|
29.01.2012
Прочитала цю книгу за тиждень після прочитання роману "Ключі від ліфта" Міли Іванцової. Здалось мені, що ці романи в чомусь таки подібні, а саме: образ долі-фатуму та ефект метелика, завдяки якому можна змінити перебіг свого життя. Цей ефект втілюється саме наприкінці обидвох романів, але вони різні, бо різні долі героїв.
Але зараз - не про Мілу Іванцову та її роман, а про новий роман Дари Корній, який вельми мене зворушив. Він зовсім інший, ніж "Гонихмарник", в якому багато містики. Та все ж в новому романі авторка не міняє своєї стилістики, а, навпаки, її вдосконалює, в романі присутня сила, яка рухає світом - сила кохання. Але не завжди буває так, як хочеться і як можеться.
У романі головна героїня часто вчиняє наперекір своїм бажанням та поклику серця, бо так велять їй інші. Тобто вона дає свою долю на поталу людям-"звірам", якими у творі виступає сімейка Брехів, які роздирають її трепетну душу на шматки. Хоча й і є зелений блиск в очах, що свідчить про боротьбу в Оксаниній душі, але вона чомусь підкоряється обставинам: то заради видужання Влада, то заради дитини, в якої має бути батько. Оксана - сильна жінка, але зі своїми слабкостями, які не дають їй робити те, що сама вона хоче, а те, що треба. Та вона все одно рідкісна відчайдуха, яка збирає студентів на боротьбу проти влади: така собі українська Жанна Д"Арк, Оксана завзято голодує, носить білу пов"язку під час революції на граніті у 1990 році, вона і є постає тим рупором, тим натхненником мільйонів, що змінює суспільну ситуацію в країні. Вона просто не боїться. Оця її безстрашність захоплює. Та все одно жаль проймає, коли бачиш, що вона, допомагаючи іншим, обстоюючи їх права, мало як може допомогти сама собі.
Оксані намагається допомогти Сашко, який ще з дитинства у неї по вуха закоханий. Це не просто закоханість, це доля: ти без коханої людини - не ти. Оксана відмовляється, бо загрузла у тих життєвих обставинах, куди сама себе кинула - одруження з Владом, ненависні родичі, народження доньки Мар"янки. У тому відчувається наче її відповідальність: що сама накоїла, те і має сама нести, як хрест на плечі.
Сашко, як і Оксана, теж допомагає людям, але дещо іншим способом: він лікар-хірург, який рятує людей, який пальцями відчуває, чи житиме людина далі, чи ні. Позитивний персонаж, від якого просто несе отим божественним коханням до Оксани, змушений жити без неї, бо, повернувшись з армії, застав дівчину вже заміжньою. Два невдалі шлюби закінчились нічим, бо йому завжди стояли перед очима зелені очі Оксани та вчувався любистковий запах її волосся. У душі в Сашка - відчай, але він живе далі, не один раз зустрічаючи бідолашну, але таку кохану Оксану на своєму життєвому шляху. Але постійно якісь перешкоди, які йдуть від Оксани, яка не спроможна бодай щось змінити.
Перешкодами є сім"я Брехів, багата сім"я інтелігентів з діда-прадіда, яка пишається сама собою, підтримує традиції і так далі. І тут в цю сім"ю залітає вільна пташка Оксана, яка зовсім не з того середовища. А все тому, що Владик, бідолашний єдиний синочок Брехів, закохався в цю Оксану до того, що аж захворів, саме тому Сигізмунд Владиславович, батько Владика, благає Оксану, щоб та не дала Владу померти і була з ним. Хоча вона зовсім їм не підходить, згідно з думкою Ірени, матері Влада, яка у роман виступає майже реальним втіленням зла, що панує у суспільстві. Ці очі, порожні і зі злим блиском, що своїм лише виглядом хочуть тебе вбити, задушити і т.д. Оксана потрапляє в золоту клітку, де діють свої неписані закони, яких треба дотримуватись. І вона не може знайти виходу, як звідти вибратись.
Лише майже наприкінці життя вона потрапляє до Сашка, але Сашко не може їй допомогти, бо хвороба, яка гризе її уже кілька років, зламує її. Оксана помирає. Сашко думає, що це вже кінець. Раніше він жив тому, що знав, що десь є-живе-існує його кохання - Оксана. А зараз він мало не втрачає здоровий глузд.
Вразила сцена, де після похорону Оксаниного батька Сашко з Оксаною танцюють вальс: то наче поєднання двох зболілих душ, які люблять одна одну, то наче взаємопритягання двох половинок яблука, то наче сила, яка "збурює цунамі" (з мого вірша). Жаль тільки, що не вдалось їм залишитись разом: Сашко відпускає Оксану до Києва, якій там знову прийдеться непереливки. Мабуть, саме цей крок в житті героїв є вирішальним.
