Галина Вдовиченко : Бора : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Северина Якубич (джерело: ARTarea)

Книжка, про яку у Всесвітній мережі не знайти негативних відгуків. Книжка, яку наполегливо радять читати мрійливим жінкам. Книжка, яка дарує розуміння цінності звичайного спілкування. Це вона – «Бора» Галини Вдовиченко.

Гортаючи сторінки

У книзі йдеться про редактора у видавництві Христину Бору, яка отримала оригінальний подарунок долі – будинок. Такий презент їй зробив чоловік, якого Бора заледве пам’ятає з юнацьких років. Але таки знаходить записи про нього у своєму щоденнику. Колись списала кілька сторінок спогадами – значить ці спогади були для неї важливими? Чи знайде Христина Бора відповідь ... [ Показати всю рецензію ] на це питання запрошую дізнатися на сторінках роману.

Але справжнім подарунком виявляється геть не сам будинок як такий, а буденні радощі, які він дарує не лише новій хазяйці, а й людям, яких Його Величність Випадок звів під одним дахом.
Що таке «бора»

Бора (італ.bora, від грец. βορέας — північний вітер) — місцевий, холодний, сильний та поривчастий вітер, що дме з вершин невисокого хребта, розташованого на узбережжі водного басейну (море, озеро).

Крім того, Бора-Бора – це острів у Тихому океані (побачите, як це обіграє Галина Вдовиченко J). Отаке-от цікаве прізвище в головної героїні.

Хто що каже

В Інтернеті я не знайшла жодного кривого слова про цей роман. Жінкам він подобається за свою неспішність, тобто за те, що нема в ньому напруженості (яку ви знайдете в Стівена Кінга, якщо хтось шукає), а події розвиваються так, як повинні, так, як у житті. Це дозволяє повірити в той сюжет, яким Галина Вдовиченко наповнила книжку.

Андрій Куликов, член журі конкурсу «Книга року BBC 2011», каже, що «Бора поривчаста, як вітер, – бо ж надто велика різниця між напруженістю її внутрішнього світу і млявістю довколишнього існування».

Автор одного з коментарів стверджував, що «Бору» варто читати жінкам, мрійливим та старшим за 35 років. Я в цю вікову категорію не вписуюсь, тому не можу сказати, чи це правда.

Що кажу я

Читалася книжка легко. Дуже спокійний роман, такий, що ніби запрошує: «Зупинись у потоці своїх щоденних клопотів та усвідом: усі годинники цього світу йдуть по-різному, ти знаходиш час на соціальні мережі, але не знайдеш часу на цікавих людей, що тебе оточують; перестань боятися не встигнути, бо на все свій час…»

Але мені, любительці «гострих відчуттів» від літератури, таки бракувало яскравих подій і непобутовості роману. Галина Вдовиченко поселяє типових героїв у не зовсім типові обставини. Робить такий собі мікс: реалістичні персонажі в романтичних обставинах. Вона вкладає важливе (час, який не варто прискорювати; побут і спілкування; ніколи не розгадану таємницю кохання) у рядки свого роману настільки м’яко, що іноді мені хотілося точнішого натяку на висновок, який повинен бути зроблений мислячим читачем після прочитання.

Але автор залишає всі висновки висіти в повітрі. Вони ненав’язливою атмосферою оповивають сторінки роману, як виноград колону на вході до подарованого будинку. От і кінець твору мені зовсім не зрозумілий. Станеться чи не станеться? Втім, так і мало бути. Це загадка будинку, це таємниця книжки.

Цікаво зауважити, що Христина Бора, як і Галина Вдовиченко, редагує тексти й пише роман. Христині Борі радять назвати свій твір «Роба», бо так він повинен був би привернути увагу потенційного читача. Щось надто «Роба» на «Бору» схожа.

Можливо, саме те, що Галина Вдовиченко мала змогу передати побут героїні, змальовуючи дещо зі свого досвіду, (а може, і з яких інших причин) твору я повірила. Повірила у всю нереальність ситуації, у будинок, який приймає лише тих, хто йому подобається, у те, що десь по Львову може бігти собака Альма, і їздити «Фольцваген-гольф» з Лідою за кермом. У те, що така історія може трапитись. Тільки один раз і в житті тільки однієї людини, але може.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Роксолана Гнатюк (джерело: "Гучні імена" (інтернет-видання))

Хотіла поділитися з вами своїми враженнями від книжки Галини Вдовиченко „Бора”. Напевне, я давно не читала книжки, де так гарно і просто описувалося звичайне життя звичайної української жінки.

Правда, книжка розпочалася незвичайно: головній героїні (скромному редактору видавництва) несподівано подарували будинок у Львові… Завдяки цьому неймовірному подарунку вона знайомиться з новими, і досить незвичайними людьми дівчиною-підлітком, чоловіком похилого віку, від якого відмовилися діти, дивним робітником-дереворізом харизматичної зовнішності (і не менш дивних вчинків), і з чотирилапим Кіцманем. ... [ Показати всю рецензію ] Також, в будинку періодично з’являється давня подруга, яка має троє дітей і залишаючись в Бори (прізвище головної героїні) на ночівлю, вона займається тим, на що в неї ніколи немає часу вдома – малюванням тушшю. Але, в цілому, в книзі – ніяких убивств, неймовірних життєвих катаклізмів, просто звичайні людські розчарування, які бувають у кожного з нас…

Книжка наповнена простими буденними думками сучасної жінки: „Як там син?”, „Чи все добре в батьків?”, „Де купити черевички?”, „Як підключити інтернет?”… Може тому, Христина Бора – викликає симпатію, ніби вона сусідка або близька подруга. Кілька незвичайних речей – це несподівано щедрий подарунок від незнайомця; те, що Бора – пише книжку, і несподіване перетворення чоловіка-робітника, що прийшов допомогти розпиляти дерево в зовсім іншу людину.

