Наталія Дев'ятко : Кохана Пустельного Вітру : Скарби Примарних островів. Книга 2 : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Дарина Пилипенко (джерело: Книжкова Скриня)

Друга частина трилогії «Скарби Примарних островів» починається з того ж моменту, яким закінчується перша частина. Карта, що може вказати шлях до скарбів Примарних островів, проявилася, бо вся команда зібралася на піратському кораблі.
Кого насправді тільки не зустрів на своєму шляху піратський капітан Ярош Сокіл: і людей, і давній народ, і колишніх ворогів, яких пробачив і прийняв до команди, і чарівних істот. Біля корабля частенько з’являється русалка, а на палубі розважаються фея і янголятко, якого колись намалювала дитина, а створіннячко ожило. Корабель, чиї чорні вітрила тепер розшиті чарівними ... [ Показати всю рецензію ] зірками, справді є надзвичайним місцем.
Піратські кораблі – живі. Вони змагаються волею з буревіями, бояться штилю і радіють, коли опиняються біля нових берегів. Як майбутній піратський капітан обирає собі корабель, так і корабель обирає того, чиєї руки слухатиметься, бо капітаном на живому кораблі може стати не кожен.
Кораблі живуть довго, часто довше своїх капітанів, але вони теж помирають, розтрощені бурею або потоплені в бою. І душі піратських кораблів відлітають до особливих похмурих берегів, де споконвіку є їхній цвинтар – цвинтар піратських кораблів.
Ярошу Соколу вистачає сміливості зайти у ці води, щоб знайти останніх, чиєї присутності на борту потребує зачарована карта скарбів. Тому друга частина розпочинається з того, що піратський корабель залишає позаду ті темні води, але сум не полишає сам корабель.
Перший розділ книги задає новий тон цій історії: піратські капітани, давній народ і ще кілька людей з команди прощаються з Алею Очеретяною, яка у минулому була славетним піратським капітаном і до останнього билася проти Імперії. Завдяки Алі багато хто знайшов шлях до моря й опинився на кораблі Яроша Сокола. Ця героїня до останнього змагалася волею з головним негативним персонажем – радником Імператора. Але проти могутності Імперії вона була безсила, врешті-решт Алю арештували, деякий час тримали у підземеллі, а тоді судили і привселюдно стратили за «злочини проти імперського устрою».
Сама сцена прощання є дуже емоційною, і це дорослі емоції, бо жоден з присутніх не зміг присягнути пам’яттю своєї подруги: так само, як і вона, до останнього подиху боротися з несправедливою владою, через яку світ стає сірим та уніфікованим.
Надалі рівень емоційного насичення зростає з кожним розділом. У цій частині ще більше минулого. Це не тільки особисті спогади, це насамперед докладно розказана історія про те, як Піратські братство кинуло виклик Імперії і програло у тій боротьбі, а Ярош Сокіл разом з іншими капітанами через зраду одного з найближчих друзів опинилися у страшному полоні в Імператорській в’язниці.
Поступово, крок за кроком, відкриваються сторінки ще давніших подій, коли не було Імперії, а найдивовижнішим містом світу називали Саркон. Нині на ті землі перетворилися на пустелю – наслідок страшного чаклунства, а від Саркону залишилися самі руїни, які охороняє Пустельний Вітер. Проте, давні події та легенди мають неабиякий вплив на сьогоднішній день. Як і Примарні острови, Саркон – важливий мотив для розуміння того, що насправді відбувається у світі.
Піратська команда недовго тримається разом. На кораблі багато людей, у кожного з них свої мрії і прагнення, далеко не завжди вони співпадають. Через те одна з героїнь цієї історії, королева Герда, кому ще на початку першої книги допомогли Ярош Сокіл та інші люди, які були тоді разом із ним, вирішує, що служба Імперії значно вигідніша. Наслідки її зрадливого вчинку величезні. Майже вся піратська команда стає заручниками в її палаці, а правителі чекають на швидкий приїзд радника Імператора, бо Імперія – союзник Аталя, який має у складі Імперії велику автономію, тому над палацом майорять два прапори: зелений прапор королеви Герди і біло-сірий стяг імперської влади.
Завдяки відчайдушним намаганням тих, кому пощастило лишитися на волі, частині заручників вдається втекти. Серед них Ярош Сокіл і більшість чарівників. Деяким героям також щастить звільнитися з полону, але у них тепер окремий шлях і невідомо, чи він перетнеться зі шляхом піратського капітана.
Сімох жінок, як сказано у пророцтві, королева Герда відправляє до Саркону, щоб на одному з чаклунських олтарів їх принесли в жертву, тим змінивши долю світу і відібравши у нього свободу. А половина піратської команди постає перед радником Імператора. Хтось схиляє голову і переходить на службу Імперії, дехто має силу сперечатися з ворогом, а дітей радник Імператора відправляє до столиці у найкращу чарівну школу, запевняючи, що згодом вони з радістю служитимуть Імперії та примножуватимуть її славу.
Ярошу Соколу доводиться обирати, що робити. Про скарби вже не йдеться, бо треба рятувати друзів. І піратський капітан сміливо йде у пустелю, щоб допомогти своїй команді. Це важкий і небезпечний шлях, і не всім героям судилося повернутися із Сарконської пустелі.
Друга книга трилогії темніша і складніша за першу, проте, сприймається вона легше, майже всі герої знайомі і їх уже не плутаєш, другорядні персонажі відходять у тінь, виконавши свою роль, інші ж розвиваються, за ними цікаво спостерігати, їм співпереживаєш.

Висновок: «Кохана Пустельного Вітру» є гідним продовженням трилогії, і якщо читачам був до вподоби початок історії, то їм сподобається і продовження піратських пригод. Хочеться швидше побачити заключну частину трилогії.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Бойкова Олена (джерело: "Навчальна книга - Богдан")

Навіть якщо немає ще корабля, але є в серці невгамовне бажання змінити світ, що тягне вперед — неможна чекати ані миті! Шукати тих, в чиїх жилах кипить море, хто піде, всупереч всім перепонам, хто підставить плече — чи крило? — в скрутний час... Їх душі загартовані до кришталевого дзвону життєвими випробуваннями, обпалені й заморожені — але немає нічого неможливого, коли кожен член команди стає важливим та, навіть, необхідним!
Автор роману «Скарби примарних островів. Карта і компас» ставить перед собою захоплюючу мету — піймати читача в полон моря та пригод, мрійливих казок та лякаючої реальності. ... [ Показати всю рецензію ] Автор блискуче справився! На нас чекають невідомі шляхи, морські битви, давні таємниці та нова, неймовірна історія! Ми потрапимо в полон захоплення, впустимо до серця абордажну команду Яроша Сокіла, віддаючись волі хвиль та занурюючись в таємниці дивовижних та унікально різних учасників цієї експедиції.
Й неможливо зупинитись, а ще більш неможливо — забути. Отже, нехай будуть нові пригоди, нові небокраї та нові книги!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Рєпіна (джерело: "Навчальна книга - Богдан")

