Відгуки читачів на книжки.

Перша книжка молодої львівської поетки пропонує сучасному медіа-читачеві 24 вірші, проілюстровані фотографіями, які авторка сама виконала і підібрала. Оформлення обкладинки, як і назва книжки, навіюють читачеві настрій ностальгійного споглядання, що пробуджує і загострює любовне переживання, яким і пропонує авторка поділитися з тими, хто буде прагнути її поетичного причастя на березі моря. Саме як поетичне причастя можна означити цю ліричну сповідь Оксани Колтун, тому що це перше слово, яке спадає на гадку, коли розгортаємо перше фото, зроблене самою поеткою: стигле соковите гроно синього винограду, що передує пробудженню уяви – «десять хвилин твого голосу» (с. 5). Авторка малює словесний образ голосу, потім почерку, що «усе більше нагадує барокові шрифти», і, «дійшовши нарешті до підписів і печаток» (с. 6), аж тоді повністю відкриває духовний сенс свого поетичного послання: адже справа не в тому, що любовна гарячка не дає зосередитися на роботі, а любовна туга без видимої причини дає відчуття сп’яніння (це все доволі банальні аксіоми!). Ні, лірична героїня не хоче бути просто банально закоханою, вона усвідомлює сенс цієї закоханості як сенс буття, бо коли «усе завірено, так, усе відповідає дійсності!» (с. 6), настає момент злиття із Всевишнім («остаточно перетворююся тільки на зернину / в руці Всевишнього // в очікуванні засіву», с. 6). А далі графік Т. Снежик малює клубок ниток: так вона по-своєму, по-жіночому, прочитала Оксанине послання «в очікуванні засіву» – як версію міфу про Аріадну. До речі, «в очікуванні засіву» – це могла б бути ідеальна назва для всієї поетичної збірки, однак О. Колтун вибрала дещо простіший варіант – «На березі моря», що вказує на місце відбування подій найінтимнішого досвіду, але не передає всієї глибини цих подій чи цього досвіду, який пронизує її збірку «червоною уявною ниткою» (с. 5). Чи, може, це свідома втеча ліричної героїні від такого досвіду? Просто одна із ролей, які пасують під сурдинку любовної туги?
Та читаймо наразі далі авторську інтерпретацію закоханого буття.
А втім, далі ми не можемо нічого читати, бо наступний вірш складається лише з рядків у вигляді суцільних крапок…(с. 7–8). Чи так мовчить буття у своїх межових формах? Чи просто героїня не має що сказати тому, хто її не чує або знаходиться поза зоною досяжності, чий номер телефону «викликає сумнів у своїй правильності» (с. 5), а голос… перетворюється лише на ритмічну вібрацію? Принаймні, так можна зрозуміти ранкове пробудження героїні «під гуркіт літака» і «ритмічну вібрацію віконних шиб» (с. 9).
Оксанині вірші нагадують вишукані натюрморти, які поетка старанно вишукує в реальному світі, а потім вже в амплуа фотографа подає як десерт до своєї поетичної реальності. О. Колтун виявляє свої найкращі поетичні здібності у характері творення інтер’єрних або запахових метафор. «Шоколадно-кавовий запах» затягує не тільки ліричну героїню, а й читача, що залишається заворожений «білим горням, блюдцем і скатертиною» та їхньою «беззахисністю» на тлі «перед чорною шкірою крісел» (с. 9). Інтер’єрність мислення, власне, й робить поезію О. Колтун свіжою і водночас такою органічною у сучасному постмодерному просторі, незважаючи на традиційну, по-жіночому мелодраматизовану любовну тематику її віршів.
Увага до інтер’єрних і побутових деталей замінює у збірці любовний сюжет. Читач лише може догадуватися, що відбувається насправді з закоханими (він хворіє, лежить у лікарні, а вона «везе йому гроші і шоколад» (с. 11), тому що більш необхідну їжу йому привозять мама та сестра). Однак це лише видимий бік медалі. У підтексті авторка ховає справжню «зернину» – любовний настрій, про який можна лише догадатися за інтер’єром палати «з персиково-рожевими стінами» та за «довгим сіро-зеленим коридором» (с. 11), щоб відчитати діагноз хвороби і зрозуміти героя, котрий вигукує: «Я не хворий!» (с. 11) і котрий єдине, що любить, – це шоколад (с. 12). А героїня мириться з цією його любовною примхою і покірно привозить ці, можливо, й заборонені в час лікування ласощі. Однак з наступного вірша дізнаємось про інтригуюче продовження лікарняного сюжету: героїня, виявляється, запізнилась до нього в лікарню через «від’їзд не-того-що-треба-тролейбуса» (с. 13) і радіє з того, що везе речі, які хоч і ненайнеобхідніші, але, принаймні, такі, що не зіпсуються до наступного візиту в лікарню. Із буддистським спокоєм вона починає думати про можливий дощ, переживаючи за випрану білизну. Занурюючись у світ побуту, виловлює звідти коштовні перли буттєносного сенсу: «Навіть тут щось заважає нам бути разом. / Чи хоча б, не запізнюватися так тотально» (с. 14). Це майже афористично. Геній думки тут відсилає до афористичної школи Ліни Костенко.
У наступному любовному ескізі (с. 15) вражає авторське вміння поєднувати контрасти: міський пейзаж («надвечірня сиза імла накриває місто» з «вивісками кафе, магазинів і заправок» та рекламними передвиборчими біґ-бордами) виписується завдяки миттєво схопленому випадковому натюрморту («Вже не світяться у моїй торбині жовтогарячі перці…»). Тут місто постає як суцільна метафора – місто імли, «пришпилене» «світлом фар до асфальту». І вона також у цьому місті виглядає лише самотнім світлофором «з кольоровими очима» (с. 16).
