Анатолій Дністровий : Патетичний блуд : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Негодяєва С.А. (джерело: Теоретична і дидактична філологія. Випуск 10, 2011)

УРБАНІСТИЧНИЙ ХРОНОТОП У ТВОРЧОСТІ А. ДНІСТРОВОГО

Вивчення міста як соціального феномену з літературознавчої точки зору
завжди базується на концептуальному моделюванні соціальної реальності
письменником, яка нерідко ґрунтується на його власному досвіді. У вітчизняній
і зарубіжній науці єдність просторово-часових параметрів, спрямована на
вивчення смислу художнього твору, завжди викликала дискурс з приводу
підходів щодо трактування хронотопу конкретних епох. Майже відсутні
дослідження, в яких би містилась мотивація постмодерністських літературних
хронотопів, принципів їх побудови та семантизації.

Поняття ... [ Показати всю рецензію ] художнього простору, як і часу, почало укладатися як
літературознавча категорія лише з кінця ХІХ ст., хоча використовувалось ще за
часів античності. Проблема просторовості цілком закономірно перебуває у
сфері тяжіння бахтінських ідей (стаття “Форми часу і хронотопу в романі”,
1975). Можна на сьогодні визначити три наукових підходи до трактування часу
й простору в художньому творі: пробахтінський, позначений теорією
хронотопу; підхід, який бере за основу класичне розуміння часопростору, що
домінувало в різні періоди; підхід, який склався в добу постмодернізму і
полягає у відтворенні всіх існуючих раніше моделей часу та оперуванні ними
на ігрових засадах. Відомо, що і різнобічні аспекти дослідження хронотопу
художнього тексту – психологічний, фізичний, історичний, міфологічний; рівні
– донауковий, науковий, філософський.

Отже, сьогодні відчута глибока потреба розуміння проблеми, яка
породжена сучасними процесами урбанізації, у проясненні і уточненні поняття
художнього часопростору, зокрема урбаністичного хронотопу, що правомірно
претендує на важливу категорію сучасної естетики в поглядах
Н.Копистянської, О.Астаф’єва, А.Ткаченка, Т.Гундорової, Т.Бовсунівської,
М.Кодака, В.Фоменко, Я. Голобородька та інших. Окремої уваги заслуговує
дослідження О.Кискіна “Урбаністичний хронотоп в постмодерністському
романі” [1], у якому вперше аналізується проза Ю.Андруховича, М.Кундери та
В.Пелевіна з точки зору семантизації урбаністичного хронотопу літератури
постмодернізму; здійснюється спроба утворення типологічної системи
урбаністичного хронотопу в постмодерністському романі кінця ХХ ст.;
аналізуються категорії темпоральності, вічності, пустоти як духовної домінанти
постмодерністського тексту та встановлюються параметри їх художнього
відтворення-передачі; аналізуються прийоми відтворення урбаністичного
хронотопу в романах кінця ХХ ст.; аналізується концептуалізація хронотопу в
зіставному аспекті: урбаністичний хронотоп та хронотоп повсякдення, а також
проміжні форми її реконструювання, хронотопи, які входять до їхньої
структури як складові; розглядаються архітектоніки постмодерного роману як
стійкий принцип конструювання змісту; досліджується хронософія як
епістемологія постмодерної прози кінця ХХ ст., як закономірність
інтелектуального розвитку самої літературності.

Метою ж нашої розвідки є дослідження категорії урбаністичного
хронотопу в творчості А.Дністрового на матеріалі, поки що, трилогії романів
про сучасну українську молодь – дітей вулиць індустріального міста – “Місто
уповільненої дії”, “Пацики”, “Патетичний блуд”.

У низці сучасних літературних тенденцій постмодерного роману критика
неоднозначно ставиться до прозового доробку автора, наголошуючи на
важливості порушених у них проблем. За визначенням Івана Андрусяка,
сьогодні “привертає особливу увагу активне становлення так званої
“молодіжної” – зорієнтованої найперше на юну авдиторію – прози. Тут аспект
доволі широкий – від “гормональних рефлексій” Ірени Карпи до “авантюрної
соціалки” Сергія Жадана та студій над проблемою підліткової злочинності
Анатолія Дністрового”[2].

Письменник переосмислює епоху формування молоді 80-90-их років ХХ
століття в тернопільському та ніжинському інваріантах, адекватно (іноді
натуралістично відверто) відтворюючи жорстоку реальність українських міст у
період повної руйнації попередніх ціннісних систем і зародження нових
моральних, соціальних, культурологічних орієнтирів. У своєму інтерв’ю
“Дністровий: хочу показати всю Україну”, наданому радіослухачам Бі-Бі-Сі 10
січня 2006 року, автор зауважив, що “я як автор маю справу зі специфічним
матеріалом. Відповідно така група ризику, не знаю, як це назвати, – соціальне
дно…, тому я не можу дозволити собі щось інше, ніж цьому прошарку
притаманне. Має бути цьому світові, про який я пишу, притаманним бути те,
що йому якраз і є притаманним…”[3].

Отже, у його романах, безперечно, на перший план виходять морально-
етичні проблеми, так звані вічні підліткові теми дружби, кохання, сексуального
досвіду, позиціонування себе в різних вікових, соціальних, психологічних,
культурологічних середовищах, неминучості розплати за скоєне. Претендуючи
на роль педагогічної прози, зазначені вище твори вимальовують своєрідний
урбаністичний хронотоп, який заявлений не лише фоном формування образів,
але й важливим структуротворчим фактором авторської концептуальної
картина світу.
У ракурсі запропонованої нами теми доречною буде думка О.Кискіна про
саме визначення поняття “хронотоп” та його функції в постмодерному романі,
що зводяться до підсилення фрагментарності, індивідуалізації часопростору,
різнорівневого поділу тексту в залежності від домінуючої форми свідомості.
“Постмодерна просторовість виражає повне руйнування класичної фабули,
сюжет стає поліваріантним, багатошаровим. Звідси уявлення про “серійність”,
або про “фрактальність” мислення ХХ ст. Для людини доби постмодернізму
характерне сполучення лінійного й циклічного часу, а також спроби винайти
новий принцип обліку часопростору” [1, 5].

Поняття “Урбанізм” є похідним від слова “урбанізація”, і, якщо під
урбанізацією всі словникові джерела мають на увазі об’єктивні процеси
зростання значення міст у суспільному житті, то “урбанізм” тлумачиться
далеко неоднаково. Це поняття має великий ціннісний підтекст, який разом із
провідними позитивними тенденціями розвитку сучасного суспільства висуває
на перший план негативні аспекти процесу: родинні зв’язки стають менш
важливими, зникають народознавчі засади, стираються ментальні ознаки,
нівелюються соціальні, політичні, релігійні орієнтири, зростає злочинність,
руйнуються держави. “Міські поселення характеризуються розмірами,
щільністю і різнорідністю, які у поєднанні забезпечують основу для складного
поділу праці і фундаментальних змін у природі соціальних відносин”[4, 373].
Тобто, урбанізм як процес формування певних соціальних відносин фактично
редукується до способу життя. Тому й сам спосіб життя, очевидно, є
результатом певних цінностей, які до такого способу схиляються і мотивують
певну поведінку. Таким чином, ключовою проблемою в розумінні урбанізму є
його ціннісне наповнення.
Площі, вулички, парки, двори багатоповерхівок, підвали спальних
районів, студентські гуртожитки, бари, кав’ярні, найдорожчі досягнення батьків
– хрущовки, кухонні дилетантські розмови “по душах” про поезію, музику,
Тибет, приємні зустрічі “стінка на стінку” – провідні топоси у творчості
А.Дністрового, що змальовують формування ціннісної системи юної
особистості на розпутті розхристаних моральних принципів, у яких “понятія”
поєднуються з елементами світових філософських систем і прагненні
протиставити себе соціумові.