Чи замислювалися ви над тим, чому наші діти так люблять романи-фентезі? Я думаю, що хоч раз у своєму дорослому житті, переглядаючи кінострічку-фентезі зі своєю дитиною чи гортаючи товстенну книгу, яку наша дитина «проковтнула» за вечір, ми спостерігали за реакцією дитини й обмірковували на свій дорослий лад це питання. То чому наші діти є завзятими шанувальниками творчості письменників, кінорежисерів, які є авторами захоплюючих фентезійних і фантастичних саг?
Скарби Примарних островів. Книга 1. Карта і компас: РоманЖодним чином не хочу порівнювати художні образи Наталії Дев’ятко із славнозвісним ... [ Показати всю рецензію ] Гаррі Поттером, бо сама не є палким шанувальником цього твору, але, як фахівець у галузі психології творчості, належним чином повинна оцінити якість образів цього світового бестселера, відмітити точний термін появи книги на полицях книжкових магазинів та попадання на свою читацьку аудиторію в епоху руйнування деяких рис світового культурологічного суспільства і заповнення вакууму ненаситності підлітків до дива і чар у рамках особистісної безпорадності. Так що − браво Дж.Роулінг! Чому я згадала про цей роман? На прем’єрі останньої серії про хлопця-чарівника у кінотеатрі я не побачила підлітків. Здебільшого це були дорослі люди із зовсім малими дітьми на руках, тобто ті шанувальники і перші читачі, хто виріс за п’ятнадцять років існування цього літературного героя, став дорослою людиною, але омріяні фантазії дитинства, пережиті із головним героєм роману, не залишилися для глядачів і читачів у минулому. Вже зрілі люди прийшли подивитися кіно-версію останніх пригод Гаррі Поттера. Тому що їх дорослішання, особистісне становлення, формування світогляду, самоідентичності, обмірковування життя були пов’язані із улюбленим літературним героєм.
Ось що є безперечно необхідним у дитячій літературі, ось чому таким важливим є момент, пов’язаний із якістю та зрілістю літератури та творів, що наші діти читають, чим вони захоплюються, про які обставини свого життя через життя улюблених персонажів мріють. Діти дорослішають зі своїми улюбленими героями у розумі й у серці. Сенс життя, звички, міркування, формування характеру і поведінка цих вигаданих літературних героїв привласнюються читачами незрілого віку і надали впливають на особистісні характеристики реципієнта через художній образ, який презентує автор.
Що ж є важливим при психологічному аналізі твору-фентезі, і взагалі, будь-якого твору? Перш за все, якість художнього образу, бо сила слова, сила впливу через сприйняття та усвідомлення характеристик головних героїв залишається із читачем назавжди і має великий вплив на подальше обмірковування життя. Особливо, якщо це стосується підліткового віку. Чому, запитаєте ви?
Підлітковий вік є одним із найскладніших вікових проміжків у житті кожної людини. Я, як психолог, не бачила жодного підлітка, який би не ставив перед собою питання, іноді складніші і гостріші, ніж запитання дорослих. Практично завжди ці питання пов’язані із філософською інтоксикацією, кризою втрати сенсу життя, тобто інтенсивною інтелектуальною діяльністю підлітка, яка спрямована на самостійне вирішення вічних проблем: життя, смерть, релігія, ритуали, табу, призначення людства й окремої людини тощо. Наслідком цих розмірковувань є багаточасовий перегляд фільмів відповідної тематики, пошук та вивчення відповідної літератури, осмислення та розуміння прочитаного, навіть намагання відобразити свої думки у власних творах (віршах, прозі, малюнках). Причому, якість підліткових розмірковувань у процесі вікового розвитку полегшує міжфазові переходи (дитинство – доросле життя, молодший шкільний вік – підлітковий вік), тоді як нерозуміння життя, знайомство із неадекватними персонажами, які схильні до агресії, самодеструкції, негативного сприйняття життя, − руйнує особистість юного читача, негативно впливає на цілісність особистості реципієнта, спричиняє аутодеградацію, а не будову позитивної життєвої Я-концепції.
Часто інтерес до літературних героїв детерміновано необхідністю збагачення та перебудови життя дитини через пошук умов щодо становлення та реалізації позитивних життєвих прикладів. І тут ми, шановні, літератори, діячі культури і мистецтва, повинні бути у перших рядах тих, хто пропонує ресурс для цієї інтелектуальної та душевної роботи визріваючої особистості: ми повинні дати якісний інформаційний матеріал у певній художній формі для підліткових розмірковувань. Пропонувати свої художні образи, які б допомогли вирішити гострі питання якісного ментального існування у підлітковому кризовому віці. Ось чому я не дуже люблю Гаррі Поттера, але відмічаю великий вплив цього твору на людство і дитинство взагалі.
Чому ж так яскраво виділяється любов підлітків до фентезі? Нашим дітям не вистачає святковості, яскравості життя, можливості почуватися Над-людиною, чаклуном та магічним діячем. Мало хто із нас, дорослих, пояснював нашим дітям, що жити, будучи простою людиною, і досягати успіхів адекватними методами, наприклад, завдяки повазі до інших людей, складніше, ніж махати чарівною паличкою і промовляти заклинання. Це змушує пам’ятати, що ти Людина, яка має за короткий, відносно до вічного існування Всесвіту, термін продемонструвати свої якості за допомогою людськості, а не чаклунства і магії. Однак, це моя суб’єктивна думка, я сама люблю казки, пишу їх, бо вважаю казковість одним із магічних фундаментальних основ літературного мистецтва для дітей. Але…
У казковості повинні бути наведені парадигмальні можливості існування самої людини без допомоги чарівників та сяючих чарами паличок. Акценти розставлені так, щоб підліток не бачив лише слабкість і безпорадність, принижуючі звичайну людину, позбавлену чарівних здібностей. Навпаки: у таких творах має бути закладений приклад позитивної поведінки звичайної людини, надана моральна та духовна складова існування в людському суспільстві.
Ось чому мою увагу привернули твори Наталії Дев′ятко. Автор зовсім молодий, але вже відомий в Україні, у своїй трилогії «Скарби Примарних островів» використовує всі можливі засоби позитивного впливу на дитину-читача через якісні художні образи своїх творів. Образи дітлахів, капітана Яроша Сокола, його команди піратів, навіть білокрилої Химери виписані автором з майстерністю, яскраво та відповідають усім канонам дитячої підліткової пригодницької літератури. Дійство розгортається поступово, повільно. Немає так званих «кліпмейкерських нарізок» сюжету, які заважають дитині мати цілісну картинку роману перед очима. Цей фактор є дуже сприятливим для правильного сприйняття цілісної картини світу, для розвитку емпатії та рефлексії підлітка.
Скарби Примарних островів. Книга 2. Кохана Пустельного Вітру. РоманХотілося б відмітити, що роман «Скарби Примарних островів» є трилогією, тобто має епічний характер. Це важливий момент, оскільки для підлітків, та й для дітей взагалі, більш продуктивними є літературні твори, у яких закладено продовження історії, розвиток сюжетної лінії, характерологічні та поведінкові зміни самих героїв, пов’язані із особистісним зростанням та позитивною парадигмою життєвої ситуації, зміненої за допомогою за допомогою власних дій та активності.
Хтось може заперечити. Навіщо «напихати» наших дітей позитивом, коли у житті навколо самий негатив?
Ніхто й не каже про позитивний кінець та виключно позитивні події у творах для дітей, хоча це є бажаним. У казках, фентезі наближення до правди життя може бути здійснено більш коректно та менш травматично.
Щодня ми безліч разів бачимо на екранах телевізорів сумнівні рекламні ролики, фільми про те, як вбивають інших людей, фільми-катастрофи… Все це не може не турбувати психологів, фахівців у галузі мистецтва, літератури… Що можна протиставити цьому продукту, який без нашої згоди нам пропонують використовувати у якості антуражу нашого життя?
Тільки художні образи, наповнені людяністю, любов’ю до людини, у яких відсутні особистісний інфантилізм та фрустрована потреба самоствердження… Образи, які підвищують мотивацію до життя… Тому дуже рекомендую дорослим м’яко підштовхнути свою дитину до читання творів Наталії Дев’ятко, які повністю відповідають наведеним характеристикам якісної дитячої літератури-фентезі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Білявська В.В. (джерело: "Навчальна книга - Богдан")

Якби французький мислитель М.Монтегю жив у наш час, його вислів «Немає розваги дешевшої ніж читання, і немає задоволення більш тривалого», без сумніву, стосувався б книг молодої, але вже відомої дніпропетровської письменниці Н.Дев’ятко «Скарби Примарних островів» , виданих, на жаль, не у нас на Придніпров`ї, а в Тернополі видавництвом навчальної книги «Богдан». Серед творів літератури рідного краю для дітей та юнацтва останнього часу це видання визнане чи не найкращим. Н.Дев’ятко добре знають користувачі обласної бібліотеки для молоді ім.М.Свєтлова . На обласному святі бібліотек 2011 року її автограф-сесія ... [ Показати всю рецензію ] привернула найбільшу кількість відвідувачів, які стали щасливими володарями цих книг з автографом автора.
«Скарби Примарних островів» – це книги, що формують естетичні смаки, духовність, розширюють кругозір підростаючого покоління, є складовою освіченої людини. Це книги саме для юних, котрі цікавляться фантастикою, фентезі, пригодами, люблять стежити за непередбачуваним розвитком подій, бажають познайомитися з цікавими героями і навіть мріють бути капітаном піратського корабля.
Авторка добре знає психологію підлітків, коло їх уподобань саме в цьому віці, тому сюжет творів протягом читання тримає юних у постійному напруженні. Це книги про зраду і вірність, дружбу і товариську підтримку. Мова творів яскрава, насичена художніми засобами виразності: епітетами, метафорами, порівняннями тощо.
А якби книги містили не чорно-білі, а кольорові ілюстрації, вони б стали ще більш привабливими для читачів.
«Скарби Примарних островів» мають усі підстави для використання не тільки на уроках з літератури рідного краю, а й просто для цікавого захоплюючого читання.

Білявська В.В. – головний бібліотекар
Дніпропетровської обласної бібліотеки для молоді ім.М.Свєтлова

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Надія Антоненко (джерело: "Навчальна книга - Богдан")

Нещодавно читала пригодницький роман «Скарби примарних островів» Наталії Дев’ятко.
Думала, що це легка книга, яка заспокоїть мене перед сном після довгого важкого робочого дня. Але як я помилялась. Поринувши у пригоди капітана Яроша Сокіла та його команди я опинилася у незвичайному світі із казковими персонажами, який дуже важко було покинути, навіть коли книгу відкладала, для того, щоб заснути. Герої оточували мене у думках, а пізніше і уві сні. Образи піратів схожі на наших пращурів – козаків. Приємно вразили створені авторкою незвичайні казкові герої, які спокійно існують із людьми.
Книга ... [ Показати всю рецензію ] пронизана часто незвичними для української дійсності іменами. Дуже сподобався образ янгола, який віддаляючись далеко в небо, зовсім вже не здавався таким яскраво білим. Цей герой чимось нагадав мені одну людину. Од тільки поки що не збагну чим. Розмірковую… Зустріла і кількох знайомих із дитинства персонажів. Деякі події у романі несподівано дивували, а деякі приємно вражали.
Мені здалося, що світ цього роману, хоч і уявний, дуже схожий на наш. Там так само зустрічаються і несправедливість, і омани, і брехня, і недомовки, і приниження, і сутички, але як і у нашому світі є дружба, довіра, надія і вічне безмежне кохання.
Кожен розділ частини «Карта і компас» змушував замислюватися над вчинками героїв, в яких мене щоразу дивувала жага до мандрів. Багато розмірковувала над світом людей: дітей і дорослих, над власним світом. На жаль, життя багатьох дорослих одноманітне, сіре, вони перестають вірити в чудо, в казку, радіти життю і довкіллю. Схвилювали роздуми письменниці про дружбу. Дружити – це завжди відчувати голос серця, приносити радість іншій людині, оберігати її, довіряти їй.
І радієш, і сумуєш, і співчуваєш, і непокоїшся, коли читаєш цю книгу, яка є джерелом добра і справжньої мудрості, ніжності і добрих емоцій, несподіваних дій і пригод.
Мені книга сподобалася тим, що герої цінують все те, що допомагає їм звільнитися від правил, які їм нав’язують, і прагнуть жити вільно, як природа, як море, що розливалося, хлюпотіло, шепотіло і, водночас, вирувало в очах більшості персонажів роману.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія Пірогова (джерело: "Навчальна книга - Богдан")

