаходила нове кохання.
Перукарці з оповідання «Васічка та думки» теж необхідно було почуватися молодою та бажаною, тому вона приймала незграбні залицяння немолодого альфонса Васічки.
Героїні «Колючих дерев» звичайної зовнішності, за винятком, хіба що, красуні Міхаели («Тітка Ернестіна»), але всі вони для автора – прекрасні, звабливі, незвичайні, загадкові, до того ж розумні й талановиті: Анка, німецька студентка, майбутній архітектор («Не Боварі»), Ірина, вірна дружина сліпого Юрія («Другий якір»), Рой, струнка чорноока художниця («Це акварелі»), поетеса Алла, яка живе з того, що здає кров щотижня («Психологія творчості»), львів’янка Леська, студентка істфаку («Примара»), «сильна особистість» Марта, яка була снайпером і загинула в Чечні («Марта»), навіть повія Зоряна, яка колись декламувала Кальдерона і Мольєра («Під мармур»).
Усю книгу пронизує тема швидкоплинності життя. Герої оповідань, скільки б їм не було років – двадцять сім, сорок, п’ятдесят – відчувають, що час витікає з них, як пісок у пісочному годиннику. «Життя, як і любов, не вічне». Тому вони поспішають жити.
30-річна Анна Крафт («Похмілля на чужій учті»), дружина багатого аристократа, проходячи обстеження в онкологічному центрі, стає коханкою заробітчанина з України. Виправдовує себе: «Не чоловіка обдурюю. Хочу обдурить свою долю».
Студентка Леська-Примара («Примара») кохається на лавці за парканом з 45-річним чоловіком, якого бачить уперше і востаннє, не маючи змоги дотерпіти до готелю. «Вона не хотіла марнувати жодної години свого життя. Не збиралася втрачати й хвилини жаги своїх почуттів. Ні за яких умов».
Герой оповідання «Це акварелі» кохається з подругою – художницею Рой, хоча закоханий в іншу. Рой каже: «Не упускаймо своїх молодих років!» – і малює медовою аквареллю на грудях квіти.
Так, життя минає, потрібно жити зараз, бо потім буде пізно. Але вчинки не змиєш, не злижеш, як медові акварелі. Це – назавжди, як справжнє татуювання.
До речі, у творах Олександра Апалькова закохані часто перебувають на вершині пагорба («Град Єпіфанії», «Зустрічі з нею», «Райська яблуня», «Колючі дерева»). Цим, мабуть, автор підсвідомо намагається показати піднесеність почуттів, відірваність від низького, приземленого. І хоч у «Моїй любові» немає жодної згадки про пагорби чи кургани, ця поезія у прозі – найкращий (на мою суб’єктивну думку) розділ «Колючих дерев». Це гімн коханню, жінці – трохи урочистий, чуттєвий, надзвичайно відвертий.
Насамкінець мушу зазначити, як найбільший комплімент автору, що Олександр Володимирович – неабиякий знавець жіноцтва, адже мотивація вчинків, поведінка його героїнь зрозуміла і абсолютно відповідає дійсності. А от виверти чоловічої психології для мене так і залишилися загадкою…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Маргарита Шевернога (джерело: Журнал СЧ№75)

Ах, ці жінки, які залишили мене!
Ви перетворилися на колючі дерева.
О. Апальков. «Колючі дерева»

Є книги, прочитавши які, назавжди запам’ятовуєш перипетії сюжету, із задоволенням переповідаєш, але навряд чи перечитаєш знову – немає потреби. Натомість твори Олександра Апалькова – мозаїчні розсипи думок, відчуттів і вражень, перечитувати які не набридає, навпаки, щоразу відкриваєш для себе щось нове. Розгорніть книгу на будь-якій сторінці – і насолоджуйтесь! Автор торкається багатьох проблем: психологічних, політичних, суспільних, гендерних. Проте особисто мене найбільше зацікавили жіночі образи, ... [ Показати всю рецензію ] розуміння письменником-чоловіком таїни жіночої душі.
Збірка «Колючі дерева» складається з тринадцятьох творів, названих «оповіданнями», хоча є серед них і новели, і образки, і вірші в прозі, навіть невелика повість – «Похмілля на чужій учті». І більшість із них – про кохання. Про що ж ще варто писати?
Герой оповідання «Колючі дерева», яке дало назву збірці, розмірковує: «Ах, ці жінки, вони не розуміють свого щастя. Їм завжди потрібні плоди. Вони спершу засмучуються, потім гордяться, потім стрибають в безодню спогадів». Він робить усе, щоби жінки самі залишали його: так їм буде легше. А перед тим кожній дарує червону помаду – як символ краси, звабливості та свободи. Жінки, які залишили його, перетворюються на колючі дерева і проростають на кургані його минулої слави. А сам він, безіменний скіф, шукає свою Пері, одну-єдину, проте, знайшовши, воліє, аби вона теж покинула його. Чому так? Щоби кохана не була принесена в жертву, не пішла за ним в «його скотомогильник»?
Герой «Колючих дерев» «всіх обдаровував любовно, але любов’ю – дуже небагатьох».
Одна з тих, кого ліричний герой кохає по-справжньому – безіменна танцівниця («Пасадобль»). Майбутнє талановитої дівчини – велика сцена, слава і «номер дванадцятий», у спину якого так хотілося всадити ножа. Кохаючи надміру, герой не робить жодного кроку назустріч коханій: не говорить про свої почуття, навіть не намагається поцілувати, бо «боїться зламати» її. Можливо, не вважає себе гідним такої дівчини або не хоче брати на себе відповідальності за її долю. Слабкість це чи, навпаки, сильне, мудре рішення? Герой, без сумніву, постраждав, адже за двадцять років так і не розлюбив сірооку красуню. А от як склалася доля танцівниці, чи щаслива вона? Швидше за все, ні, адже кар’єра і слава не замінять кохання. Наприкінці оповідання герой нарешті робить крок назустріч щастю: набирає номер її телефону двадцятирічної давності. Але, як і очікувалося, номер не дійсний. Інший би тим не обмежився, розпочав пошуки, але наш герой продовжує далі плисти за течією життя, живучи спогадами і мріями про зустріч: «Побачити б її ще. Хоч би раз. І навіть не обіймати. А просто взяти в руки. Її долоні, плечі, її».
Так в «Зустрічах з нею» герой спочатку нерішучий, невпевнений у собі, але, майже втративши кохану, виявив силу – і вона підкорилася. Так мені хочеться думати, але я не впевнена, адже більшість персонажів-чоловіків цієї книги не здатні на рішучі дії, вони страждають і змушують страждати інших, вірячи, що чинять правильно, шляхетно.
Музикант Сашко з оповідання «Бесаме мучо» зустрічає чудову дівчину, студентку Марію, яка приїхала з Пітера, щоби заробити грошей на навчання. Позбавлена підтримки батьків, вона сама утримує свого хлопця-інваліда. Сашко закохується, але прощається з дівчиною назавжди. Більше того, від’їжджаючи, він розбиває гітару і погоджується взяти з собою брудну брюнетку, тим самим ніби відмовляючись від пошуків кращої долі.
Розуміння неможливості втримати жінку, володіти нею – наскрізне в книзі.
«Град Єпіфанії» – сумна і болюча історія жінки, яка від народження змушена боротися за життя: «Все її тридцятирічне життя складалося з магії та драматизму. Тільки-но народжену, її підкидали в пологові будинки. Потім неодноразово вдочеряли. Потім били. Труїли. Топили. Пропускали крізь лікарні. І відмовлялись». Коли ж їй було шістнадцять, Єпіфанія зустріла Його, і з того часу життя їхні поєдналися. Оповідання це – справжня сага про вічне кохання, неприборкане, несамовите.
Проте ніщо не вічне: Єпіфанія, «довгих стогонів майстерниця», виходить заміж за «рудого, як лисячий хвіст, прусака з міста-побратима». А герой не втримує її, не осуджує – проклинає, бо в серці його тепер порожнеча, яку нічим не можна заповнити. Чому ж не бореться за своє кохання? Може, тому, що сам одружений? Чи розуміє, що не здатен дати їй більше?
Жінки в творах О.В. Апалькова, хоч і зображені більш активними, життєздатними, чомусь викликають співчуття. І сам письменник, здається, більше жаліє їх, ніж любить, тому не осуджує і ставиться з розумінням до найгірших, з точки зору пересічного чоловіка, вчинків: подружньої зради, перелюбу, статевої неперебірливості. Жінка хоче бути бажаною! Якщо ж чоловік не може дати їй того, вона шукає іншого. Один з персонажів оповідання «Запах дині» зізнається: «А я вкотре кохався з нею, зауважуючи, що дедалі менше пещу її. Її груди, живіт, сідниці… Вона помалу ставала для мене як повітря: жити без якого не можна, а помічати його не помічаєш…»
Жаннет («Жаннет із Шарм-ель-Шейха») запроторюють до в’язниці: за десять років вона п’ять разів одружувалася. Шукала любові! Хіба це злочин? Хіба її провина, що чоловіки швидко їй набридали? Коли це ставалося, Жаннет без пояснень кидала їх, переїздила до нового міста і знаходила нове кохання.
Перукарці з оповідання «Васічка та думки» теж необхідно було почуватися молодою та бажаною, тому вона приймала незграбні залицяння немолодого альфонса Васічки.
Героїні «Колючих дерев» звичайної зовнішності, за винятком, хіба що, красуні Міхаели («Тітка Ернестіна»), але всі вони для автора – прекрасні, звабливі, незвичайні, загадкові, до того ж розумні й талановиті: Анка, німецька студентка, майбутній архітектор («Не Боварі»), Ірина, вірна дружина сліпого Юрія («Другий якір»), Рой, струнка чорноока художниця («Це акварелі»), поетеса Алла, яка живе з того, що здає кров щотижня («Психологія творчості»), львів’янка Леська, студентка істфаку («Примара»), «сильна особистість» Марта, яка була снайпером і загинула в Чечні («Марта»), навіть повія Зоряна, яка колись декламувала Кальдерона і Мольєра («Під мармур»).
Усю книгу пронизує тема швидкоплинності життя. Герої оповідань, скільки б їм не було років – двадцять сім, сорок, п’ятдесят – відчувають, що час витікає з них, як пісок у пісочному годиннику. «Життя, як і любов, не вічне». Тому вони поспішають жити.
30-річна Анна Крафт («Похмілля на чужій учті»), дружина багатого аристократа, проходячи обстеження в онкологічному центрі, стає коханкою заробітчанина з України. Виправдовує себе: «Не чоловіка обдурюю. Хочу обдурить свою долю».
Студентка Леська-Примара («Примара») кохається на лавці за парканом з 45-річним чоловіком, якого бачить уперше і востаннє, не маючи змоги дотерпіти до готелю. «Вона не хотіла марнувати жодної години свого життя. Не збиралася втрачати й хвилини жаги своїх почуттів. Ні за яких умов».
Герой оповідання «Це акварелі» кохається з подругою – художницею Рой, хоча закоханий в іншу. Рой каже: «Не упускаймо своїх молодих років!» – і малює медовою аквареллю на грудях квіти.
Так, життя минає, потрібно жити зараз, бо потім буде пізно. Але вчинки не змиєш, не злижеш, як медові акварелі. Це – назавжди, як справжнє татуювання.
До речі, у творах Олександра Апалькова закохані часто перебувають на вершині пагорба («Град Єпіфанії», «Зустрічі з нею», «Райська яблуня», «Колючі дерева»). Цим, мабуть, автор підсвідомо намагається показати піднесеність почуттів, відірваність від низького, приземленого. І хоч у «Моїй любові» немає жодної згадки про пагорби чи кургани, ця поезія у прозі – найкращий (на мою суб’єктивну думку) розділ «Колючих дерев». Це гімн коханню, жінці – трохи урочистий, чуттєвий, надзвичайно відвертий.
Насамкінець мушу зазначити, як найбільший комплімент автору, що Олександр Володимирович – неабиякий знавець жіноцтва, адже мотивація вчинків, поведінка його героїнь зрозуміла і абсолютно відповідає дійсності. А от виверти чоловічої психології для мене так і залишилися загадкою…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Микола Субота (джерело: Золота Пектораль)

На брудершафт з книгою «Колючі Дерева»
25.08.2015 КРИТИКА, РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ, ЛІТЕРАТУРНІ НОВИНИ Прокоментуй!