В новоподарованому (але вже досить старому будинку) наче в казці про рукавичку „на дорослий лад” збирається купа різних людей. Вони ведуть розмови про такі речі як бутерброди, книжки, про художників-примітивістів, грають гру „віриш-невіриш”, вони печуть млинці і пораються в саду. Все так, ніби потрапляєш до будинку своїх бабусі чи дідуся або тітоньки. І слухаєш розмови близьких тобі людей. Якось несвідомо виникає бажання провести з ними вечір (і спробувати варення з чорнобривців) чи залишитись на вихідні.

Дуже сподобалася фраза з книги: „Для чого я приходив? Для чого я повернувся у цей дім? Для чого я приходив у цей світ? Ну точно не для того, аби щовечора самому лягати спати у великому будинку і щоразу поспішати на нараду нашого славного, найбільшого та найуспішнішого на західній Україні рекламного агентства…” Мимоволі і сам замислюєшся над тим „для чого ти приходиш у цей світ?”

Закінчення у книги – дуже несподіване і оптимістичне. Ніби і „happy end”, але щоб все гарно склалося треба трішки зачекати. Але, навіть безпритульна собака, яка теж оселилася в цьому дому знає, що якщо „не зараз, то згодом” додому приїде довгоочікуваний господар і все буде добре!

Раджу прочитати книжку Галини Вдовиченко „Бора”, вона добра і спокійна з відчуттям того „що все буде добре” і до цього твору хочеться повертатися знову і знову, як до затишного будинку.

Дуже сподобалося також оформлення книжки, кожна сторінка схожа на сторінку старого зошита – дівчачого щоденника, дещо вже пошарпаного, з плямами від чорнила чи кави. Скажу чесно, я намагалася, навіть, стерти з обкладинки „плямку від кави” і подумала: „де ж це я встигла замастила новісіньку книжку?”, а виявилося, що це пляма має тут цілком законне місце )))

Від усього серця,
Роксолана Гнатюк

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: helen (джерело: sumno.com)

Вітер, острів, равлик...
теґи: Бора, Кохання.., роман
Назва твору: Бора
Автор: Галина Вдовиченко
Видавець: «Клуб сімейного дозвілля»
Рік: 2011

Над назвою роману Галини Вдовиченко, мабуть, попрацював гарний маркетолог – такий, про якого вона згадує й на сторінках книжки. Назва на обкладинці одразу ж викликає бажання дізнатися – що воно таке – Бора. Холодний вітер, острів в Тихому океані і – прізвище жінки, що несподівано стала господинею будинка-равлика.

Текст і написаний, і виданий "смачно" – іншого слова годі й підбрати. Від книжки, здається, йде запах пожовклого листя із саду біля ... [ Показати всю рецензію ] будинка-равлика, кави з корицею і ще чогось неймовірно щемного й до болю знайомого. Знайомого, бо кожен з нас більшою чи меншою мірою відчуває себе самотнім. І цей будинок-равлик, що дістався головній героїні Христині Борі у спадок, стає у романі символом самотності. Символом самотньої жіночої душі.

Авторка не раз на сторінках книги порівнює будинок з Ноєвим ковчегом, але – Ной збирав "кожної тварі по парі", а господа Бори стає прихистком для таких саме самотніх душ, як і вона: матері трьох дітей, подрузі Лідії, "двійнику" Кравчука Іванові Івановичу, новітній Пеппі Довгапанчоха – Божені... Такі різні, й такі схожі у своїй самотності люди.

Втім, не варто вважати, що текст насичений сумом і приреченістю. Жодним чином! Навпаки – соковито й дотепно виписані образи подарують кілька годин приємного читання. А ще – роман про справжнє, не кіношне й гламурне, кохання. Бо тільки справжній чоловік може подарувати будинок жінці, яку любив усе життя попри її відмову. Без жодних сподівань на вдячність чи взаємність. Без такого остогидлого сьогодні "ти мені – я тобі", бо зрештою – "Кохання нічого не дає, окрім самого себе"!
http://sumno.com/tj6

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Alex Lier (джерело: sumno.com)

Дім з секретами і душею…
теґи: Бора, Галина Вдовиченко, Коронація слова
Назва твору: Бора
Автор: Галина Вдовиченко
Видавець: «Клуб сімейного дозвілля»
Рік: 2011



Читати про буденність не цікаво. Особисто мені не надто цікаво. З однією поправкою: було. Доки до рук не потрапив роман «Бора». Увагу притягнула назва, палітурка і оформлення книги. А тоді від тексту вже просто не вдалося відірватися.

Хотілося б розказати про що книга. Але напевно не вдасться. Можна просто сказати, що вона про життя одного… будинку. Саме так, будинку. Дому, який здобув нове життя. Неждано-негадано одного ... [ Показати всю рецензію ] дощового ранку його віддали. А тоді все закрутилося…

Христина – головна героїня роману. Жінка середнього віку; їй все не вдається дописати вистражданий роман; син все віддаляється; наступає хвиля «пошуку себе». От, власне, і всі проблеми. А далі тільки несподіванки – дім у спадок. А на додачу нові друзі. І не надто нові. Ліда – краща подруга, котра всіма силами намагається сховатися від буденності з головою поринаючи (хоча б на кілька днів) у чуже життя… Божена зі своїми «фішками» і незмінним оптимізмом; «руде сонечко», що наповнює енергією життя дому і серця його мешканців. Людина, що вже зробила найбільшу помилку свого життя – Іван Іванович. Та Гордій, котрий надто багато мовчить… А ще – кіт, собака, сад і… мрії. Багато-багато мрій, надій і сподівань, секретів…

Стигне чашка міцного чорного чаю; єдине джерело світла – екран ноутбука; за вікном шурхотить дощ; десь на першому поверсі біля каміну грається сіре кошеня; на кріслі біля каміну – недочитана книга; ескізи на маленькому столику…

Вся книга – це атмосфера, відчуття і переживання. Не шукайте тут Верберівської філософії чи детективності Агати Крісті, це не той мейнстрім, що у Алекса Гарленда і немає таких поворотів сюжету як у стівена Кінга… Хоча, звісно, не без цього. Адже цікава книга складається з крапельки філософії, ложки загадок, роздумів за смаком – струснути, але не перемішати. Додати сюжетний поворот. Готова хороша книга. Ця книга – хороша.