Тема самотності у великому галасливому місті породжує ліричні роздуми, які переходять у стан медитування над чужими віршами: «…Мені залишилося дочитати вісім віршів» (с. 17).
«Бульдоги на УТ-1» – це всього лише документальний серіал про життя собак, який він не захотів дивитися, хоч даремно, бо тренування французьких бульдогів у цьому фільмі виглядало дуже кумедно. А втім, бульдоги тут взагалі ні до чого: просто героїні хочеться спільно дивитися з коханим телевізор і все. Просто дивитися в одному напрямку – це і є любов (спадають на думку слова А. де Сент-Екзюпері): «Дивитися разом не заради того, щоб разом, / а заради твоїх вряди-годи-поглядів, с. 21).
О. Колтун вміє «легко поєднати непоєднуване»: наприклад, «аномально спекотний День незалежності» (с. 26) в Переяслав-Хмельницькому з екстремальними речами, такими, як купання в Дніпрі «за глибини 0,8 м», водорості та «бурячиння і зелений борщ» (с. 30). Це поєднання непоєднуваного відбилось навіть у розташуванні фотоілюстацій, що розриває цей вірш навпіл: святкові шати міста, що «накочувалися-налітали-наповнювали-поставали, щоб розімліти у мілкому і мулистому Дніпрі» (с. 27), ніби «розірвані» фотографією біля сільської хати з Музею народної архітектури побуту Середньої Наддніпрянщини, розташованого в околицях Переяслав-Хмельницького, на подвір’ї якої умиротворено-спокійно похилив свої суцвіття бур’ян з лікарськими властивостями амарант, або щириця (с. 28). В іншому вірші поетка поєднує тексти різних стильових рівнів: вирвані рядки із текстів рекламних газетних оголошень та поетичні візії, ставлячи при цьому за приклад народну «мудрість» (с. 37). І все з метою оприсутнити в одному емоційному стані різні відчуття – сміх і плач.
Зізнаючись у своїй любові до поїздок, зокрема, поїздів, авторка вдається до контрастного паралелізму: натуралістичні описи вокзалів і вокзальних «мешканців» легко обертає на філософію «життя на перехресті» (с. 39).
Загалом структура збірки О. Колтун «На березі моря» тематично розпадається на чотири поетичні пласти: 1) катарсис, тобто лікування любовного переживання тугою і самотністю (9 перших верлібрів); 2) мімезис (3 наступні, т. зв. подорожні тексти ритмізованої прози); 3) релаксація (7 віршів, зосереджених на пейзажописанні); 4) рекреація (3 вірші з акордами «прощання»). Збірка має симфонічне обрамлення: перший та останній вірш повторюють слово-ключ – «в очікуванні засіву».
Вірш із загадковим адресатом «До І.» (с. 56) (графіка зображає сцену взаємності на тлі кав’ярні, с. 57): чи це тільки спогад про ностальгійну романтику? чи тільки мрією є отой загадковий «І.»? Зрештою, кожен має право на ідеальне кохання і після пережитого розчарування має також право на ідеальний ранок, в якому «ваніль і кориця додають грайливої нотки чорній каві» (с. 60). І лірична героїня збірки вперто доводить сама собі, що вміє тішитися «блакитному клаптику неба між сірими полотнами хмар» (с. 60). Її ранок виглядає унікальним і неповторним, як і її настрій, що, зрештою, підкреслює і фото, яке слідує за цим віршем, – натюрморт великих жовто- і червоногарячих перців (!) (с. 61). Після чого читачеві більше не залишається нічого, як просто помовчати разом з авторкою у «багатокрапковому» тексті (с. 62–63)…
..Мовчання перед прощанням. Прощання з подякою «за тисячу любовей» (с. 64). Прощання з вибаченнями «за одну-єдину, на яку так і не наважився» (с. 64). Прощання на березі моря. Прощання як ефемерна мрія, на реальність якої натякає хіба реальне фото морського причалу (с. 65).
Шукаючи свою поетичну «родзинку», О. Колтун дуже тонко відчуває метафоричне тіло слова (наприклад, «келих неба з пір’їнами хмар», «час перетворюється на дольку прозорого мармеладу в моїх долонях», с. 58), причому настільки тонко, що іноді їй просто буває забагато метафор і верлібрових ритмів, відтак з’являється чи не найоригінальніший текст цієї збірки «Мої руки, зігріті твоїм диханням…» (с. 59), що складається з хаотично кинутих у простір верлібрового тексту рядків, ритм яких ніби наслідує процес людського дихання.
Отже, уся збірка «На березі моря» – це один суцільний організм, який дихає і смакує кольори, запахи, дотики. Перебуваючи в полоні побутових дрібниць, авторка перетворює їх на простір медитування і релаксації, що і додає її індивідуальному поетичному стилю свіжості та неповторності. Поетка відкрито насолоджується кольористичними та смаковими образами, іноді дозволяє собі вдаватися до гри на контрастах, що допомагає їй зберігати задані регістри верлібрової ритмомелодики.
Як показує аналіз віршів Оксани Колун, її збірка є органічною частиною поетичного світу, тому для забезпечення гармонійного читання, а відтак, розуміння цих текстів, було б дуже добре побачити цю збірку ще й у друкованому форматі (щоб осягнути «її тіло» всіма п’ятьма людськими відчуттями). Відгуки на книжку