Прочитати цю книгу мене змусило оголошення, надруковане на с. 397 в літературно-художньому альманасі «Скіфія 2014 Літо». Зацікавила назва книги тим, що наша богодухівщина має герб – колюче дерево «ТЕРЕН». І мені, як збирачу і записувачу народного слова, відома таїна про легенди і перекази, у яких є колючі дерева, – терен, груша, акація, шипшина, троянда, глід і бузина є не тільки символами любові, а і пригод, трагедій, у яких часто смуток-кінець являється гріхом.

Про автора цієї ... [ Показати всю рецензію ] книги – Олександра Володимировича Апалькова – подані відомості, що в нього не малий творчий доробок, що він – перекладач. Друкувався, окрім України, в Росії, Німеччині, США.

В альманасі «Скіфія 2014 Літо» на с.394-397 надруковане його невелике оповідання – «Интер-Сити», знайомство з яким мене заінтригувало. А ще я дізнавсь, що автор сам із Харківщини.

Зацікавила мене також надрукована на рекламі обкладинка книги, з якої гляділо ніжно суворе обличчя жінки у супроводі чоловічих рук. Вдале художнє оформлення книги художницею Мариною Купкіною нагадує дитячу забаву-загадку – «А і Б сиділи на трубі, А упало, Б пропало, що зосталось на трубі?»

Книгу «Колючі Дерева» почав читати з оповідання «Психологія творчості». Цей твір став для мене передмовою. Оповідання розповідає, як небесна творчість породжує земну ласку розуміння того, що зосталось на трубі.

Оповідання здавались на одне лице, здавалось, скоро набриднуть і полишу книгу недочитаною. Та кожне наступне оповідання мало якусь відому тайну, але яка трималась тайною, вирізьблялась новизною наших земних гріхів, що зацікавлювало читати наступне оповідання і так уся книга непомітно прочиталася.

Від читання книги «Колючі Дерева» я відчув подих своєї старості, що колючий вітер-вихорець вкидає мої квіти життя до свого сміттєвого цебера. Відчуття, що декого з героїв книги знаю особисто, що описані деякі події пережив у минулому сам.

Яке знайоме у книзі – «вузлуватість погляду», «пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди…», «…Як об’єднати те добре, що живе в людях завжди?», «…Коли ж ми вийдемо із цієї злиди? Чи скоро, Господи?»… і т.д.

Самі оповідання дуже схожі на міські пісенні романси, але у прозі. Земне гріхопадіння описане автором тактовно, поетично, правдиво. Описи ніби омиті Святою Водою.

Взагалі, що ми знаємо за чуже кохання, за його трагедії, які ми не переживали? Чи можливо автору О. Апалькову і нам, читачам, судити когось із героїв книги? Автор і не судить сам, і нас не закликає когось судити. Він усяко викриває ті проблеми, які живуть у суспільстві, які вжаті у ланцюг моралі. Ось одна з проблем – «Жаннетт із Шарм-Ель-Шейха» с.127-134 «…За словами самої «многомужиці», вона дуже швидко холонула до своїх супутників, тому без пояснень кидала їх і переїздила в інше місто, де знаходила нову любов… …Тепер на викриту загрожує тюрма…» с.134

Яке головне у цієї жінки виправдання? Одне – усі її діти зачаті у коханні.

А що ж то ми люди творимо? До чого може привести гріх єднання молодих людей без кохання? Народжені діти без кохання найскоріш відхрестяться від усього святого і набуватимуть образ звіра.

Десь такі і подібні питання зміни моралі людини виникають, коли читаєш книгу О.В. Апалькова.

Оповідання – романтичні, драматичні, сентиментальні, які можуть навіть вичавити сльозу, хоч можливо і скупу, бо кожен читач живе і бачить такі описані реалії чи не кожен день. Проте місцями оповідання книги втикаються, вгрузають у багно політики, любовні сюжети межуються з публіцистикою.

Погляньмо на вражаюче оповідання «Марта». У ньому пошук молодої людини себе на війні. Це ж великий ГРІХ. Та Марті ніхто цього не пояснив. Та у неї не було і вибору, бо не було з чого вибирати, як і багатьом росіянам… як і багатьом українцям… європейцям… іншим…

Іронія і сатира пре текстом, – «солодкими, вітрами з нелюдським голосом».

Чи не про перший крок у безжальну старість описано в оповіданні «Райська яблуня» с.63-67?

Письмо автора книги красиве, зі своїм характером, манерою, душею. Короткі описи навколишньої природи, місцевості, де проходять події – мальовничі, яскраві, влучні і, головне, стислі та лаконічні як і сам текст оповідань.

Весь процес читання книги Олександра Апалькова супроводжується насолодою від його постави художнього образу слова у порівнянні з красою природи:

-…Літні білі дороги. І тихий місяць… с.6

-…Товсті чайки погойдувалися на хвилях. Сонце бавилося, виблискуючи далекою гладінню, ніби мільйонами шматочків битого скла… с.21

-… Тихий сніг засипав смуток… с.134

-… У неї були занадто довгі вії. Й раптово перерваний сон відразу ж знову заплутався в них… с.168

Так би безкінечно читав таке епічне чтиво і вдихав аромат фарби слова…

Нині 2015 рік. На Україні ВІЙНА. Чи потрібна ця книга сьогодні, через три роки її видання?

Цінність книги «Колючі Дерева» ніколи не втратиться. Бо її красне письмо, художність, поетичність зі своїм відвертим питанням: «Який же то гріх?» вічне.

Тому такі книги впершу чергу потрібно вивчати, розбирати на літературних студіях. Де так панує зашкарублість слова, диктатура отих старих і, на жаль, і молодих невігласів, що ніби все знають, радять ніби розумне: «… все-таки писати про те, чого ти сам не бачив… – не слід…» Психологія творчості с.109-114
А що? Писати репортажі з туалетів та із смітникових звалищ?

Відомий насміх письменників, критиків на якісь відхили у літературних творах. Такого вони можуть у цій книзі знайти скільки-завгодно.

-…Вітер гудів нелюдською мовою… … Ріка хлюпала у спорожнілу пляшку… …На ній сумував Мазепа.

Та цей град слів є волею, свободою письменника, користуючись якою він може перевернути, завихрити, як вітер, старе недолуге, і з нього написати по-новому, цікаво створити щось талановите, мистецьке.

Книга «Колючі Дерева» є прикладом супротиву всієї тієї колишньої навали трухи на процес розвитку літератури.

Тож-бо, читаймо такі нові книги як «Колючі Дерева». Тримайтесь таких видавництв як «Склянка Часу».

Вчіться в них! Творіть ще краще за них!

Микола Субота, с. Володарівка

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Микола Субота (джерело: рецензії)