Але якби мені довелося писати посвяту (або ж епіграф) до «Бори», то я б написала: «Прихильникам Джоан Харріс… Ми, українці, можемо не гірше!»

Неповторності і виразності роману надають львівський галицький колорит. А також авторська атмосфера. Рідна, від самого початку, пережита і з трепетом випущена у вільне плавання. Напевно, це основна серед позитивних сторін. інша, не менш значуща – ретельно прописані персонажі, живі, трьохвимірні. Цікаві, зі своїми проблемами і радостями. Але не надто глибоко. Це не так книга, у якій вдасться сховатися від власного реального світу. Ні, навпаки, вона посилить, загострить відчуття «справжності» того, що відбувається за вікном, у домі.

Про «Бору» не варто говорити, її варто почитати. Це віконце із віртуального світу, до якого ми надто звикли у світ реальний. Шанс критично оглянути своє життя, переглянути свої пріоритети і задуматися: а чи не упустили ми бува найголовніший у житті шанс? Чи не загубили в гонитві за модою власну мрію? Чи не зробили найбільшої помилки? Чи є ще можливість все виправити?...

Коротке посилання: http://sumno.com/ukb

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Котенко (джерело: Літакцент)

(уривок з огляду)

Суперпропозиція для шанувальниць love stories – «Бора» Галини Вдовиченко (один із п’яти фіналістів премії «Книга року ВВС–2011»). Позаяк коханню кожен вік підвладний, а мріям про нього – тим паче, «Бора» – однаковою мірою приваблива казка для дівчаток і дорослих тітоньок. Книжку спокійно можна використовувати з бібліотерапевтичною метою для різновікових груп пацієнток. Це – роман про жіноче щастя, в якому начисто відсутні антагоністи (ну не вважати ж ними трьох бандюків, які на кількох сторінках намагаються залякати героїню, а потім кидаються навтьоки від увімкненої бензопилки?), ... [ Показати всю рецензію ] конфлікти вичерпано і проблеми вирішено.

Безконфліктність, утім, не стає на заваді розгортанню подій: рушійною силою сюжету є таємниця. Загадковий благодійник дарує звичайній редакторці звичайного видавництва розкішний будинок, що стає «Ноєвим ковчегом» (метафора не моя – © Г. Вдовиченко) для кількох незнайомих людей. До будинку прибивається мужній красень Гордій (дереворіз-кривоніс, колишній харизматичний рок-музикант гурту «Бубуйки», успішний PR-менеджер і алкоголік-епілептик на додачу), який вносить сум’яття в душі трьох мешканок дому, але серце якого, певна річ, належить лише одній. За законом архаїчного мотиву впізнавання нареченого, головна героїня врешті-решт з’ясовує, що благодійник і дереворіз – одна особа. І хоча фінал романсу відкритий: Він утікає від Неї зі Львова на велосипеді на острів Бора-Бора, проте гостро відчувається невідворотність happy end-у, хай навіть поза текстом, обмеженим палітурками. Бо ж коли навіть собаці Альмі (див. останні рядки книжки) зрозуміло, що закохані обов’язково зустрінуться, то що вже казати про читача. Everything is illuminated.

Коли «вживатимете» цей роман, можливо, у вас виникне відчуття, що письменниця сумнівається у ваших розумових здібностях, — наприклад, коли пояснює і без того прозорі імена-налички: Гордій – бо зав’язує Гордієві вузли, Бора – бо борець «по життю». Не переймайтеся! Насправді авторка чудово знається на маслітній кухні. Не дивуйтеся також, що текст щедро приправлено безсумнівними істинами з галузі популярної психології, як-от: «неможливість збігів у симпатії до чоловіків – основа жіночої дружби». Певним інтелектуальним викликом, який, проте, легко долається ресурсами Вікіпедії, є історія про художника-примітивіста Никифора Дровняка: читач, вочевидь, замислиться, що в цій розповіді – історична правда, а що — художня вигадка. Однак зайвий раз напружуватися не варто. Купуючи цей поліграфічний шедевр, просто пам’ятайте: на вас чекає приємне читання, розслабтесь, авторка зробить усе за вас, отримуйте задоволення (про насолоду змовчу).



Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/04/24/maslitne-asorti/#comments">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрий Володарский (джерело: Еженедельник 2000)

Теремок оптимистический
Автор: Галина Вдовиченко
Название: «Бора»

Язык: украинский

Жанр: социальная мелодрама

Издательство: Х.: «Клуб сімейного дозвілля», 2011

Объем: 240 с.
Оценка: 4*

Где купить: сеть магазинов «Книгарня «Є», www.book-ye.com

Львовская журналистка Галина Вдовиченко пришла в литературу поздно — ее первый роман «Пів'яблука» (2008) вышел за год до того как писательница отметила юбилей, не будем говорить какой именно. Зато дальше работа пошла как на конвейере: с тех пор Вдовиченко издает по роману в год. «Бора» по счету уже четвертый.

Заглавная героиня книги, ... [ Показати всю рецензію ] моложавая дама средних лет с необычным именем Христина Бора работает скромным редактором в скромном львовском издательстве. Неожиданно она получает в дар недвижимость, причем не какую-то там квартиру, а целый дом с прилегающим к нему участком. Щедрый подарок поступает от некоего Владимира Лисковича, которого Бора припоминает с немалым трудом. Когда-то, четверть века тому назад юный одноклассник Володька, по уши влюбленный в Христину, заявлял, что они будут жить долго и счастливо в доме, который он назовет ее именем. И вот тебе пожалуйста.

Интересно, что Бора даже не пытается разобраться, каким образом и по какой причине на нее свалилось негаданное счастье. Полкниги она вообще будет уверена, что дом достался ей по наследству, и весьма удивится, когда узнает, что пан Лискович жив-здоров и просто куда-то там, например, уехал. Вообще несообразностей в книге хватает: однажды в гости к Боре заявятся трое жуликов, которые попытаются заставить ее продать дом за смешные деньги, и этот сюжетный ход будет выглядеть как-то слишком уж наивно.