Урбаністичний хронотоп у структурі творів відіграє вагому децентруючу
роль, тобто за допомогою численних хронотопів виструнчується смисловий
ланцюг, кожен фрагмент якого має самодостатність, а отже, власний змістовий
центр. Розрізнення просторових кодів всередині хронотопу таким чином
перетворюється на принцип визначення самодостатності того чи іншого
фрагменту. Наприклад, формування нового хронотопу міста в умовах
цілковитої перемоги техногенної революції, глобалізації тощо в романі
«Пацики» представляє гру різними історично проявленими типами часу та
простору. Бахтінівський хронотоп теоретично збагачується не за принциповими
уявленнями (він лишається часопростором), а за кількістю можливих
модифікацій. “Спершу приходять вони — п'яні, веселі, розслаблені, дехто
насилу стоїть на ногах, обіймаються, голосно співають на все подвір'я біля
невеликого столика, за яким пенсіонери з мого будинку щодня грають у
доміно” [5, 3]. “У квартирі густий неприємний запах перегару й нечистих
шкарпеток. Вітчим знову прийшов серед ночі п'яним, хоча я це погано
пригадую, бо спав; він викрикував, бурмотів, човгав важкими черевиками по
коридору, на кухні відкрив кран, через шум води було чути нестерпний гуркіт,
здається, розбилася банка, потім вітчим курив, і сморід від дешевих цигарок
проник навіть у мій сон”[5, 6]. “Ідемо по Енергетичній, проходимо вулицю
Чалдаєва, спускаємося до універсаму, а там переходимо дорогу і
заглиблюємося в одну з вуличок Старого парку, далі — через навісний міст
Залізничного вокзалу — можна вийти навпростець до центру. У Старому парку,
з яким на ножах, ловимо кількох аборигенів, вибиваємо всіляку дрібноту
(нічого серйозного з бабок) …” [5, 14]. “Заходжу в темний зал, миготять
різнокольорові вогні, доріжки яких спалахами ламп розбігаються по стінах
жовтими, червоними, зеленими, білими жучками... і все під нудну попсу, від
якої мене харить. Посеред залу в хаотичній купі танцює понад три десятки
тьолок і пациків, я придивляюся, шукаю своїх. Незнайомий коротко стрижений
товстун стріляє в мене цигарку, поки він її витягує з пачки, я помічаю, що по
його обличчю струмками стікає піт, а світла футболка навколо шиї аж
потемніла, настільки він мокрий” [5, 34]. “Ми заїжджаємо в Петриків з боку
Дружби, ідемо тихою вуличкою, по обидва боки якої стоять велетенські цегляні
коробки дво- і триповерхових будинків, обнесених бетонними та металевими
огорожами, проїжджаємо вглиб півкілометра. Приїхали, каже Валік і
розраховується з таксистом. Це твоя хатинка? — здивовано запитує Риня,
дивлячись на триповерховий особняк із білої цегли, да, тут можна цілий під'їзд
поселити. Це наша дача, пояснює Валік, а живемо ми в отій хаті, показує на
сусідню громадину з білої цегли та з червоним дахом, більшу на поверх і з
великими красивими колонами при вході. Заходимо на велетенське подвір'я і
всередині помічаємо три гаражі й цілу купу господарських приміщень”[5, 44].
“Мовчки курю й дивлюся собі під ноги: між моїми коричневими
“саламандрами” по асфальті повзає кілька мурашок, я назбирую в роті слину й
пускаю на них “бомби”, одна з них накрила мурашку біля правого мешта, інші
ж ніяк не можуть утрапити в ціль. З нудьги хочеться комусь дати по балді” [5,
68]. “Старий парк уже в зборі, їх чоловік тридцять… Раптом усі біжать, кілька
голосів далеко попереду ревуть, як ненормальні. По дорозі їздять машини,
тролейбуси, з них дивляться перелякані обличчя. Ми підбігаємо до Будинку
залізничників, а на сходах п'ятеро пацанів валять лежачого ногами. Навколо
божевільний хаос, метушня, крики, зойки, в метрах п'яти від мене на колінах
стоїть незнайомий штемп і витирає закривавлене обличчя, до нього підбігає
лисий товстун у чорному спортивному костюмі — з ноги заряджає йому у вухо
й біжить далі” [5, 107]. “Завалюємо в гастроном “Київ”. Виграні в карти бабки
пускаємо на кір (дві “столичної”) і все інше (плавлені сирки, мінералка, шість
гарячих чебуреків). Повертаємося до мого будинку, заходимо в під'їзд, сідаємо
в ліфт (я виходжу на своєму поверсі й беру вдома кілька стаканів) і
підіймаємося на дах”[5, 138]. “Я стаю біля краю даху й оглядаю мій двір: унизу
ходять люди, бабуся з паличкою несе невеличку сумку, біля мого під'їзду
четверо шмаркачів грають футбольним м'ячем у “квадрат”. Із третього під'їзду
виплентується п'яний, о, так це ж мій вітчим, пацани; пауза; от стерво, насилу
на ногах тримається, а ще навіть не вечір... шоб на тебе колись залізобетонна
плита впала! Дивлюся на Тернопіль. Вдалині, де центр тулиться до Нового
світу, крізь хаотичний ряд будинків і запони з дерев у кількох місцях помічаю
чисті та блискучі, мов скло, кілька клаптиків озера. Згадую недавні події на
дальньому пляжі, краще б ми тоді ту вівцю Ахінацею не зустріли. Випиваємо
знову” [5, 138].

Це далеко не вся низка описів жахливих топосів, що розкриває
особливості урбаністичного хронотопу А.Дністрового “конкретного роману”
“Пацики”, яка мотивується прагненням письменника відобразити змінений
образ міста та й самого мислення урбаністичної людини, що формується під
впливом багатьох культурних пластів. Звідси й урбаністичний хронотоп у нього
є дещо жахливим, зокрема у площині часопростору. “Мовчки курю й думаю
про нашу війну зі Старим парком. Зараз не ті пішли війни: мляві, нудні, про них
забуваєш наступного ж дня. А колись, колись було все не так. Остання війна
наприкінці вісімдесятих між Східним і Новим Світом: сторони виставили по
двісті бійців. У Комсомольський парк різними вулицями рухалися величезні
колони по п'ятдесят-сімдесят чоловік віком від тринадцяти до тридцяти років...
Адвокат із натовпом перевернув міліцейський “бобік”, який намагався
розігнати народ; народу, ясний перець, така муля не сподобалася, й народ
рвонув до місцевого опорного пункту, де позривав із вікон ґрати, побив скло,
пообписував усередині стіни, фараонам пообривав погони, а Вася Чілі плюнув
у пику начальнику чергової частини (його на другий день взяли). Потім
приїхало кілька взводів у касках і з великими металевими щитками, а за ними
купа «бобіків» із мигалками, а за ними пожежні машини, котрі лупили в народ
могутнім струмом води — з тридцяти метрів збиває з ніг; і народ почав
відступати, поволі розсіюватися, оскільки найближчі квартали вже були оточені
міліцією та внутрішніми військами, які все прибували та прибували; а потім
почалися облави одразу в кількох масивах — на Східному, Бамі, Новому Світі,
Глибокій, у Старому парку. Фараони шастали вулицями, провулками,
перетрусили кожне подвір'я, дурнуватими запитаннями докучали дворовим
компаніям, а потім у фараонів з'явилися списки з довгою чередою прізвищ і
поганял тих, хто брав участь у тому вечорі, й почався новий шмон, нова хвиля
арештів. Багатьох тоді посадили”. [5, 88].

Зображення міста в романі має кілька особливих моментів: це гра
масштабом, час і простір виявляються нанизаними за певною логікою, місто
зіставляється з пустотою та самотністю в натовпі. Хронотоп міста побудований
за принципом “матрьошки”, тобто включає в себе певну чисельність інших
хронотопів, структурно йому підпорядкованих, залежних від архітектоніки
великого міста. Часом вони мають сенс лише як атрибутивні властивості такого
великого міста. Місто – буденне життя – пустота та самотність вишиковуються
в семантичний ряд, що будує образ антиміста, позбавленого сенсу життя.
І герой Анатолія, оповідаючи вже з відстані часу, ніби промовляє
реципієнту, що треба ретельніше пізнавати себе, знаючи при цьому міру,
переступивши яку, перестаєш бути людиною: “Додому повертатися ломи. Мене
несе до центру, несе, бо я не знаю, шо мені потрібно. Виходжу на Театральну
площу, біля готелю “Україна” звертаю ліворуч і йду до кінотеатру “Перемога”,
там завжди зависають знайомі. Але на мене чекає розчарування — там нікого,
лише зграя випадкових штемпів, які стоять колом, курять і голосно регочуть.
Проходжу повз них. Під світлом вечірнього ліхтаря на дорозі іскриться сніг,
переливається синьо-срібними барвами. Виходжу до універмагу й повертаю в
напрямку церкви, біля якої тролейбусна зупинка. Я не знаю, шо далі робити, я
не знаю, як бути далі, чим займатися. Ніколи б не подумав, шо самотність така
неприємна” [5, 186].