На брудершафт з книгою «Колючі Дерева»
Прочитати цю книгу мене змусило оголошення, надруковане на с. 397 в літературно-художньому альманасі «Скіфія 2014 Літо». Зацікавила назва книги тим, що наша богодухівщина має герб – колюче дерево «ТЕРЕН». І мені, як збирачу і записувачу народного слова, відома таїна про легенди і перекази, у яких є колючі дерева, - терен, груша, акація, шипшина, троянда, глід і бузина є не тільки символами любові, а і пригод, трагедій, у яких часто смуток-кінець являється гріхом.
Про автора цієї книги - Олександра Володимировича Апалькова - подані відомості, що в нього не ... [ Показати всю рецензію ] малий творчий доробок, що він – перекладач. Друкувався, окрім України, в Росії, Німеччині, США.
В альманасі «Скіфія 2014 Літо» на с.394-397 надруковане його невелике оповідання – «Интер-Сити», знайомство з яким мене заінтригувало. А ще я дізнавсь, що автор сам із Харківщини.
Зацікавила мене також надрукована на рекламі обкладинка книги, з якої гляділо ніжно суворе обличчя жінки у супроводі чоловічих рук. Вдале художнє оформлення книги художницею Мариною Купкіною нагадує дитячу забаву-загадку – «А і Б сиділи на трубі, А упало, Б пропало, що зосталось на трубі?»
Книгу «Колючі Дерева» почав читати з оповідання «Психологія творчості». Цей твір став для мене передмовою. Оповідання розповідає, як небесна творчість породжує земну ласку розуміння того, що зосталось на трубі.
Оповідання здавались на одне лице, здавалось, скоро набриднуть і полишу книгу недочитаною. Та кожне наступне оповідання мало якусь відому тайну, але яка трималась тайною, вирізьблялась новизною наших земних гріхів, що зацікавлювало читати наступне оповідання і так уся книга непомітно прочиталася.
Від читання книги «Колючі Дерева» я відчув подих своєї старості, що колючий вітер-вихорець вкидає мої квіти життя до свого сміттєвого цебера. Відчуття, що декого з героїв книги знаю особисто, що описані деякі події пережив у минулому сам.
Яке знайоме у книзі – «вузлуватість погляду», «пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди…», «…Як об’єднати те добре, що живе в людях завжди?», «…Коли ж ми вийдемо із цієї злиди? Чи скоро , Господи?»… і т.д.
Самі оповідання дуже схожі на міські пісенні романси, але у прозі. Земне гріхопадіння описане автором тактовно, поетично, правдиво. Описи ніби омиті Святою Водою.
Взагалі, що ми знаємо за чуже кохання, за його трагедії, які ми не переживали? Чи можливо автору О. Апалькову і нам, читачам, судити когось із героїв книги? Автор і не судить сам, і нас не закликає когось судити. Він усяко викриває ті проблеми, які живуть у суспільстві, які вжаті у ланцюг моралі. Ось одна з проблем – «Жаннетт із Шарм-Ель-Шейха» с.127-134 «…За словами самої «многомужиці», вона дуже швидко холонула до своїх супутників, тому без пояснень кидала їх і переїздила в інше місто, де знаходила нову любов… …Тепер на викриту загрожує тюрма…» с.134
Яке головне у цієї жінки виправдання? Одне - усі її діти зачаті у коханні.
А що ж то ми люди творимо? До чого може привести гріх єднання молодих людей без кохання? Народжені діти без кохання найскоріш відхрестяться від усього святого і набуватимуть образ звіра.
Десь такі і подібні питання зміни моралі людини виникають, коли читаєш книгу О.В. Апалькова.
Оповідання - романтичні, драматичні, сентиментальні, які можуть навіть вичавити сльозу, хоч можливо і скупу, бо кожен читач живе і бачить такі описані реалії чи не кожен день. Проте місцями оповідання книги втикаються, вгрузають у багно політики, любовні сюжети межуються з публіцистикою.
Погляньмо на вражаюче оповідання «Марта». У ньому пошук молодої людини себе на війні. Це ж великий ГРІХ. Та Марті ніхто цього не пояснив. Та у неї не було і вибору, бо не було з чого вибирати, як і багатьом росіянам… як і багатьом українцям… європейцям… іншим…
Іронія і сатира пре текстом, - «солодкими, вітрами з нелюдським голосом».
Чи не про перший крок у безжальну старість описано в оповіданні «Райська яблуня» с.63-67?
Письмо автора книги красиве, зі своїм характером, манерою, душею. Короткі описи навколишньої природи, місцевості, де проходять події – мальовничі, яскраві, влучні і, головне, стислі та лаконічні як і сам текст оповідань.
Весь процес читання книги Олександра Апалькова супроводжується насолодою від його постави художнього образу слова у порівнянні з красою природи:
-…Літні білі дороги. І тихий місяць… с.6
-…Товсті чайки погойдувалися на хвилях. Сонце бавилося, виблискуючи далекою гладінню, ніби мільйонами шматочків битого скла… с.21
-… Тихий сніг засипав смуток… с.134
-… У неї були занадто довгі вії. Й раптово перерваний сон відразу ж знову заплутався в них… с.168
Так би безкінечно читав таке епічне чтиво і вдихав аромат фарби слова…
Нині 2015 рік. На Україні ВІЙНА. Чи потрібна ця книга сьогодні, через три роки її видання?
Цінність книги «Колючі Дерева» ніколи не втратиться. Бо її красне письмо, художність, поетичність зі своїм відвертим питанням: «Який же то гріх?» вічне.
Тому такі книги впершу чергу потрібно вивчати, розбирати на літературних студіях. Де так панує зашкарублість слова, диктатура отих старих і, на жаль, і молодих невігласів, що ніби все знають, радять ніби розумне: «… все-таки писати про те, чого ти сам не бачив… – не слід…» Психологія творчості с.109-114
- А що? Писати репортажі з туалетів та із смітникових звалищ?
Відомий насміх письменників, критиків на якісь відхили у літературних творах. Такого вони можуть у цій книзі знайти скільки-завгодно.
-…Вітер гудів нелюдською мовою… … Ріка хлюпала у спорожнілу пляшку… …На ній сумував Мазепа.
Та цей град слів є волею, свободою письменника, користуючись якою він може перевернути, завихрити, як вітер, старе недолуге, і з нього написати по-новому, цікаво створити щось талановите, мистецьке.
Книга «Колючі Дерева» є прикладом супротиву всієї тієї колишньої навали трухи на процес розвитку літератури.
Тож-бо, читаймо такі нові книги як «Колючі Дерева». Тримайтесь таких видавництв як «Склянка Часу».
Вчіться в них! Творіть ще краще за них!
22 січня 2015 рік
с. Володарівка Микола Субота

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Череп-Пероганич (джерело: Жінка - Українка)

(рецензія на книгу « Колючі дерева», Канів – 2012)

Ой, це кохання… Ну, не дає воно нам жити, чи навпаки – надихає на життя. У кожного різне, так як і в героїв книги „Колючі дерева” Олександра Апалькова. Любов – це співчуття, тяга статі (оповідання «Запах дині»), любов сліпа, безтілеса, не знає ні правил, ні заборон(«Моя любов»). А що таке почуття? В цьому ж таки оповіданні проста на перший погляд відповідь:

Воно - між моїми і її ногами.
Воно - у просторі між нашими очима.
Воно – в ударах наших сердець.

І тут же про кохану жінку:

Вона – це вмістище всіх моїх бажань.
Вона – це альфа ... [ Показати всю рецензію ] і омега сенсу існування мого тіла.
Вона – це те, що раніше називали «світлом у моєму вікні».

Про кохання завжди краще говорити просто. Або навіть взагалі не говорити, а просто цілувати, обіймати, насолоджуватися і насолоджувати. Мова тіл – вона найвимовніша. Кожне оповідання із збірки – своя історія, своя сповідь. Десь по-чоловічому вульгарна, десь жорстока і холодна, а десь наскільки цнотлива і п’янка, що хочеться аби тій історії не було кінця.

Я цілував її груди під шум дрібних струмків душу. І вода кутала нас немов вуаллю... Вона довго утримувала кожен поцілунок. Не поспішаючи, ніжно притискаючи мене до себе.(«Не Боварі»)

Вона пішла попереду. ЇЇ біле плаття – білою хмарою. Але цю хмару він міг би взяти в руки, узяти на руки. Покласти у цю високу траву, що сохне проти осені, і ніжити його, і навіть мати те, що в цій. Його хмарині, іншим недоступно. («Райська яблуня»)

Над образністю людських почуттів часом домінує у творах образність всього, що оточує двох закоханих чи просто люблячих, рідних людей. Зазвичай це природа:

Серпнева трава стирчала частоколом з-під машини («Райська яблуня»).

А як мама любить квіти. Ними повний квітник. А над ними пурхає метелик, оксамитово-чорний. Ось він сідає на мамине плече. І дихають його крильця, зубчаті, з жовтою бахромою. («Квіти»)

Давно прибрані черешневі сади виглядали розорено-пустими. І тільки де-не-де, серед їх бідноти горіли зірки жоржин та золоті очіпки нагідок.(«Похмілля на чужій учті»).

Взагалі-то кожен твір у книжці хочеться обговорити і процитувати, які б враження вони не викликали. Автор постарався написати так, щоб і добре, і погане впивалося в душу читача і лоскотало пам’ять, не даючи ще довго викинути з голови прочитане. Життєві реалії оповідань беруть верх над будь-якими порівняннями, образами, неологізмами тощо.

Єдине, чого б хотілося, то це переконати головного героя оповідання «Колючі дерева» дещо змінити своє ставлення до жінок. Ну, не колючі ми дерева, а квіти, які тягнуться до сонця. Просто інколи і його нам буває замало…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Танський (джерело: Кассиопея)

В післявоєнні роки моя мама Катерина Андріївна якось намірилася на заклик уряду поїхати вчителювати на Закарпаття, що здійняло цілий переполох у нашій родині, бо вже оплакали її чоловіка, мого батька, який загинув на війні з фашистами на березі Дунаю. «Дурна ти, Катю,- звернувся до неї мій дід Ларіон, який повернувся з фронту,- тягнешся ближче до могилки Івана - там у лісах ще скільки бандерівців шастає. Знаєш, що вони з східняками витворяють. І зірки на спині вирізають, і в криниці кидають.» «Та я ж викладатиму математику, а приживуся – Дмитрика заберу!» «Коли б так, дочко, за математику тебе ... [ Показати всю рецензію ] не спитають, але ж партія пошле агітувати за більшовиків і Сталіна, то лісовики тебе швидко перестрінуть на дорозі із зашморгом або з самострілом!.. »Заспокоїлась мама і так з сусідськими позичками та власним трудом включилася у відбудову соціалізму. Про подібне соціальне явище в Україні згадав Олександр Опальков в своїй книзі «Колючі дерева», зокрема в оповіданні «Примара», коли його товариш - мандрівник випадково зустрічається з студенткою істфаку Львівського університету. А й правда - якби не прикрашали та виводили в герої, як це робив попередній президент пан Ющенко, воїнів УПА, на кшталт Шухевича, історія прямо вказує на їх кривавий слід у ставленні до радянських людей, які звільняли Європу від фашистської чуми. Читаючи оповідання «Перший сніг» про повернення юнака Арістова з дійсної армійської служби і про те, як «гостинно» його зустріла «гражданка», пригадав я свої перші кроки звільнення зі служби, коли я пересідав у місті Брянську на вокзалі з потягу зі Смоленська на Київ. Часу було вдосталь. Поблукавши по місту, примостився в залі очікування і почав очима поїдати подорожніх. На мої очі натрапив чоловічок в затріпаному одязі та з перебинтованою рукою, який , як видно, збирав милостиню. Незабаром він наблизився й до мене.»Што, воин, в краткосрочный отпуск собрался? Поздравляю!» »Да нет, - говорю, - отслужился насовсем. Дембиль!» «Радость то какая! Для тебя и для родителей! А у меня, видишь , несчастье случилось. Упал и руку подвернул! Ты, если можеш, подмогни рублем, а я тебе домой сервиз вишлю, я на фарфоровой фабрике работаю. Сейчас на больничном нахожусь.. Вот мой адрес.» І витягнув з кишені писульку , закінчив: «Ну, розберешь мои каракули?» «Та чого ж, - кажу йому з радістю,- сунув у вільні руку попрошайки червінця,- як не допомогти, з ким не буває!» «Що він тобі казав? – поцікавилась у мене огрядна пасажирка. – Не думай гроші давати. Тут таких небог розвелося, хоч греблю гати!» Я промовчав, бо було соромно зізнатися, що потрапив на гачок хитруна. А згодом його вже теребив за комір і пхнув коліном у зад сержант міліції… «Другий якір» - оповідання, де у мене викликало велику повагу до автора його ставлення до скалічілої людини, справжнього товариша сильного духом. З одного боку ми бачимо бездіяльних і ницих рятувальників,у яких чомусь не вистачає пального на моторний човен, а їх у першу чергу цікавить, щоб забрати гумового човна у рибалок, ніж у першу чергу порятувати відпочиваючих, які потрапили в стихію, що розгулялася на морі. А спасіння потопаючих справа ж їх самих. І виходить, що Бог на боці тих, хто не змиряється з силами природи, а шукає свій беріг, хапається за соломинку до кінця. Мало хто з нас знається на коханні. Якщо сильне воно, то буває коротким і доставляє душевні муки. Є однолюби. А в цілому, кажуть добрі люди, одного кохання, звичайно, не вистачає на один вік. Та ще – одним коханням ситим не будеш. В усякому разі, читаючи новели Проспера Меріме, я жахнувся, коли в напіврозваленій халупці люди найшли закляклу в інтимному акті пару молодих людей, що кілька днів без їжі і питва кохали одне одного й навічно завмерли у любовних втіхах. А що кохання не знає місця, кордонів, часу і міри - це автор стверджує однозначно, можу додати й сам, читаючи «Колючі дерева», «Райська яблуня», «Не Боварі». По різному доля зводить закоханих людей і віддаються вони одне одному беззастережно і невимушено, як ростуть дерева, опиляються бджолами квіти й дозрівають під осінь дикі яблука. Хіба я у дитинстві не ходив у колгоспний сад під дерева рвати траву корові? А там натрапив на мішок з розсипаною цибулею. За метрів з десять почулося радісне зітхання, лагідний шепіт: «Ой, добре! Та не спіши!». Боже ж мій, як дядько з тіткою милувалися на траві під заростями слив!.. Потім намагався я про це розповісти домашнім, вони наполягли, щоб про це більше нікому не патякав, а що цибулю приніс похвалили! Читав захоплено твори автора, де він розповідає про зміст устояного життя німців, їх ставлення до росіян, симпатії людей одне до одного, які безроздільні до країн і кордонів. Тут зацікавили оповідання «Тітка Ернестина» та маленька повість «Похмілля на чужій учті». І до чого ж сходяться образи німців з тими, що я зустрічався у свій час служби офіцером у групі радянських військ обмеженого контингенту в НДР в одному із міст Південної Тюрінгії. В німкеню у порівнянні з автором я не встиг закохатися, а на маленькому майдані біля кірхи, до нас, двох офіцерів, приліпився Ганс, який прогулювався з опецькувато дружиною й пишною донькою. «О, камарад, русіш офіцер, - розцвів він в люб’язностях, -я был в Росея, на Волге. Попал в плен.Но у меня была девушка Маша.Лубил ее.Твою мать.»І так майже кожну фразу він вінчав відбірним матом. «Та тихіше ти,- спиняли його, - поряд твоя фрау, донька, якось незручно.» Він лише реготав і махнув рукою, мовляв, ці матюки для них нічого не означають, бо ні бельмеса не тямлять нічого на російській мові!Для поліпшення стосунків німець з жіноцтвом повів нас у ближній гаштет і охоче пригостив нас по дупельку «смирновки» та з кухлями свіжого пива. «Война- болшая глупость, - резюмував він при зустрічі, - она была нужна Гитлеру и Сталину, а мы глупые швайн (свиньи) шли под. нож м’ясникам!» Вивітрилося з голови багато німецьких слів, хоча зі школи та і в пед. інституті знав її на тверду четвірку. Може, саме через цю обставину й потрапив через військкомат на зверх строкову службу в Німеччину у дивізій ну газету «Гвардейское знамя». А на службі довелося побувати на стажуванні у Дрездені на радіостанції «Волга», на якій працювали здебільш москвичі. Але все ж здорово заздрю пану Олександру, у якого вистачило тер-піння блискуче вивчити німецьку мову і прочитати в оригіналі Гейне, Гете, Шілера,Ніцше і Шопенгауера та багато цікавого. Можливо, саме звідси у письменника й виникла тяга до філософії, бо структура його розбудови оповідань перемежована орнаментом уміркованих висловів, викладених із думок непростих мужів. До того ж приваблює мова викладу текстів. »Пишіть твір так, щоб у голові тіснилися думки, а на папері виходило коротко і лаконічно, аби читачеві було ясно, що ви хочете сказати!»Так мене вчив Василь Михайлович Миронюк, вчитель Скалівської середньої школи. Чи це його вислів, чи то російських класиків, головне, що вистрілює в ціль! Тут я солідаризуюся з Олександром, чому і за що він обожнює Чехова. У цьому Олександр зізнається у творі «Похмілля на чужій учті», де його Антон з Анною, майже по Чехову «Анна на шее», присвячує у німецькому курортному містечку Баденвайлер цілий день на відвідування тих місць, де лікувався і помер Антон Павлович до останнього дня свого життя. Є за чим шкодувати, що рано пішов з життя Чехов. Далася йому взнаки авантюрна поїздка на Сахалін. Та нові українці не шкодуть, а я ні в якому разі не маю на увазі О.Опалькова, бо в літературі їм ближче «Вершник без голови» американського Майн Ріда, бо на сусідів - росіян ми через тин вже тичемо дулі!..
Дмитро Танський, м. Кіровоград, член обласної організації Конгресу літераторів України.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрко Козя (джерело: Кассіопея)

