Повзучий голландець.

Торжество постмодернізму над хибним історизмом, ось що таке ваш Підіпригора.

З певними розкурченими криптодетективами його начебто і можна порівнювати, але лише дуже обережно, бо виявиться, що автори з вас вчергове насміхаються, як з з того пуделя.

І да, броненосець "Потьомкін" таки був вифарбуваний у чорне з білим, а не в сірий колір, то вже пізніша мода. Відгуки на книжку

Після прочитання двох третин книги вже сформувалося головне питання до автора. "Як до нього потрапив рукопис Гоголя?", у що з готовністю повірили деякі московські читачі.

Про детекстивну та ігрову лінію нічого не писатиму, але "третій том Мертвих душ" таки примушує засумніватися, чи не списував Нікітін часом у самого Миколи Васильовича. Відгуки на книжку

Шановно редакціє, можете застосовувати до мене санкції, але є річ, яку я маю сказати опонентові.

Якби таких принципових і насуплених поглядів щодо високого і низького дотримувався Іван Петрович Котляревський, українська література ніколи не відбулася б. "Літота нищить гіперболу", ич :)

А голосувати більше не буду, ставлю "Вагаюсь" Відгуки на книжку

Попереднього рецензента щось переклинило на фондах та грантах, і мабуть варто йому нагадати присвяту, з якої починається найкраща книжка тисячоліття, обрана загальним голосуванням критиків усього світу. Книжка ця - "Дон Кіхот", а починається вона з присвяти графові Лемоському, чиїм коштом її було вперше видано. Але це не визначило її чеснот, чи навпаки - недоліків, і вирішував все як завжди читач на власний розсуд.

Тож хотілося б якихось посутніх відгуків про повість, а не фінансової аналітики, з якої видно тільки, що "жаба дусить" :)

Також пана Рідера турбує рекламна кампанія, якою супроводжувалася ця книжка. І ниці смаки натовпів споживачів, під які начебто підлаштовується автор. Пропоную шановному критикові зайти в найближчий супермаркет і спитати в касирші, хто такі Гільгамеш чи Енкіду, і чи багато гільгамешів вона сьогодні вторгувала споживачам.

Мені звернення авторки до шумерської міфології навпаки здалося спробою ті смаки публіки виховувати на кращих античних традиціях.

Можливо, ця книжка в чомусь недосконала, можливо, автора треба критикувати, але точно - не в такий спосіб, коли зрозумілим є лише те, що нібито-Читач прочитав лише анотацію, а потім йому потрапило на очі найсуттєвіше-грантодавче, і на сам текст не залишилось часу.

Щодо рекламної кампанії - згоден. Вона була потужна і ефективна. настільки, що примушує задуматися, чому цього ніхто з видавців досі не робить. Реклама для мене - не лайка, як для попереднього дописувача. Що видає в нас людей різного віку і ступеню совковості.
Не здивуюся, якщо той злий допис насправді писав не читач, а старший колега Олени по перу.

Читати варто. Відгуки на книжку

Ця книга вражає ще до того, як почнеш її читати, тільки скачав ПДФ і розкрив його на компі, вже гукаєш "Вау!"

Як би там не було - це безсумнівно планка на новій висоті для українських електронних книжок. Після неї вже неможливо називати книжками відскановані й перегнані в текстовий формат файлики, які досі нам видавали за е-книжки.

Ілюстрації примушують загадати Базилевича й ілюстрованого ним Котляревського. Зачот. Однозначно.

Також вражає методичний підхід - декілька найпоширеніших форматів одразу для різних пристроїв, включаючи аудіокнигу.

Хочеться, щоб за всіма цими розкошами не втратився сам текст, поки не дочитав, читаю, і мені подобається. І згадується чомусь професор кафедри східної літератури Мушкудіані :) Мабуть, цю книгу можна було б і клинописом записувати. Відпишуся ще по прочитанню, але що читати варто, можу проголосувати вже зараз. Відгуки на книжку

В житті деяких заучок бувають моменти, коли вони розуміють, що навіть якщо складуть залишок іспитів на двійки, середній бал в них все одно залишиться достатнім для червоного диплому, і якби двійки йшли в залік арифметично, на решту екзаменів вже можна було б і не ходити.