На правах мальчіка Міші позвольте сказать пару добрих слів про колєгу, хлопчика Мішу зі збірки Ані Гераскіної “Його звуть Міша... або Зорі в макаронах”. Я неодноразово читав у численних анотаціях фрази тіпа “ця проза нікого не залишить байдужим”, але чи не вперше натрапив на книжку, про яку справді можна так сказати. Начебто, нічого оригінально – пише собі якийсь сільський Міша нотатки за жизнь, і все це, звісно, стилізація, і місцями авторка передає куті меду, бо на якусь мить (на слово, інтонацію, реакцію) з’являється поруч із своїм героєм і навіть промовляє замість нього. Але, повірте, це ніяк не позначається на загальному враженні від книжки, яка витягує з пам’яті безліч забутих дитячих кайфів, запитань, ситуацій; у кожного вони були свої, й тому ця проза – безвідмовний детонатор з індивідуальними характеристиками, немає такої голови, в якій він би не спрацював. От, наприклад, у “Зорях...” Міша оповідає про те, як викликати “матюкливого гноміка” – я цей ритуал часто згадую, правда, ми з дворідною сестрою, здається, аналогічним макаром викликали “піковую даму”.
Одне слово, пасіба авторці та Антону Санченку, який паходу ще й затіяв із цим текстом епічний видавничий експеримент (про що пару слів сказано у післяслові).