Такое место пусто не бывает. Вокруг Боры один за другим станут появляться люди, которым по тем или иным причинам срочно понадобится временное пристанище, и Бора охотно его предоставит. Так в доме начнут обживаться нанятая бывшим хозяином уборщица Анна Петровна, ближайшая подруга героини Лидия, болезный дедушка со сложной судьбой Иван Иванович, бойкая 14-летняя школьница Божена, видный мужчина Гордей, который раньше был крутым топ-менеджером, а теперь пилит бревна и рубит дрова. В общем, много людей, очень разных, но обязательно хороших.

Вообще-то заглавное слово «Бора» — это не столько имя героини, сколько название дома. Именно он — центр тяжести романа, его ключевой образ. Дом готов принять под свою крышу достойных людей самого разного возраста и социального положения, он защищает, объединяет, сплачивает и даже немножко по-хорошему сводничает — такой себе теремок из сказки, только без медведя в финале. Собственно, дом по имени «Бора» — метафора общественной самоорганизации, легко расширяющаяся до уровня города или всей страны.

Несмотря на удачу с образом дома, общее впечатление от романа ярким не назовешь. «Бора» написана в той легковесной манере, из-за которой сочинения подобного рода скептически именуют «женской прозой». И пускай идеология романа позволила ему несколько раздвинуть рамки жанра, однако вырваться из них «Боре» все-таки оказалось не под силу. Характерно, что в книге нет центрального конфликта, его функции кое-как выполняет прочерченная пунктиром любовная линия. В общем, у Вдовиченко получилась очередная милая книжица для вполне конкретного круга читателей. Вернее, читательниц.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда)

Галина Вдовиченко. Бора (КСД)
"Бора" - доволі голлівудський роман. Щось подібне вже можна було бачити у фільмах "The Lake House", "Steel Magnolias". Одним словом, зворушлива історія про любов і єднання людей на тлі старовинного будинку.

Зачин виглядає, як у казці. Жила собі львівська панянка Христина Бора. Вона вдома, в неї 17-річний син і в міру гарно оплачувана робота літературного редактора. Одного дня звичне життя порушується через несподіваний подарунок.

Щасливий поворот – дуже давній колишній залицяльник лишив у спадок старовинний будинок за містом.

Будинок живе своїм власним життям. ... [ Показати всю рецензію ] Він сам вирішує, чи прийняти нову господиню. І таки приймає. Саме там Бора отримує натхнення для закінчення свого роману. Саме там вона знаходить втрачену любов і нових друзів.

На щастя, роман "Бора" не має хрестоматійної розв’язки з освідченням і весіллям. Все в стилі Бернарда Шоу – Еліза пішла, але, можливо, повернеться. Майже як Карлсон.

В романі чимало персонажів, але Галина Вдовиченко дає собі раду з кожним із них. Герої мають гарно прописану "легенду" та нездійсненну мрію. Будинок Бори стає фантастичним простором, де всі мрії здійснюються.

"Бора" має сподобатися шанувальникам веселкових історій про те, що життя не закінчується після днів народження із "страшною" цифрою. Читається на одному диханні за ніч. Чудовий привід почати нове життя наступного життя. Кінець світу скасовано!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Антоніна Ящук (джерело: BBC Ukrainian)

Райський будинок Галини Вдовиченко
Антоніна Ящук

Читач сайту ВВС Україна

12 грудня, 2011 p


Галина Вдовиченко – майстер своєї справи. Її жіночі романи – чудовий зразок якісної літератури "середньої полиці": це твори для тих, хто за читанням прагне відпочити від проблем щодення, але разом із тим поміркувати про вічні цінності. Це твори для жінок, яким іноді так хочеться помріяти.

Найновіша книжка Вдовиченко "Бора" – це роман, який здійснює жіночі мрії. Він має для цього всі необхідні складники: сюжет із неймовірними подіями; кілька драматичних життєвих історій, зокрема історія кохання, ... [ Показати всю рецензію ] що повертається з небуття; витончені й чуттєві описи інтер'єрів та одягу; нарешті, тріумф творчої самореалізації головної героїні. І головне, за всіма цими інгредієнтами роману, який має неодмінно сподобатися читачкам, стоїть, як мені здається, не тверезий розрахунок, а розуміння і співчуття до прагнень жіночої душі.

Сюжетна лінія роману (несподіване успадкування Борою будинку – збір у ньому всіх дивовижних мешканців і їхнє відверте спілкування – розкриття особи давно закоханого в Бору благодійника, який весь час був поруч) належить до найбільш віддаленої від реальності частини твору і відповідає найфантастичнішим жіночим мріям. Хто з нас не уявляв, що було б, якби раптом... Заради цих фантастичних моментів ми дивимося мексиканські серіали, чудово усвідомлюючи їхню віддаленість від життя!

Галина Вдовиченко зовсім не ставила собі за мету досягнути реалістичності, будуючи сюжет: навпаки, фантастичний каркас вона наповнила живим диханням прекрасної буденності. Звісно, авторка дала більш чи менш правдоподібні пояснення певним подіям і вчинкам, але надмірних – і непотрібних – зусиль, аби "заякорити" роман у реальності, не робила. Адже й так зрозуміло, що цей сюжет – лише мрія, хай навіть здійснена. Отриманий просто так, нізвідки, старовинний будинок, старовинне кохання, зрештою, сама доволі "туманна" постать чарівного принца Володимира – усе це прекрасно, спокусливо і важливо, але це кінець-кінцем лише привід для авторки, щоб показати, як героїня усвідомлює себе та власні життєві орієнтири.
Перша сторінка книжки

Збільшити зображення

"Плоть" цього роману складають, як на мене, якраз не загальний сюжет, а історії про те, як персонажі обживають ті незвичайні умови, в які потрапили. Побут, цей ненависний і разом із тим коханий супутник кожної жінки, посідає в романі важливе місце. Детальні описи інтер'єру будинку та його саду, меблів і начиння, одягу, розповіді про приготування їжі й трапези – усі вони приносять неабияке задоволення тим, хто цінує довколишній предметний світ.