МІФИ ПРО ГОЛОВНЕ ТА ЇХ ВТІЛЕННЯ
ЗБІРКА ОПОВІДАНЬ ОЛЕКСАНДРА АПАЛЬКОВА
“К О Л Ю Ч І Д Е Р Е В А”

Коли я взяв до рук книжку О.Апалькова “Колючі дерева”, то несподіванкою для мене виявилося, що майже вся вона присвячена любові, у різних її проявах, з її радощами і прикрощами. Тридцять шість вічних сюжетів у їх безперервному хітросплетінні. Спочатку я б зробив свої деякі визначення, що стосуються всіх або більшості оповідань. Я б відніс їх до поезії в прозі або поетичної прози. Вони емоційно-світлі, почуття голов- ного героя часто щирі, наповнені радістю від передчуття чогось святкового, довірливі. ... [ Показати всю рецензію ] Але коли ця щирість переходить межу, демонструючи натуралізм, чи автор різко змінює стиль оповіді, переходячи з поетичного викладу на публіцистичний чи реалістичний, то читач наче несподівано натикається на дорозі на кам”яну брилу, ранячі хай не ноги, а своє серце. Мо-же, наш автор десь це розуміє,вкладаючи у вуста одного з ге- роїв свого оповідання такі слова: “Бо хто перейде один раз ме- жу, перейде її ще і ще..”(стор. 100). …Після прочитання цієї книжки для кожного читача всі її герої і героїні стануть свого роду “колючими деревами”, які в тій чи іншій мірі будуть дря- пать нашу свідомість, нагадуючи про себе уже в наших різних життєвих ситуаціях. І, можливо, для декого, ця книжка стане раритетом і буде супроводжувати його у житті на ближчій книжковій полиці. Можно любити жінку чи мрію про жінку, про це йдеться в оповіданні “Моя любов”. Це якось протирічить росхожій дум-ці, висловленій в оповіданні “Колючі дерева”. Життя, як і любов — не вічне. Та, остання ще невічніше. Але подолання синдрому “колючих дерев” може бути метою. Щоби “подола- ти гілля колючих дерев. Які проростуть через мене.” Щастя краще шукати не у багатьох жінок, а з однією. Коли заходить плутанина,то чомусь випускається з уваги, що в душах йде боротьба між відповідальністю за повернення почуттів та можливими новими почуттями. Відсторонення від сім”ї як у випадку одружених, та й для парубків та дівчат, часто не є ви- правданим для оповідання. В житті на ці стосунки часто впли- вають думки рідних. Щемливими, іноді з гіркотою, оповіданнями запам”яталися “Перший сніг”, “Пасадобль” та”Не Боварі”. Про останнє з них можно сказати як про рівне, але без надриву. “Квіти”, можли- во,було написано поспіхом, про студентика та його перші кро- ки в дорослому житті. … Окремо хочеться сказати про оповідання, пов”язані з Німеччиною чи дія в яких відбувається в цій країні. ... Хочу відзначити, щозагалом в більшості “німецьких” оповідань тема любові трохи приглушена. У “Похміллі ...” все закінчується безнадійністю. А взагалі це, найбільше за обсягом, оповідання справило на мене приємне враження як сюжетними лініями, так і худож- ньою майстерністю, вмінням захопити читача. Цільністю, єди-ним подихом у викладі, сподобалось оповідання “Запах дині”. Його гармонійність поєднується з правдивим описом ситуацій і врахуванням психотипу людини та одночасною тягою до психологічного зближення, пошуку своєї половини. “...шкода їхати ні з чим” -- це як лейтмотив оповідання “Райська яблуня”. Нічим не починається і нічим не закінчу-ється виїзд на пленер для далеких один від одного людей. Хоч яблук наберемо. Тупий безвільний чолов”яга і затуркана буденними справами жінка хоч якось хочуть прикрасити своє життя, а виходить тільки на гірше. Ще три жіночі долі вимальовуються в трьох невеличких оповіданнях “Жанетт із Шарм-Ель-Шейха”, “Це акварелі” та “Психологія творчості”. Хижачка з Єгипту протистоїть почат-куючій богемній душі дівчини, а потім перед нами з”являється творча натура жінки, що вимушена продавати свою кров щотижня заради того “Щоб я не загнулася”. Різні ситуативні рішення автора підкреслюють різнобарв”я життя, додають йому краси і одночасно гіркоти від того, що мріється і те, і те, і те, а обирається тіільки один шлях. І то часто не за власним бажанням.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Любовь Цай (джерело: Свой вариант)

Про нову книжку Олександра Апалькова «Колючі дерева»

Прочитавши в альманасі «Скіфія-2013.Весна» серед інших оповідання Олександра Апалькова «Аді та Василь» я одразу відчула інтерес до його прози і тому відгукнулася на пропозицію придбати анонсовану книжку цього автора з назвою «Колючі дерева» (Канів, Склянка часу, 2013). І ось я тримаю цю книжечку в руках. З початку читання відчуваю, що у автора свій стиль, неповторний, не схожий на чийсь. Звичайно, у кожної людини він і має бути своїм, винятковим, унікальним. Але цей значно відрізняється від інших. На відміну від колег по перу, що намагаються ... [ Показати всю рецензію ] викласти на папері якомога більше слів (начебто від цього залежить якість), бачу, що письменник Апальков надто скупий на слова. Його описи лаконічні, уривчасті, нервові. Від того, може, й проймає ще більше, і читачеве серце не може не відгукнутися на біль і переживання героїв, що живуть на сторінках цієї книжки. Під час читання його текстів перед нами дуже чітко вимальовується ясна й зрозуміла картина. Така, що її малює автор в своїй уяві і запрошує нас побачити світ саме таким, як він його змалював. Апалькова-прозаїка, якщо зхарактеризувати його як художника, мабуть, варто віднести до графіків. Але іноді крізь ці скупі штрихи проглядають ледь відчутні фарби, нюанси, що нагадують про ніжну японську акварель. Згадавши про японське тут, майнула в голові думка і про слово Апалькова, його стиль, що їх можна порівняти із стилем хоку і танка у світі поезії.

Пишучи ці рядки, відчуваю, що я піддалася впливові автора, й речення у мене виходять короткі і часом теж начебто уривчасті. А це свідчить про те, що від прочитаного лишаються сильні враження, глибокий слід. Надто сильні враження. Зауважу, що нотувати мені складно. Розумію, здається, це тому, що хочеться писати й писати, бо важко зупинитися і відокремити уривок, навіть з цих коротеньких, але об’ємних речень, якими написані оповідання. Виходить, що треба просто переписувати весь текст? Але не це є метою мого відгуку. Тому можу сміливо заявити: читайте оповідання Апалькова, бо вони того варті.

Мова оповідань чудова. І насамперед маємо подякувати авторові за те, що він намагається урізноманітнити текст, залучаючи до нього слова, котрі рідко почуєш сьогодні в живому мовленні. Письменник і має турбуватися про те, щоб слова не зазнавали забуття – вони мусять жити, лунати, робити наше мову вишуканою.

Якось трапилося на очі, що сам автор визначає деякі з своїх оповідань як еротичну прозу. Облишмо тут зараз розмови про класифікацію прози Апалькова. Коли вже пролунало слово «еротична», зауважу одразу, що для тих, хто шукатиме на сторінках цієї книжки полуничку, то марна праця – немає тут непристойних слів чи ще чогось вульгарного.