«...Море стелилося спокійним полотном, повільно лікуючи команду від суму». Довідник з техніки медитації? Записники пілігрима? Ні! Піратська сага. І воно й не дивно, адже море, що його малює Наталія Дев’ятко у своїй трилогії «Скарби Примарних островів», – не просто широко розповсюджений у мистецтві символ волі й боротьби, але втілення всього найдобрішого та справжнього, живого, на противагу Імперії – осередку штучності та змертвілості.
Недарма саме пірати – діти моря – найчастіше наділені серцем, повним чар, можуть подорожувати у часі, осягаючи його циклічність, долаючи його, стираючи просторово-часові ... [ Показати всю рецензію ] кордони.
Своєрідність хронотопу роману спочатку збиває з пантелику, адже якимось загадковим чином вітрила піратського корабля збирають під собою людей з очевидно різних епох і географічних координат (про що свідчать хоча б хоч їхні імена), та це ніяк не заважає їм знайти спільну мову в прямому й переносному сенсі. Герої перебувають у часопросторі, тому славетно-містичному 4-му вимірі, де можливо все.
Пірат – перш за все людина, в якій ще б’ється пульс життя. Де є хоч один пірат – туди повертається сміх і єдинороги, навіть Імперія слабшає у його присутності. Та Наталя не малює непохитних і непереможних супергероїв, усі персонажі, дарма що чарівники, провидці чи прадавні істоти, що пам’ятають народження світу, перш за все – люди, які кохають і плачуть, бояться й зраджують, їх героїзм не більший за «людяність». Перифразуючи Хвильового, «я герой, але я і людина».
Уся природа у романі персоніфікована, не тільки море – печери, темрява, пустеля – все дивиться, дихає, бере участь у творенні історії. Проте ця природа далеко не є ідеалізованою. Вона не тільки надихає й дарує мудрість і спочинок, вона може бути лютою і первинно-хижою, милувати й карати, пестити й мститися, адже інь і янь неможливі одне без одного: «Гори знущалися, витягуючи з людей тепло через землю і виснажуючи спекою». Картина світу в книзі – своєрідна мандала, де все перебуває у єдності, рівновазі.
Створений Наталією Дев’ятко світ живиться принципово новою міфологією. Вражає кількість унікальних легенд, вичарованих автором, здається, нізвідки, що органічно й невимушено вплітаються в художнє полотно книги.
Захопливий піратський світ пульсує, відбиваючи 60 ударів на хвилину, ваблячи, лякаючи, лікуючи.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Ніколаєнко (джерело: "Навчальна книга - Богдан")

В душі кожної людини є таємничий, незвіданий океан, по якому котяться легкі, заманливі хвилі, котрих ніби ненароком торкаються стрімкі порухи сліпучого крила чайки. Це світ, повний сонця, безмежної синяви, багряних вітрил та далеких смарагдових островів, що тонуть у мереживному тумані.
Цей неясний, розпливчастий образ так і лишився б у царині напівсвідомих мрій, але творча уява Наталії Дев’ятко, надзвичайно талановитої авторки «Скарбів Примарних островів» надала йому казкових барв дитинства, заманливого пригодницького присмаку, у зачарованій карті окреслила складний, але захоплюючий шлях ... [ Показати всю рецензію ] героїв до поставленої мети. Та не так просто його подолати: загадковий малюнок зникає, адже неодмінною умовою руху до мрії є об’єднання у міцну команду, згуртовану щирою дружбою та взаємною підтримкою.
Пошук друзів – це одне з основних завдань, яке ставить перед нами життя кожного дня. І як складно виконати його без помилок та болісних втрат, без набуття часом гіркого, але такого безцінного досвіду! Мудрий капітан Ярош Сокіл запрошує до свого морського братства і звичайних людей, й зачарованих створінь, йому також не вдається оминути неочікуваних зрад та неприємних сюрпризів, але він все одно не втрачає віри в тепло дружніх сердець, в надійне плече товаришів. Такий природний дар духовного відродження, на жаль, стає рідкісним у нашій повсякденності. І в цьому капітан не помиляється – разом з вірними товаришами, яких тепер варто цінувати ще більше, він знову розпочинає боротьбу з безіменною Імперією та білокрилою Химерою, щоб захистити напівзруйноване піратське братство, а з ним і взагалі ідеї вірності та єднання.
Які ж скарби внутрішнього світу дозволять команді та її очільнику до чарівних коштовностей, раз по раз вирішуючи дилеми, в основі яких знаходиться незмінне питання: що важливіше – сила духу, волі, почуттів чи вікові земні принади, які постають перед героями у вигляді слави, багатства та влади?
Здається, всі знають відповідь. Але не всі втілюють її у життя, адже зробити правильний вибір може лише той, хто має добре, відкрите, чисте серце.
Тож варто приєднатися до цієї незвичайної команди, гортаючи сторінки трилогії, пройти разом з ними всі труднощі і перешкоди, аби розбудити у душі дитячу відвертість, прагнення до яскравих емоцій у вирі захоплюючих подій, невід’ємне від щастя вміння – вміння вірити і любити. І саме тоді зрозумілішою стане зачарована карта та ближчими далекі обриси Примарних Островів.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Швець-Васіна (джерело: "Навчальна книга - Богдан")

Загалом-то я – поет, тому більше читаю поезії – книги (відомих авторів) і рукописи – ті, що потрапляють до мене, як члена редакційної колегії міжнародного альманаху «Форум», який видається в Дніпропетровську.
Переглядаючи матеріали до чергового номеру, переглянула й фрагмент з роману молодої письменниці Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів». Спочатку я – чого гріха таїти – скривилася, оскільки ставлення до фантастичних творів у мене дещо зневажливе, бо фантастику розцінюю, як казку для підлітків. Але...
Те, що прочитала, примусило мене замислитися. А потім я не втрималася й придбала ... [ Показати всю рецензію ] перший том книги «Скарби Примарних островів. Карта і компас». А потім і другий. Чому?
Здається, тривіальний початок: до капітана Яроша Сокола потрапляє дивна карта і він розшукує команду аби вирушити на пошуки скарбів. Та ось далі...
Далі, читаючи книгу, я зрозуміла, що відтепер моє ставлення до фантастики – як жанру літератури – докорінно змінилося. Якщо існують такі твори, на зразку яких можна виховувати молодь – це чудово! Поясню детальніше.
По-перше, величезний текст позбавлений будь-яких нав’язливих відверто сексуальних сцен. Кажу про це не тому, що є жінкою «бальзаківського» віку. Тільки останнім часом чисті почуття настільки знецінені, що стає гірко за сучасну молодь, оскільки слово «любов» для них дорівнює слову «секс». Ні, звичайно, у книжці є любовні лінії, але все виписується авторкою так делікатно, я би сказала, цнотливо (кохання Яроша та Фенікс, Олега та Есмін, Маріан і Джонатана). І це одразу викликає повагу, оскільки письменниця не намагається заробити бонуси в авдиторії, пожадливій до «полунички».
По-друге, попри всі випробування, які випадають на долю героїв, авторка не вимальовує, як ллється кров, летять відрубані руки-ноги-голови (даруйте за прозу) тощо. Зараз на кожному кроці – тільки увімкни телевізор – можна наштовхнутися на бійки, насилля, знущання... Але ж молодь треба виховувати на позитивних, а не негативних фактах, повідомленнях, випадках з життя абощо.
Тільки за відсутність цих моментів «Скарби...» можна давати читати й 10-річній дитині попри складність тексту та численність героїв.
На кожній сторінці Н. Дев’ятко ненав’язливо вчить чомусь молодого читача. Чи то поважливому ставленню до батьків (з боку доньки у родині Віктора та Ольги), чи турботі про тварин (мається на увазі стосунки Роксани та її кота Сиріуса), чи небайдужості до хворого (пораненого) (сцена з важко пораненою Матір’ю; спасіння від отрути Кіш), чи товариській взаємодопомозі (врятування полонений від Летючого Голландця), чи турботі про дітей (заборона тримати у руках справжню зброю).
Проти жорстокого радника Імператора, захищаючи своїх друзів, виступають і древні істоти, навіть Смерть. Це глибоко філософічний образ, оскільки навіть Смерть у романі не є недоторканою й безсмертною.
«Зраджувати не можна!» - це переконливе ствердження стає наче рефреном усієї книги. Навіть підступний радник Імператора зневажливо ставиться до зрадників і, роздаючи їм солодкі обіцянки, намагається обдурити, бо зневажає слабких духом: «- Ти обманув мене, - прошепотів Ричард, не піднімаючись. // - Обманув, графе, але для твого сумління цей вчинок не омана, бо ти вірив своїм очам і серцю, - Химера схилилася над ним, провівши рукою над головою, рвучи прозорі нитки. – А Дін... Дін на дні моря. Разом із моїми воїнами він бився з піратами, не шкодуючи свого життя. Я б і тебе міг зробити такою ж лялькою, капітане, та живи, купаючись у розкошах, на заздрість справжнім піратам. Бо не лише за страх, але і за нагороду можна зрадити море...»
А хіба принесла зрада щастя графу Ричарду Елігерському? Він сама катує себе більше, ніж могли б зробити вороги, бо позбавлений можливості розмовляти з Морем, слухати його поради.
За волю та свій народ треба битися, не шкодуючи життя. Це ствердження теж закарбовується у душі читача, бо ж це є головним лейтмотивом роману. Авторка мудро заклала ці дорогоцінні істини у карколомний сюжет і прикрасила неймовірними пригодами.
Сподіваюся, що третя частина, яку сподіваюся придбати, мене теж не розчарує.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Галина Люта (джерело: Буквоїд)