Саме увага до деталей, уміння дуже точно візуалізувати різні ситуації видаються мені найсильнішою рисою письма Галини Вдовиченко. А ще – дбайливе і в той же час невимушене вплетення в канву сюжету життєписів кожного з персонажів. (Хай кине в мене камінь та жінка, яка не любить слухати й переповідати життєвих історій!). Адже обживання нового світу – це не тільки звикання до нового побуту, а й вибудовування тонкого плетива стосунків із новими людьми, улюблене жіноче заняття. І тут авторка втілює в життя чудові мрії про доброту і співчуття: міцніє справжня жіноча дружба, тепло і затишок знаходять самотні душі – літня та молода, відроджується до життя поранений чоловік, навіть пригрівається кумедний котик. Світ старого будинку в романі – це світ цілющий, це світ очищення і примирення, світ, якого нам так бракує. Крім того, це територія творчої самореалізації, що дуже й дуже важливо для жінки, яка вже в тому віці, коли є на що озиратися.

Галина Вдовиченко нагадує мені вправного музиканта, який добре знає, які струни в душі його читача озвуться найголосніше. Але грає письменниця дбайливо й ніжно, даруючи приємність і спокій, а не маніпулюючи делікатними темами. Тому її романи так люблять читати мрійливі жінки.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Куликов (джерело: BBC Ukrainian)

Галина Вдовиченко. "Бора". Київ, 2011. Видавництво "Клуб сімейного дозвілля".
12 грудня, 2011 p.

Книжкова премія ВВС Україна "Книга року ВВС-2011" представляє кожну з 32 книжок Довгого списку (претендентів на звання Книги року): обкладинка, сторінка тексту, фото автора та короткий відгук одного чи кількох експертів.

Андрій Куликов, член журі, представляє книжку Галини Вдовиченко:

"За визначенням Української Радянської Енциклопедії, "бора" - "місцевий сильний та поривчастий вітер, що дме з вершин невисокого хребта, розташованого на узбережжі водного басейну (море, озеро). Бора виникає ... [ Показати всю рецензію ] переважно взимку внаслідок великої різниці між барометричним тиском на суші (високий) і морі (низький). Бора викликає різке похолодання; швидкість досягає 40 м/сек; спостерігається в районі Новоросійська, на берегах Байкалу ("сарма"), в Далмації, в Провансі ("містраль")".

Тепер це природне (надприродне?) явище спостерігається і в Україні. "Бора" Галини Вдовиченко дме з вершин Карпат і викликає різке похолодання в душах тих, хто завдасть собі клопоту замислитися над питаннями, що їх ставить авторка. Чи відповідає Галина Вдовиченко на поставлені питання? Залишу це запитання без відповіді, щоб не розкривати таємницю, пов’язану з книгою, побудованою на дослідженні спроби дізнатися таємницю.
Перша сторінка книжки

Збільшити зображення

Ті, хто читає твори, що беруть участь у конкурсі "Книга року Бі-Бі-Сі", певно, пригадають твір Андрія Кокотюхи "Чужі скелети", головний герой якого також отримує в спадок будинок – і також стикається (зіштовхується!) з таємницею. Звісно, можна обґрунтувати твердження, що цей зв’язок унаочнює цілісність ємкої частини сучасного українського літературного процесу. Але залишу висновки на розсуд читачів, як і визначення природи дискурсу, в межах якого відбувається творча обробка типових сюжетів.

У слові "бора", що означає "вітер", наголос на другому складі.

У романі Галини Вдовиченко наголос на людських цінностях і прагненні зберегти їх хоч би якими дверима був перетятий дім нашого спільного життя. Героїня роману, ота сама Бора, поривчаста як вітер – бо ж надто велика різниця між напруженістю її внутрішнього світу і млявістю довколишнього існування. Але ж Бора живе не окремо від суспільства, хоч часом і за замкненими дверима порожнього будинку. За законом посудин, що сполучаються, тиск має дійти спільного значення. І хоча людина безмежно мала, вона змінює світ. Сумою безмежно малих, здавалося б, зусиль".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда)

Книжки грудня. Біжи, Лоло, біжи!

08.12.2011
Ірина Славінська

Настав грудень. Це означає, що скоро на голови читачів проллється злива подій річного значення. Протягом грудня буде вручено нагороди рейтингу "Книжка року", премії "Книга року Бі-Бі-Сі", рейтингу соціальних мереж "Читають всі" тощо.

Так само грудень – це час подумати про підсумки року та про новорічні подарунки. Від серйозних роздумів можна відволіктися на читання.

Зима видалася тепла, але затишні вечори із чашкою чаю та книжкою ще ніхто не скасував. "Українська правда. Життя" традиційно рекомендує цікаві та нові українські ... [ Показати всю рецензію ] книжки.

Ольга Токарчук. Бігуни (Фоліо, переклад Остапа Сливинського)

Ольга Токарчук - польська письменниця з українським корінням. Це одна з беззаперечних зірок сучасної польської літератури. Її книжки перекладено 27 мовами.

Першу літературну премію Ольга Токарчук здобула за дебютний роман 1993 року. Далі була низка інших.

Ольга Токарчук є рідкісним прикладом письменниці, котру однаково хвалять і читачі, і критики. Найбільш успішним у цьому сенсі романом є "Бігуни". Ця книжка свого часу отримала престижну польську нагороду "Ніке" та стала лідером продажів у Польщі.


"Бігунів" було видано 2008 року, і нарешті його переклали українською. Це не перша книжка Ольги Токарчук українською мовою. Раніше вийшов переклад її дуже незвичайного роману "Веди свій плуг понад кістками мертвих".

"Бігуни" не є стандартним романом із лінійним сюжетом. Це суто фрагментарний текст, написаний від імені людини, що постійно мандрує. Українському читачу може нагадати новинку "Лексикон інтимних міст" Юрія Андруховича.

Щоправда приводом для організації фрагментів тут стали не міста. Позірною особливістю тексту "Бігуни" є умовність. Тут однаково доречно і недоречно звучатимуть слова "роман", "структура", "система", "сюжет", "персонажі".

Найліпше анатомію цього тексту можна передати якою-небудь метафорою. Наприклад, уявіть скриньку з усілякими дитячими (підлітковими? дівочими?) скарбами.