Михайло Бриних

http://www.facebook.com/brynykh/posts/272089126220161 Відгуки на книжку

з перших слів захопила правда , яка приголомшила, нагадала, відкинула в минуле. Я відчула себе в тому пологовому будинку, теж покинута кимось дитина, свої відчуття, свої пологи, своя "щтопка". Цілий день читала не відриваючись. Великий уклін Вам, як майстру.Дай Боже Вам, нових творчих злетів, простого жіночого щастя і любові...
Відтепер Ваша віддана шанувальниця- Ліна. Відгуки на книжку

Дуже спасибі шанівному Антон Санченко за "Зорі в макаронах" Ані Гераскіної, видані буквално недавно. Трошки давніше я вже читав крихітний шматочок цих самих "Зір" - і здалося мені, шо нічого більш прекрасного про дітей і про дитячу безпосередність я не читав уже давно. Міша - юний герой, який хаває життя - потрошку, з друзями, ділячись, розчаровуючись і ставлячи незручні питання дорослим. Дорослі знічуються, а нема нічо смішнішого як знічений від дитячого питання дорослий. Бо кожне таке знічення це столкновєніє світів. як два великодніх яйця зранку коли розговлятися.
Міша природний як сама природа, він говорить якнайприроднішим суржиком - ой леле, не читайте книжки про Мішу ті, хто думає, шо діти пяти років повинні говорити українською мовою за підручником української мови чи орфословником і чесати як по писаному. нє. нема там такого. тож - не читайте. не портьте собі й людям нервів. шоб потім не казали, шо я не казав.
- Іван Афанасійович, а де ваш онук? Спить?
- Щас!
**
- Мамо, я не малий. Я не буду.
- Ти бачиш, папа випив. Розкажеш і підеш.
**
- Гусениця!
- Яка?
- ...Велика, мохната, а на попі крапочка.
- У гусениць немає попи.
- А ви на колінки станьте й побачите. Осьо оно! Я палочкой щас!
- Міша, а бігтиме хто? Пушкін?
- Я перездам! Така ж гусениця - раз в полжизні! Розумієте?

Міша суперовий. Я б із ним дружив. І головне - він справжній. Ну якийсь аж намацальний, так шо ніби сусід. До речі, починається книжка з того, шо авторка доносить до відома всіх, шо Міша - її сусід. Заздрю авторці безмежно, шо уж там.

Це схоже на "Тореадорів з Васюківки", бо про дітей, про вічні теми й весело.
І універсально. Тут нема мобільників, скайпів, інтернету, скейтів, роликів чи ролексів. Виявляється, щоб посміятися, можна й без цього обійтися. (і Нестайко погано зробив, шо поміняв у своїх тореадорах в новій версії все на снікерси, марси, оцінки 12 балів і мобільники. Вони тіки заважають. Чесно-пречесно, Всеволоде Зіновійовичу.)

А зорі в макаронах? Да, і вони там є. І зорі, й макарони. Тіки в кінці.

http://www.facebook.com/oleksandr.stukalo/posts/2675708551065

Олександр Стукало Відгуки на книжку

з дозволу п.Samnasam (http://www.litforum.net.ua/showthread.php?t=3226&page=4)