Головними героями майже всіх оповідань збірки є Кохання, Жінка. Уривчастими, часом і різкими мазками малює він її портрет. Вражає лаконічність, стриманість, з якою автор кладе штрихи до портрету. Особливе місце в портреті жінки – це очі, волосся, руки, груди....
Вражає, що можна, лишаючись небагатослівним, так поетично і щедро розказати про жінку. Ось лише кілька прикладів того:
– «І зараз вона опліта мою голову, шию, спину, сідниці, стегна своїми руками.» («Град Єпіфанії»);
–«Вона простягла до мене лозу своїх рук.» («Град Єпіфанії»);
–«Зняла бюстгальтер. І з нього звільнилися два величезних антонівських яблука білих грудей.» («Град Єпіфанії»);
–«...вона крутнула головою. Волосся заходило крилами.» («Бесаме мучо»);
–«Вітер тріпав її руде волосся. Немов пожежу.» («Другий якір»);
–«...порив вітру розкидав її волосся, довге і біле... І розвіяв її думки...» («Другий якір»);
–«Ірина управилася із зачіскою. Її сильні руки, підняті вгору, ще помітніше увиразнили її груди.» («Другий якір»);
–«...вона посміхнулася ямками на щоках.» («Пасадобль»);
– «Скільки її волосся залишилося на моєму ложі. Довгих, як наші любовні битви. Чорних, як ночі нашої туги одне за одним.» («Колючі дерева»);
–«На пагорбі дув вітерець. Розвіював її волосся – чорне, довге.» («Райська яблуня»);
–«...Рой з розплетеними волоссям, що спадало на її плечі суцільною чорнотою.» («Це акварелі»);
–«...говорить мені Мікаела, поправляючи масажною щіткою уперте солом’яне волосся.» («Тітка Ернестіна»);
–«І стріляє в мене синявою очей.» («Тітка Ернестіна»);
–«Сонце танцювало на її волоссі.» («Примара»);
–«Марта була прекрасною. Чорне волосся. Трохи косоокі блакитні, не до волосся очі. Високі груди. Високі стегна.» («Марта»).

А ще природа – різноманітна, різнобарвна. Вона переплітається з пристрастю, коханням, переживаннями. Природа Апалькова дуже красива. Вона упізна́вана, сповнена краси, такої простої і водночас величної. Саме ці картинки природи, такі знайомі, рідні, ми з вами бачимо. Але ж чи помічаємо? Чи зупиняємо на ній не тільки свій погляд, а й свої думки? Чи здатні ми з такою любов’ю мовити про неї слово?

«Я йду вершиною пагорба. Цвіркуни плачуть. І легкий вітер дихає мені в потилицю. На мені біла сорочка. Під нею – моє тіло. В ньому – серце. А в серці – Єпіфанія.» – так починається перше оповідання збірки – «Град Єпифанії».
«На першій, тоді ще кволій траві» в першу весну героїв їх захопила хвиля пристрасті. Автор веде далі щемливу оповідь про кохання. Про сум’яття душі героя, що втрапив у тенета любові і ніяк не може, не хоче від них звільнятися. Жінка, пристрасть, любов, туга – основні мотиви цього оповідання.
Може здатися на перший погляд, що це оповідання про героя, що втрачає свою кохану, бо вона виїздить за кордон. Все набагато складніше – тут і соціальні питання, і вічні питання взаємин між чоловіком і жінкою, і п’янкі весна із пристрастю.

А в наступному оповіданні – «Бесаме мучо» – дія розгортається у північному містечку, куди зазвичай вирушає молодь за довгим рублем. Йдеться про дівчину, що приїхала заробити грошей для власного навчання і на утримання свого коханого, що внаслідок травми став інвалідом. Батьки марно сподівалися, що дівчина покине коханого – вони відступилися від доньки.
Образ дівчини начебто зітканий з самих протиріч. Вона – студентка відмінниця, має добре серце, благородні наміри, але водночас, піддавшись бурлінню пристрастей молодого тіла, зраджує своєму коханому.
«Я відпрацюю», – каже вона, прохаючи героя навчити її танцювати пасадобль.
«Слова цієї коханки, – думав він, – проростають крізь моє мовчання. Тому, що виросли з її серця. Розрослися в її душі, від вдоволення чи від чесної розради. Слова ті вимовили її вуста. І він мовчав. Не хотів злякати ті слова.»
Не дивно, що ця дівчина лишила глибокий слід в серці героя. Й невиразний сум оселився в його серці, і холодно було душі, саме тому «він грав механічно, вгамовуючи себе, стримуючи свої сльози...» І на пропозицію випадкової дівчина начебто згодився, але брязнув гитарою так, що її розбите тіло і розірвані струни відлунювали його стогін, ридання, плач...

Про тонкі психологічні переживання і сум’яття героя читаємо в оповіданні «Другий якір». Навмисно полишений на березі другий якір став причиною випробування героїв-рибалок. Один з них, Микола, піддався миттєвій слабкодухості. Але ця мить швидко минула, він опанував себе. На щастя, все вийшло на добре – рибалки дісталися берега... «А високо в небі вже ковзали зірки, що падали в море. «Шкода, що він їх не бачить», – подумав Микола.» – такою красивою картинкою завершується це оповідання.

Чудову зимову картинку подибуємо в оповіданні «Пасадобль». Не можу відмовити собі в задоволенні процитувати кілька коротких, але таких виразних рядків:
«І ось і нині сипле сніг... Дроти ось-ось обірвуться. Від тяжкості і краси снігу.»
І знову про сніг: «Тепер випав сніг. Щільно. На все моє життя, що залишилося.» Не можна не відчути, як зимно на душі ліричного героя, що тужить за втраченим коханням.

Заглиблений у спогади герой оповідання «Колючі дерева», яке дало назву всій збірці, продирається крізь хащу колючих дерев, згадуючи жінок, що лишили слід в його долі. А він? Ким він був для них?...
«Слова любимої! Ви проростаєте крізь моє мовчання. Ви виросли з її серця. Розрослися в її душі. Висловилися її губами.»
Роздуми про несказані слова, непроспівані пісні і про те, що «любов – безмертна, природа – блаженна»...

Хіба тільки про кохання йдеться в оповіданнях Апалькова? Ось як пише він про плин часу: в оповіданні «Її політик»: «Весни дозрівали і ставали літами. Осені перетікали в зими, і стукав капіж зародка нової весни.»
За словами автора, героїню цього оповідання вигодувало інше повітря. Богемне, таке, що відрізнялося від людського світу, звичайного, простого. Їхня зустріч вирішила його долю. Від дитячих давніх мрій не лишилося й сліду. Тепер він став господарем життя і зрідка пригадував мудрі слова, прочитані ним у дитинстві в книжках з батьківської бібліотеки. Такий собі цинічний чоловік, що навіть не купує, а завдяки своєму статусові може тепер, ставши політиком, зажадати першу-ліпшу жінку, натішившись, кинути та й не згадувати більше про неї. Чи ж тут є місце душі, переживанням, трагедіям?

Герой наступного оповідання «Квіти» – сільський хлопчина Антон.
«Удома він щасливий. Влітку – промінь, що дрімає, крізь кольоровий шовк старих рідних фіранок. Восени – смугляве листя над стиглими яблуками і грушами. Взимку – сніжне шелестіння за вікном і тепло від печі» – серед такої невибагливої краси він зростав і сюди приїздив до матері у затишний, лагідний рідний дім. Цей чуйний хлопчина, мабуть, вперше у своєму житті стикнувся з нещирістю дорослої людини. Можна лише уявити собі, що коїлося в його душі, коли він побачив, як викладачка понесла подарований ним від доброго серця букет квітів бутонами долу, а біля першої ж урни викинула їх, як сміття. На жаль, дорослішання іноді починається з таких прикрих дрібниць. Але хочеться сподіватися, що чесноти, закладені в тихій родині, хай навіть без батька, міцно триматимуть хлопця у житті.

Гімн любові проспівано автором у коротеньких чуттєвих оповіданнях «Райська яблуня» і «Моя любов».
Образ тендітної білої хмари – коханої у білому платті – невимовно красивий, він підсилює таке дражливе і зворушливе почуття:
«Її біле плаття – білою хмарою. Але цю хмару він міг взяти і руки, узяти на руки. Покласти у цю високу траву, що сохне проти осені, і ніжити його, і навіть мати те, що в цій його хмарині іншим недосяжно.» («Райська яблуня»).
Якою палким має бути почуття, порівняне із дзенькотом вічності, щоб про нього списати саме так:
«Її обійми здаються мені дорожчими від найцінніших скарбів світу.» і «Тому що вона невидима – ця прикраса. І ціна її ніколи й ніким не буде визначена.» («Моя любов»).

Гадаю, що у читача неодмінно виникне бажання записати кілька чудових афористичних фраз:
– «Не з освідчень складається любов. Але зі сліз та несказаних слів. Якщо хочеш, з обіймів.» («Град Єпіфанії);
–«...за коротким щастям завжди починається довга туга...» («Тітка Ернестіна»);
–«Іноді мені здається, що доля довго може водити людей згубними пустелями невдячності, обпалювати спекотним сонцем нечуттєвості, злості й дощами байдужості, та все ж дарує прекрасні зустрічі як нагороду. Так ми йдемо життям здебільшого зігнуті і приречені, але не безнадійно самотні. Я знаю, що мої друзі хороші люди.» («Тітка Ернестіна»);
–«Коли вона недосяжна, я читаю книжки. Роблю в них помітки на полях. Підкреслюю те, що хотів би сказати їй сам. Але у письменників виходить це краще...» («Моя любов»);
–« ... той, хто менше базікає – менше бреше...» («Під мармур»);
–«Остання сорочка все одно не має кишені.» («Похмілля на чужій учті»);
–« ...хто не знає іноземної мови, не знає по-справжньому й своєї.» («Похмілля на чужій учті»).

Це у Апалькова на сторінках його оповідань:
– «...тюльпани гойдаються на клумбах» («Психологія творчості»), а дядько (двірник, мабуть) «...чесав граблями пісок доріжки, згрібаючи опале листя» («Під иармур»);
– «на десятці сумує Мазепа» («Примара»), і чути «втомлений шелест старих почуттів» («Запах дині»);
– «По листю, гілках, по траві, по його коханій бігали сонячні плями.» («Її політик») і «...горіли зірки жоржин та золоті очіпки нагідків.» («Похмілля на чужій учті»);
Тим часом «...періщив дощ. Дерева кидали листя на лобове скло. «Двірники» відмахувалися від них люто.» («Під мармур»). А ще «...внизу стелився горбатий килим лісу.» («Похмілля на чужій учті») і «...хмари ще виглядали молодими.» («Зустріч з нею»), і «Ягоди кидалися в очі кривавими плямами.» («Похмілля на чужій учті»).