Тут кольорові намистини, черепашки, вирізки з глянцевих журналів, ниточки, ґудзики, брошурки, старі квитки, засушені рослини, поламані ляльки.

"Бігуни" - це скриня історій. Їх об’єднує рамка-біографія оповідачки. Вона за фахом психолог. За діагнозом – людина з клінічною необхідністю не сидіти на місці та мандрувати. За відпочинком – любителька робити нотатки.

В рамці можна прочитати цілу торбу зауважень, історій, деталей, спогадів. Вони різного обсягу, їхня послідовність не виглядає логічно вмотивованою. Ніби зошит подорожніх нотаток. Побачив щось цікаве – записав.

"Бігуни", можливо, є відлунням досвіду самої Ольги Токарчук. Недаремно вона колись працювала психотерапевтом.

Але таке біографічне сприйняття виглядає аж надто просто. Насправді "Бігуни" можуть бути прекрасним дзеркалом. У ньому видно обличчя розгублених сучасних людей. У кожного з них у грудях порожніє дірка – і кожен заповнює її тим, чим зможе.

Роман "Бігуни" має сподобатися не лише шанувальникам Ольги Токарчук. Він смакуватиме, наприклад, тим, хто вже дочитав "Лексикон" Андруховича. А також тим, хто любить нотатки Лінор Горалік про "всякое хорошее".

"Бігуни" ідеально читатимуться в дорозі. Короткі фрагменти ніби створені для швидкого "ковтання" між двома станціями метро та під час пересадок у аеропортах світу.

Галина Вдовиченко. Бора (КСД)
Галина Вдовиченко – письменниця та журналіст. Вона працює заступником головного редактора газети "Високий замок". У вільний від газети час вона пише романи.

Літературне захоплення Галини Вдовиченко вже декілька років отримує визнання "Коронації слова". А 2009 року її роман "Пів’яблука" став кращою українською книжкою за версією журналу "Кореспондент".

"Бора" - це доволі голлівудський український роман. Щось подібне вже можна було бачити у фільмах "The Lake House", "Steel Magnolias". Одним словом, зворушлива історія про любов і єднання людей на тлі старовинного будинку.

Переповідати сюжет "Бора" не варто – спойлери зіпсують усі зворушливі моменти книжки.


Зачин виглядає, як у казці. Жила собі львівська панянка Христина Бора. Вона вдома, в неї 17-річний син і в міру гарно оплачувана робота літературного редактора. Одного дня звичне життя руйнується.

Щасливий поворот долі – дуже давній колишній залицяльник лишив у спадок старовинний будинок за містом.

Різка зміна декорацій змінює все. Бора отримує натхнення для закінчення свого роману. В комплекті з натхненням додаються нові друзі та внутрішній спокій.

На щастя, роман "Бора" не має хрестоматійної розв’язки з освідченням і весіллям. Навпаки – фінал максимально відкритий, але щасливий. Кожен із героїв знайшов себе.

Хто вони, ці герої? Це сама Бора, її подруга матір-одиначка художниця Лідія, несподіваний гість Іван Іванович, знайома дівчинка-підліток Божка (майже названа донька Бори – її власні батьки постійно в роз’їздах), сусіда майстер на всі руки Гордій та інші.

В кожного з них є нездійснена мрія. Будинок Бори стає фантастичним простором, де всі мрії здійснюються.
Такі романи зараз ніби в моді. Не дивно.

Адже стомлені офісним життям чоловіки та жінки мріють про slow life у такому будинку. Там час біжить повільніше. Там завжди є час накрити круглий стіл білою скатертиною та чаювати за довгими розмовами.

"Бора" має сподобатися шанувальникам веселкових історій про те, що життя не закінчується ні в 40, ні в 64 роки. Це гарний подарунок для втомлених дорослих людей. Може підняти настрій та змусити почати плекати свій сад.

Іздрик. Underword (КСД)

Іздрик уже давно займається дуже різними видами мистецтва.


Він пише вірші та прозу, видає журнал "Четвер", музикує та співає в гурті "DrumТиатр", досліджує алхімію мозку, ілюструє свої та чужі книжки, знімається для дивовижних фотографій Ростислава Штука тощо.

Його дизайнерські вправи давно і тісно переплелися зі створенням текстів. Першою дуже вдалою спробою можна вважати збірку оповідань "ТАКЕ".

Тоді Іздрик не лише скомпонував свої тексти в надзвичайну цілісну структуру, але й виступив оформлювачем цієї єдності. Експеримент увінчався отриманням премії "Книга року Бі-Бі-Сі".

Збірка "Underword" ніби є перевиданням. Тут знайдуться і тексти зі збірки "ТАКЕ", і колись опубліковані в ЖЖ Іздрика фрагменти, і ще дещо.
Але "Underword" формально є все ж таки мистецьким альбомом.

Це арт-бук, унікальний об’єкт. Такого не видавав ще ніхто з українських літераторів. Численні книжки "з картинками" інших письменників тут не рахуються.

Іздрик першим видав свою книжку, де написав і поєднав текст вербальний і невербальний.

Збірка за змістом виглядає майже біографією. Розділи називаються "Дитинство. Школа", "Родина. Друзі", "DrumТиатр. Inside", "Адреси. Паролі".

В кожному розділі – проза та поезія, умовно пов’язана із заданою темою. Це радше дослідження меж індивідуальної свободи автора та читача.
"Underword" точно сподобається шанувальникам Іздрика. Крім них, книжку можна сміливо пропонувати тим, хто збирає арт-буки чи цікавиться сучасним (українським) дизайном і/або експериментальними збірками.

Фото mamamiya.com.ua, litakcent.com

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Міла Іванцова (джерело: Друг читача)

Роман-людяність

Галина Вдовиченко. Бора. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011. – 240 с.

.
Коли до рук потрапляє книжка нового автора, не знаєш, чого від неї чекати. Але є книжки, що викликають довіру читача вже іменем автора на обкладинці. Четвертий роман Галини Вдовиченко «Бора» – саме такий.