Як і обіцяла, може трохи із запізненням, але так вже сталося. Рік написання цього твору - 1997. Як на мене, то всім, хто насмілиться читати цю авторку, раджу починати читати її творчість саме у такому порядку і ось чому. Вже у цьому творі можна побачити ті слововиверти та новотвори, що потім вас будуть так діставати у "Польових дослідженнях..." Не хочу кидати каміння в город філологів, але, коли ти маєш батьків-філологів і сама вибрала цю стезю, то не варто очікувати, що ти не скористаєшся багатим надбанням рідної мови. Інша справа, яким чином вийде цим надбанням скористатися. У нашому випадку авторка більш, ніж сміливо вводить в текст рідко вживані на загал українські слова, не менш сміливо змінює їхній правопис та щедро приправляє текст діалектизмами, значення яких може бути невідоме читачу, але вони їй подобаються і це головна причина появи їх у тексті. Це я до того, що іноді набуті філологічні знання можуть стати причиною того, що пересічний читач починає плутатися в мереживі нових для нього слів, через які стає надто важко спостерігати за перебігом сюжету.
Перечитувати довелося тричі, бо, однозначно, з першого разу деякі сюжетоутворюючі моменти мимоволі лишаються поза увагою через зайве длубання у мовній складовій твору.
Тепер, безпосередньо самий твір. Чомусь у передмові на твір причепили ярлик "притча" - може таким робом твір заздалегідь намагаються захистити від можливої критики, що твір не буде зрозумілим пересічному читачеві? Насправді немає там нічого від притчі у будь-якому її значенні. Є певні елементи містики, на основі якої і є намагання і побудувати сюжетну лінію цього твору.
ГГ - тележурналістка Мілена разом з чоловіком-фотохудожником поволі стають заручниками телевізора, як уособлення всепоглинаючої телеіндустрії загалом. Родзинка у тому, що подається все це через показ телепрограми, яку ГГ веде на ТБ і яку ми можемо бачити зсередини. Поступово екранний образ ГГ дивним чином починає жити трохи не власним життям і ображена ГГ хоче будь що покласти цьому край, але дивним чином невидимою потрапляє на ТБ, за лаштунки того, що ми звикли сприймати, як творчий процес виробництва телепродукту. Відтоді назавжди зникає справжня, тілесно-фізична ГГ, а є лишень її безтілесний клон, який знову, якимось дивним чином, трохи не матеріалізується у себе вдома і чий клон ножичком намагається вкоротити собі життя, аби таким чином припинити існування свого екранного образу.
Трошки плутано? З третього разу може й не плутано, проте, насправді, одразу збагнути все доволі важко, бо, навіть, використання елементів містики повинно базуватися на певних логічних зв'язках, яких досить таки бракує.
Що у позитиві? Безумовно, це гротескне зображення "творчого" телевізійного процесу творення типової телепрограми на вітчизняному ТБ. Думаю, що не помилюсь, якщо скажу, що з 1977 не надто багато чого і змінилося на ТБ. Що ще? Не перевантажений сексом інтим між ГГ та її чоловіком. Також гріє душу, що авторка скористалася саме містикою задля більш дієвого донесення задуму твору до читача.
В якості висновку: мова тексту наразі сприймається, як зайва перешкода у розумінні перипетій сюжету. Закінчення твору не зовсім продумане, якесь пожмакане. Не важко зрозуміти лише одне - ГГ "вбила" таки свій екранний образ. Далі, все, що стосується ГГ - по волі авторки чомусь вкрито якоюсь непроглядною, так і хочеться сказати, безперспективною імлою.
І головне - твір далеко на любителя. У великому та й просто, у захваті ви, я впевнена, від його прочитання не будете, проте і не сказати, що дарма згаяли час. Відгуки на книжку

частина 2 (продовження) з дозволу п.Samnasam (http://www.litforum.net.ua/showthread.php?t=3226&page=4)