Авторська антитеза місто – самотність у натовпі окреслюється у
філософію душі головного персонажа роману “Патетичний блуд” Віталіка, який
не просто приїхав навчатися до Ніжинського педінституту, а переховується від
помсти тернопільських бандитів. Він прагне змінити своє життя,
відмежовуючись від старого кримінального минулого, освоюючи нове місто
(нове місто – символ нового Я) через жінку. Автор не ідеалізує свого героя: «Я
також собі мавпа в смокінгу. Це важко визнати, але так і є… я виріс у панельно-
пролетарському середовищі» [6, 16]. Дилетантські розмови про високе, пошук
себе в Тибетській філософії, тонка душа і нездатність на велике почуття
призводять його до систематичних самодоказів: він такий, як і всі – хоче і ту, і
іншу… Він знаходить собі виправдання: “час такий – суцільної хирлявості,
безликості, нікчемності” [6, 134]. Стосунки персонажа із жінками (Настею та
Лідою) – це конфлікт суспільної структури молодої людини, яка позбавлена
межами соціальних норм. Його не утримують стосунки з “правильними
дівчатами”, що зазіхають на його свободу, не цікавлять і довготривалі показові
(патетичні) стосунки з жінками. Відкритий фінал (розірвано стосунки з усіма
жінками і прийнято рішення повернутися додому, до Тернополя, де помирає
батько) передбачає продовження пошуку “свого міста”, де внутрішня
настанова спрямована на позбавлення марноти цього життя і досягнення
“внутрішнього Тибету”.

Отже, урбаністичний хронотоп А.Дністрового майстерно приховує
всередині хронотопи атрибутики міста (ресторан, кімната, потяг, тролейбус,
таксі, вулиця, двори, гуртожитки, підвали тощо) та на модифікації міста за
масштабом (провінційне містечко, студентське місто, поселення тощо).
Часопростір роману представляє як традиційні класичні форми, так і суто
постмодерні авторські утворення у дусі фрагментації: самотність, гендерні
стосунки, самовираження в соціумі, часте викривлення простору та довільне
накладання часу, гра масштабом. Урбаністичний хронотоп у романах відіграє
вагому структуруючу роль, оскільки сюжетного чи композиційного центру в
них немає. Базуючись на принципі фрагментарності, автор винаходить новий
спосіб організації тексту навколо хронотопу міста, використовуючи лінійний
час переважно у тих випадках, коли йдеться про побут, що примушує
реципієнта зайняти призначене місце як спогядача запропонованої моделі світу:
“… я ж босяк, навіть не маю, в що одягнутися, не кажучи вже, що не бачу біль-
менш тривкого майбутнього… де опинюся завтра? Вічного ж плавання не
буває… нічого не знаю”[6, 141].

Іноді письменник прагне порушити класичне уявлення про час та простір,
пропонуючи натомість концепцію психологічного часопростору, який залежить
від людського сприйняття, від особистісних та гендерних характеристик
людини. Один і той же відрізок часу в одному й тому ж місці він демонструє
кількаразово через сприйняття різних персонажів, подаючи зразки
трансформації простору, тоді як об’єктивно простір лишався незмінним, і все
зображуване належить одному за тривалістю відрізку часу: “Зараз полякам
дозволили торгувати на окремо відведених ринках, і нікому не треба тепер
їздити на шосе й нелегально купувати в них речі. Мати нарікає, що поляки за
останній рік із наших магазинів вигребли всі телевізори, холодильники, праски,
магнітофони, радіоли, м'ясорубки, електродрилі, транзистори, а тепер
накинулися на малі інструменти, деталі, цвяхи, дроти, дверні замки, вимикачі,
молотки, викрутки, всілякі двигуни, навіть на фарфор, скло та інший посуд.
Бідують, а тому швендяють по світу, сказала вона. Да, поляки — гірші від
тараканів. Відкриття польських ринків нам було на руку. Відпала охота
купувати, і ми просто крали у пшехів речі з-під прилавків, деколи наших
знайомих ловили, але це було рідко, оскільки на ринках товклися цілі зграї
таких, як ми, хто вірив тільки у власні руки” [5, 59].

Колись письменник зазначив, що письменництво для нього – це не
професія, а спосіб не збожеволіти від світу. Отже, міські хронотопи
А.Дністрового – це багатогранна модель, що трансформує в собі не лише
проблеми часу, простору, а, перш за все, проблеми особистості, проблеми
індивідуального вибору. Відкинути масову свідомість з культом сексу, пияцтва,
злочинності, зруйнованих ціннісних орієнтирів під силу далеко не кожному.
Заявлені автором прийоми активізації творчого хронотопу призводять до
виокремлення значно нових просторових принципів поетики. “Таку поетику
можна назвати аналоговою, оскільки вона базується на інтелектуальній грі
фрагментами змісту, грі, яка позбавлена ідеологічного навантаження,
виконуючи іноді суто структурні функції порівняння, зіставлення без
оцінювання, поза аксіологічним диктатом притаманним реалістичному
мистецтву” [1, 13]. Письменник змоделював власне бачення життя міського
суспільства на прикладі Тернополя, Ніжина кінця дев’яностих років ХХ
століття, бо його романи є дещо автобіографічними: колись сам він навчався в
ПТУ Тернополя на слюсаря-ремонтника текстильного обладнання (а в ПТУ
зазвичай навчалась “неблагонадійна молодь”), інституті Ніжина, пройшов
напівкримінальні шляхи формування власного Я (власного міста). Міське
молодіжне життя в останні роки Радянського Союзу зі своїми молодіжними
субкультурами, течіями, сленгом, жаргоном, нецензурними висловами,
калькованою з російської українською мовою, безробіттям та негативними
явищами є пересторогою сьогоднішнім поколінням молоді.

Безперечно, дана розвідка не є вичерпним дослідженням заявленої теми, а
лише окреслює перспективи розгляду проблем поетики в ракурсі аналізу
урбаністичного хронотопу на прикладі творчості А.Дністрового на структурно-
функціональному рівні в системній співвіднесеності з художніми цінностями
постмодернізму, на рівні поетики хронотопів з урахуванням національних
особливостей кожного тексту, на рівні окреслення спектру показових інновацій
у поетиці сучасного роману в зіставленні з формами урбаністичного хронотопу
в попередній літературній традиції, на рівні встановлення джерел змінюваності
поетики хронотопів і жанрового мислення сучасної романістики у взаємодії
літератури з культурно-історичним контексту тощо.

Література
1. Дністровий Анатолій. Місто уповільненої дії: [роман] / Анатолій
Дністровий. – К.: Факт, 2003. – 320 с.
2. Дністровий Анатолій. Пацики. Конкретний роман: [роман] / Анатолій
Дністровий Роман. – К.: Факт, 2005. – 392с.
3. Дністровий А. Патетичний блуд: [роман] / Анатолій Дністровий / Худож.-
оформлювач І.В. Осипов. – Харків: Фоліо, 2005. – 287 с.
4. Кискін О.М. Урбаністичний хронотоп в постмодерністському романі
(“Чапаєв і пустота” В.Пелевіна, “Перверзія” Ю.Андруховича, “Безсмертя”
М.Кундери)”: – автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец.
10.01.06 “Теорія літератури” / О.М. Кискін. — К., 2006. — 20 с.
5. Большой толковый социологический словарь: в 2 кн. – М., 1999. – Т. 2. –
234 с.
6. http: // www.bbc.co.uk

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Хасанова Н. М. (джерело: Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 20 (207),Ч. ІV, 2010)

Зміни в політичній системі на початку 1990-х років призвели до
зрушень у соціокультурній сфері українського суспільства, і зокрема до
активізації саморозвитку літератури як відкритої системи, позбавленої
офіційних (ідеологічних) опозицій. У цей час в Україні відбувається
протиставлення двох культур: культури міметичної, загалом
авторитарної, яка сприймала знак за вислів державотворчих тенденцій, і
культури ігрової, постмодерної.

Одним з основних надбань періоду реформації нашого суспільства
у 1990-х роках залишається значне омолодження „тіла” сучасної
літератури. Зміна „дискурсу омолодження”, ... [ Показати всю рецензію ] яке відбулося за рахунок
свідомої маргіналізації соціального фактора і винесення його за дужки
літературної парадигми триває і до цього часу. Можна стверджувати, що
покоління „дев’ятдесятників” цілком підпадає під термін М. Бахтіна
„позаіснування”, яке виявилося необхідною умовою для зведення
інакших контекстів у формально-естетичне ціле офіційної літератури
кінця ХХ – початку ХХІ століття. Ця епоха вже сьогодні потребує
аналітичного дослідження, в якому образ актуальної літератури не
вичерпується іменами першорядних митців, а включає вторинні й навіть
маргінальні постаті.