Десь такі враження в мене від читання "Львівської саги". Мені залишився лише один розділ, але мушу визнати, що навіть якщо автор "завалив" розв'язку свого роману в новелах, це все одно буде найкраща книга з тих, що потрапили до моїх рук у 2010 році. Втім, навіть не сподіваюся, що Петро Яценко ту розв'язку міг завалити. Просто відклав книжку в сторону і насолоджуюся тим, що вона ще не закінчилася, як дегустатори вин не поспішають ковтати колекційне "вино комети" :) Відгуки на книжку

Я не дуже розбираюся у віршах, а надто у верлібрах, але цю піксельну книжечку Назара раджу скачати по вказаному автором лінку і хоча б погортати, настільки вона класно зроблена. Як то кажуть, з любов'ю :)

Вірші теж сподобалися, але не вважаю себе за спеціаліста, щоб виносити оціночні судження.

Назаре, дякую, ти зробив мій день. Відгуки на книжку

Здоров був, друже. Спробую вгадати, що привело тебе на цю сторінку. Шукав відгук на Робінзона Крузо?
Не червоній, усім давно відомо, що читають книжки і зарубіжної літератури й самі пишуть відгуки тільки тюхтії й ботани, правильні пацани швиденько знаходять усе в Гуглі, роздруковують і здають вчительці, навіть не прочитавши. Саме таким ліньком, як ти, і показує Даніель Дефо нам свого героя Робінзона у першій "нецікавій" частині твору.

Що може бути цікаво в батьківських нотаціях? Старий Робінзон довго й нудно, сторінках на десяти, наставляє свого нерозумного сина-Робінзона, що справжню вартість і стабільність мають лише статки, нажиті сумлінною щоденною працею, а не манімейкерством в інтернетах колоніальною торговлею, хоча на перший погляд ця ненадійна справа і видається шляхом до швидкого збагачення. Між тим, розмірковування цього старого мораліста, записані паном Дефо для нащадків ще у 17 столітті, є маніфестом середнього класу, і показують нам, скільки століть поспіль треба поливати й підстригати траву, щоб вона перетворилася на англійський газон. Звичайно ж, такий метод не для нашої країни. Бо наше гасло - все й одразу. Зовсім як в молодого Робінзона. Газони нам привозять з Англії, вже скрученими в килим і розгортають перед хатинками в Конча Заспі за якусь добу. А квіти завозять з Голандії. Вирощувати траву самому - то для ботанів.

Звичайно ж, першу частину ти пропустив, ти не один такий. Усі сценаристи й режисери, скільки їх бралося того Крузо екранізувати, також пропускали цю "нудну" частину і починали одразу з кораблетрощі біля безлюдного острова. Між тим, на шляху до цієї кораблетрощі, як було модно писати в часи Дефо, з великої літери, Провидіння не один раз шле юному пройдисвітові недвозначні попередження. Почнемо з того, що перший корабель, на якому Робінзон вирішив тікати від сім'ї й школи, затонув просто на рейді під час неймовірного шторму в гирлі річки Темзи. Питання на чотири - на якій пачці чаю ту річку намальовано?

Поміркована дитина до такого попередження долі неодмінно дослухалася б, та не такий наш Робінзон. Він тут-таки сідає на інше судно, що вирушає до Африки, і вкладає усі свої кишенькові гроші, які батьки дали йому на сніданки у школі, на колоніальні товари. Ну знаєш, що там тоді в туземців було популярне - буси, дзеркальця й брязкальця, які вони охоче міняли на золоті самородки, перлини та діаманти. Буси й брязкальця тоді ще виробляли не в Китаї, а в самій Англії.

Але в Африці Робінзон замість прибутків знаходить ще одну халепу: він потрапляє в заручники до сомалійських берберійських піратів, які забирають усі брязкальця задарма. Це район сучасного Марокко, але тоді там ще не було п'ятизіроквих готелів і перегонів на джипах по пустелі. Самі мінарети й верблюди. Жодного мільйонера, який викупив би екіпаж в африканських піратів, Робінзон на прикметі не мав, тож мусив потім тікати з полону на маленькому човникові вздовж дикого узбережжя, яке нечасто відвідували кораблі європейців. При чому тікав він не на північ, як було б логічно, а в бік екватору, щоб ввести в оману можливих переслідувачів. Вже біля Гвінеї його підібрало судно європейців, якщо не зраджує пам'ять - португальців.