Авторка щиро симпатизує ГГ, а тому не бажає, щоб саме такою бачили її читачі. ГГ завжди хоче, аби було по її і, якщо робить, щось задля іншого, то чекає на щиру подяку, навіть, якщо та людина й не здогадується, що для неї було щось зроблено. Тільки но інша людина перестає бути цікавою для ГГ, вона одразу ставиться до неї з положення закоренілої егоїстки. Якщо ГГ не перетинається у своїх інтересах з іншою людиною, то справляє враження цілком порядної людини. Перебуваючи півроку в Америці ГГ ідеалізує свого нового чоловіка, проте суто у світлі власних бажань і вимог до нього. Проте перша довгоочікувана розмова по телефону доводить те, що її власний, штучно змальований образ не відповідає її очікуванням і вона, як справжня егоїстка-власниця, не бажає поступатися і, відповідно, реальний образ її чоловіка жодним чином не сприймається нею і викликає на майбутнє його несприйняття. Вона тягне його до Америки, проте підсвідомо розуміє, що нічого путнього з цього не буде, бо за всіма її показниками він не та людина, яка зможе чогось досягти в США. Проте вона робить це, бо встигла переконатися, що і сама не в змозі чогось досягти одна.
- мабуть, не оминути і деяких історичних аспектів українського минулого, зображеного через призму споминів ГГ. Звісно, що не обійтися і без політичних переслідувань і КДБ. Батько ГГ, після відбуття покарання за політичною статтею, цілком логічно труситься від страху, роками ніде не працює і живе з дитиною на 150 рублів дружини. Всюдисуще КДБ запроторює його за "тунеядство" на роботу вахтером у кар'єрі, де він сидить у будочці і читає філософські книги. Важко зрозуміти, що йому перешкоджало робити без "уваги" з боку КДБ тим же вахтером, або двірником чи, як В.Цой, кочегаром у котельні. Низькокваліфіковані професії примусово нав'язувалися колишнім радянським політв'язням, аби під невсипущою увагою "трудового колективу" такі особи мали змогу, якщо не "перевиховатися", то не займатися протиправною антирадянською діяльністю.
- ГГ протягом твору не раз з повагою пригадує татка, який змушував дочку-підлітка задирати догори спідницю, аби подивитися, як вона розвивається фізіологічно. Образ же матері, яка роками годувала родину на ті важко зароблені копійки, носить відсторонений характер і чомусь жодним чином не вплинув на формування дочки.

І наостанку: більш, ніж впевнена, що дуже багато людей кинули читати цю книжку після перших 5-10 сторінок не через те, що автор пише нецікаво. Просто хтось зловився на упомини в назві твору слова "Секс", хтось повівся на певну тогочасну скандальну моду на цю книжку, хтось не зміг подолати важку мову написання, а хтось кинув книжку після того, як прочитав третину, бо далі оповідь переходить у площину трохи не суцільних споминів про нещодавнє українське минуле.
Незвичний для тогочасної Української літератури сюжет з "сексуальним" підтекстом, ненормативна лексика та вміле використання меркетингових важелів дозволило у 1994 році цій недвозначній книжці зажити певної модної скандальності, за рахунок чого вона добре продавалася. У 2012 році такий прийом навряд чи міг би повторитися, проте, всі ми добре знаємо, що все розвивається за спіраллю, так що все може бути.
Загальне особисте враження: через перенасичену образну мову читати твір дуже важко і це негативно позначається на його подальшому сприйнятті. Правдиві авторські спостереження та оцінки тих чи інших подій та явищ будуть приємним подарунком для тих, хто наважився дочитати твір до кінця. Відгуки на книжку

з дозволу п.Samnasam (http://www.litforum.net.ua/showthread.php?t=3226&page=4) - частина №1
"Сексуальна одiссея художника й поетеси, розгортаючись в Україні й Америцi кiнця ХХ-го столiття, обертається правдивою середньовiчною мiстерiєю, в якiй героїня проходить кругами недавньої української історії, щоб зустрiтися вiч-на-вiч iз Дияволом...

Автор свідомо дозволив, бо так, мабуть, вважав за доцільне, вставити подібну заяву перед власною передмовою до твору. Звісно, що дана вставка повинна на коротко пояснити в одному розлогому реченні, що очікує на читача у цьому творі. Мені ж ніщо не завадить повідомити, що насправді ні про що подібне у творі не йдеться. Трохи по порядку: події, дійсно, відбуваються в Україні та Америці, проте ГГ не є навіть художником-аматором, немає ніякої середньовічної містерії, як і зустрічі з Дияволом, а проходження "кругами недавньої української історії", як і міфічну "сексуальну одіссею", можна визначити дуже і дуже опосередковано і побічно. Я розумію, що всюдисущий "маркетинг енд мерчандайзінг" передбачає просування (продаж) продукції (книжки) за будь-яких умов, проте не таким наглим чином.