Закінчується роман тим, що завдяки Числобогу в кімнаті номер безкінечність Сашкові вдається змінити свою долю завдяки числам із сірників: він потрапляє знову в ту єдину ніч, коли вони були разом, коли танцювали під мелодію вальсу Скорика. І він змінює усе: забирає Оксану з Києва, одружується, у них народжується син Юрко, коротше кажучи, виходить класичний тобі хепі-енд. Але, якщо чесно, такий кінець виглядає радше сном, ніж реальністю, бодай навіть вигаданою реальністю. Сашкові постійно сниться страшний сон, що виглядає як реальний: він у психлікарні, у нього амнезія і він є "піддослідним кроликом" для написання роботи на психологічну тематику: "Ті сни завжди настільки реальні, що він уже й не може визначитися, хто він такий насправді і де він справжній - там, у білій палаті з вікнами на захід сонця, самітник та божевільний, чи тут, поруч з Оксанкою та сином Юрком, із вікном у спальні на той самий годинник". Оце справжня реальність. Все те щастя, яке намагалась нам показати Дара Корній завдяки Числобогу і Семарглу, собаці, який супрооджував обидвох закоханих героїв, можливе, але не в цій історії. Ця історія закінчується трагічно. Бо така реальна трагічність та болючість самого життя. Хоча я розумію, задля чого Дара Корній використовує у своєму творі прийом "ефект метелика" - показати, що надія є, ТОМУ ЩО ТИ Є. Ось яке високе покликання роману.
Дуже цінними в романі є різні легенди та історії - про двох сніжинок, про дві половинки одного яблука, різні філософські притчі про багатство та бідність та ін. Такі елементи допомагають цілісно осягнути твір та розбавлюють його філософічністю.
Мене дуже захопила в романі його ліричність, місцями це навіть нагадує плин пісні, якою захоплюєшся, яку співаєш, яка тебе проймає. Цьому особливо сприяє добір пестливих слів, використання прислів"їв та приказок, крилатих висловів та ін.
Для цитат з роману можна створювати окремий записник, бо вони влучні та гарні: "Певне, всі дівчата на світі мріють про те, щоб їм тільки так освідчувалися - навколішки, вплівши у букет для коханої зорі, планети, поклавши до ніг світи та галактики", "Але чи можна бути таким бевзем у відкритому морі, де крім благородних дельфінів та рядових риб мешкають кровожерливі акули та пекучі медузи, а ще ж існують стихії - шторми та дев"яті вали, рифи та скелі...", "Очі не бачать - серце не болить", "Трапляються в житті моменти, коли ти не в змозі бодай щось контролювати. Бо та правдива стихія не просто валить тебе з ніг своїм дев"ятим валом, а й несе, несе, несе... Допіру їй знано куди", "Казка завжди закінчується добре, а життя? Пригадуєте дурний жарт: казка завжди закінчується щасливо, тому що оповідач не знає, що після щастя робити з героями?..", "Кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш", "Ангели не сплять", "Весна - це завжди надія. А де надія, там і віра, і любов", "Навіть жменя інколи важить більше, ніж монолітна гора, бо гору може підірвати жменька тротилу, а що взяти в гори, яка породжує лише миші!", "В житті трапляються події, які перевертають твоє життя, перетворюють його, видозмінюють, якщо хочете. Коли дивишся в очі тих, кого любиш найдужче і кого щойно заледве не втратив, зачинаєш розуміти, що насправді ані гроші, ані статки, не мають зовсім ніякого значення, бо крім отої всієї матеріальної блажі є щось таке, що міцно тримає людинунад поверхнею землі, не даючи їй змаліти до рівня мурашиного, і те щось, очевидно, є любов, бо вона єдина, заради чого варто дихати, будувати, іноді руйнувати і, врешті, існувати" та ін. Особливо хочу наголосити на оцій останній фразі, яка є ключовою думкою роману "Тому що ти є": кохання - це те, ради чого варто жити і щось робити. Рада, що роман називається так влучно - "Тому що ти є", бо перша назва роману- "Числобог" - не так би яскраво відображала головну думку твору. Бо Числобог та Семаргл, хоч і являються у житті головних героїв, але вони, наче тіні, нічого кардинально не змінюють, вони як споглядачі і порадники радше.
Мене роман надзвичайно зворушив, на останніх сторінках я ридала під впливом тих болючих та таких реальних подій. Наче це не було на сторінках книжки, а хтось мені розказав цю трепетну історію, що мала трагічний кінець, а могла б мати і щасливий.
|