Комплексні дослідження альтернативних стратегій у
літературному просторі к. ХХ – поч. ХХІ століття сформували нову
концептологію дискурсу, що змінює звичну парадигму інтерпретації і
постає першою спробою формулювання художньо-естетичних ознак
означуваного періоду в українській літературі.

Кінець ХХ століття відкрив ряд нових імен, які стали невід’ємною
часткою сучасного літпроцесу, серед них: Світлана Поваляєва, Наталка
Сняданко, Сергій Жадан, В’ячеслав Гук, Анатолій Дністровий, Леся
Демська, Неда Неждана та ін., на кожного з яких чекає свій окремий
читач „не залучений (або мало залучений) до художньої культури,
невибагливий, який не володіє розвиненим смаком, який не бажає або не
в силі самостійно мислити і достойно оцінювати твори, але шукає в
друкованій продукції, в першу чергу, розваги” [2, с. 127]. Сукупність
популярних творів, що захоплюється ними такий читач і визначається як
масова література. Масова література розгалужується на паралітературу,
що „обслуговує читача, поняття якого про життєві цінності, про
добро і зло вичерпуються примітивними стереотипами, тяжіє до
загальноприйнятих стандартів” [2, с. 128] і белетристику, яка підтримує
поняття літературу „другого” ряду, вона „непоказова”, некласична, але у
той же час має безсумнівні достоїнства і принципово відрізняється від
літературного „низу” („читва”), тобто має середній простір літератури”
[2, с. 132].

Ознаки масової літератури простежуються і у творчості Анатолія
Дністрового, що виділяється на тлі загальної української літератури
специфічною „чоловічою” прозою, яка на сьогодні досліджена доволі
спорадично. Переважно це „гарячі” літературно-критичні матеріали,
якими супроводжувалися виходи тієї чи іншої книги письменника.
З-поміж них вартують на увагу статті С. Матвієнко („Пере-вага тіла”,
„Двері, які, напевно, є”), А. Деркача („Репетиція поразки”),
О. Логвиненко („Закон сну, за яким живуть переважно герої поетичних
актів та яв у творчості молодих”), І. Бондаря-Терещенка („Бубенці на
капелюсі”), Є. Барана („Анатолій Дністровий: між страхом і вірою”),
О. Шавговської („Pro– та contraфеміністичний текст у сучасній художній
прозі”), В. Кощовитого („Надзавдання з одним невідомим”), Н. Сняданко
(„І знову фемінізм у сучасній українській літературі”), а також рецензії в
інтернет-виданнях.

Ми зупинимо увагу на романі Анатолія Дністрового „Патетичний
блуд” (2005), події в якому немов губка затягують у вир „буремності” й
занепаду не лише Віталю (головного персонажа), а і його друзів та
знайомих по гуртожитку: Деку, Хо-хо, Юлю, Ігоря Ковінька. Серед
персонажів твору виділяється Настя (перша „подруга” Віталі), яка
намагається витягти його з деградації особистості. Він же, не вбачаючи у
цьому потреби, продовжує: дівчата, випивка, розваги і „нічого не вдієш:
мені подобаються мої єдині, подерті на батонах труси, дві-три пари
шкарпеток, які деколи зашиваю на великих пальцях, моя металева миска,
ложка, кружка, чавунна сковорідка, яку щодня позичають друзі з
поверху, подобається нічний стукіт у двері нежданих гостей із вином, які
підіймають мене сонного й змушують пити з ними, радіти з нагоди чи
без, а потім до третьої – четвертої розмовляти про середньовічну музику,
поезію експресіоністів, історії християнських орденів чи мріяти про
майбутній літній відпочинок. Ах, як сказав би Сковорода, це мій рідний
„мірок”, який страшенно обожнюю і не хочу змінювати” [1, с. 5].
Проблеми постають з самого початку розвитку подій у романі.
Віталя, рушійна сила і головний персонаж роману, навколо якого
зосереджується вся „богема” 1990-х років ніжинського педуніверситету,
тікаючи з рідного Тернополя у пошуках кращої долі, навчається на
історико-філологічному факультеті, ходить в літературну студію, читає
багато філософсько-інтелектуальних книг, і, на перший погляд, постає
звичайним студентом, але після прочитання перших сторінок розуміємо,
що це лише одна сторона його життя. Найголовніша із проблем, яка
виникає, – це пошук себе – власний пошук в коханні, друзях, сексі,
навчанні та літературі: „Не знаю, чи буду з Настею, яку у хвилини
слабкості люблю, а у хвилини своєї внутрішньої тиші поважаю
(поважаю, бо іншого слова знайти не можу: коли шаленію – люблю, коли
розум бере гору – поважаю). Господи, я і справді не можу
визначитися…” [1, с. 5].

Текст роману, як і вся творчість автора, характеризується
достатньо відвертою автобіографічністю (події із життя) та
натуралізмом. Анатолій Дністровий, як і головний персонаж Віталя,
приїхав з Тернополя до Ніжина навчатися в педагогічному інституті, але
це, мабуть, єдине, що об’єднує його з персонажем. На відміну від Віталі,
він вів активне студентське життя: „виїхав із Тернополя – не з власної
волі, так склалися обставини. Мені через ту історію навіть на 5-му курсі
довелося приходити в прокуратуру. Я почав займатися літературою.
Дуже хотів писати. Але про велику чи серйозну літературу навіть і не
думав” [2, с. 4].

Реалії з власного життя письменника накладаються і на
середовище у романі – літературні посиденьки у кімнаті гуртожитку,
друзі, які пишуть «прустівську» прозу і розчиняються у буддизмі:
„Думаєш, чого він вдарився у буддизм?.. У ньому він знайшов спосіб
жити в злагоді з іншими, але не з собою…” [1, с. 18].
Однією з ознак геопоетичних інтенцій в дискурсивному полі кінця
ХХ століття слід вважати схильність методологічних стратифікацій до
маргінальності. Поняття маргінальності в естетико-художньому
ландшафті зафіксовує особливі місця культурного простору. Специфіка
цих топосів, так само як і специфіка пов’язаних з ними культурних
груп, – радикально позиційна, що зумовлено особливостями
метагеографічного положення того чи іншого осередку. Так, у романі
маргіналізація міста заполоняє не лише студентів-гуртожитківців, а й
викладача-філолога Ігоря Ковінька, „який живе на четвертому поверсі
викладачів (на мій поверх ходить, здається, до коханки-студентки).
Інколи ми з ним двоє мекаємо пляшку-другу і багато говоримо про
польську літературу” [1, с. 47].

Одна відмінність від його друзів по житлу – дружина і дитина, але
це його аж ніяк не зупиняє для досягнення власних задоволень: „на днях
дружина має поїхати в Київ до тітки, а в мене тут любов, сам розумієш,
треба кімнату” [1, с. 47], знаменуючи цією фразою існування «міста
задоволень», в тенета якого готовий пірнати з головою.
Антиподом Ігореві Ковіньку постає молода викладачка Ліда, що
на дванадцять років старша Віталі, із більшим життєвим досвідом (вдова,
має малолітню донечку Дашу), і яка тверезо орієнтується на життя:
„Мені треба виспатися, бо завтра зранку в мене пара», – говорить
голосом старшої, розсудливої жінки” [1, с. 103]. Здавалося б, вона могла
його врятувати, розплутати клубок запитань, але Віталені думки інші: „Я
не маю що їм дати. Я – босяк, який випадково з’явився у їхньому житті і
тепер сидить на шиї. На мені навіть одяг її покійного чоловіка: спортивні
шорти й гумові капці, бейсболка, футболка і навіть чорні окуляри; навіть
плавки – і ті Ліда мені купила. В мене ні копійки за душею, я – злидень,
задрипаний студентик, суцільна проблема, і батьки нічого не можуть
мені дати… а я хочу одружитися” [1, с. 180]. Така мрія залишається
заобрійною, коли Віталя дав прочитати Ліді свої „нотатки” про неї саму
ж, після чого „Ліду шокувала єдина фраза: „він цілував її ще поки не
старе тіло”. Одна єдина фраза! Ця фраза знищила все, що ми планували й
до чого так прагнули” [1, с. 187].