Психологічне оповідання «Жаннетт із Шарм-ель-шейха» закінчується описом зустрічі бойових друзів у сонячному Єгипті, спогадами про буремні роки, коли «ми ще захищали чужі землі...». Тут і урок історії з географією, як то кажуть.
Як сильно, хоча й стисло, кількома реченнями, описано зустріч двох бойових друзів:
«А ми стояли, притискаючи один одного до своїх п’ятдесятирічних сердець.»
Вони згадували своє минуле – хай жорстоке, але миле серцю, бо там були молодість, дружба, віра, випробування і перевірка на чесність. І там було зрозуміло, хто друг, а хто ворог. Це тут, у мирному житті, між ними стояла жінка. І треба було достойно витримати таке випробування, коли на шальках терезів з одного боку жінка, а з іншого – бойове братство і дружба.

Немає мабуть сенсу, характеризувати кожне з оповідань, але важко пройти повз і не згадати бодай одним словом про перлини у тому чи іншому з них.
Це і «Примара», де, за зізнанням героя, «...спогади про неї не лишають моє серце. Вони, мов пахощі, проникли в моє єство. Адже в осені так пахтить опале листя, котре ще пнеться здійнятися з-під ніг.», і «Марта», де читаємо, як «березень вже розфарбовував небо. Хмари піднімалися дедалі вище. Сонце плавило останні бурульки. Краплі дзвеніли. Птахи поверталися.»
Така широка панорама майстерно змальована лише кількома скупими реченнями. Тут все – і аромат весни, і настрій, і свіжість, і сподівання, й надії.
А в оповіданні «Зустріч з нею» таке відверте і сповідальне зізнання: «Коли мерхнуло світло в очах, я думав: «Кохана, допоможи!» І її подих здмухував з мене сум. І сонце знову сходило на сході. І птахи співали, а не скиглили. І вітер дзвенів, а не вив. І листя несла осінь у затишні місця. І хмари ще виглядали молодими.».

Не можна оминути увагою і коротеньке оповідання «Аді та Василь»
Гарно, вміло виписана широка психологічна картина. В ній – доля переможця і переможеного. Пожива для роздумів, чому в такій чудовій і милій рідній країні можливі такі метаморфози. Це сигнал негайно діяти, робити все для того, щоб стан в країні змінювався на краще – недарма ж кажуть, що про суспільство формується думка в залежності від його ставлення до дітей і старих. А зрештою – старі чи малі – ми всі діти своєї держави.

І наостанці про повість, що завершує собою збірку. Це повість «Похмілля на чужій учті». Вона теж про кохання. Героїня Анна так відчуває своє буденне сімейне життя, в якому не лишилося любові до чоловіка:
«Взаємини з Крафтом вже не кипіли. І вона бридливо зморщила губи, занурюючи їх в теплувату кип’ячену воду подружнього життя, де було все стерильно, все на вищому рівні, мов на картинах, де начебто є все: і школа, й фарби, і золото багетів, але немає повітря.»
І герой на ім’я Антон, що приїхав до одної з західних країн заробити грошей. Якоїсь миті відчув, що йому «не вистачало лише жінки», такої, як Анна, «із осіннім голосом й чорними, як ніч, очима.»
Виходить, доля їх звела невипадково. «Анна зиркнула на нього з-під отяжілих брів. Очі, мов ягоди терну. Місячної ночі.»
Героїня виявилася невиліковно хворою. Окрасою її, здавалося, останніх днів, був саме Антон. Але він мав повернутися на батьківщину. Антон встиг подарувати Анні глибоке почуття. Це була красива любов, життєдайна і всетворяща.
Інакше як пояснити те, що згодом лікар повідомив Анні про її повне одужання? Чи ж не любов і пристрасть зробили свою справу і зцілили смертельно хвору жінку?
А що наш герой? Він виявився патріотом. Ще перебуваючи за кордоном, одного разу в колі друзів за келихом пива відбулася розмова, з якої виходить, як йому болить за долю своєї країни, він любить її, хай недолугу, неправильну, незрозумілу. Її можна, звісно ж, покинути і знайти собі тепле місце під сонцем іншої, чужої, але...
«Нам своє полюбити треба. Вилучить його від всього чужинського і відходити треба виплекати,» – хіба в цих словах Антона немає рації?
Цікаві думки лунають в тій бесіді: «Нема тут ніякої творчої еміграції. Якби вони були творчими, то вже б вернулися додому. Емігрантами стають, коли не дають робити те, чого душа просить. А зараз? А зараз у вас роби, що хочеш. Хоч матюки в газетах друкуй – все дозволено. А хто з них повернувся? Це не емігранти, та й не були ними ніколи. Вони хотіли лише ситого життя, забезпеченого існування. От воно їм тут й розкрило свої обійми. В котрих все жиріє.: і тіло, і душа. Невже люди повинні любити країну за те, що вона багата? Що вона дає добробут? Ні! Не тільки за це ж ми любимо Батьківщину. Люди люблять її за те, що, навіть, не багата, вона для них прекрасна.»
«Хіба я зможу відмовитися від своєї Батьківщини, від Пушкіна, Шевченко, Лескова, Достоєвського? Це наша душа в словеснім обладунку. Душа втраченого і втрачених поколінь. Ми живемо, – подумав він, – за іншими правилами. Горе це наше чи наше щастя – знак запитання. Але от він парадокс: ми всі навіть скопом, все одно реальніше, відвертіше щасливі, ніж люди Заходу. А може, це просто від того, що я люблю свій край. Люблю, як солдат любив Кармен; не питаючи, чому. (Вона и брудна, й невірна…) І все ж вона справжня».
Антон повертався додому – «Батьківщина неслася назустріч» – з розбитим серцем, лишивши там, за кордоном, жінку, що так багато для нього значила і так міцно увійшла в його серце.
І тільки роздуми, спогади тіснилися в душі, зворушували, тривожили, не давали спокою.

Так само й читачеве серце, розбурхане почуттями й переживаннями героїв цієї книжки, ще довго буде споболювати їм, і вир почуттів ще довго нуртуватиме в ньому, і роздуми не полишать, а питання лунатимуть і спонукатимуть шукати на них відповіді. А чи не є це тим головним, заради чого й написано цю хорошу книжку? А чи не в цьому головна її достойність, цінність?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Владислав Шумлянський. (джерело: Кассиопея)

Нещодавно мені пощастило прочитати книжку Олександра Апалькова «Колючі дерева», видану «Склянкою часу» у місті Каневі в 2012 році. Це європейська література, сучасна за світоглядом, за художньою виразністю, хоч і має риси, притаманні тільки автору, так би мовити письменницьку харизму. Книжка містить переважно короткі, наповнені гуманністю, оповідання. Довшими є тільки три твори – «Не Боварі», «Тітка Ернестина» і «Похмілля на чужий учті», які можна назвати короткими повістями. Назва книги – «Колючі дерева – походить від одного з оповідань, не дуже типового за змістом, але такого, що, мабуть, відбиває ... [ Показати всю рецензію ] філософію книжки в цілому. Воно, як і вся книжка, присвячене почуттям до жінки – коханню, любові, суму, відчаю, сподіванню. «Ах, ці жінки, які залишили мене! – каже герой твору. – Ви перетворилися на колючі дерева». Десь я прочитав, що автор пише психологічні твори. Це визначення мені здається сухим. Насправді оповідання Олександра Апалькова нагадують картини імпресіоністів, від них залишається дивне почуття, враження, що тримається довго. Бувало, годинами стоїш біля картини Мане, Сьора або Ван Гога і не можеш відірватися. Так і твори Олександра Апалькова хочеться читати довше. Приходять думки, що непогано б було почитати роман, написаний автором так, як він написав цю книжку, «Колючі дерева», щоб читати неспішно, декілька днів, згадуючи і обдумуючи написане. А поки що погляньмо на «короткі повісті». Оповідання «Не Боварі». Випадкова зустріч з дівчиною. Та щось промайнуло між двома. Без планів, без мрії. Але життя має свої примхи, і шляхи чоловіка і жінки знов перетинаються, тепер вже з волі обох. Коротке кохання, недовге щастя. Що нам до тих людей – українця та німкені, невдоволеної своїм забезпеченим і спокійним життям? Але чого ж так важко на серці? «Тітка Ернестина». Це маленька повість про дружбу, але не тільки між двома, а між усіма героями повісті, дружби такої, що вище за любовне тяжіння між чоловіком і жінкою. При чому тут тітка Ернестина, австріячка і хазяйка кпайпи? Славна немолода жінка, добрі друзі-німці. Але останні слова повісті: «Завтра а буду вдома». «Похмілля на чужій учті». Найдовша «маленька повість», обсягом сорок сторінок. Дія відбувається в Німеччині. Герой повісті, Антон, разом з іншими гастарбайтерами – поляками, українцями, збирає черешні у німця-хазяїна. Антон – прихильник «слов’янського братерства», та, насправді, відчуває себе самотнім і серед «братів-слов’ян», і серед німців. Тільки взаємне кохання з німкенею дарує йому щастя. Та щастя усе ж не повне, Антон невільно порівнює життя в Німеччині з життям в Україні, розмірковує про Батьківщину, про еміграцію, про життя колишніх переможців і німців-переможених. Такою ж самотньою почуває себе німкеня, яка хоче справжнього кохання, а не життя з багатим чоловіком-поневолювачем. А навкруги тече німецьке життя, сите, лагідне, доброзичливе. Приходить час, Антон повертається додому, але і тут його душі нема спокою. Порівняння з Німеччиною не на користь Україні. Повість закінчується побиттям п’яних Антона і його товариша. Та читач розуміє, що це не фінал, що цьому не буде кінця… Повість «Похмілля на чужій учті» особливо ясно показує, що автор, Олександр Апальков, є прихильником літератури екзестенціалізму, але нашого, українського ґатунку. Це вам не екзистенціалізм А.Камю і Ж.-П. Сартра, А Кобо Абе і Є.Іонеско, Ф. Дюренматта, нарешті. Наші інтелектуали пахнуть горілкою і вживають ненормовану лексику. Головне, що Олександр Апальков ніде не збрехав, кохання і життя в його творах справжні, а почуття загострені до сліз.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталья ХАРАКОЗ (джерело: газета Приазовский Рабочий)

Уже много лет существует тесная связь издательства, лично главного редактора с городским литературным объединением «Азовье». Многие его авторы постоянно печатаются в журнале «Склянка часу» (г. Канев), тематических альманахах и ежегодных антологиях, что дает повод Александру Владимировичу Апалькову говорить о мариупольских авторах как о самых активных… Ведь в каждом номере тематических альманахов больше всего печатается авторов из нашего «Азовья»! Вот и в последней работе - «Антологии-2012» - их разноплановые произведения.

Но литераторы больше знакомы с А.В. Апальковым как с издателем, редактором ... [ Показати всю рецензію ] «Склянки часу», чем с писателем, переводчиком. О себе Александр Апальков рассказал кратко: «Окончил Харьковский государственный университет культуры. Начал публиковаться в изданиях Украины и Германии еще в 1987 году. Издал несколько книг: «Два рассказа», «Нравы города Ка», «Не Бовари», «Разложи танец» и другие»…

Я же хочу остановиться на двух его книгах «Кизиловы пропилеи» и «Колючі дерева», ибо они затрагивают одну из самых наболевших современных проблем – независимости и свободы Украины и ее будущего и судьбы человека на фоне этих событий.