Що воно – та «бора», на старті не знає ніхто. Лише потім дізнаємося, що це прізвище головної героїні, яке з юних літ править їй за ім’я. Тож, вважайте, що роман названо «Шевчук» чи «Гальчук». І що далі? Що видатного у жінці, іменем якої названо роман львівської журналістки, Галини Вдовиченко, котра ... [ Показати всю рецензію ] у зрілому віці раптом стала успішною письменницею, ніби все життя накопичувала в собі те, чим зараз щедро ділиться із читачами?

Бора – не Герой. Роман – не епопея. В ньому не відбувається епохальних подій, що змінили історію людства чи принаймні країни. Протагоніст – звичайна жінка (знову з філологічною освітою), живе у Львові, працює у видавництві, «лагодить» чужі тексти. Дорослий син. Відсутність чоловіка. Доволі типова картинка. Хіба що – Бора при тому пише власний роман. Що теж на сьогоднішній день не є великим дивом, судячи з кількості рукописів, які надсилаються на літературні конкурси чи викладаються в інтернеті на літературних сайтах.

Тож Христина Бора мала всі шанси так собі жити й далі. Думати свої жіночі думки, спілкуватися з подругами, спостерігати, як віддаляється у власне життя дорослий вже син, замовляти піцу та писати якісь романи. Але пані Вдовиченко не дала їй такої можливості, на перших сторінках роману «подарувавши» Борі… приватний будинок у Львові.

Бувають у буденному житті події, які докорінно його змінюють. Ось так, ще дивуючись і не знаючи, що на неї чекає за годину, за тиждень і далі-далі, відкриває Бора двері будинку, отриманого в спадщину від… Від кого? З якою метою? Чому і за що? Чимало питань ведуть читача вперед по тексту, а чи знайде він на них відповідь, чи не на них, чи постануть перед ним нові питання – то вже залежить не лише від авторського тексту, але й від самого читача. Тому що десь сприймаючи дії та світогляд героїні та інших персонажів, десь дивуючись ними, ми не перестаємо порівнювати себе з героями, підсвідомо питати: «А як би я?…».

Той несподівано надбаний дім дивовижно швидко став «рукавичкою» чи навіть «ковчегом», в якому зібралися під одним дахом доволі різні люди – за віком, долями, поглядами на життя та одне на одного. Не розкриваючи інтриги, хочу сказати, що роман живе і дихає стосунками між подругами, між чоловіком та жінкою (загроза стосункам між подругами), відносинами поколінь та персонажів різного соціального статусу. І все це прошито і майстерно обплетено ниткою людяності, завжди притаманної творам Галини Вдовиченко.



Для кого ця книжка? В першу чергу для тих, кому видалися смачними попередні романи автора. А якщо це перше знайомство, і слово «Бора» нічого не промовляє, але ви шукаєте не екстриму, а людяного, мудрого душевного жіночого сюжету – тут ви без сумніву знайдете поживне і для душі, і для голови.



P.S.: Попереджаю: прибічників жорсткого сексу, кровавих сцен чи значного відхилення від реального світу у світ фентезі роман може не вдовольнити.



Щиро –

Міла Іванцова

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Гоголівська Академія, gak.com.ua)

© Тетяна Дігай, 16-11-2011
Галина Вдовиченко. БОРА: Роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 240 с.

Останнім часом в українського читача, на мою думку, виробився певний стереотип розуміння того, чим є вартісний прозовий твір – моментально уявляється щось похмуре, безпросвітне, позбавлене будь-яких світлих тонів. Я не кажу, що це погано, бо воно зумовлене багатьма причинами, зокрема, історичними. Проте життя споконвіку ширше й багатозначніше за будь-який найвиразніший стереотип. Якось призабулося, що в кожної особистості на першому плані – родина, батьки ... [ Показати всю рецензію ] й діти, від яких ти залежиш і не залежиш одночасно, подруги, котрі тебе розуміють і підтримують, колеґи, що тебе критикують, і з якими треба зберегти нормальні людські стосунки. Опріч того, корисно згадати, що в житті також присутні гумор, сміх, позитивні емоції..., зрештою, солодкі мрії й будь-яка надія на щастя близькі й зрозумілі кожній людині. Перейматися зневірою, удаватися в тугу – не завжди ознака духовності.
Саме ці постулати й виявилися важливими у романі «Бора» Галини Удовиченко, однієї з найталановитіших і найуспішніших, кількаразово «коронованих» (перша премія «Коронації слова – 2009, спеціальна відзнака «Гранд-Коронація слова – 2010) українських прозаїків. Я не переповідатиму події твору. Тільки підкреслю – гостра інтрига сюжету вибудована надзвичайно ефектно, на рівні найдосконаліших зразків пригодницького жанру ( Ґілберта Честертона, Едгара По, Чарлза Сноу). Письменниця вводить нас у ситуацію, де присутні всі найважливіші «інґредієнти» смачного чтива. У львівському старовинному будинкові, котрий успадкувала головна героїня Бора від невідомого благодійника, збирається випадкове товариство.
В ході розгортання сюжету читач дізнається про подробиці приватного життя кожного мешканця, в свою чергу, наповненого таємницями. Проте, письменниця аж ніяк не обмежується фіксацією цих хворобливих таїн. Через увесь роман проходить тема співчуття й поваги до особистості в її унікальній конкретності. У динамічному, складному, часом суперечливому світі героїв не тільки віддзеркалено страхітливі колізії сучасної доби. Письменниця сміливо спростовує звичну для людства філософему про неможливість особистого щастя окремо взятої людини і переконує читача, що мрії збуваються, коли конче цього прагнути. Гадаю, не буде наразі пафосним перебільшенням зазначити, що роман щедро забарвлений лірикою гуманістичного ґатунку.
Авторська мовна інтонація надала творові певного феміністичного забарвлення, де багато лірики, трохи незлобивої іронії, ніколи презирства й обурення. Характер наративу лаконічно-стислий, економний, без емоційного надміру, без різкого протиставлення добра і зла. Композиція впорядковано симетрична: зачин із обов’язковою тайною, розвиток дії, перипетії сюжету, ефектна кульмінація та happy ending – щасливе закінчення сюжетних ліній. Образи творяться переважно традиційними засобами мелодрами (згадаймо А. Чехова з його улюбленою темою ідилиї-драми подружнього життя), хоча заглиблено психологічними їх назвати важко. Головна героїня Бора та її найближча коліжанка Світлана самохарактеризуються, тобто розповідають про себе найпосутніші речі. Характери оточення зображені опосередковано: через їхнє ставлення до різних явищ, різних людей, різних подій, через індивідуалізацію мови, характеристичні слова. В романі своєрідним чином підпорядковані фантазія, уява й логіка факту. Саме завдяки ретельній деталізації авторка досягає ефекту достовірності вигадки. Безперечно, має ціну й досконале знання читацької психології – той гачок, на який ловиться золота рибка читацького кайфу!
Існує безліч визначень стимулів письменницької творчості, точніше, як і чому він (чи вона) беруться за перо. Це і подолання гіркоти, туги, суму, болю, і бажання розказати-приховати правду про себе, і зведення особистих рахунків, кара за прикрощі й образи, і щось таке, повязане зі статтю, прагнення подолати власні комплекси, викоренити чи хоча б ослабити трагізм існування. Нарешті, це – спосіб згаяти час, почесне й престижне хобі. Я не кажу вже про бажання популярності, слави... (кожен владен додати до цього переліку своє): визначень безліч і жодного переконливого, чи не так? Колись існувала ідеологічна кон’юктура, як система позатворчих обставин, котрі впливали на творчий процес. Сьогодні, на мою думку, запанувала ринкова кон’юктура. Чи вона є меншим злом, не знаю, можливо, позаяк хоча б іноді, талант і ринок збігаються, і цей феномен звично стали називати масовою літературою. Впевнена, що творчість Галини Вдовиченко – саме той щасливий випадок.
Я не знаю, чи в майбутньому мені захочеться перечитати «Бору». Можливо, ні, бо я свідома того, що гострота мого емоційного враження тісно пов’язана з винахідливою таїною, котра щасливо (за канонами жанру) роз’яснюється наприкінці роману. Та щиро визнаю: свою частку тепла і приємних емоцій, прочитавши книгу (в зручному фотелі, з муркаючою кицькою на колінах), я отримала. І вельми вдячна за це письменниці Галині Вдовиченко!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Сумно (sumno.com))