На жаль, педуніверситет, куди приїхав Віталя навчатися (а була
інша мета – втікти з дому), і що постає суттю міської культури, менше
його захоплював і приваблював. В одному зі своїх інтерв’ю Анатолій
Дністровий зауважив: „За суттю, знання зараз „мертві”, це означає, що
вони в архіві, у якомусь герметичному нагромадженому” [3].
Ще один персонаж, який повністю від самого початку роману, є
маргінально-зубожілим і позбавленим жодних етичних норм,
притаманних найкращій половині людства – „симпатична сусідка з
дев’ятого поверху, імені якої не знаю, зате пам’ятаю, що вона непогано
грає на скрипці” [1, с. 8]. Ця симпатична сусідка – студентка Юля – яка
зовні завжди „причепурена, у білій блузці, чорній вузькій спідниці, яка
охайно лежить на стегнах і не доходить сантиметрів десять до колін,
студентка виглядає елегантно і водночас спокусливо” [1, с. 8]. Легка
спокусливість дівчини позбавила всіх її чеснот та гідності: спочатку
розвиток інтимних стосунків з Віталею, Декою, а потім – вагітність від
студента з фізико-математичного факультету та попри все це Віталя все
ж таки зауважував: „Юля мені страшенно подобається, бо не боїться
пліток і венеричних хвороб, адже якщо кохається без презерватива,
значить, вони її не бентежать. Вона, як і я, зневажає безпечний секс. Це
просто здорово!” [1, с. 23].

Як бачимо, місто нічого не змогло дати Віталі, Насті, Деці та
Ковіньку. Абсолютно всі персонажі роману пізнали „міський блуд”
пострадянського тодішнього життя, всі пройшли через спокусу коханням
й алкоголем. На підтвердження цього твердження Анатолій Дністровий в
інтерв’ю зауважував: „Людей насторожує, що там надмірна кількість
сексу. Але якщо реально уявити собі життя гуртожитку – будь-якого,
особливо провінційного, і цей вічний поклик плоті… Це ж нормальне,
середньостатистичне життя. Життя, як воно є” [4, с. 1], стверджуючи
нормальність таких стосунків.

Не погоджуючись з ним, навіть осуджуючи його висловлювання
та дії по відношенню до персонажів, Роксана Харчук зазначає:
„А. Дністровий намагається романтизувати брудну общагу з її
перманентними пиятиками, остаточною сексуальною свободою,
необов’язковими „інтелектуальними” балачками й культом сексу без
презервативів. Даремно” [1, с. 5].

Спостерігати розвиток романного „блуду” персонажів можна
через призму Віталевого життя, адже у більшості представників
„романного життя” воно має ідентичний характер: вся „богема” роману
з’їхалася з різних куточків не лише України (Чернігів, Тернопіль,
Ніжин), а й колишнього Радянського Союзу (Росія) до педагогічного
університету з метою або здобути вищу освіту, або ж вирватися зі свого
домашнього життя. Останнє прагнення і вдалося здійснити найбільше.
Весь осередок гуртожитку, та й університету, був розподілений на, так
би мовити, стратегічно важливі „пункти” занепаду як особистості, так і
країни в цілому – це дівчата, з якими кохання набувало форми „провести
не даремно ніч” та „друзі”, які співзвучні зі словом „пиятика”. Чотири
поняття (дівчата, „кохання”, „друзі” і пиятика) – це чотири стадії
занепаду кожного з „романного” життя, які у кожного проявилися
по-різному: Настя – („подруга” Віталі) перевтілюється з батьківської
донечки на дівчину, яка у 17-18 років пізнала близькі стосунки з
чоловіком; Хо-хо (співмешканець по гуртожитку) – активний член
шубутних вечірок-дискотек у рекреації гуртожитку з постійним станом
алкогольного сп’яніння; Дека (найкращий друг Віталі) – у стані постійно-
періодичної депресії, який наостанок отримав вагітну дівчину Юлю від
іншого хлопця; Юля – з безліччю інтимних стосунків з хлопцями, сили-
силенної венеричних хвороб та дитиною від студента фізико-
математичного факультету. Всі вони приїхали в надії на кращу долю, а
натомість заплутались у чорному павутинні пострадянського міста. Після
чого одні повернулись до рідної домівки, а інші – продовжили пошук
кращої долі.

Автор у „Патетичному блуді” показує не лише стадії
маргіналізації міста і особистості, а й суворий бандитських світ 1990-х
років: „він тримає мене, від чого я змушений зігнутися, й сичить в
обличчя, чого я ходжу до Ліди, що за це відірве балду й таке інше. Його
рука так міцно стискає куртку під самим коміром, що той боляче
врізається у шию й трохи душить. Через одяг відчуваю, як на мою
ключицю тисне його масивний золотий перстень. Стає важко дихати, я
впираюся руками і намагаюся з’ясувати, що за діла, але він різко
перебиває мене й погрожує, що вивезе в ліс і пристрелить, як паршиву
собацюру, що скаже пацанам, аби кожного дня мене валили, поки не
здохну, що втопить у ставку… Він сичить, чи все догнав. Дивлюся йому
в очі і не відчуваю злоби. Лише стає прикро, що він так поводиться”
[1, с. 127].

А. Дністровий, на нашу думку, прагнув зобразити у романі через
призму міста життя цілої країни, суспільства, нації. Те, як місто може
поглинати людину, і що не всім під силу вистояти жахливими
„знущаннями” пострадянської розбудови. На жаль, не похитнутись не
вдалося і персонажам „Патетичного блуду”. Хоча, хто знає, можливо,
після цих „тортур” ніжинського педуніверситету для них лише
розпочнеться справжнє життя, у якому вони матимуть підлітковий досвід
дорослого життя. Можливо, Віталя, який повернувся до рідного
Тернополя, знайде все ж таки себе, Дека з Юлею створять повноцінну
сім’ю, а Ігор Ковінько нарешті зможе припинити любовні походеньки до
своїх студенток й обере дружину і сина. Отож, ми цілком погоджуємося з
думкою Тетяни Трофименко, яка у своїй статті „Патетичний блуд
Анатолія Дністрового: гопницька романтика і внутрішній Тибет” слушно
зауважила: „Діалектика сексу кохання зруйнованих матримоніальних
планів у „Патетичному блуді” завершується відкритим фіналом, котрий,
імовірно, передбачає продовження” [1, с. 6].

Література
1. Дністровий А. Патетичний блуд / Анатолій Дністровий;
[худож.-оформлювач І. В. Осипов]. – Харків : Фоліо, 2005 –
287 с. 2. Хализев В. Е. Теория литературы / В. Е. Хализев. – М. :
Высш. шк., 2000. – 398 с. 3. Електронний ресурс. –
Режим доступу: http: // life.pravda.com.ua/ interview/ 48d0cf9586df6/.
4. Електронний ресурс. – Режим доступу: http: // vsiknygy.net.ua/
interview/ 923.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталка Сняданко (джерело: Львівська газета)

Студентське середовище, в якому всі вічнозакохані, невтомнозбуджені та майже перманентно пяні, є в книзі не лише тлом, а й головним персонажем. Герой мешкає в гуртожитку, в головах його ліжка стоїть надмогильна плита, вчиться він на історико-філологічному, але зайнятий переважно зовсім не навчанням. Настя, Юля, Ліда, Поліна, просто прекрасні незнайомки зявляються і зникають у житті героя не довше, ніж на сторінку-дві. Деякі з них наївно чекають від нього серйозних стосунків, більш досвідчені розуміють, що це марно, але закохуються в нього практично всі, на кому тільки зупиняється його тверезий ... [ Показати всю рецензію ] чи пяний, а надто пяний погляд. Стилістика твору пронизана реченнями на зразок: Облизую губи, на яких висох слиз її лона, про які по-іншому, ніж патетичний блуд, дійсно не скажеш. Зранку прокидаюся від приємного дотику пари гарячого чаю до обличчя. Розплющую очі на стільці біля ліжка стоїть велика чашка з двома бутербродами на тарілці. Вставай, усміхається Юля, одягнута в мою чорну футболку з вицвілою мордякою Моррісона, вона підходить до мене й цілує в губи. Під футболкою, натягуючи тканину. випинаються гарні груди, я оголюю їх, беру в долоні й кажу, що вони такі беззахисні, дивно, чому в чоловіків виникає бажання завжди їх пестити-обороняти? Ти про це ніколи не думала? Юля здивовано дивиться й каже, що це, мабуть, повязано з материнством. Від неї пахне шампунем і милом. Іду в душ. Коли повертаюся, мій чай ледь теплий. Юля каже, що зробить гарячий. Відмовляюся. Ми забуваємо про чай, я тягну її на себе. Юля мені страшенно подобається, бо не боїться пліток і венеричних хвороб, адже якщо кохається без презерватива, значить, вони її не бентежать. Вона, як і я, зневажає безпечний секс. Це просто здорово! Це мене заводить, бо кохатися з презервативом це те ж саме, що говорити правду закритим ротом чи брехати із заплющеними очима

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Роксана Харчук (джерело: Вітчизна)

