Іван Корсак : гестбук.

Коли головний герой — інтелект
Микола КУЧЕРЕПА,
професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Зовсім не забаганки наших читачів або уподобання письменників нині вивели історичний роман на передній край уваги. Очевидячки, винуватець подібного — його величність Час. І наша сучасна література в цьому жанрі має достойні наробки.
Своє місце в історичній романістиці належить творам Івана Корсака. Роман “Борозна у чужому полі» — то книга про славетну родину Тимошенків, де старший брат Степан вважається батьком американської прикладної механіки, найменший Володимир був членом уряду Рузвельта, а середульший Сергій — член Центральної Ради, міністр УНР, а ще славетний архітектор, що блискуче поєднав давню архітектуру з українським модерном. Роман “Вибух у пустелі» оповідає про Георгія Кістяківського, співавтора атомної бомби і ще низки наукових робіт, а книга “Запізніле кохання Миклухо-Маклая» подає чимало незнаного з життя зовсім не “выдающегося русского путешественника», а відважного і так само стражденного науковця з кріпкими українськими коренями. Ці три книги крайова організація “Просвіти» і облорганізація Національної спілки письменників України рекомендували до участі на здобуття Шевченківської премії.
Вартує відзначити, що серед наших славетних земляків, долею розкиданих близькими і далекими світами, є постаті, чиї портрети не змалювати лише одною якоюсь фарбою. До них належить і Степан Тимошенко. На щастя, автору роману “Борозна у чужому полі» вдалося уникнути такого спрощеного малюнка. І. Корсак не затушовує десь малоросійства, десь космополітизму вченого. Бо ж “Воспоминания», спогади Степана Прокоповича, видавалися російською мовою, їх готували російські редактори.
Водночас вельми красномовні міркування СтепанаТимошенка, коли брат Сергій запросив його на чергове засідання Центральної Ради. Степан Прокопович зі скепсисом вислуховує слова Винниченка, що відповідь на провокативний ультиматум російських більшовиків належить дати дещо “лівішою»; Тимошенко був переконаний, що їм “не полівіння треба, вони зуб заточили на всю Україну». Або як разом з Володимиром Вернадським як фундатори Української академії наук марно оббивали пороги денікінських кабінетів, рятуючи академію, та спали в дорозі на підлозі вагонів, коли поряд із шиком їхали бариги, що заробляли на солдатській крові. Ні, навіть лукаве редакторське перо не здатне було витравити з душі Тимошенка чуття своєї землі.
Окремо потребується відзначити чималеньку дослідницьку роботу і пошук при підготовці романів Іваном Корсаком. Певне, немало англомовних матеріалів довелося “перелопатити», перш ніж сісти за рукопис книги про Георгія Кістяківського “Вибух у пустелі», книгу, визнану торік як “Краща книга України» в номінації проза. Ареал пошуків був не меншим при підготовці роману “Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Тож автор висловлює щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб’язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклай, досі ніде в світі не друковані, дякує німецькій фірмі Antiquariat Steffen Völkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству в Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, Інститутові етнології і антропології Російської академії наук, Національному науково-дослідному інститутові у Порт-Морсбі Папуа Нової Гвінеї…
У “Борозні у чужому полі» особливий інтерес становлять спроби Сергія Тимошенка налагодити на американському континенті видання українського сатиричного журналу і в зв’язку з цим невідоме раніше листування Тимошенка з Євгеном Маланюком, Маланюка з сином Сергія Прокоповича Олександром. Ніколи не друкувався в Україні великий оглядовий матеріал про українську архітектуру Олександра Тимошенка. І вже зовсім можна дивуватися, що автору вдалося скористатися навіть заувагами до публікації Олександра Сергійовича, не друкованими навіть на американському континенті. В Євгена Маланюка не було можливості приєднатися до видання журналу, та й ставився він до цієї справи вельми стримано, передбачаючи немалі труднощі. Але при всьому тому як не захоплюватися відданістю українській справі Сергія Прокоповича, обтяженого літами та стражданнями в таборах Тодта.
Іванові Корсаку на літературну критику годі скаржитися. Євген Сверстюк, говорячи про книжку “Імена твої, Україно», зробив наголос на історичному аспекті: “Книжка відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає нас обличчям до постатей української історії і культури, замовчуваних або забутих. І це добра книжка».
