№ 4 (6) 2008 року. Як завжди, не без літературних гріхів, але ж на це можна глянути, як і на спробу «свіжих» проявити творче ЕГО. Так, перша робота у переліку цього номеру є слабкою, як і остання, але, можливо, це саме той випадок, коли автор новачок.
Мова йде про Олексія Спейсера Кацай і його «Реплікацію неймана». Вся робота пронизана слабкими діалогами, нереальними по відтворенню, дуже штучної, а затягнуті довгі промови, що стосувалися болю у відчуттях персонажів, занадто показні, занадто трагічні, і це відразу наштовхує на «театр», а не життя, хоч і фантастичне, яке хочеться відчути кожним атомом мозку. Не вийшло. Далі, гумор примітивний, наприклад, «Хто, хто! Кінь в пальто!» і це при умові, коли дівчину головного героя викрали, його самого «вирубили», а його рятівники спілкуються з ним таким гумором. Сподобався показ телефонної розмови: «…голос в мобільнику рвався на електромагнітні клапті, дробився на електрони, струменів квантами…». Такі вирази, як «дебелі ручиська» збивають із русла серйозного сприйняття. А кістяк сюжету містить багато деталей, що потребують роз’яснення, хоч і оригінальний задумом, але з банальним кінцем. І ще: занадто вже концентрована важливістю роль України у творі, а назви типу «Бендера-8м», якісь дуже крикливі.
Наступний, діаметрально протилежний по стилю і сприйняттю—Сергій Дзюба («Готель на розі паралелей»). Легко написаний, впевнено і виважено, але й з ізюминкою («Тут легко народжувались гіперболи і безголові архітектори.» «Гороскоп вважає мене Дівою, а діва не любить невизначеності…» «Зжував слово.») Насичено деталями й значною кількістю персонажів, але до кожного гарно чіпляються характеристики, тому проблем із запам’ятовуванням особливостей персонажів не виникає. Добре показав усамітнений стереотип українця: «Ми ладні упадати перед Філіпом і цькувати свого Миколу, бо Філіп, бачите, гість, а Микола—односелець…» Правда, кінець прямолінійний, без «гучного» фінішу.
Далі, Ольга Власова і робота «Сичева гірка». Добротне фентезі з гарними, не надуманими явно, як буває зазвичай в «українському», іменами і назвами містечок. В загальному, лише позитивні моменти.
«Стережіться конвалій» Наталії Гайдамаки. Назва, як у казки, але суть достойна. Коротко, ясно, прийнятно.
«Ярь» Наталії Мєтєльової. Впевнено написано і з живими діалогами, без зайвої прелюдії і, що приємно, із змістом між стрічками. Оригінальний задум, але стиль, інколи, походить на Кінга. І це добре в тому плані, що це достойна відповідь гіганту «хорору». Нестандартна ідея закінчується неочікуваним кінцем.
Пауль Гессен «Десять хижих місяців». Не дуже дорослий твір, навіть такими деталями, як звертання до одного з героїв, що був випускником у школі, «хлопчик»—дуже кумедно, а як тоді називати п’ятикласника? Маля? Діалоги—ніякі, ніби це не розмова, а опис автора. Сюжет. Ще слабше. Щупальця десяти супутників далекої планети спускаються на цю планету, аби пополювати; самі ж ці щупальця стоять у горшках по кутках пірамід цього супутника. Гадаю, тут пояснювати чи коментувати щось—зайве. Нісенітниця навіть для дітей. Потім, момент, коли земляни зустрічаються з іншою цивілізацією (без технологічного надбання) і їхня перша зустріч проходить «на мові» землян—обізнаність «нашої» мови у глибині космосу—«логічно».
«Наш дім» Майка Гелпріна—проста така історія, але промальована «словами»—чуттєво.
Рустам Ніязов і «Хазяйка хвороб». Гарна казка.
І для наслідку. Доброю є стаття про фантастичні припущення Г.Л.Олді—є що почерпнути.

УФО це фантастика.