Напевно, А. Дністровий задумував «Патетичний блуд» як любовну драму із соціальним підтекстом. Натомість написав зворушливу історію про поганого хлопця, який у процесі української гумані­тарної освіти, почасти й самоосвіти став письменником-інтелектуалом, а також про джиґуна, який під впливом невдалого кохання, а, може, й надто вдалого сексу, тобто блуду по-українському, перетворився на благородного терориста, майже опришка. Дивовижні метаморфози героя, від імені якого й ведеться у романі оповідь, відбуваються на тлі безликої дійсності, просто дивуєшся, як авторові вдається сповідувати принцип жорсткого ... [ Показати всю рецензію ] реалізму й обстоювати правду, якої у тексті так мало.
Порівняно зі «щасливим» буттям студентів Ніжинського університету 90-х, реалістичну картинку якого (іноді на межі з натуралізмом) подано у «Патетичному блуді», життя американського бодай з роману Дж. Селінджера «Ловець у житі» видається цнотливим і сторосвітським. Зрозуміло, у 60-ті сексуальна революція лише починалася, сьогодні ж ми пожинаємо її плоди – такі пекучі, як мексиканські перці, від яких очі лізуть на лоба зовсім нефігурально. Проте, якщо від перців можна відмовитися, то наслідки сексуальної революції змушені стоїчно споживати всі цивілізовані суспільства. Вільний вибір, яким вони так хизуються, у найінтимнішій сфері виявляється блефом. Саме через це герой-наратор «Патетичного блуду» наче й прагне кохання, але щоразу отримує секс.
А. Дністровий намагається романтизувати брудну общагу з її перманентними пиятиками, остаточною сексуальною свободою, необов’язковими «інтелектуальними» балачками й культом сексу без презервативів. Даремно. Свято тривалістю у 5-6 років лише увиразнює замовчувану романістом правду: як у таких умовах можна вчитися? І чи потрібна така освіта взагалі? Саме тому я схильна кваліфікувати роман А. Дністрового як стабілізаційний. Заради справедливості зазначу: сучасна українська проза переважно стабілізаційна. Воно й не дивно. Письменники не з каменю зроблені. Вони теж хочуть жити довго і щасливо.
Пишучи про молодь, А. Дністровий іґнорує головну її проблему, а саме проблему обов’язкової української псевдоосвіти, доказом якої є й відсутність кваліфікованих редакторів, які б замінили у «Патетичному блуді» форму називного відмінка при звертанні кличною формою й ліквідували б набридливе «дакання». Отже, хабарництво, брутальне викачування грошей з батьків студентів, що позбавлені будь-яких перспектив, окрім гарантованого безробіття, венеричних хвороб, алкоголізму й наркоманії, низький рівень освіти, її роздутість і відверта профанація – усе це в «Патетичному блуді» лишається поза кадром. Шкода. Міністр освіти, ректори й декани з усім викладацьким складом, ці могильники вічного і доброго, які примудрилися перетворити українську освіту на брудний україн­ський бізнес, можуть втішатися чистеньким сумлінням і спати спокійно. Принаймні поки що. Пригадую повістину, написану у 60-х про провінційний педінститут – тепер таких немає, усі поробилися університетами, дарма що деякі з них розміщуються у дитсадках. Так от, цей автор влучно підмітив провідну тенденцію совєтської освіти – керівниками совєтських вузів зазвичай ставали мужички із господарською жилкою і глибокими знаннями з марксизму-ленінізму, яким у кращому разі випадало бути головами колгоспів, у гіршому – тракторними бригадирами. Ця тенденція виявилася надстійкою – хіба що марксизм-ленінізм замінили тезою про розбудову Української держави, істинної спадкоємиці УССР. Результат не забарився: низький освітній, відтак і культурний рівень не тільки українських мас, а й еліт тепер норма. Даремно прототип згаданої повістинки після її виходу в світ мотався по області, скуповуючи «пасквіль» у книгарнях, намагаючись хоча б так порятувати свою «підмочену» освітянську репутацію. Порочна система потребує порочних людей. А освіта в такій системі – кузня порочних кадрів. Наслідки ж необачних випадів проти системи і особливо проти конкретних керівників для критиканів завжди невтішні. Отож А. Дністровий і не важить ані на репутацію окремого функціонера від освіти, ані на корпоративну чи суспільну етику, точніше, на їхню відсутність. Марно читач сподівається від письменника відваги, без якої література втрачає той дух неспокою і спротиву, що змушує наші серця битися сильніше і навіть вистрибувати із грудей. Попри те, що сюжет у «Патетичному блуді» розгортається в Ніжині, гоголівська традиція у ньому фактично відпочиває. Лише двічі героя-наратора пробиває на критичний пафос. Спочатку об’єктом різкої критики юного і вічно голодного інтелектуала, якого звуть Віталіком, стають бариги, що, загрузнувши в ґешефті, не розуміють усієї ваги балачок про трансцендентне і деконструкцію, а через сторінку-другу – столичні інтелектуали: «жалюгіднішого, тупішого і самовпевненішого бидла, як український інтелектуал, на світі не існує». Навіть якщо читач цей пафос поділяє, він спантеличений: невже провінційний інтелектуал-початківець інший? Треба віддати А. Дністровому належне – він не зажди ідеалізує свого героя-наратора: «Я також така собі мавпа в смокінгу. Це важко визнавати, але так і є... я виріс у панельно-пролетарському середовищі». Герой-наратор декларує, наче не має наміру зраджувати своє походження. Одначе дилетантськими розмовами про високе, прозовими вправами і вірою в Тибет Віталік своє походження таки зрадив. Саме цим він, до речі, й симпатичний. На відміну від простого хлопця з панельного району з бандитською зовнішністю й такими ж манерами Віталік наділений тоншою душею і хвилюється – страшно сказати – через свою нездатність на глибоке почуття, бо зазвичай хоче і ту, й іншу, а третю й поготів. Віталіка пригнічує той факт, що він не однолюб, а до того, як на лихо, ще й дрібничковий джиґун, якого підгодовують усілякі хорошулі. Добре, хоч не хорошуни. Віталік не може з цим змиритися, шукає і знаходить виправдання: «час такий – суцільної хирлявості, безликості, нікчемності». Справа, звичайно, не в часі. Справа у виборі, який, як і кохання, завжди індивідуальний. Відкинути масову свідомість з культом сексу під силу далеко не кожному. Переважно всі ми її заручники й жертви. Віталік не виняток.
Тема кохання, трансформуючись у А. Дністрового в тему сексу-блуду, на щастя, не скочується до порнографії, яку вже не перше десятиліття так натхненно оспівує Ю. Покальчук. У «Патетичному блуді» любовна інтрижка (Віталік – Настя) вичахає через міщанство Насті, яка залишається прихильницею традиційного сексу, любовна гра (Віталік – Даша) невідь чому, незважаючи навіть на довгі ноги й виняткові сексуальні здібності партнерки, перетворюється на виснажливі й безрадісні фізичні вправи. Головна ж колізія – історія пристрасті Віталіка до викладачки англійської мови Ліди, що старша за нього на 12 років, закінчується кап-у-кап як у вірші: «Од любої ворогині // Горить мені в серці рана – // І жадає ще жадана, // Щоб терпів я в безгомінні!». Наш Віталік не з тих, хто мовчки терпітиме удари щербатої долі. Згадавши бандитську юність, інтелектуал-початківець – шарах! – висаджує в повітря авто свого суперника, місцевого авторитета. Кожний охочий, до речі, може цей подвиг повторити. У романі докладно виписано приготування і застосування вибухівки. Проте найменш переконливою видається поведінка зрадливиці Ліди, яка рве любовний зв’язок через одним-єдину фразу, вичитану в романі палкого коханця про її ще не старе тіло, а згодом начебто й через його бабійство-джиґунство. Прикро, що А. Дністровий, героїзуючи джиґуна, так примітивізує жінку. Здається, він навіть не здогадується, що закохана жінка теж здатна на вчинок, хай і без піротехнічних ефектів. Хоча, якщо мене не зраджує пам’ять, охоплена непереможними силами ревнощів, прегарна Клавдія Хероніма таки поцілила свого коханця з рушниці і з обох пістолів. З цього не випливає, наче Ліда мала вчинити з Віталіком так само. Одначе вік і тіло, м’яцкання по кутках, голий розрахунок і смішні образи зовсім ні до чого, коли йдеться начебто про вічне кохання, за яке платиться честю, кар’єрою, майном, життям нарешті. На такий крайній ідеалізм у почуттях – аж до самозабуття і самозречення – була, є й буде здатною з огляду на свою емоційну натуру саме жінка. З цього користали й користають, начхавши на фемінізм, усі бабії й джиґуни світу. Через нерозуміння невстійливої вдачі білоголових усі жіночі персонажі з-під пера А. Дністрового виходять або надто прісними, або нікчемними – жодного натяку на Емму Боварі, Анну Кареніну, бідолашну Леандру чи одурену Катерину. Навіть у люмпенізованих середовищах, до яких А. Дністровий виявляє підвищений інтерес, пристрастей не бракує: тут ласі жіночки влаштовують своїм суперницям такий мордобій – аж гай гуде. Здається, романіст з легким серцем узяв на віру домінуючу нині концепцію, згідно з якою наша сучасниця визута не тільки з пристрастей, а й з елементарних почуттів і переймається виключно своєю зовнішністю, здоров’ям, кар’єрою, безпечним сексом, а в перервах між цими важливими заняттями літрами п’є кров свого обранця. Звичайно, це спрощення, спричинене фемінізмом і війною статей. Одначе найбільше в романі А. Дністрового вражає вульгаризація кохання. Якщо вірити авторові, кохання, як і секс, міститься між ногами. Така локалізація не тільки надто вузька. Вона абсурдна. Якщо секс – це насолода, в яку беззастережно вірить і якій молиться людина масового суспільства, то кохання – найпереконливіший доказ індивідуалістичної людської природи, каркас людини, її емоційний і духовний хребет, Божий задум нарешті. Масове суспільство насміялося з кохання. Усі ми прагнемо насолод, ніхто з нас мучитися не хоче. Людина зреклася Божого задуму. Але чи стала від цього щасливішою? Це драматичне питання А. Дністровий у своїй любовній драмі дипломатично обходить мовчанкою. Масове суспільство зневажило літературу. Сьогодні літературою називається вся друкована продукція, а письменником – кожний, хто патетично клацає по клавіатурі комп’ютера. Байдуже. Адже переконання, наче література і кохання, нічого не варті, марниця. Їхня ціна завжди була високою, а в масовому суспільстві, де кожний так тремтить за власну шкуру, вона просто приголомшлива. Нема на те ради – література і кохання потребують одчайдухів, які, наповнивши слова і почуття живою кров’ю, безжурно співатимуть крізь віки:

Прийди раптом, смерте мила,
Вийми душу іспідтиха,
Щоб кохання люта втіха
Знов мене не воскресила.

Ох, немарно до них горнуться примхливиця слава й жіночі серця.

До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2008 р.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Микола Ковальчук (джерело: Друг читача)

Дивлячись на обкладинку нової книги Анатолія Дністрового одразу думаєш: поруч із дівчиною, що лежить горілиць, бракує чи то пістолета, чи то купи грошей, чи якогось юнака з поглядом, повним відчаю та вищих поривань, - тоді попсовий стиль був би витриманий до кінця. Далі перетравлюєш назву. Сам автор хотів назвати роман „Тибет на п’ятому поверсі”, видавці ж зупинилися на більше комерційному варіанті „Патетичний блуд”. Після прочитання тексту розумієш: ця назва не те що відповідає романові, вона його вичерпує.
Блудити можна по-різному. Тут маємо реалістичний варіант: гуртожиток у провінційному Ніжині. ... [ Показати всю рецензію ] Всюди сутня хіть і спиртові випари. Кустарні дискотеки й розборки. Брак путньої їжі. Але до всього цього – ще й медитації під Дебюссі, міркування над екзистенціалістами та проблемами адаптації до себе приписів тибетських вчень (ой, чи не лестить Дністровий сучасній молоді – навіть на історико-філологічному?). Певно, важно у такій атмосфері породити оригінальний текст. Еротичні сцени зведено до порнографічних описів, прикрих до оскоминки. Перенасичений вийшов блуд, і часта зміна партнерок його аж ніяк не урізноманітнює. А розборки... Ну жодної тобі доброї бійки – ну отримав герой мордача від старшого дяді, ну роздав „математикові”... А проходячи повз гурт гопників, відбувся усього лише зважливим поглядом замість соковитого мордобою. Хлопчачі походеньки розбавлені спробами героя порефлексувати над власним існування, безпечним сексом чи призначенням жіноцтва. Така собі масова версія патетичних шукань істини і цьому, хай йому грець, якому непростому житті.
Зрештою, можна додумати сюди авторської іронії щодо зображуваного, можна розгледіти поміж рядків критику отакого без векторного існування – але то вже на розсуд читача.
Тип оповіді та сюжет „Патетичного блуду” добре впізнаються: знову та сама, що і в минулих романах, абсолютна суб’єктивність головного героя-оповідача, який нав’язує нам свою картину світу. Жодної альтернативи не запропоновано: всі решта персонажів подано через оцінку головного. Треба сказати, це дуже схематизує характери: і музикант Дека, і розумник А, і гарненька Юлька цілком однобічні. Через це динаміка роману суто подієва, а тому нуднувата й шаблонна. З іншого боку, це, може, й непогано: на роздуми читачам лишається мінімум, тож роман читається швидко – у синтаксичній та стилістичній вправності Дністровому не відмовиш. Особисто я книжку прочитав на одному подиху і в однаковому настрої, та ще кілька днів по тому відстежував у своїх міркуваннях присмак розумувань про Тибет, називань мудрих прізвищ, а також переслухав дещо з Дебюссі... Це до того, що навіть певною мірою примітивний світогляд виявляється досить чіпким і по-своєму зручним, у нього теж, як у комп’ютерну іграшку, можна трохи погратися.
І ще: погляд, сповнений відчаю й вищих поривань, я на обкладинці таки знайшов – на зворотньому боці.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Каневская (джерело: http://e-motion.tochka.net)

Серия “Граффити” харьковского издательства “Фолио” уже успела натворить изрядный грохот среди поклонников украиноязычного чтива. Когда берешь в руки книжку с традиционной обложкой, то уже

Серия “Граффити” харьковского издательства “Фолио” уже успела натворить изрядный грохот среди поклонников украиноязычного чтива. Когда берешь в руки книжку с традиционной обложкой, то уже приблизительно знаешь, чего ожидать. “Граффити” — это королевство, в котором, ни в чем себе не отказывая, живет альтернативная украинская проза. (Вопрос только — альтернативная чему?) Эта серия по объему трэша, который ее ... [ Показати всю рецензію ] авторы вываливают на страницы книг, приближается к знаменитой “оранжевой” серии издательства “АСТ”, проигрывая ей и в сюжетном разнообразии, и в литературном мастерстве авторов. Почему все читают “Граффити” (и я в том числе) — большая загадка. Наверное, как настоящие ныряльщики за жемчугом, день за днем не теряют надежды выловить что-нибудь более-менее пристойное. Вот как “Патетичний блуд” Анатолия Днестрового, например. Нет, не жемчужина, конечно, скорее ценный коралл.

“Забойная книга про общагу”, — скажет вам продавец, у которого будете покупать “Патетичний блуд”, или друг, у которого возьмете книжку “до понедельника”. Так и есть, в общем-то. Sex, drugs & rock’n’roll по-студенчески. Только вместо наркотиков — дешевый портвейн, рок-н-ролл заменен одухотворенным треньканьем на гитаре, а секс —и не секс совсем, а самый настоящий блуд, исполненный, впрочем, высокого юношеского пафоса. Как и все, что делают герои книги. Они спорят о вещах, сложных для понимания, на дилетантском уровне, но делают это настолько серьёзно, что перед их убежденностью в своей правоте спасует любой профи. Они не отличаются высокой моралью — особенно главный герой Виталик, которого хочется назвать главным уродом, — но виноваты в этом не они.

Действие книги разворачивается в уездном городе Нежине, в годы, когда даже пейджер считался атрибутом роскоши. Виталик существует в этой постсоветской реальности, решая, что же делать со своей непутевой жизнью дальше. В родном городе он попал в неприятную криминальную историю, и путь назад ему заказан. В общежитии, ставшем его “домом поневоле”, он осознает, что ему предстоит постоянно выбирать: между страхом за свою жизнь и перспективой провести её в одиночестве, между женщиной зрелой, женщиной молодой и женщинами вообще, между дружбой и прозрениями насчет истинной её природы.

Виталик может поменять триста тысяч убеждений и наломать дров, которых хватило бы на обогрев всей Камчатке, — но только в вымышленном им мире он может жить как бог, в реальности же он просто живет, периодически огребая пудовой гирей по голове.