С первых страниц думаешь, что речь в «Кизиловых пропилеях» будет идти о чем-то… фруктовом. Но постепенно приходишь к выводу, что читателю предстоит разобраться, кто же такой главный герой с фамилией Кизилов, который показан автором на фоне происходящих катаклизмов 1990-1991 годов, приведших к развалу мощной державы СССР и зарождению новых независимых стран, в том числе и Украины? Каково же было бывшим республикам начинать существовать без «центра», начинать новую самостоятельную жизнь? А каково было сориентироваться в ней простому человеку?

И вопросы, вопросы, которые остаются и сейчас... В том числе и по нашей стране: что такое независимая Украина? каким путем она пойдет дальше? что такое национальный характер, национальная Конституция, национальный язык?..

Эти же проблемы затронуты и в новой книге Александра Апалькова «Колючі дерева», написанной на украинском языке. Интересно, что главный герой, путешествуя по свету, открывает для себя не только красоту незнакомого ранее им края, но и описывает особенности чужого быта и менталитета, сравнивая происходящее у «них» и «у нас».

Это и горькие отметины на людских судьбах времен Отечественной войны 1941-1945 годов, и более близкие чеченские и афганские события, и поиски «места под солнцем» украинских заробитчан за границей, не нашедших счастья у себя на родине…

Особенно четко проявились эти мотивы в рассказе «Жанетт із Шарм-ель-шейха» и в других. Устами главного героя по имени Антон, побывавшего в Германии по следам своего знаменитого тезки Антона Чехова, автор утверждает: несмотря ни на что, дороже Родины ничего нет! Это видно и по приведенному отрывку:

«Хіба я зможу відмовитися від своєї Батьківщини, від Пушкіна, Шевченко, Лескова, Достоєвського? Це наша душа в словеснім обладунку. Душа втраченого і втрачених поколінь. Ми живемо, - подумав він, - за іншими правилами. Горе це наше чи наше щастя – знак запитання. Але от він парадокс: ми всі навіть скопом все одно реальніше, відвертіше щасливі, ніж люди Заходу. А може, це просто від того, що я люблю свій край. Люблю, як солдат любив Кармен; не питання, чому.(Вона й брудна, й невірна…). І все ж вона справжня».

Умение автора в коротких, точных, четких, образных фразах передать состояние природы, окружающую обстановку и чувства человека делает чтение книг приятным и ненавязчиво наводит на важные выводы и размышления.

Мы – разные люди, но живем на одной замечательной планете. И от того, как мы будем понимать, уважать и любить друг друга, она будет еще прекраснее… И в этом гуманистическом начале видится основная новизна книг Александра Апалькова в разработке его авторского кредо.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна ДАНИЛИНА (джерело: Рецензии. Журнал РАДУГА № 3-4, 2013,, стр.246-247)

Рецензии. Журнал РАДУГА № 3-4, 2013,, стр.246-247

Олександр АПАЛЬКОВ. Колючі дерева. — Канів: Склянка часу, 2012.

Взяв в руки эту книгу, я была приятно удивлена, ведь в наше время нелегко найти современную украинскую прозу, которая бы столь ясно и вместе с тем ярко и образно раскрывала весь смысл написанного, причем через небольшие рассказы. Нынешняя литература, к сожалению, переполнена опошленными знаниями о жизни и нередко исключает нравственные и моральные устои. Но этот автор заинтересовал меня уже тем, что я искренне сопереживала герою.
Образ — вот, что передо мной возникло с самого ... [ Показати всю рецензію ] начала. Молодой человек, амбициозный и привлекательный, с уверенной походкой и страстным взгля¬дом, художник по натуре и делец в жизни. Как оказалось, я не ошиблась, разве что в возрастной категории... Хотя это и есть доказательство того, что молодость внутри способна никогда не гаснуть, несмотря на наличие морщин.
Ох уж эта человеческая душа! Она питается любовью, страстями, дышит, бла¬годаря мученичеству, и становится сильней, благодаря прошлому. У Александра Апалькова доминируют рассказы о волнующих свиданиях с чувственными жен¬щинами, которые покинули героя, но навсегда запечатлелись у него в памяти. Каждый эпизод — это не просто вспышки встреч, это крик души, записанный на бумаге. А тоска, хандра и отчаяние — как результат того, что чувства не вечны. Воспламеняющие танцы, жаркие поцелуи, трепетные разговоры по ночам пре¬вращаются в трагедию случая, ведь время идет и вместе с ним проходит и любовь. На смену ей почему-то часто прорастают обиды и страдания. Но ведь любовь — это счастье! Так утверждает, доказывает автор. Это высшее чувство на Земле, которое полностью овладевает человеком, разжигает его сердце. И вот перед нами снова открываются тайные желания, сокровенные мысли и пылкий темперамент мужчины, который знал разных женщин: сильных и слабых, властных и рани¬мых — все они будто бы кружили в танце, который искусно завлекал в свои сети.
Кадры-рассказы, которые не оставляют равнодушными. Например, «Беса-мемучо» — история женщины с большим сердцем и пленяющей уникально¬стью. Рассказ «Пасадобль» — грустное повествование о том, что мы часто становимся перед выбором: любовь или карьера; чувства или достаток. Было тя¬желое расставание, но герой до сих пор живет воспоминаниями о своей любимой, боготворя ее даже спустя двадцать лет.
Интересно наблюдать за тем, как в книге пробивается и начинает возвышать¬ся над повседневными хлопотами, суетой осознание важности и необходимости других людей. Они — неотъемлемые частицы целого. Ты должен быть не один, ты должен быть вместе. Увы, как поздно подчас приходит такое понимание!..
А все же не ищущий любви герой, подумалось сейчас, — главный в этой книге. Женщина — центральный тут образ, наполненный жаждой познания неведомого будущего, и в то же время отрекающаяся натура, которая не подпускает мужчину совсем близко. Много, кто был с главным (ладно, пусть — главным!) героем, но мало кто остался.
Рассказывая о любви, Апальков не скрывает желаний и побуждений своих персонажей, описывает все так как есть, не опуская никаких деталей. Отсюда еще одна особенность книги. Прямая и временами резкая речь о сугубо личном для некоторых может показаться ударом по высокоморальным ценностям, и поэтому настоятельно рекомендую или не приступать к чтению, или же забыть (пожалуй, это лучше!) на некоторое время о своих принципах и начинать разви¬вать воображение с помощью самобытных рассказов о любви «на вершиш пагорба».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ілона БУЦ (джерело: газета Дніпрова Зірка)

«Колючі дерева» О.Апалькова колють у саме серце
Автор: № від 27 травня 2013 року


КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

Автор книги порушує безліч соціальних проблем: творчі пошуки митців, недалекоглядність окремих громадян, емігрантів та інші. Проте визначальною рисою кожного оповідання є присутність жінки.

Сюжетні лінії оповідань обов'язково переплітаються із особистісними переживаннями ліричного героя, пристрастю та інтригами. У своїх книгах автор не цурається опису еротичних і сексуальних епізодів. Тому книгу «Колючі дерева» сприйме далеко не кожен - людям із занадто консервативними поглядами вона ... [ Показати всю рецензію ] не припаде до смаку.

Ще однією визначальною рисою творчості О.Апалькова є довгі діалоги і філософські роздуми на різні теми. Так, проблема перекручення історичних фактів і недосконалого знання своєї історії порушується в творі "Примара". Бажаючі долучитися до світу почуттів та переживань О. Апалькова можуть придбати книгу "Колючі дерева" у видавництві "Склянка Часу". Книга вийшла друком у Каневі тиражем 1000 примірників, кіль-кість сторінок - 216. Обкладинка кольорова, м'яка, глянцева.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Л.У. (джерело: газета Літературна Україна)

Нова книга оповідань О. Апалькова висвітлює різні сторони взаємин чоловіка і жінки, в життя яких втручаються кордони держав та політичні віяння. Окремо висвітлено сьогоденні стосунки українців і німців.

Автор рецензії: Неоніла Диб`як (джерело: журнал "Склянка Часу*Zeitgkas",№65, березень2013)

Олександр Апальков. Колючі дерева, проза. – Канів: «Склянка часу», 2012 р.—163с

– Ах, ці чоловіки! – вигукують гендерно заклопотані пані-фемен, – Адже вони такі!...
А які саме, можна дізнатися з нової збірки новел та оповідань Олександра Апалькова «Колючі дерева». Рецепції дерев тут не для красного слівця у назві, а перш за все для означення колючості відчуттів сьогочасної дійсності, власної невлаштованості, недосконалості людських стосунків. Але жодних звинувачень. ... [ Показати всю рецензію ] Ніхто не винен. Емансиповані пані теж можуть бути спокійні – головний герой твору, від чийого імені переважно ведеться розповідь, теж нічим, власне, не завинив. У нього чимало чеснот, які нашаровуються з кожним твором у детальну характеристику: розумний інтелектуал, філософ, не позбавлений політичних і соціальних інтересів, винятково музикальний – грає на гітарі, гарно співає і танцює навіть пасадобль, вразливий, емоційний, щиро ділиться випивкою, переважно з жінками. До жінок в нього особливе ставлення. Він їх притягує до себе магнітом харизми і як пильний спостерігач дивує читача яскравими враженнями від зовнішності, поведінки своїх чарівних приятельок.
Впадає в око, – жінки, юні і старші, що населяють вище названу книжку, всі розумні, красиві, навіть німкені, хоча, за його ствердженням, представниці Дойчланду назагал вродою не вирізняються. Імпонує, що для образів жінок автор не шкодує барв. У них виразно окреслені, темпераментні, сповнені гарячих стихій, сексуальні тіла, руки кличуть у політ і жадібно пестять. Вони більшою чи меншою мірою богемні, здатні бути покірними і впокорювати, усвідомлювати моральний обов’язок перед близькими. Їхні ділові якості і навіть меркантильність не заважають їм виконувати ролі, передбачені статусом статі. З цього принадного, звабливого гурту можна виокремити лише декого, от хоча б Марту («Марта»), яка була настільки не в міру емансипована, що вважала – прагнути емансипації мають чоловіки, а діти, на її думку, то лише примарні аксесуари щастя. Врешті, волею автора, вона подалася у снайпери і загинула в Чечні.,
Ах, я даремно назвала жіноче товариство збірки гуртом, адже кожна з них сповнена неповторної індивідуальності. Автор, не вдаючись до нав’язливих описів, а лише завдяки майстерному використанню промовистих деталей, змалював кожен жіночий портрет виразним глибинною суттю. Для ефектності графіку малюнку відтінив ознаками шаржу, карикатурності, імпресійної елегії, а то й гостротою експресії. Усі вони постають перед читачем мінливо різними, цікавими, творячи над сюжетно-смисловою конструкцією книжки веселкову ауру фемінності. Головний персонаж любить за ними спостерігати, з ними чаркувати, займатися сексом. Він, можливо, їх навіть кохає, бо саме про всеохопне, п’янке, жагуче кохання говорить у новелі «Моя любов». Вона звучить одою, псалмом, гімном захоплюючому почуттю, його маніфестом. Ураган силою від дражливої фізіології до найвищої естетики, що зносить на своєму шляху всі правила і заборони.
А секс – то як же без нього з жінками, милими, безвідмовними, етично не закомплексованими. Відомо ж бо, коли помирає Ерос – зазнає втрат і Логос.
Секс у збірці слугує епіцентрами, вузлами сюжетних ліній, він – елемент наративної пікантності, приправа для збудження читацької уваги, засіб психологічного заглиблення, умова повноти розкриття характерів, актуалізації ситуацій. Так-так, автор не банальний у використанні цього надто популярного фактору. Секс у нього – вияв ставлення до інших, душевної близькості, єднання навколо певних ідей, акт примирення і прощення, спосіб пізнання нового, утвердження себе у часі і просторі, продовження юності, насолода, медитація, декларація поглядів і, врешті, філософії складної гетерогенності почуттів і стосунків. Зовсім недоречними будуть аналогії з Казановою, якого феміністки від психоаналізу звинувачують у ненависті до жінок. Наш головний герой ставиться до них по-дружньому, без конкуренції, явних чи прихованих поборювань, без пересторог, загалом доволі поблажливо, навіть якось, здається, нарцисично. А може така позиція справді зумовлена браком маскулінності? Бо інакше мав би бути більш співчутливим, хоча б ось до Свєтки з «Першого снігу», яку безсовісно експлуатують двоє цинічних придурків і яку безжально побив жорстокий дембель-бандит. Мав би прикро здивуватися на висловлювання львівської студентки («Примара»), яка, вважаючи себе ерудиткою, з примітивним епатажем мовить про явища справді неоднозначні і значимі для суспільства, сплутуючи при цьому речі непоєднувані.
Але, читачу, не варто сприймати тексти «Колючих дерев» лише одноплощинно конкретизовано, не звернувши увагу на глибинні контексти, на символіку, ідейно-художні прошарки, закладені автором в структуру творів у кращих традиціях сучасної прози. Крізь рядки палімсестно проступають жінки-ідеї, жінки-ілюзії, жінки-мрії, жінки-печалі-елегії, жінки-ностальгії, лики яких віддзеркалюються у магічному кристалі душі головного героя відчуттями, візіями та усвідомленнями складних і гострих дотикань життєвих реалій. А що говорить з цього приводу улюблений філософ головного героя похмуро ірраціоналістичний Шопенгауер, от хоча б у своїй праці «Світ як воля і уявлення»?
Автор тримає читача у силовому полі своїх думок без менторства та інших автологічних підступів, даючи можливість кожному з нас бути співавтором його творів, додаючи свої роздуми, моральні судження та емоційні реакції. Поетична метафоричність, метонімічність, гра образами та деталями, сюрреалістичні елементи, віталізм, настроєвість чітко визначають постмодерновість стилю, змішуються у коктейль, що п’янить і вабить. Автор переконливий своєю творчою відвертістю, щирістю висловлювань про силу тяжіння сердець всупереч невідворотності обставин. Я йому вірю.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Геннадій Молчанов (джерело: журнал "Склянка Часу*Zeitgkas", №64, грудень 2012)

