Українська спільнота в давні часи розквіту державницької ідеї була одним цілісним материком, пам´ять про який збереглася у літописах. Тоді, за біблійним висловом, «усі були одно». Потім під дією відцентрових сил – міжусобиць, завоювань сусідніх держав – нація почала дробитися, на ній показалися тріщини й розломи, а від межі ХІХ-ХХ століть вона – достоту як той давній материк – усе інтенсивніше роз’їжджалася, утворюючи острівці й цілі архіпелаги, малі й великі, на всій земній кулі: у США, Канаді, Бразилії, країнах Європи й Азії… Грецьким словом цей феномен позадомашнього вкорінення називається діаспора, «розсіювання» - як із велетенського дикорослого огірка, насіння порснуло на тисячокілометрову відстань. Тим, хто опинився віддалік од материнського кореня, доводилося, різною мірою і з різним успіхом долаючи опір чужого середовища, розбудовувати нове життя, покладаючись головно на матеріальні й духовні ресурси власного «я» (церковнослов’янською мовою – «аз»), намагаючись не загубитися в океані чужих ідентичностей.

Тому назва-абревіатура антології авторського закордоння («Аз, два, три… дванадцять – лист у пляшці») прозоро передає головну ідею цієї книжки. В антології представлено твори українських авторів із різних частин світу. Звичайно, книжка, складена з таких різних і віддалених одне від одного «аз», мусить характеризуватися певною мозаїчністю. Але це водночас і спроба «з’їхати» докупи, консолідувати різні зразки емігрантського досвіду, стимулювати його взаємообмін. Я пригадую подібну російськомовну книжку («На едином языке», видану в Харкові десь п’ятьма роками раніше), але українська антологія концептуально стоїть набагато вище. По-перше, охоплено ширший географічний простір і зібрано більше авторів. По-друге, крім коротких біографій поетів та добірок їхніх віршів, в «АЗі» є есеї про місцини, де мешкає кожен з них, - само собою, ними ж і написані. Автори розповідають про обставини свого виїзду за кордон і особливості свого побуту там, порівнюють давніше життя в Україні з теперішнім моментом, діляться цікавинками з інших національних культур, демонструють своє їх бачення і простежують власні шляхи пошуку рівноваги між самототожністю й тим зовсім іншим, дивним і новим світом, який у певному розумінні став для них другим домом.

Дана Рудик, авторка однієї з передмов (другу написав куратор проекту «Приватна колекція» Василь Габор), зазначає, що у сусідів-поляків (та й не тільки у них) немає терміну «емігрантська література» - цей термін є несправедливим. Польська література попросту ділиться на ту, що написана в самій Польщі, й написану за кордоном. Тобто місце написання твору в жодному разі не асоціюється з його літературними якостями. Це тільки вказівка на країну чи населений пункт, де автор мав нагоду чи необхідність працювати. Вирішальний чинник належності автора до національної літератури виражений у мові (хоча й у ній – не завжди), ментальності, позиції самого автора стосовно рідної країни. Таким, очевидно, й має бути здоровий підхід до величезного пласту творів, написаних поза межами батьківщини – але з її непозбутньою культурною присутністю в душі самого творця.

У нашому глобалізованому світі питання походження вже не стоїть так гостро, як у минулі епохи – навіть як сто років тому, коли діяли набагато жорсткіші правила стосовно емігрантів. Зате у нашому глобалізованому світі питання збереження національної ідентичності стоїть гостро як ніколи, бо саме безперервний і мало контрольований процес дифузії націй породжує світоглядну «всеїдність» індивіда, так би мовити, зниження порогу культурної чутливості. Залізну завісу Союзу давно роздерто. Доступ до його святая святих отримали представники різних націй, які уявляються нам куди реалістичніше й прозаїчніше, ніж у часи комунізму, й відвідини світових політичних лідерів не викликають ні великого фурору, ні тим більше паніки. Іноземці в Україні стали звичним явищем. З іншого боку, й українці для закордону давно вже не екзоти. І ось саме тому одним з головних виразників духу нації стає – на противагу політиці, економіці, міжнародним зв’язкам чи розривам – яскраве національне мистецтво, зокрема література. Саме тому, здавалося б, непоказні в сенсі політичного впливу держави так акцентують на своєму національно-культурному спадку, так чіпляються за нього. І кожна визначна творча особистість, яка заявляє про себе як про представника такої культури, стає цінністю національного масштабу. Активізуються ніби притягальні, доцентрові сили між нею та її рідною країною, хоч де б перебувала і творила ця людина. Хотілося б сказати: так і з нами. Хотілося б.