Українське фентезі ніяк не може позбутись стереотипних сюжетів та персонажів.
І це парадоксально. Адже фентезі - література, що допускає будь-яку варіативність змісту твору та засобів формального втілення ідеї, задуманої самим автором. Така література не має жодних обмежень. Вона відкриває безмежний простір для фантазії, адже фентезі - це і є фантазія. На щастя, криза цього жанру в Україні настане ще не скоро. Саме фентезі подарувало нашій літературі чимало молодих талантів. Однією із них є Наталія Дев´ятко.
Не дивлячись на молодий вік, у літературі вона досягла вже чималих успіхів - працювала ... [ Показати всю рецензію ] редактором відділів "Критика", "Проза", "Конкурс" першого україномовного журналу фантастики "Український Фантастичний Оглядач (УФО)" у 2007-2009 роках, є засновником та організатором щорічного міжнародного літературного конкурсу "Сучасна нереалістична проза" з 2006 по 2009 роки, членом журі й координатором щорічних обласних літературних конкурсів "Молода муза" (2008-2012), "Літературна надія Дніпра" (2011), "Україна є!" (2011) та інших обласних конкурсів, членом Національної Спілки журналістів України (з 2000-го року) і Національної Спілки письменників України (з 2006-го року).
Її роман "Скарби Примарних островів. Карта і компас" увійшов до десятки Всеукраїнського читацького рейтингу "Читають всі" (2011) та до довгого переліку Літературної премії "Великий їжак" (2012). І саме про нього ми вирішили поговорити з самою авторкою.

- Чи були якісь передумови написання твору "Карта і компас"?

- Я думаю, що передумовою написання багатьох книг є життя автора, але кожна книга з´являється у свій час. Чернетка "Скарбів Примарних островів" була написана у 2006-2007 роках за 10 місяців. Основна робота над книгою тривала до весни 2008-го року. Тобто, на все пішло півтора роки. Від самого початку було зрозуміло, що це об´ємна цілісна історія, я думала, що книг буде дві, а виявилося - три. Загалом вся трилогія - 46 авторських аркушів (перша частина має 12). Згодом я зрозуміла: не один рік ішла до цієї книги, що було видно за деякими моїми попередніми творами, а у 2006-му це все просто знайшло свій вихід і привід бути написаним.


- Можливо, основою стали якісь автобіографічні факти?

- Якщо говорити про реальні події, то навряд. Якщо про думки, почуття і сприйняття певних проблем - так. Але все це має фентезійне обрамлення.


- Чи мають ваші герої реальних прототипів?

- Ні, не мають. Сподіваюся, деякі мої герої не стануть прототипами для реальних людей у майбутньому.


- Наскільки мені відомо, твір відображає Вашу любов до моря, але можливо, зв´язок із реальним життям не обмежується лише цим фактом?

- Так, море я люблю. Дуже. Шлях до моря - це і мій шлях: і як дитячий спогад, і як метафора свободи та бажання пригод.
Спробую відповісти на це запитання дещо в іншому контексті. Я не люблю порожнє фантазування і замилування власною уявою. Для мене фантастика (у широкому значенні) - інструмент. Тло, завдяки якому можна проявити щось значно яскравіше, ніж це можливо у звичайній прозі. Але це потужний інструмент.
Можливо, тому, і це лунає досить часто, мої твори називають реалістичними, незважаючи на їхню казковість і фентезійність.
Книгу з реальністю поєднують не факти з життя автора, а різноманітні ідеї і проблеми (соціальні, розвитку особистості, розуміння влади і свободи та ін.), які є у творі. Але, звісно, якби самому автору було б до тої всієї суперечливої реальності байдуже, того не було б й у книзі.


- Як Ви вважаєте, яка різниця між фентезі та фантастикою, і чи існує вона взагалі?

- Хоча різниця між фентезі і фантастикою є, але часто її наявність непринципова і слугує лише для більш чіткого визначення приналежності того чи іншого твору.


- До якого підвиду фентезі Ви особисто відносите свій твір?

- Не вважаю жанровий поділ принциповим. "Скарби" - це пригодницьке фентезі з філософським підтекстом.


- Чи погоджуєтесь Ви із твердженням, що "Карта і компас" є "гібридною літературою", тобто у романі пропорційно поєднані елементи пригодницького роману та фентезі?

- Так, звісно погоджуюся. У нашому глобалізованому світі, де існує стільки переплетень і перетікань, синкретичність цілком притаманна і сучасній літературі. Щодо пропорційності поєднання, то це вже вирішувати читачам.


- Можливо, це такий собі "мікс" із кількох жанрових напрямків?

- Я думаю, що нині більшість творів народжуються на перетині жанрів. Щодо "Скарбів", то я б сказала про перетин не лише жанрів, бо тут є й детективні елементи, й психологія, й екшен, й філософські відступи (дехто знаходить і політику). У "Скарбах" багато кіно: монтаж сюжетних ліній, монтажні ходи в межах самої сцени, побудова кадру, акцент на деталях, що зазвичай робить камера, колористика та ін. Але це, на мою думку, згодом буде типово для новітньої літератури не лише в Україні. Елементи кіно використовуються в літературі все частіше.


- Чи хотіли Ви розкрити у творі якусь конкретну тему?

- Уточню питання. Я з тих авторів, що розповідають історії, часто не знаючи, чим вони закінчаться. Тому дещо некоректно казати, що я хотіла розкрити якусь тему і все для того робила. Але, оскільки я уважно дивилася за тим, що відбувається у книзі, і мене це захоплювало, то звісно, що ці події резонували зі мною.
Щодо теми, то можна сказати, що ця книга присвячена темі свободи, самоусвідомлення, знаходження свого шляху. У першій книзі частково це відбивається у кульмінаційній сцені розмови Яроша і Деніела про таємницю Імперії наприкінці і в останньому фрагменті, де по суті Ярош звертається до читачів.
Це дуже добре відчули і показали у фан-трейлері - http://www.youtube.com/watch?v=8ksYf7KAP-s
Хоча у першій частині все тільки починається, далі протистояння буде жорсткішим. І шкода, що в тому трейлері кадри з чужих фільмів, а не з екранізації.

- Можливо, це суто розважальний твір?

- Не думаю, що це розважальний твір. Не люблю читати розважальні твори, тому й сама намагаюся таке не писати.


- Чи відомі Вам тематично схожі твори у літературі?