Олександр Апальков. Колючі дерева (оповідання)
Канів. Вид. «Склянка часу*Zeitglas», 2012.-216с.
ISBN 978-966-2306-38-5

Автор цієї збірки оповідань – щаслива людина. В той час, коли українські письменники, видаючи об’ємні книжки, намагаються наздогнати російських за кількістю тиражів і нагород, Олександр Апальков не ганяється за кількістю кілобайтів у тексті й спокійно пише коротку поетичну прозу. Проте досить цікава тема його поезії під назвою «Колючі дерева», за бажанням, могла би бути трансформованою в повновісний магічний роман, герой якого – прадавній чоловік, можливо, цар, – після смерті ... [ Показати всю рецензію ] був похований з усіма почестями, тобто забрав із собою до могили величезну кількість дружин, коней, рабів тощо. Однак на «тому світі» чоловікові некомфортно, бо муміфікування тіл в його прадавні часи було не на високому рівні й тіла майже усіх, кого він забрав із собою, зотліли. Прахом пішло все, крім золота і прикрас: дружини, коні, раби… От чоловік і змушений вийти зі свого кургану на пошуки колишніх дружин, рабів і коней. Коней він наловив у полі біля кургану, раби самі позбігалися з усіх східних околиць і валялися в ногах, і молили, щоб він їх не гнав від себе… А, вступаючи в інтимні стосунки з сучасними жінками, яких він приводив на свій курган, він таки знайшов серед них колишніх дружин, але почуття взаємного кохання між ними не виникло, бо на праху можна побудувати лише рабські й сексуальні стосунки, а не саме кохання. Розчаровуючись у черговій коханці, чоловік дарує їй на прощання губну помаду і та, намастивши нею губи, перетворюється на колюче дерево. Він би замість помади дарував їм еолові арфи, та де їх узяти?.. Його курган вже оточений цими колючими деревами і чоловік більше не може вийти за межі кургану. Тоді він спускається в курган і бере мумію дружини, котра якимсь дивним чином не зотліла. Він виносить її на курган і вона оживає…
От приблизно такий сюжет маленького поетичного оповідання, що очолило збірку оповідань Олександра Апалькова під назвою «Колючі дерева». Книжка читається легко, змушує замислитись над вічними цінностями й водночас позбавлена пафосу, а це, на мою думку, головний показник якості будь-якого твору.

Геннадій Молчанов

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталья ХАРАКОЗ (джерело: Свой вариант)

Новая книга писателя, главного редактора издательства «Склянка часу» (г. Канев)Александра Апалькова «Колючі дерева», написанная на украинском языке, на мой взгляд, производит двоякое впечатление и наводит на разнообразные мысли. С одной стороны, это художественное описание и исследование любви в самых разнообразных ее формах. С другой - серьезные размышления о нашей сложной и такой противоречивой и непредсказуемой жизни. Жизни не только одного конкретного человека, но и нашей Украины, и общества в целом. Все мы хотим и чистого неба над собой, и мира на земле, и счастья земного.
И в этом плане ... [ Показати всю рецензію ] мне хочется отметить последовательность автора в разработке, думается, его излюбленной темы «мы и общество», «я и общество», «мужчина, женщина и общество», прослеживаемая в книге «Кизиловы пропилеи» и других.
Впрочем, исследования личных отношений мужчины и женщины, их любви и страсти на фоне современной жизни для литературы не ново. Вспомним знаменитый сборник новелл итальянского писателя Джованни Бокаччо «Декамерон», состоящий из десяти новелл и заслуживший славу долгую и бессмертную.
Если говорить о фабуле "Декамерона", то все покажется достаточно простым. Семь девушек и трое юношей, укрывшись в загородном поместье от чумы, пируя и занимаясь любовью, ежедневно рассказывают каждый по одной истории на заданную тему. Эти рассказы содержат нравственно-эстетические оценки реальности и ожидания новой жизни. В суровую эпоху средневековья писатель позволил себе приоткрыть завесу самых интимных отношений между мужчиной и женщиной и устами героев высказать критическое отношение к существующим порядкам. Вот чем ценен для современника бессмертный «Декамерон»!
Не претендуя на прямое сравнение книги Александра Апалькова «Колючі дерева» с «Декамероном», отмечу следующее. В его книге 23 рассказа, которые можно отнести к жанру городской новеллы. Интересно, что главный герой, путешествуя по свету, открывает для себя не только красоту незнакомого ранее им края, но и описывает особенности чужого быта и менталитета, сравнивая происходящее у «них» и «у нас». Тому доказательство можно найти едва ли не в каждой из новелл книги. Во многих местах мы находим отголоски событий, прожитых вместе с советским народом и оставшихся незаживающими рубцами на душах людей старшего поколения. Это и горькие отметины на людских судьбах времен Отечественной войны 1941-1945 годов, и боле близкие чеченские и афганские события, и поиски «места под солнцем» украинских заробитчан за границей, не нашедших счастья у себя на родине…
Особенно четко проявились эти мотивы в рассказах «Жанетт із Шарм-ель-шейха», «Похмілля на чужій учті» и в других. И тут же, особенно в последнем рассказе, ненавязчиво звучат патриотические мотивы. Устами главного героя по имени Антон, побывавшего в Германии по следам своего знаменитого тезки Антона Чехова, автор утверждает: несмотря ни на что дороже Родины ничего нет! Это видно и по приведенному ниже отрывку:
«Хіба я зможу відмовитися від своєї Батьківщини, від Пушкіна, Шевченко, Лескова, Достоєвського? Це наша душа в словеснім обладунку. Душа втраченого і втрачених поколінь. Ми живемо, - подумав він, - за іншими правилами. Горе це наше чи наше щастя – знак запитання. Але от він парадокс: ми всі навіть скопом, все одно реальніше, відвертіше щасливі, ніж люди Заходу. А може, це просто від того, що я люблю свій край. Люблю, як солдат любив Кармен; не питання, чому. (Вона и брудна, й невірна…) І все ж вона справжня».
Кстати, на мой взгляд, это и есть характерная особенность главных героев новелл новой книга Александра Апалькова: они любят Родину и любят жизнь во всех ее проявлениях … И в этом плане особое место в книге занимает тема любви к женщине. О ней автор откровенно говорит в новелле «Колючі дерева», давшей название книги и во многом объясняющим отношение главного героя к представителям прекрасного пола. Впрочем, повествование в книге в основном ведется от первого лица, что дает право читателям считать главным героем самого автора...
« Ах, ці жінки, які залишили мене!
Ви перетворилися на колючі дерева. Що мені їм сказати?
Там нині стогне вітер.
На колючих гілках-стиглі плоди: червоні, вишневі, сині. Шипшина, глід, терен.
Я любив небагатьох з них. Але небагато хто і мене любив …
Я всіх обдаровував любовно. Але любов`ю - дуже небагатьох.
Життя, як і любов - не вічне. Та остання – ще не вірніше». ..
…И так, в каждом рассказе поставлено автором много вопросов, на которые каждый может найти свой ответ. У читателя есть право где-то соглашаться с автором, где-то поспорить с ним, а где- то отергнуть его утвержденя. Но то, что книга не оставит никого равнодушным, это уж точно.
Несомненно, дополнят впечатления от книги иллюстрации Марины Купкиной. Как художник, и как женщина, она сумела точно передать особенности каждого персонажа новеллы «женского пола» в рисунках. И это делает рассказ более выпуклым и осязаемым…
Много лестных слов можно сказать и об авторском стиле и художественных достоинствах рассказов. Умение автора в коротких, точних, четких, образных фразах передать состояние природы, окружающую обстановку и чувства человека делаюет чтение приятным и ненавязчиво наводит на важные выводы и размышления.
Мы – разные люди, но живем на одной замечательной планете. И от того, как мы будем понимать, уважать и любить друг друга, она будет еще прекраснее… И в этом гуманистическом начале видится основная новизна книги Александра Апалькова в разработке его авторского кредо.

Наталья ХАРАКОЗ,
член Национального союза писателей Украины, член Национального союза журналистов Украины
г. Мариуполь

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: сайт (джерело: электронная библиотека)

Новая книга рассказов О. Апалькова освещает различные стороны взаимоотношений мужчины и женщины, в жизни которых вмешиваются границы государств и политические веяния. Отдельной линией освещается отношения украинцев и немцев.