Сила, яка спонукала творців антології «АЗ» до об’єднання – бодай під однією обкладинкою, як не під одним культурним «дахом», - і відтак до їх прилучення до українського поетичного простору через контакт із «материковим» читачем – це швидше рух проти течії. Далася взнаки й та кимсь досі не забута великій батьківщині відцентрова сила, яка звіяла їх у далекі далі, й та магія задзеркалля, яка притягла їх до теперішнього місця пробування – у кожного та магія своя, але жодного вона вже так просто не відпустить назад. Віднайтися в вариві всесвітнього казана, в нуртах криз і змінній температурі кордонів – непроста штука. Шукалися через літературні сайти, соціальні мережі, перетиналися в мандрівках світом. На це пішло кілька років. І в цьому щораз тіснішому спілкуванні стиралися межі не тільки між Європою, Америкою й Азією, а й регіональні межі, диктовані походженням. Географія цієї книжки не тільки трансатлантична (як зазначає та ж таки Дана Рудик), вона охоплює принаймні половину України за критерієм «уродженості». Львівщина, Київ, Черкащина, Івано-Франківщина… Це ніби помножує ефект «вітражності», коли окремі скельця різних кольорів і фактури по-різному заломлюють промені того самого сонця – і все ж таки творять собою єдину картину зі своїм неповторним сюжетом.

Вдумливому читачеві антології відкривається інше уявлення про найновішу хвилю української еміграції. Через складні національні умови, здебільшого побутово-економічні (і через породжену ними озлобленість) ми звикли сприймати тих, хто виїхав недавно, переважно, як доробкевичів, чи – ще гірше – грантоїдів. Проте біографії, а ще більшою мірою есеї «азівців» розповідають про інше. Це професіонали різних галузей (утім, як виявилось, переважно гуманітарних, хоча є й дуже несподівані – одну з авторок я про себе напівжартома, а взагалі цілком виправдано називаю «поетом широкого профілю»), які прагнуть і досягають високого рівня і при тому мають немеркантильні інтереси. Не тому, що можуть собі це дозволити (а що, зрештою, заважає нашим посадовцям культурної сфери – тим, кого затримують у міжнародних аеропортах?), а тому, що цінують власну людську гідність. Вчитель гімназії, перукар, працівник госпіталю для тварин – ці професії ні у нас, ні у «них» не асоціюються зі значним достатком. За кордон не слід їхати в пошуках легкого хліба. Радше навпаки: бути готовим до життєвих випробувань, підчас набагато важчих, ніж на батьківщині. Бо американські та інші мрії дуже часто розбиваються об стіну відчуження – починаючи від банального мовного бар’єру і через складнощі трудових відносин та кваліфікаційних нюансів аж до тотального себевідчуття Робінзоном на безлюдному острові, зданим тільки на самого себе й на божу волю. (Відтак екзистенціалізм для багатьох авторів-емігрантів – не творчий метод, а модус вівенді.) Навчені долати різні перешкоди в самореалізації, українські письменники закордону й у літературі не шукають легких шляхів. Вони пишуть без орієнтації на модний стиль, жанр і манеру вислову, для них не цілком прозорі, а то відверто неприйнятні умови української книжкової кон’юнктури, вони позбавлені потреби рахуватися з психологією тусовки (гаразд, «літературної школи»). Отже, маємо перед собою незаангажовану літературу, для якої ключовий критерій – індивідуальне самовираження й об’єктивна мистецька цінність. Зізнаймося, за такою літературою ми вже скучили. Наскільки можна судити з погляду критики, кожен з авторів антології пропонує не «ази», а цілком сформовану в мистецькому плані творчість. Це якісна література, яка виросла з пелюшок провінціалізму й відкинула комплекс меншовартості. Якісь твори й автори з книжки мені подобаються більше, якісь менше, але я здаю собі справу, що це пояснюється моїм суб’єктивним сприйняттям. Тому, м’яко кажучи, дуже кумедним мені видався погляд ІБТ (на сайті «Буквоїд»), який прорецензував «АЗ» у стилі, до якого підходить слово закордонного походження – «розправа». Пояснити його випади я не можу нічим, окрім симптомів загострення нашої рідненької хвороби з розряду земноводних. Зрештою, авторка ідеї антології Марія Шунь докладно пояснила у своїй відповіді, хто є хто серед «азівців» і хто по що вирушав за кордон, хоча, як на мене, надто багато честі було в подробицях звітувати на таку «фахову» статтю. Повторюся, місце перебування поетів, як і причина їх перебування там, і належність до спільноукраїнського культурно-семантичного поля (вже не кажучи про літературну вартість творів) – різні речі.

Ми, кажучи юридично, досі даємо собі злочинне право відчужувати власне інтелектуальне майно. І то йдеться вже не про Гоголя чи «буржуазно-націоналістичних ренегатів» Європи й Америки. Тим, давно чи недавно померлим, уже байдуже до нашої думки. А представники новітніх хвиль еміграції, прагнучи влитися в національне літературне русло, не будуть і не мають підстави відчувати якісь комплекси з приводу власної буцімто «нетутешності». Наша література на ненашій землі хоче бути і є українською літературою в повному розумінні цього слова. Написаний українською літературною мовою і виданий українцями в Україні «АЗ» - яскравий маніфест доцентрового руху наших культурних сил.

А кожну з тих сил ви по-своєму виміряєте в самій книжці.

Приємного читання!

Аз єсьм, або Розважання з приводу корків, ярликів та істини всередині.