Неважко уявити, якою саме комерцією ті португальці там займалися. Оскільки українці тоді ще на будівництва Португалії в таких кількостях не їхали, бо були зайняті визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького, потім Велико Руїною і братанням з москалями, які потім не схотіли відпускати українців у Португалію, бо мали незаселений Сибір, португальці на своїх рабів полювали на Гвінейському узбережжі і безкоштовно перевозили до Європи.

Розкажи це зараз якомусь негру-нелегалу, який змушений ще й платити новим торговцям людьми грубі гроші за квиток до Європи, а його підступом завозять лише до України, й він співає своїх мелодичних пісень на ринку секондхенду на Шулявці, він не повірить. Ще в ті часи чомусь вважалося, що рабами можуть бути лише чорношкірі, тож Робінзона після того як підібрали з човника навіть нікому не продали, і він завершив цю пригоду з таким-сяким прибутком. Принаймні, залишився при своїх і збирався у новий вояж.

Усю цю історію теж можна вважати за попередження долі. Але Робінзон і до нього не дослухався. Ось тут і почалася та вже, мабуть, відома тобі історія з незалюдненим островом, П'ятницею, людожерами й усім іншим, яку ти вже бачив по тєліку. Хочу нагадати лише, що тягнулася вона щось із 27 років, якщо ти почнеш її повторювати саме зараз, тобі буде вже під сорок, коли вона завершиться. Старий беззубий дядько - ось яким став Робінзон на завершення цієї вже відомої тобі історії. А все почалося з того, що він шукав Гуглем відгуки на прочитані влітку книжки замість читати книжки самому й чесно записувати до читацького щоденника свої враженні й думки від них. Подумай, чи варто повторювати його помилки. Думки мають бути власні.

З іншого боку, добрі люди нам підказують, що якби не такі відчайдухи, як молодий Робінзон, Англія ніколи б не панувала морями усього світу.
І мені важко з цим не погодитися, бо я й сам колись був такий. Відгуки на книжку

Книжка неперевершена, розумієш, чому вона ввела в оману журі Гонкурівської премії :) Польський емігрант, замаскований під француза (автор) пише від особи арабського хлопчика, якого виховує стара єврейка. Ніскільки не дивуюся тому, що журі сприйняло цього міфічного араба за автора. Тож Ромен Гарі став єдиним двічі володарем цієї премії заслужено.

Про що книжка розповідати нечемно, начебто. Для себе я охарактеризував її, як "Собор Паризької Богоматері" догори дригом, недарма автор весь час згадує Віктора Гюго устами своїх героїв, а один маразматичний алжирець навіть вважає ним хлопчика, плутаючи ім'я і називаючи Віктором. Втім, судження про те, хто в парочці мадам Роза - Момо, був Есмеральдою, а хто Квазімодо, залишу на розсуд наступних читачів.

І перекладач, звичайно, молодець. Хоча й не певен, що хрянцузькі матюки треба перекладати російськими :) Відгуки на книжку

Я, власне, не стільки про книжку, читав я її давно, скільки про свої намагання "підсадити" когось ще на Івченка :)

Кожного разу доводиться пояснювати, що автор дуже класний, але починати читати слід зовсім не з тих необов'язкових оповідань, які автор чомусь розмістив на початку, а з "Ракетників", "Співочого Василька", "Не люблю зрадників" чи з "Дикої Ганни". Справа навіть не в двомовності книжки, гарні й слабкі оповідання трапляються в обох мовах. Тобто попри засилля гарних оповідань в збірці, на всяк смак, хочеш тобі пафос, хочеш - іронія, що переходить у цинізм автор чомусь вирішив почати з абсолютно невиразних, які взагалі невідомо чи варто було включати у збірку.

І досить часто повторюється все та ж історія. Бере людина почитати книжку і до перлів не добирається, заглядає в перші оповідання, бачить вже набридлі всі жахастики і повертає зі словами "ні, це не для мене, я такого останнім часом і так перечитався, бо скдив "Коронацію слова" :)

Тщатєльнєй надо, пане Івченку :)

І попри все, раджу Івченка читати. Бо те що йому вдалося із запасом відшкодовує невдалі сторінки.

Ну і поліграфічні вибрики Растворцева багато коштують, звичайно. Кожен український видавець має поставити в своєму кабінеті на полиці цей "самвидав", щоб стало соромно за якість своїх "промислових" книжок. Відгуки на книжку