Аби написати цю рецензію твір довелося читати кілька раз, проте, коли для підтвердження власних спостережень треба було зробити оригінальні вставки, я не змогла себе змусити ще раз пробігтися текстом. І ви зараз зрозумієте чому. Спочатку здалося, що вся справа тільки у незвичному використанні всього багатства рідної мови, але згодом довелося переконатися, що хоч твір і написаний у більшості словами українського походження, проте зустрічаються дані слова на 2012 рік дуже обмежено і сучасному читачеві буде напрочуд важко добирати їх зміст, що суттєво заважає читанню. Інша справа, що у творі зустрічаються локальні скупчення діалектизмів (зокрема - галицизмів канадської діаспори, гуцульської говірки тощо), які ГГ використовує без жодного зв'язку з сюжетом. Текст багато пересипаний російськими та англійськими словами, а також суржиком і ненормативною лексикою. Так що, у сукупності, ця словесна мішанина змушувала мене неодноразово повторно вчитуватися у окремі шматки тексту. Також довго не полишало враження, що писала твір саме поетеса, яка, заради довершеної рими, використовує слова, які у прозовому творі додають зайвої складнощі сприйняття.
Проте найбільше здивувала мене передмова автора до власного твору, що написана мовою, кардинально відмінною від мови, якою написаний твір і яка нічим не відрізняється від сучасної літературної мови, принаймні, тієї мови, якою наразі пише переважна більшість сучасних авторів. Тому і виникає логічне питання: "А чому твір не написаний мовою, якою подана до твору передмова"
- Книжка у вже далекому 1994р брала за живе ще й своєю непересічною назвою, де слова "Секс" вдало поєднувалися з "Українский" (що надає певну окремішність від всіх інших "сексів" і "польове дослідження" (що для шукачів пікантного також могло б навіювати якісь збуджуючи думки).
Насправді того сексу рівно стільки, скільки є соку у соковмісній газировці і це співвідношення у творі добре дозоване, аби не перетворити його на порночтиво. За суттю, у творі у переважній більшості випадків зображується ставлення до сексу ГГ.
- образ ГГ розкиданий шматочками по всьому твору, але якщо зібрати його до купи, то ми бачимо ідеальну за фізичними формами, сексуально не вдоволену тридцяти-чотирьох річну жінку, щоправда, трохи не сліпу (одягає за нагоди окуляри з товстими великими скельцями), проте має від природи гарніші за ноги модельок, довгі ноги, груди четвертого розміру, що навдивовиж мають властивість якимось чином, без сілікону стирчати навперейми, дитячу тендітну голівку з короткою зачіскою, тонкі музичні пальці і вродливе обличчя.
- головний стрижень твору: - опис чуттєвих самопочуттів української інтелектуалки через призму впливу українського та американського соціального оточення та суспільного середовища загалом та її стосунки з чоловіком - художником зокрема. Цікаві, насамперед, подружні стосунки ГГ з трохи не імпотентом - художником, переобтяженим "комунікативними негараздами та неконтактністю" і ще купою супутніх негативних рис, хоча мала б його не любити саме через те, що вона й не отримує від нього нічого, що міг би дати їй сексуально нормальний чоловік.
- психологія ГГ: сама визнає, що не може жити під одним дахом з людиною, яка не має такої самої, як у неї зіпсованої меншовартістю, психіки. Насправді, вона не може жити з жодною людиною, бо у кожній з них, вона знаходить щось таке, через що їй надалі стає некомфортно. Справня мазохістка, любить на відстані, а зблизька вже за короткий проміжок часу починає ненавидіти. Притаманне бути незалежною у всьому, проте завжди їй чогось не вистачає від їнших.
- ГГ не вміє любити, хоча безперестанку тільки і говорить про це - шукає ту любов, проте, скільки не вчитуйся у текст, так і не знайти, чого саме шукає у любові ГГ. Іноді здається, що у цьому їй заважає навіть українська національна ідея, чиєю сексуальною жертвою, ГГ себе уявляє - "радiй i веселися, що не вмерла, бiдолашна сексуальна жертва нацiональної iдеї". Все, що ГГ називає проявами любові у своєму житті більше нагадує певні сублімації, що жодним чином наближаються до поняття любові.
- важко підрахувати кількість отих "леді та джентльмени", як і зрозуміти, чому вона звертається до закордоння, хоча протягом всієї книги тільки і каже, що закордоння глухе на обидва вуха до українських проблем і всього, що несе з собою колишнє пострадянське середовище. Ще більш дивно ці звернення звучать до уявних читачів-іноземців у 1994 році - коли закордоння вже наїлося цікавістю до всього, що відбувається в колишньому СРСР і ми вже відносно набридли їм, бо нічого нового і, відповідно, цікавого для них не становимо. Поневіряння ГГ Америкою ясно про це говорить, бо завжди є межа, до якої інше суспільство готове допускати в себе чужородні впливи та асимілювати їх.
- трохи смішно читати вимоги ГГ до закордонного середовища загалом, особливо коли вона, устами авторки, прямо наголошує, що не збирається нічим поступатися власними національними принципами закордонним, але щось ще вона очікує від того закордоння. Хоче, аби її чоловік розкрився, як художник в Америці, проте кардинально змінює власне ставлення до його творчості після кількох років проживання там. Якщо у його майстрні на Україні вона радіє з його креативу, то в Америці вона бачить, що нічого нового у його творах вже немає у порівнянні з тим, що вона побачила в закордонних художніх музеях та виставкових залах. Тобто, вона знає, що він ніщо, як художник, але чомусь вперто тягне його в Америку, хоча на той час сама не змогла там нічого досягти. Тягне ж у те закордонне життя, аби не гнити у дірявій тогочасній Україні і до чого тоді українська національна ідея?
- на мою думку твору підійшла б назва "Польове дослідження українського мазохізму",бо ГГ добре знає, що являє собою українське мистецтво, література, суспільство і розповідає трохи не з насолодою про це читачам, аби цим довести, що саме так, як з нами поводяться, є найкраще і саме так з нами і треба поводитися іншому світу, бо в нас нічого доброго не лишилося і не може бути апріорі, бо все те добре-гарне-талановите споконвіку на генетичному рівні було знищене.
У творі навіть слова гімну смішні іноземцям і авторка чомусь солідарна з ними, забуваючи, що ті слова багато у чому збігаються з словами польського гімну.
- психологічний портрет ГГ - це справжня, але прихована егоїстка. Відгуки на книжку