- Це дуже складне запитання. Дуже довго думала над ним. Звісно, можна проводити паралелі з творами про піратів (що часто робиться), але, якщо порівнювати з "Островом скарбів", то там герої шукають багатство; у сазі про капітана Блада головний герой прагне особистого щастя; у "Скарбах" головні герої шукають щастя для всіх, але розуміють це щастя як особисту свободу.
Основа твору - боротьба за свободу, боротьба з системою, якою є Імперія. Боротьба часто лягає в основу пригодницьких творів, як то "Білий вождь" і "Оцеола, вождь семінолів" Майн Ріда, "Вкрадений" Роберта Льюїса Стівенсона, "Капітан Зірви-голова" Луї Бусенара. Але це інше. Тут боротьба насамперед з несправедливістю, з чужим пануванням, це прагнення волі для якоїсь окремої особи чи народу, тому воно не світоглядне.
У "Скарбах" конфлікт між Морем та Імперією світоглядний, а несвобода і чужа воля як похідні від конфлікту, бо між Морем та Імперією миру бути не може. Якщо говорити образами, то світ Моря - це світ особистостей, а світ Імперії - світ сірості, однаковості, уніфікованості. В якомусь сенсі світ Імперії - це наш світ, такий, яким він може стати і вже стає. Хоча саме особистості створюють Імперію, але чим далі, тим менше в самій Імперії народжуються особистості. Про це здебільшого ідеться у другій і третій частині, також це одна з причин, чому радник Імператора забирає кількох дітей з піратського корабля на навчання до Імперської Зіркової школи (це друга частина), бо чим далі, тим менше стає людей, які можуть там навчатися.
Окрім того, у "Скарбах" є "китайський вплив", імовірно, що це проявилося в тексті підсвідомо. В якомусь сенсі структура Імперії у "Скарбах" повторює китайську імперію і світоглядно, й у деяких елементах державних інститутів. У чомусь це схоже на китайські історичні хроніки. З іншого боку, радник Імператора - уособлення дії, і його особиста поведінка зовсім не відповідає китайській психології, оскільки він бореться з тим, що стає на його шляху, а не розчиняє в системі, як це історично відбувалося в Китаї із різноманітними завойовниками.
Є й подібність "Скарбів" до казок і міфів, що особливо проявляється через одухотвореність світу й особливо Моря, яке має свій характер і волю. Там багато "живих" сутностей або того, що оживає. Це і зірки (як кіт у Роксани), і вітри, і піратські кораблі. А під впливом Імперії відчуття живого неспинно втрачається, люди перестають говорити зі світом.
Але, що б я не взяла, з чим би не порівняла "Скарби", все одно відчувається, що порівнюються дуже різні речі. Композиційна складність, філософське підґрунтя, конфлікти, серйозність тем, а далі і жорстокість деяких подій, особливо у психологічному аспекті, - від дорослої літератури; казковість та пригоди - від дитячої.
Певно, тому цю книгу читають і діти, і дорослі, бо в різному віці знаходять своє.
І несподівано віднайшлася схожість між "Скарбами Примарних островів" й аніме на 42 серії 1978-го року показу - "Космічний пірат капітан Харлок". Це напрочуд складна та яскрава історія про боротьбу команди піратського корабля на чолі з молодим капітаном Харлоком проти інопланетних загарбників і водночас проти байдужості, ліні і бюрократії на Землі (чим не сірість суспільства в Імперії?). Там теж відбувається багато пригод, та розкриті соціальний і філософські конфлікти, показане минуле усіх головних персонажів, прописана психологія і складні конфліктні лінії між самими героями.
"Що може зробити один корабель проти могутності всієї Імперії?" - запитує міністр у "Скарбах", і хіба може протистояти багатотисячному інопланетному флоту самотній космічний лінкор? Хіба можлива перемога за такої невідповідності? Можлива, але явно не за рахунок грубої сили.
Ця історія-аніме, яка стала дуже популярною у світі ще до мого народження, настільки захопила мене, що, додивившись до кінця, одразу взялася за її переклад українською, і зараз вже майже закінчила. Щоправда, перекладаю я з англійських субтитрів.


- Можливо, якийсь конкретний твір чи автор надихнули Вас?

- Не думаю, що можна сказати про конкретний твір. Якимось чином я надихаюся всім, що мені подобається або "чіпляє": і це не лише книги, але й фільми, музика, події з життя.
Хоча в мене є певне припущення, чому саме пірати. На початку 90-х мені на очі потрапило кілька серій мультфільму "Пірати темної води". Серіал не закінчений, я ж тоді побачила тільки першу частину - історії, що не мають логічного завершення, впливають на читачів і глядачів, бо підсвідомо хочеться їх продовжити. Так ось, там перша частина закінчується тим, що корабель прямує в бурю, темні хмари клубочаться, а іншого шляху немає, кораблю туди - у невідоме. У дитячому віці мене це вразило. Можливо, це й надихнуло, але проявилося за багато років потому.
Хоча, з іншого боку, все це могло втілитися в інших образах і декораціях.


- "Карта і компас" є твором далеко не звичним для української аудиторії читачів, він не написаний за типовим шаблоном, як-от про Лису гору, козаків-характерників і чортів. Це більше західноєвропейська манера написання. Отож, чи вважаєте Ви, що українське фентезі повинно збагачуватись мотивами та ідеями з літератур інших країн, а не обертатись навколо власної осі в плані тематики?

- Яке чудове запитання! Так, література не має зациклюватися на собі, література повинна збагачуватися і розвиватися, бо лише так може досягти світового рівня. Окрім того, про козаків і характерників в українському фентезі не писав тільки лінивий. Хоча в деяких інших моїх творах є національні елементи, згадуються і козаки, і характерники, але не так, як це узвичаєно в нинішній фентезійній літературі.


- Врешті-решт "батько" фентезі Толкієн - англієць, і ніхто не соромиться його наслідувати.

- Дуже люблю цього автора. З дитинства.


- І, нарешті, оглядаючись назад, чи хотіли б Ви щось змінити або додати до "Карти і компасу"?

- Чим довше живеш, тим більше вчишся, тим краще і яскравіше можеш втілити у творах те, що бачиш, відчуваєш, думаєш, переживаєш. "Скарби" були написані понад 5 років тому, за цей час у чомусь я лишилася такою ж, як була, у чомусь дуже змінилася.
Технічно я зробила б першу книгу "Скарбів" трохи рівнішою, можливо, за рахунок цього вона б стала довшою, герої на початку з´являлися б не з такою інтенсивністю.
Щодо всієї трилогії, то варто було б дещо повніше розкрити кількох другорядних персонажів, але там більше про них не лягало в сюжет.
Хоча, з іншого боку, я б нічого насправді у цій книзі не виправляла. Вона така, яка є, а все не сказане можна сказати в інших творах.
Якщо ж дивитися на тенденції в тому, що я пишу зараз, то впевнена, що якби "Скарби" були написані зараз, вони були б темніші і жорстокіші, і тому навряд їх читали б діти (а наймолодшому читачеві, наскільки мені відомо, сім років, йому брат прочитав вголос дві частини, хоча найстаршому читачеві, як я знаю, за сімдесят). Те, що я пишу зараз, соціальне й емоційно дуже складне.
Хоча навіть у "Скарбах" друга частина темніша за першу, а третя темніша за другу, та Імперія таки буде переможена (у певному сенсі).
Добро і справедливість мають перемагати в літературі, щоб згодом знаходити своє правдиве втілення і в житті. Хіба може бути інакше?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віталій Кривоніс (джерело: "Навчальна книга - Богдан")

З власної волі в море не вирушить жоден дурень.
Артуро Перес-Реверте. «Облога»

На небі лише й розмов, що про море та про захід сонця...
Х/ф. «Стукаючи у небесну браму»

Ходити морем необхідно; жити не обов’язково.
Латинське прислів’я

Коли на сторінках пригодницької казки Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів» мені зустрівся капітан Ярош Сокіл, то одразу ж згадався інший легендарний піратський ватажок, що жив понад шістсот років тому. Як виявилося згодом – недарма. Той ватажок, Клаус на прізвисько Штортебекер, себто «Пий до дна», був очільником піратського братства, так званих ... [ Показати всю рецензію ] лікеделерів, «тих, що ділять нарівно», і поклав життя на боротьбу із сильними світу сього, всевладною і жорстокою Ганзою. Гасло лікеделерів звучало так: «Друзі Бога і вороги всього світу», маючи на увазі під Богом християнські заповіді, а під світом – зажерливих аристократів і купецьку верхівку. Начебто мало спільного з романтичним капітаном Ярошем і його майже анімешно-кавайною командою, але тільки на перший погляд.

Адже головним ворогом Яроша є навіть не прадавня білокрила Химера, а всесвітнє зло, безіменна Імперія. Влада Імперії, мов коріння омели, розростається по всіх усюдах, і в часі, і в просторі, висотуючи барви світу, вбиваючи дива, позбавляючи людей волі і долі, обертаючи їх на покірних споживачів. Відтак світ перетравлюється Імперією, перетворюється на її відображення, – Імперія тиражує себе нескінченними копіями, а її мешканці не помічають, наскільки порожнім є їхнє життя. Знайома картина? Ця історія в нашому триває, мабуть, уже чотири тисячі років, відколи перший імператор Саргон Аккадський посів престол у Південному Межиріччі.

Проте Ярошу значно складніше перемогти його світове зло, ніж ватажкові балтійських піратів. Адже одна справа – «робінгудити» на північних морях, роздаючи награбоване бідакам, себто боротися із наслідками, і геть інша – дістатися Примарних островів, щоб остаточно розібратися з першопричиною всесвітнього лиха. Для цього йому і потрібна особлива команда «з морем в очах»: і його товариші (але переважно – товаришки) з піратського братства, і непосидючі дітлахи, і, здавалося б, геть пересічні люди, у тому числі й «потраплянці» з нашої реальності, й міфічні створіння, і представники «того боку сили», як-от молодий чарівник Хедін, учень одного з найсильніших чаклунів імперської Зоряної школи.

Що може об’єднати таку картату компанію?

Море.

Те, що світиться в очах. Те, що співає в серці. Те дивне почуття, що штовхає на не менш дивні, часто небезпечні й нерозважливі, але зрештою – правильні, справжні вчинки. Адже над морем Імперія ще не має влади, хоча Химера і мріє підкорити його собі.