Вітаутас Йоґела, доктор історичних наук, професор (м. Вільнюс): “Історично-пригодницький роман «KARŪNOS DEIMANTO PASLAPTIS» («Секрети королівського діаманта»), українського письменника Івана Корсака є гарним прикладом для наших письменників, а також і читачів… Автор, прекрасно знаючи історію своєї держави, знайомить читача з нею, уміє подати відмінний історичний контекст. Рука обдарованого письменника непомітно веде нас через різні періоди історичних баталій».
Михайло Слабошпицький зазначав: “Для Івана Корсака кожен історичний факт — на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить над кунсткамерами, де зібрані факти. Він уміє писати, прекрасно вміє писати, у нього своя інтонація, пластика, він уміє взагалі вигадливо вибудувати оповідь свою».
Професор Євгеніуш Вільковский (Республіка Польща) про роман Івана Корсака “Діти Яфета», де в центрі оповіді В’ячеслав Липинський, відгукнувся так: “Це амбітна робота про історичні події зі зверненням до документів, з хорошим і живим веденням оповідання, якій властива літературна майстерність, але перш за все — глибока відданість національній справі».
Гадаю, для письменників особлива тема — постаті на межі культур. Іван Корсак особливо ретельно розробляє цю непросту тематику. Його Миклухо-Маклай ще чіткіше вирізблюється як діяч української, російської, австралійської і новогвінейської культур, Георгій Кістяківський є продовжувачем українських наукових традицій батька і діда, професорів університету Святого Володимира, і водночас уже набутих традицій американських, як і Степан Тимошенко. Сергій Тимошенко, міністр УНР і посол та сенатор польського сейму, діяльний, їжакуватий парламентар, природно вписується і в українську, і в польську історіографії. А ще за його проектами виросло понад чотирьохсот будов, переважно церков, у Грузії, Україні, Росії, Польщі, Чехії, Словакії, Канаді, США, Парагваї… Не встиг, не завершив проект храму тільки для аргентинської громади.
Коли у Варшаві торік улітку йшла дискусія автора роману про В. Липинського “Dzieci Jafeta» Івана Корсака і відомих істориків Томаша Стриєка (Інститут національної пам’яті, Польща) та професора Романа Висоцького (Університет Марії Кюрі-Склодовської у Люблині), то з уст доктора Стриєка пролунало:
— У Польщі досі нема жодного опрацювання про Липинського. Ми втратили для Польщі цю постать, а тим самим зробили крок назад у наших відносинах.
Твердження Томаша Стриєка видрукувала варшавська газета “Наше слово».
Важко заперечити професорові: його вислів тільки ще раз наголосив на суспільній потребі згаданої тематики.
Є ще одна особливість книг Івана Корсака, яку підмітив і дуже точно висловив Ігор Гирич у післямові до роману “Немиричів ключ»: “Авторові вдалося показати небуденність постаті Юрія Немирича в українській історії, виопуклити думку, що перемогти за письмовим столом не менш почесно, а може, й більш важливо, ніж у герці з шаблею в руках».
То вельми істотний штрих до романів Івана Корсака про українських інтелектуалів.

На розстанях долі
(уривки з роману)
12*
Боровець тримав у руках папір з блідуватими рядками, видрукуваними через збиту і вилинялу стрічку:
“Наказ
Відділам командира “Бульби”
Від імені Української Повстанської Армії наказую:
До дня 8. 9. 1943. год. 12 — перейти зі зброєю у відділи УПА.
По цім терміні вважатиму відділи “Бульби” за ворожі та буду змушений силою підпорядковувати наказам Головної Команди УПА. Зголошуватись — місцевість Хмелівка - відділ Негуса.
9.1943. год. 8”.
Трохи раніше, коли з’явилася друга УПА — достеменно, як у сороковому році з’явилися дві ОУН, він мусив писати, ковтаючи гіркоту, важкий для руки і душі документ.
“Наказ ч. 81
ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ
ёРЕВОЛЮЦІЙНОЇ АРМІЇ
від дня 20.07.43 р.