Книга-то про них, про неизбежные пудовые гири действительности и про то, что они могут сделать с юным человеком, который смотрит на приближающийся тяжеленный снаряд сквозь уже давно бесполезные розовые очки и думает: “Как же так? Ведь все должно быть совсем иначе”. Главный герой книги — очень хитрый. Он сначала прикинулся мертвым, чтобы злой судьбе побыстрее надоело бить его ногами, но потом поднялся и сказал сакраментальное: “Все, конечно же, никогда не будет хорошо, но жить мне определенно нравится. Решу-ка я, пожалуй, парочку жизненно важных проблем”. Вот чудак, правда?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Mediaport)

Досить читати жіночу прозу, сказала собі я... і взялася за останній роман письменника Анатолія Дністрового «Патетичний блуд», котрий можна розглядати як частину трилогії (поки що трилогії) про сучасну українську молодь – дітей вулиць індустріального міста. Особисто я жодного гопника (тьху-тьху-тьху) ближче, ніж із вікна трамвая, ніколи не бачила, але спілкування зі студентами та читання сучукрліту доводить, що популярністю ця тема користується неабиякою... Згадаймо хоча би кумира юних Любка Дереша :).

Основне місце дії роману «Патетичний блуд» - гуртожиток, дуже популярний топос літератури 1990-2000-х. ... [ Показати всю рецензію ] У творчості Дністрового це логічний перехід від гопницького середовища вулиць, зображеного в попередніх романах - «Місто уповільненої дії» і «Пацики» - до іншої сфери зображення. Утім, кримінально-марґінальне минуле присутнє в біографії головного персонажа роману Віталіка (він не просто навчається в Ніжинському педінституті, а переховується тут від помсти тернопільських бандитів). Усе як має бути в літературі про «скурвлених дітей спальних районів, гнилого совка й обіцяних 90-х» (цитата з інтерв’ю Дністрового) - розхристані моральні принципи, в яких «понятія» поєднуються з елементами світових філософських систем і прагнення протиставити себе соціумові.

Герой, як водиться, вічно голодний, часто п’яний, що, безумовно, де в чому зближує його з персонажами роману Жадана «Депеш Мод» - марґіналами, що свідомо ігнорують суспільні норми. Проте є суттєва відмінність – Дністровий змальовує свого персонажа як сексуально привабливого, активного у пошуках пригод із жінками (у цьому аспекті, звичайно, «Депеш Мод» із загальновідомим «гомосексуалізмом ми не займаємось, хоча до того все йде» відпочиває :). Власне, це відповідає поширеному в народній чи молодіжній культурі романтичному образові гопника, і викликає активне заперечення читачів, котрі вважають, що література має сіяти переважно «розумне, добре, вічне»...

Напевно, ні в чому так не виявляється стильова й ідейна єдність романів Дністрового про «трудную молодьож», як у зображенні гендерних стосунків. Це виявляється як на рівні художніх деталей, так і сюжетних поворотів: Віталік нібито кохає Настю, але потім несподівано закохується у викладачку (Ліду), а ще є дівчинка Юля, а також низка інших дівчаток із гуртожитка, з якими в нього є сексуальні стосунки. При цьому Віталіка нібито турбує таке ставлення до дійсності, але з іншого боку, його внутрішня настанова позбутися марноти цього життя і досягнути «внутрішнього Тибету» примушує його ставитись із презирством до усталених норм та уявлень - досить типова позиція для сучасного юнацтва...

У метафоричному плані стосунки персонажа А. Дністрового з жінками – це наскрізний конфлікт суспільної структури (Настя, Ліда в «Патетичному блуді», Інга, Оля - в «Місті уповільненої дії») та ідеальної спільності гопників чи студентів-марґіналів, котрі вивільняються поза межі соціальних норм. Почуття Віталіка при цьому амбівалентні: з одного боку, він прагне змінити своє життя, відмежувавшись від старого кримінального минулого, освоївши місто (у даному випадку нове місто – символ нового Я), у спосіб, відомий в українській літературі від часів Степана Радченка (персонажа роману «Місто» Підмогильного) – через жінку. З іншого боку, «тривалі», «правильні» стосунки з хорошими домашніми дівчатками сприймаються як зазіхання на свободу, а тому реакцією на них може бути тільки цинічне заперечення та «показовий» (патетичний) блуд. Намагання відмежуватись від усього довколишнього видаються марними: «Я триваю. І мої думки тривають. А ще триває мій голод, ... моє роздратування, відчай, утома, ностальгія за домівкою та прикрі спогади про минуле» (с. 219) і часто приводять героя до таких зворушливих думок про одруження: «Господи, я не можу дати собі раду, не можу більш-менш упорядкувати своє життя. Невже пора одружуватися? Від цього запитання здригаюся. В мені все ніби закипає, перевертається, збуджується. Мабуть, це внутрішній опір, який керує мною» (с. 114).

Таким чином, авторові дуже майстерно вдається показати внутрішню розірваність, неусталеність етичних критеріїв, юнацький максималізм персонажа. Віталік повсякчас намагається довести хорошій дєвочці Насті, яка ненавидить общагу і хоче якнайшвидше «врятувати» коханого затишком домашнього життя, що вона має знайти іншого, кращого, більш підходящого тощо... і водночас сам піддається наївній мрії одружитися з Лідою, викладачкою, вдовою місцевого бандита, чиї почуття до хлопця руйнуються через кілька випадкових фраз. Отож, при всій поверховій романтизації образу, його безперспективність на даному етапі життя видається очевидною... Це не викликає в читача засудження, радше – вболівання за його подальшу долю.

До яких висновків прийде Віталік, який вибір зробить – залишається питанням. Діалектика сексу – кохання – зруйнованих матрімоніальних планів у «Патетичному блуді» завершується відкритим фіналом, котрий, імовірно, передбачає продовження. Розірвано стосунки з усіма жінками і прийнято рішення повернутись до Тернополя, де помирає батько. За логікою, там мусять бути розставлені крапки над «і» і початись новий етап у житті «збірного образу» «гопницької» прози А. Дністрового.

Зважаючи на декларовану автобіографічність романів, можна сподіватись на появу нового твору про несподіване перетворення гопніка-маргінала на поважного батька сімейства і солідного науковця. Це буде добрим уроком для тих, хто заперечує повчальний сенс літератури постмодернізму :)
Подробнее: http://www.mediaport.ua/news/world/46525

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марина Зайдель (джерело: Sumno.com)

"Патетичний блуд" – поки що останній роман Анатолія Дністрового, і знов таки присвяченний студентському середовищу. Дністровий – майстер вуличного реалізму, адже мала кількість літературних сучасників звертається до такої, на перший погляд звичайної, буденності реалій студентського життя. Не дивлячись на те, що роман написаний від першої особи у вигляді розповіді студента Віталія, за головного персонажа твору варто взяти все студенство, довколо якого відбуваються насиченність вільного життя. На фоні університетського навчання, до якого головні герої, власне кажучи, не мають жодного бажання та ... [ Показати всю рецензію ] зацікавлення, бурхливе життя студентів проходить в гуртожитках, яке можна виразити декількома прикметниками, – вічноголодні, вічнозакоханні, постійно збудженні та майже невитверезно п'яні хлопці, дівчата, що віддаються їм після благодійного запрошення цих хлопців на вечерю, а після того раптово вагітнюють, нехтуючи контрацептивами та власними знаннями з особливостей статевого розмноження ссавців.

Головний герой – студент історико-філософського факультету, який в голові власного ліжка має надмогильну плиту, а нижню білизну сушить одягнувши на лампу, має ще безліч інших "особливостей" в стосунках з дівчатами. Настя, Юля, Ліда, Тома, Поліна... Віталій перебуває лише в залежності від них, але переважно сексуальній – "натягувати їх всіх треба". Заплутавшись в суміші власних почуттів та фізіологічних потреб, він ніби вірить в те, що любить Настю, але в стінах гуртожитку не відмовляється від швидких статевих близостей з першою пересічною. Ліда, тридцятирічна викладачка з донькою, – це ніби і є те почуття, яке раніше для себе вигадував герой, він ніби відчув довгоочікуванне кохання, але... Але студентки-однолітки з'являються і зникають з життя героя, виконавши своє сексуальне призначення. Наївні дівчатка чекають від нього серйозних стосунків, інші розуміють, що очікувати продовження від "сексу на дну ніч" нема сенсу. Але закохується в нього переважна більшість.

А на кому зупинеться його п'яне око? Читач сам зробить для Віталія належний вибір, а потім здивується несподіваною розв'язкою.

Загалом, варто зазначити, що кожний наступний роман Дністрового є логічним продовженням попереднього. Отже, якщо Ви не пошкодували часу на книги автора віддайте ще кілька годин "Патетичному блуду" і... відкрийте для себе патетичність студентського життя.

[ Згорнути рецензію ]