Інтригу закручено від самого початку, сюжетні ходи часто непередбачувані, а розмаїття персонажів хоча і дещо лякає на початку, проте згодом дозволяє обрати улюбленця, за якого вболіваєш і з яким ідеш далі незвіданими стежками твору. Насичена, яскрава мова, позбавлена, на превелике щастя, «експериментальних» конструкцій, дарує насолоду під час читання. Роман стане до смаку прихильникам «жанрової» прози від найменших любителів казок до зрілих цінителів романтики – чи пак романтизму, – а більш-менш обізнаний у гуманітарному дискурсі читач ще й потішить себе певними паралелями й досить прозорими алюзіями.

Ну, я – потішив.

А ще превелике спасибі авторці за кота Сиріуса. Це справжній пірат!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марина Громова (джерело: "Навчальна книга - Богдан")

Якось мама у мене запитала: «Ти не читала книгу «Скарби Примарних островів»? Прочитай обов’язково». «Не хочу, – відповіла я, – про піратів читати. У таких книгах завжди хтось когось вбиває заради грошей. Мені це не цікаво. Я про любов хочу читати. Бажано, щоб фентезійне. Щоб жорстокий дракон викрав прекрасну принцесу із золотим волоссям і зачаклував її, а шляхетний принц або рицар довго її шукав поза світами, а коли знайшов, то одразу й покохав...». «Дурненька, - посміхнулася мама. – У цій книзі тільки про любов і розповідається».
Я почала читати... Ну, і де ж та любов?
З цим і звернулася ... [ Показати всю рецензію ] до мами.
«Як? – здивувалася вона. – Ти не побачила, де про любов написано? Давай разом читати, а потім обговорювати кожну главу».
Спочатку я довго з мамою сперечалася. Бо хто ж це бачив, щоб доросла дівчина обговорювала з батьками те, що вона читає? Тим більше про любов.
Але мама якось мене умовила. Якщо чесно, то я погодилася, аби мене залишили у спокої. Загалом то, мама в мене багато читає, набагато більше, ніж я. І полюбляє розповідати про прочитані книги. Іноді слухати її набагато цікавіше, ніж читати самій.
Ми читали й обговорювали. Читали й обговорювали...
Так, тепер я впевнена, що ця книга – про любов. Велику любов.
Тільки не смійтеся. І не тицяйте пальцями у мій бік. Ось я зараз вам доведу, що «Скарби...» – саме про любов.
Чомусь завжди, коли люди чують слово «любов», то одразу на думку спадає лише любов чоловіка до жінки. Але всі чомусь забувають, що існує і любов до Бога, і любов до Батьківщини, до батьків, родини, живої й неживої природи, книг, солодощів, навіть ляльок та інших іграшок (ось я, наприклад, і досі люблю м’якого іграшкового лева). Так ось, уся книга авторки просякнута любов’ю. Усі герої – і це головне – люблять Волю. Для них це і є головний скарб.
Авторка ототожнює Волю з морем. Здається, це в неї така алегорія. Адже море (читай: вода) – завжди вільне. Ви кажете: «А як же береги?» Ну той що? Подивіться, як вода б’ється з незборимими, здається, скелями. День, два, три... Місяць. рік, століття... Вода терпляча. В неї нема пальців, які можна поранити. Вона не втомлюється. Аж через десятки поколінь на місці, де стирчали грізні кам’яні пазурі, з’явилися заливи або фіорди, а потім - гладенькі сходинки, а замість сходинок – обкатані водою валуни...
Але вибачте, я відволіклася. Хотіла краще пояснити, чому море ототожнене з любов’ю. Бо ж люблять (і кохають теж) не за щось, а навпаки... Якщо любиш, то не бачиш зморшок на бабусиному обличчі, шорстких рук батька, сивих волосинок у маминій зачісці, не думаєш, яку зарплатню отримує твій хлопець... І навіть, якщо народився не у престижному районі рідного міста, все одно, він для тебе – найкращий.
Так і з героями книги. Вони люблять свою країну, яка потрапила у жорстокі лабети, до підступного й нездоланного ворога – Імператора та бажають звільнити свій народ. У цьому їм допомагає Море. (Мабуть, Море є сконцентрованою любов’ю людей один до одного, до своєї домівки, дітей та речей, що безліч віків всотувалася водою). Море веде й дає настанови. Звичайно, у Моря немає голосу, але воно може нести (вести) героїв, що зібралися на кораблі «Діаманта» під керівництвом капітана Яроша Сокола.
На героїв чекають труднощі й небезпеки, ув’язнення і смерть. Не всі дійдуть до бажаної мети. Навіть наприкінці першої книги ми бачимо, що більше половини членів екіпажу «Діаманти» не витримають випробувань. Хто потрапить у полон, хто зрадить (друзів, мрії, саме життя), загине, або відсторониться від боротьби з нездоланним на перший погляд ворогом. Та ті, що залишаться, вперто йтимуть уперед. Попри всі негоди й негаразди, попри біль і жаль, сльози й розлуки. І завжди їх супроводжуватиме плюскіт хвиль. І тим, хто залишиться непохитним, Море допоможе. Підтримає. Порадить. Залікує рани. Якщо не тілесні, але душевні.
У мене й досі у віхах стоїть той тихий. але такий наполегливий плюскіт хвиль. Здається, він супроводжуватиме мене завжди. Бо я дечому навчилася у головного героя цієї книги – Моря. І багато чого зрозуміла. Зрозуміла, що люблю свою країну, ту землю, на якій живу. І буду намагатися зробити її кращою. Завжди!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Кремльова (джерело: "Навчальна книга - Богдан")

Що таке пошук скарбів для звичайних піратів?
Це жага наживи. А ще – жага пригод.
А чим є пошук скарбів для піратського капітана Яроша Сокола?
Нажива – можливо, лише частково, як бажання знайти щось цікаве або дуже-дуже корисне.
Пригоди – чи він мало їх бачив, чи мало пережив? Для пригод в цьому світі не потрібно вирушати за скарбами, та й, здається, піратський капітан вже зневірився у пригодах.
І от саме щоб відшукати віру – в себе, в людей, в свій світ, щоб зрозуміти, що не все втрачено, і колишні часи волі, сповнені чарівництва і солоного морського вітру, ще можна повернути – ... [ Показати всю рецензію ] саме заради цього Ярош Сокіл вирушає на пошуки тих, хто попливе з ним шукати Скарби Примарних островів. Йому потрібно знайти людей – цікавих, небайдужих. Знайти давніх – істот, які втрачають вплив на долю цього світу, але ще можуть і готові боротися заради його пам’яті. Знайти друзів – тих, хто ще живий, і тих, хто стоїть на межі смерті, але ще не перетнув її безповоротно. Знайти спогади – власні та чужі. І, як не дивно, знайти ворогів – справжніх, з якими не соромно схрестити шаблі, але яких схочеться колись назвати друзями.
Протистоїть піратам Безіменна імперія, яка поступово захоплює світ, змінюючи землі, час, людей, ідеально впорядковуючи суспільство, і відбираючи натомість барви та почуття. Але насправді не правитель імперії – білокрила Химера – є ворогом Яроша та його друзів, а те сіре, нице та підле, що є в людських душах. Людей, здатних на справжні почуття та вчинки стає все менше, і частіше гроші важать більше за людське життя. А тому в Яроша не так багато часу, бо Химера, маючи на меті побудувати власне ідеальне суспільство, поступово змінює світ, виймаючи вогонь із людських сердець.
З кожним днем імперія стає сильнішою. Чи вдасться Ярошу та його друзям перемогти в цій боротьбі та повернути в світ чарівництво і чим насправді виявляться скарби на Примарних островах – про це, сподіваюся, дізнаємось з останньої частини трилогії.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Овчинникова (джерело: Город)

Щорічний обласний літературний конкурс творчої молоді “Молода муза” був започаткований у 2007 році управлінням у справах сім’ї і молоді облдержадміністрації та Дніпропетровською обласною бібліотекою для дітей.
Нині готується до друку новий збірник конкурсних творів фіналістів. Маємо можливість поспілкуватися з Наталією Дев’ятко, молодою дніпропетровською письменницею, переможницею “Молодої музи” 2007 року, а після незмінним членом журі і координатором конкурсу всіх наступних років його існування.

— Доброго дня, Наталіє. Як відомо, письменник, коли оцінює твори своїх колег, користується вже ... [ Показати всю рецензію ] усталеною системою координат. Розкажіть, будь ласка, про Вашу творчість. Чому Ви приділяєте найбільшу увагу?

— Ви правильно підмітили, Катерино, що письменник так чи інакше керується своїми уподобаннями, щоправда, дуже важливо, чи ці уподобання можуть поступитися так званому «подобається – не подобається». І ще надзвичайно важливо, наскільки сам письменник звик працювати і підвищувати власний рівень професіоналізму.
На превеликий жаль, нині в Україні автори не хочуть працювати над словом, бо це забирає багато часу і сил, а письменництво в нашій країні здебільшого залишається хобі, а не професією. Зараз марно шукати, хто ж винен у тій ситуації, що склалася. З одного боку, протягом майже двадцяти років, якщо людина писала бодай поганенькою українською, то вона вже вважалася письменником. Це нівелювало саму суть літератури, як потужного впливового інструменту. Кілька років тому у новинах на одному з центральних каналів почула, що українські письменники нарешті опанували мову і тепер вчаться будувати сюжети, і це при тому, що сам новинний сюжет був позитивним.
З іншого боку, а чи не самі читачі винні у тому, що замість того, щоб читати щось якісне, довгий час надавали перевагу російськомовному мотлоху, як то гумористична фентезі чи іронічні детективи? Щоб розвиватися, літературі, як і культурі, потрібна фінансова підтримка, а це можливо лише за рахунок ідеології (як це було в Радянському Союзі, коли держава опікувалася письменниками, щоб вони своїми творами будували потужну ідеологічну систему), або за рахунок ринку, тобто завдяки тому, що читачі купують те, що їм подобається, а не бездумно скачують з Інтернету.
Суть проста: сподобалася книга, навіть якщо ти її вже прочитав в Інтернеті, інвестуй у написання нових творів цього письменника – купи книгу, яка тебе вразила, а якщо немає вільного місця на полиці, не будь жаднюгою – подаруй книжку бібліотеці, хай й інші матимуть змогу прочитати те, що сподобалося тобі.
Щодо моєї творчості, то краще не розповідати, а читати. В Інтернеті є мої твори, і ще більше з’явиться незабаром, бо зараз ми працюємо й з аудіоформатами.