В зв’язку з переіменуванням Української Повстанської Армії на Українську Народню Революційну Армію, наказую всім командирам відділів відчитати перед фронтом наказ ч. 80 і дальше виступати під назвою: “Українська Народня Революційна Армія”.
Командувач Української Народньої
Революційньої Армії
Отаман Тарас Бульба-Боровець”.
Тепер же судилося отаману перегорнути чи не найтрагічнішу сторінку зі свого вояцького, плутаного і переплутаного життя...
Несподівано штаб отамана був оточений вночі за наказом оунівського проводу куренем командира “Дороша”; отаман зі Щербатюком-Зубатим, сотниками Раєвським і Штуль-Ждановичем та ще низкою старшин якось прорвалися, але чимало було затримано; серед них і дружину отамана Анну Боровець.
Звивисті перипетії життя відучили отамана дивуватися, та коли до нього прийшов зв’язковий “Крук”, то очі в Боровця стали квадратними.
— Отамане, вас викликають на суд, — зв’язковий з цікавістю дивився у вікно, наче там мало щось вельми важливе відбутися. — Голова суду полковник Омелюсік пропонує з’явитися добровільно, а ще казав, що особисту безпеку він гарантує.
— Що і кому, чоловіче, я завинив? — Боровцю вдалося стримати голос, відказав навіть байдуже, тільки голос самому видався чужим.
— Те мені не належить знати, — Крук усе ще видивлявся незнане в вікні. — Тільки чув, як полковник з іншим суддею балакали. Шкоду якусь нашим змаганням, мовляв, завдав отаман. Про якісь перемовини з совітами та німцем мову вели, про невтралітет невідь-який. Більше не відаю, отамане...
Ось такої, Тарасе, придибенції ти ще не мав у житті. Судили тебе поляки, той присуд до того ж вельми зі смачною приправою тортурів вигадливих був, енкаведе перед війною так за тобою ганяло, аж язика висолопило, німець десяток тисяч карбованців за голову твою обіцяв, а тепер ще й свої туди ж... Мабуть, завинив у тому, що п’явок роками собою по болотах годував, що куля, на диво, досі не наздогнала, хоч на тебе чигає майже щодня; ти ж міг не вибирати собі такої дороги, міг преспокійно сонцем нещедрим поліським цим тішитися, тим сонцем, яке ти і твій земляк-поліщук не проміняє ні на французьке, ні на ішпанське; міг, якби задля справи не закинув прибуткову доволі каменоломню, бо навіть родина Пілсудського робила тобі за¬мовлення, ти покинув усе, боронячи люд свій і землю свою, навіть втратив тепер найдорожчу і найвірнішу дружину, бо лиха чутка повзе, що нема її вже на цім світі...
І за що? Хай би вже за масні чорноземи, де посадиш голоблю, а виросте віз чи карета цілісінька, за райські сади чи інше якесь зажиткове; ні, тож ідеться про землю злиденну, де вітер хіба дзвенить, суху піщугу пересипаючи, і можеш одною ногою стояти у тій піщузі, а іншою — по коліно в болоті, що моторошно булькає, як ідеш, та загрозливо прогинається під тобою, а ночами лякає вогнями, що спалахують невідь-звідки й чому та морозять душу; за землю, яку проклинаєш і молишся за неї щоденно; ти в могилу її не забереш, хіба трішки під нігтями, як не буде тебе кому помити і спорядити, що також ймовірно... То за що ж ти страждати маєш та іти під суд?
— Тобі, чоловіче, псевдо таке, Крук, певно недарма дали, — спробував струсити з себе оціпеніння та всміхнутися Боровець. — За те, що такі розносиш вістки.

Роман про В.Липинського – польською мовою
У Варшавському видавництві Pracownia Wydawnicza щойно побачив світ польською мовою роман Івана Корсака «Діти Яфета». Це твір про славетного історика і філософа, державного діяча, теоретика консерватизму, великого українського патріота В’ячеслава Липинського. Роман перекладали відомі літератори Тадей Карабович і Ельжбета Олендер-Дмовська.
Цікавою є побудова книги. У ній дві післямови: польське бачення славетної постаті В.Липинського подає польський професор Євгеніуш Вільковський, а з українського боку – шевченківський лауреат Михайло Слабошпицький.
У червні в Варшаві планується презентація роману.