«Бора» Галини Вдовиченко: під дахом найвищої висоти
теґи: «Клуб сімейного дозвілля», Бора, Галина Вдовиченко



Що нового можна сказати про книжку, якщо про неї уже так багато сказано? Пригадую, коли бралася читати попередній роман письменниці Галини Вдовиченко «Хто такий Ігор?», то мала величезну цікавість, адже про нього й авторка розповідала дуже мало, і читачі, коли ділилися враженнями, приховували несподівану розв’язку, не розкривали таємниці, – хто ж він такий, той Ігор? Тоді неясність додавала неабиякого азарту та бажання дочитати твір до кінця. Натомість новий роман «Бора» є, мабуть, ... [ Показати всю рецензію ] найбільш обговорюваним у трирічній письменницькій діяльності львів’янки Галини Вдовиченко.

Цього разу про найновішу книжку сама Галина Вдовиченко багато розповіла і під час львівської та київської презентацій, і в інтерв’ю газетярам. Тому ще перед читанням було зрозуміло, що в романі йтиметься про жінку-вдову, матір дорослого сина, яка працює у видавництві, редагує книжки і пише власний роман. Звати її Христина, а от прізвище має незвичне – Бора. Як зізнається авторка, саме з цього слова і почалося написання нового роману. І то не дивно, бо задум попередньої книжки про Ігоря теж виник з імені, до якого письменниця «відчувала тепло».

Отож, несподівано Бора отримує у спадок великий будинок, який так само несподівано стає притулком для, здавалося б, чужих і таких різних людей: дівчинки-підлітка Божки, давньої подруги Лідії, матері-одиначки трьох дітей; старого, кинутого напризволяще власними дітьми Івана Івановича, що зачаровує своєю ерудованістю та начитаністю, а ще – дивакуватого самобутнього молодика Гордія з перебитим носом і навіть кота Кіцманя та собаки Альми. У цій новій домівці, що скидається на Ноїв ковчег, герої пізнають найбільшу розкіш у світі – розкіш спілкування. Відтак обмірковують важливі й актуальні нині теми: що буде з людством, якщо раптом перестане існувати Інтернет, чи перетвориться то на кінець, чи радше на початок світу…

Насправді, стає зрозуміло, чому письменниця не боялася так багато розповідати про сюжет роману, його героїв. Бо, як на мене, найголовніше криється не в сюжетних перипетіях, а в тому, що відчуваєш, читаючи про цих людей, яких висновків доходиш. Якщо прочитана книжка спонукає тебе не лише до роздумів, а й до дій, то, певно, це і є найголовнішим для письменника. Адже, перегорнувши останню сторінку роману «Бора», так закортіло опинитися у батьківській оселі, заварити ароматного чаю, запалити гасову лампу (колись часто вимикали світло) і, вкрившись теплим пледом, поринути у неповторний світ душевних бесід. Бо, як не банально це звучить, у світі, де панує «хайтек» і «віртуальність» ми часто забуваємо про прості земні радощі, які зазвичай приносять неймовірне задоволення! Галина Вдовиченко так вчасно і так влучно нагадала нам про них. «Для чистої хвилинної радості іноді достатньо полагодити на кухні кран», – каже вона. Тому разом із героями читачі отримають прекрасну винагоду: побувати під дахом найвищої висоти – Її Величності Простоти.

У романі письменниця звертає увагу і на наш великий спільний дім – Україну. Вона із болем описує «одне з найпривабливіших місць у Львові – пасаж Міколяша», де колись були «найкращі ресторації», а нині хіба «розруха, вбиральня, сморід». Скільки років минуло з 1941-го? Все – у занепаді. А скільки таких будівель по всій країні?.. Чи не тому Галина Вдовиченко веде мову про роль культури у житті людей, резюмуючи: «Приречена на розвал та система, у якій культура – це таке собі сьоме козенятко».

[ Згорнути рецензію ]