— Нещодавно було презентовано другу частину трилогії “Скарби Примарних островів”. Чи працюєте Ви зараз над чимось іще, чи готуєтесь до виходу третьої книги?

— Звісно, що “Скарби Примарних островів” займають важливе місце у моєму житті. Нині я готуюся до презентації “Коханої Пустельного Вітру”, другої частини “Скарбів…”, на міжнародному книжковому форумі видавців у Львові. Звісно, що думаю над тим, як презентувати навесні заключну частину трилогії, імовірно, що це буде у Києві.
В Україні дуже мало пишуть українською у пригодницьких і фантастичних жанрах, тому треба тримати рівень і презентацій, робити їх оригінальними і яскравими, бо на сьогодні найбільша проблема для будь-якої якісної книги – це те, щоб про неї дізналися потенційні читачі, які її по-справжньому любитимуть і зрозуміють.
Друга проблема – книгорозповсюдження, бо багато книг взагалі не потрапляють у книгарні, оскільки видаються в інших областях, особливо це стосується україномовних книг, виданих у Львові, Тернополі, Вінниці… Але, це, певно, тема для іншої розмови.
Пишу я зараз мало, бо маю інші справи, але, звісно, працюю над іншою книгою, яка насправді дуже сильно відрізняється від “Скарбів…”. Тут вже не буде боротьби з Імперією, піратських капітанів і загадкових скарбів. Час дії мого нового твору – Україна зразка 2010-го року, для її написання мені довелося побувати майже в усіх містах, які згадані у книзі, і на власні очі побачити ті вулиці, де ходять мої герої. За жанром це буде наукова фантастика з дуже сильним психологічним підґрунтям.

— Які напрямки у літературі Вас приваблюють? Книги якого жанру Ви найчастіше читаєте?

— Читаю досить багато, зараз здебільшого сучасну світову літературу. Жанри різноманітні, хоча, звісно, намагаюся читати все якісне, що з’являється у моїх так званих “віковій” і “жанровій” нішах, тобто, те, що пишуть у жанрах фентезі, фантастиці, а також твори для підлітків.
Ще люблю історичні і психологічні романи. Збираюся знайти роман “Стовпи землі” (він про Англію 12 століття) після того, як побачила розкішну екранізацію цього твору.
Не люблю порожні книги “для відпочинку” і все шаблонне, де змінюються тільки декорації та імена героїв. У сучасному житті у людини замало часу, щоб витрачати його на шаблон і “розважалово”, та й ліси треба берегти.
З нещодавно прочитаного можу порадити “Чорнильну трилогію” Корнелії Функе (переклад українською – видавництво “Теза”), а також її твір “Відчайдух” (видавництво “Махаон”), з української – “Джовані Трапатоні” Олекси Росича (“Видавництво Старого Лева”).

— Що Ви найбільше цінуєте у сучасній літературі?

— Певно, я приділяю найбільшу увагу і ціную в літературі те, що найгірше нині вміють у сучасній Україні, – це складні сюжети, прописані персонажі, тонка психологія і наявність у тексті філософії, але не “заумі”, і щоб це все поєднувалось із динамічним сюжетом та кінематографічністю. У цьому я бачу майбутнє і конкурентоспроможність літератури у боротьбі із розвагами, де не потрібно напружувати фантазію, бо і в комп’ютерних іграх, і в кіно майже все створене чужою фантазією, ці розваги не потребують співтворчості.
Окрім того, твори мають бути психологічно достовірними, а мова – живою і багатою. Це дуже важливо, бо мова, певно, – найважливіший інструмент для подальших сюжетних і структурних побудов і для зображення образів героїв та втілення ідеї.
В принципі, саме цьому всьому ми намагаємося навчити молодих письменників в обласному літературному об’єднанні ім. Павла Кононенка, яке збирається на базі обласної бібліотеки для молоді ім. М. Свєтлова. І це не випадково, бо цінувати щось у літературі і самому намагатися втілити це у власних творах – це одне, але набагато важливіше дати можливість цілому поколінню заявити про себе як про потужну силу, котра може гідно представляти Україну на міжнародному рівні. Вірю, що Дніпропетровщина зіграє провідну роль у становленні цього покоління.

— Про що Ви хотіли б прочитати у творах молодих авторів?

— Насамперед хочу бачити реалізм, але не натуралізм, бо використання, наприклад, матюччя ще не робить твір реалістичним. Віртуалізація життя завдяки суспільній байдужості, політичним іграм, зануренню в Інтернет вже набула таких масштабів, що молодь здебільшого пише про Мережу, самотність і кохання.
Ну, з коханням, все зрозуміло, як і з самотністю, бо це традиційно вікові теми. Але ж світ такий великий і є стільки тем, стільки ще не розказаних історій, що сумно дивитися, як молодь марнує час на віртуальщину.
І ще хочеться бачити професіоналізм, роботу над словом, а не прагнення швидше кинути свій текст у блог, щоб там його схвалили френди. Подібна поведінка нищить молодого автора зсередини, це перетворення непомітне і незворотне, швидко автор починає користуватися штампами і шаблоном для швидкого писання, або занурюється у потік свідомості, і невдовзі вже не може нормально побудувати сюжет, його твори стають фрагментарними, а стиль рваним.

— Який з творів конкурсантів цього року Вас найбільше вразив і чому?

— Варто сказати про кількох авторів. Це двоє казкарів Людмила Шамрай і Юрій Пусов. Людмила пише українською, Юрій – російською, але обоє вже сформовані письменники, чиї б книги я б із задоволенням розмістила на своїй книжковій полиці. Ще хочу відмітити Марину Лисенко, у неї величезний потенціал, і в плані побудови якісних сюжетів, й українську мову вона знає дуже гарно. Хоча роблю це авансом, Марина дуже юна, і ще не відомо, як складеться її письменницька доля.
З поетів мене вразила Євгенія Мандрика, щиро раджу почитати її вірші. У Євгенії просто неймовірна образність і метафорика, водночас вона емоційно зрозуміла багатьом читачам.

— Чим Вас здивувала цьогорічна “Молода муза”?

— Кожна “Молода муза” дивує насамперед тим, що, окрім авторів, які приходили на конкурс раніше, кожного року конкурс може відкрити кілька нових імен. “Молодій музі” вже шість років, а майже невідомих талантів у нашій області не меншає.
Згодом більшість із тих, хто відзначився на конкурсі, можна сказати, потрапляє “до обойми” і має можливість краще реалізовувати себе. Ми беремо участь у міжнародних форумах і виставках, телевізійних програмах, “круглих столах” на радіо, виступаємо у бібліотеках і школах. Декому нам вдається допомогти й у виданні книг або інших публікаціях. Й на конкурси цікавіше ходити в компанії, а не самому.
Зрозуміло, що все це можна робити і власними силами, але практика показує, що здорова творча конкуренція і розуміння, що поряд із тобою живуть і творять інші письменники, позитивно впливають на творчість будь-якого автора.
А молодому автору особливо важливо усвідомлювати, що ти не самотній.
І принагідно хочу запросити й авторів, і читачів на сайт “Літературна Дніпропетровщина” – dniprolit.org.ua.
Тут кожен охочий зможе знайти багато цікавого про сучасну літературу нашого краю, а не лише про конкурс “Молода муза”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: б/п (джерело: ІА РІЦ)

Сегодня, 19 июня, на своей пресс-конференции молодая днепропетровская писательница Наталия Девятко представила первые две книги своей приключенческой трилогии «Скарби Примарних островів».
Наталия Девятко, презентуя книги, сказала, что, хотя трилогия выдержана в стиле «фэнтэзи», в ней очень можно найти много параллелей с нашим реальным миром, с украинским менталитетом и даже с сегодняшним днем. «Первая книга трилогии - «Карта і компас» - вышла в начале прошлого года и была презентована на Киевском ежегодном книжном форуме. Вторая книга - «Кохана Пустельного Вітру» - вышла весной этого года. Третья, ... [ Показати всю рецензію ] заключительная часть трилогии выйдет в свет весной будущего года.
Что такое «Скарби Примарних островів» и как это связано с нашим временем. Генеральная линия сюжета состоит в том, что происходит жесткое противостояние безымянной серой Империи, в которой угадываются и бывший СССР, и США, и сегодняшний Китай, где все жестко регламентировано и отрегулировано, где все подчинено жесткой вертикальной иерархии, и пиратского братства, не желающего мириться с положением «винтиков в машине». Пиратское братство, наоборот, выстроено на горизонтальных, демократических связях. Но все не так однозначно, как может показаться на первый взгляд. И в Империи не все плохо, там есть и много очень даже привлекательных сторон. Например, полное отсутствие коррупции и сынков - «мажоров». И у пиратов не все романтично: есть и трусость, и откровенное предательство.
В книге подростки найдут захватывающие морские сражения, закрученный сюжет со всевозможными перипетиями. А более взрослый читатель — философскую подоплеку того, что на самом деле «Скарби Примарних островів» - не сокровища в обычном понимании, не драгоценные камни, золото или серебро, а обретение собственного пути в жизни.
Но все это будет раскрыто, конечно же, в самом конце третьей книги», - рассказала Наталия Девятко.
Также она сообщила, что в Днепропетровске эти книги точно можно купить в магазинах «Белокнижник» и «Гоблинъ», хотя, возможно, они есть и в других магазинах.
Наталия Девятко родилась в 1983 году в Днепропетровске, закончила ДНУ имени Олеся Гончара. Редактор первого украинского журнала фантастики «УФО». Основатель международного литературного конкурса «Современная нереалистическая проза». Лауреат, координатор и член жюри многих украинских и российских литературных конкурсов.
Пишет на украинском и русском языках. Поэтесса, прозаик и переводчик.
Автор книг «Между светом и тьмой», «Три кроки до світанку», «Казки Країни сновидінь» и приключенческой фэнтэзийной трилогии «Скарби Примарних островів».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валентина Січкоріз (джерело: Літературна Дніпропетровщина)

І знову зеленаво-лукавий усміх моря, грайливо-загрозливий шепіт хвиль, чари та всюдисуще око Імперії… і сповнене як помітних, так завуальованих небезпек, невиправних жодним зусиллям волі втрат, незагоюваних часом ран, рожево-серпанкових мрій Море… А на його такому примхливому обличчі – корабельні вітрила! Як крила гігантського птаха, що рветься назустріч незвіданому, далекому простору, розтинаючи гладінь неба. Птах знає, що може поранитися або й загинути, але жага пригод та ще щось – незбагнене до кінця ним самим – несе його в майбутнє, у якому оживають стародавні химерні легенди, збуваються ... [ Показати всю рецензію ] забуті пророцтва, а древні боги знову шукають своє місце під сонцем.

Команда останнього із піратських капітанів Яроша Сокола продовжує долати шлях до Примарних островів, приймаючи не рівні по силі поєдинки та випробування – із зловмисниками, Химерою чи… із собою! У цьому світі навіть власні очі – не завжди вірні союзники. Тут перемогу здобуває той, хто вміє вести бій духовний, бачити й чути серцем. Тут повітря тремтить від чарів і заклять, та й вони, як виявляється, не всемогутні…

Наблизяться чи віддаляться від своєї мети шукачі скарбів?.. Що повідає читачам передісторія чарівного світу? Скільки насправді коштує зрада товариша? А дружба?.. Коли ж така загадкова карта скарбів знову з’явиться у руках Яроша Сокола? Коли дозволить його команді доторкнутися до коштовних таємниць Примарних островів? Випробування почуттями, славою, коштовностями та владою. Випробування волі… Що міцніше – сила кохання чи криця меча? Про що можуть розповісти тиша, вічність та руїни давно зруйнованого міста? Про все це – на сторінках другої частини пригодницько-фентезійної трилогії письменниці з Дніпропетровська Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів» «Кохана Пустельного Вітру».

Читайте, насолоджуйтеся і переконуйтесь у тому, що чари завжди присутні у нашому житті – слові, думці чи усмішці.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Виталий Кривонос (джерело: Самиздат)

Почти год назад тернопольское издательство "НК Богдан" порадовало любителей сказочно-приключенческой литературы первой книгой трилогии днепропетровской писательницы Наталии Девятко "Скарби Примарних островів" ("Сокровища Призрачных островов") - "Карта і компас"; а совсем недавно свет увидела вторая часть цикла - "Кохана пустельного вітру" ("Возлюбленная пустынного ветра"). Если первую книгу презентовали на киевском "Медвине", то в этом году презентацию решили провести в Городе Старого Льва, на шестом Львовском международном детском фестивале. Как показал опыт - это было стратегически верное решение.

Потому ... [ Показати всю рецензію ] что этот фестиваль, один из этапов знаменитого Львовского международного книжного форума, как раз для того и организован, чтобы прививать детишкам "от трёх до девяноста трёх" любовь к чтению. Думается, нет нужды лишний раз акцентировать внимание на роли книги в развитии личности, не так ли? А начинать лучше всего, конечно, с малых лет. И тут организаторам Фестиваля есть чем гордиться: программа в этом году довольно насыщенная. За три дня Фестиваля, с 27 по 29 апреля, во Дворце Искусств (Коперника, 17) прошло более сотни всяких мероприятий, которые посетило довольно много народу. Не так людно, конечно, как на осеннем Форуме, но Дворец Потоцких отнюдь не пустовал. Встречи с писателями, презентации книг, ярмарка, само собою, а также забавные квесты (например, "Собирай слоников!"), фестиваль-парад литературных героев, выставка иллюстраций, мастер-классы народных ремёсел, проходившие на третьем этаже Дворца, и ещё много разных разностей. И кругом - детишки, с родителями и так просто, у них горят глаза, они
носятся как маленькие паровозики, и, глядя на них, радуешься в сердце своём: да, у этой страны есть будущее. Это поколение не будет жечь книги у Бранденбургских врат. Это поколение будет их читать.

Эх, жаль, в моём босоногом детстве ничего подобного не было...

Впрочем, книга "Кохана пустельного вітру" не совсем для детишек - не для младшей школы, во всяком случае. Скорее для подростков, которые любят фантастику и приключения. Но и тут есть подводный камень: как говаривал Северус Снейп, "...здесь не будет дурацкого размахивания волшебными палочками". Не будет эльфогномотроллей, попаданцев и засыланцев, хотя, конечно, присутствуют мифические персонажи, волшебники, принцы и принцессы, а также, разумеется, пираты. Но это, знаете, не голливудские штампы в духе "Армада-стайл", это довольно сложные, психологически неоднозначные герои, живее некоторых живых, а сюжетные линии переплетены в причудливый узор, далёкий от стандартных фэнтезийных схем типа "из пункта А в пункт Б". Противостояние пиратского братства и звероокой Империи продолжается, юные герои взрослеют, а капитан Ярош Сокол и его уцелевшие люди держат путь через жуткую пустыню, к руинам древнего Саркона, где им предстоит пройти испытание...

...а команда нашего капитана, Наталии "Хищной Птицы" Девятко, вновь собралась в Городе Старого Льва, чтобы поучаствовать в презентации книги. Состав не тот, что был в сентябре 2011 года на Форуме, обошлось без эпических схваток на саблях, все из Днепропетровской области, но всё равно было весело.

Что сказать, аудитория славная, в основном - ребята среднего школьного возраста. Яркие, живые, смышлёные, увлечённые. С такими приятно работать, такие не спят на задней парте, не зевают и не ковыряют в носу от скуки. Им - интересно. Приключения Яроша Сокола и его команды явно не оставили никого равнодушным.

Кстати, показательный момент. Когда автор спросила, почему паруса пиратских кораблей частенько бывали чёрного или тёмно-синего цвета, большинство ответов так или иначе касались психологических и мифологических аспектов: типа, чтобы боялись, чтобы заявить о своей принадлежности к "Тёмной стороне Силы" и тому подобное. И только одна юная леди ответила, что, мол, если ночью идти, то чтобы не заметили - белый парус всё же сильнее бросается в глаза. (Справедливости ради стоит заметить, что паруса у пиратов были всякие, что подвернулось, то и вешали на мачты, но - да, действительно предпочитали чёрный в маскировочных целях). Я это не к тому, что детишки несообразительные - тут интересно, что они предпочли искать ответы не в практическом аспекте, а в области магии, тайн и символов. Мифологическое мышление-с. И - да, это радует. Радует, что хотя бы дети ещё воспринимают чудесное.

И море, сиявшее в глазах детей - лучшая награда для старого пирата.

Ради этого стоило ехать в Город Старого Льва.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Маковецька (джерело: Буквоїд)

На Львівському міжнародному дитячому фестивалі відбулася презентація другої частини фентезійно-пригодницької трилогії Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів» – «Кохана Пустельного Вітру».

Це нетипове українське фентезі, пронизане прагненням до свободи й антиімперськими ідеями, не зрадило своєму чарівному казковому антуражу і цього разу. На дитячому книжковому форумі можна було зустрітися не лише з піратськими капітанами, які теж, як виявилось, люблять читати книжки, але і зі справжньою Сарконською принцесою, чия столиця нині загублена серед пустелі, куди привів шлях головних героїв книги.

Морськими ... [ Показати всю рецензію ] просторами, піщаними і крижаними пустелями, нескінченними шляхами безкрайої Імперії, через високі гори і страхітливі підземелля подорожують уже знайомі герої. Дорослішають читачі - змінюється і сама книга. Попереду багато захопливих пригод!

[ Згорнути рецензію ]