з дозволу п.Samnasam (http://www.litforum.net.ua/showthread.php?t=3226&page=10)
О.Забужко "Казка про калинову сопілку"

Тема для української літератури далеко не нова, а тому треба бути дійсно сповненою талантом, аби додати щось нове, незабутнє і непересічне.
Як на мене, цього і не сталося, бо літературно обробити та скомпілювати до купи численні народні оповідки на дану тему не треба надто великої майстерності. Що найперше впадаває в очі: твір написаний міською людиною і це відчувається, попри намагання якнайбільше скористатися сільським колоритом і антуражем. Зображене майже "сільське життя" не набуває органічного вигляду і відчуваєш це у якомусь, скорше механічному, поєднанні сюжетних часточок. Враження таке ж, як від перегляду "Весілля у Малинівці", аби ви зрозуміли, на якому тлі розкривається сюжет. Відпочатку ще гадалося, що авторка хоч якось психологічно оживить героїв твору, але вийшли вони такими, як їх нам і подають народні оповідки. Ось де можна було за будь-яких умов "розгулятися" творчій фантазії, але психологічні портрети ГГ-рідних сестер чи ГГ-батьків просто до нестями примітивні - нічого кращого, ніж російська калька "лубочні", не приходить на пам'ять. Тепер трохи детальніше: мати ГГ назло своєму батькові виходить заміж за першого , що трапився під руку, парубка, якого просто затюкує по життю. Первістка- доньку виховує своєю улюбленицею, другу ж - "віддає" батькові, бо незлюбила її від народження. Що з цього може вийти, не надто важко здогадатися, якщо подивитися на це не з боку "попелюшки".
Що не менш неприємно вразило у творі: ніде не побачите ви старше покоління ГГ, як не зрозуміти чудну поведінку старшої сестри протягом її життя по відношенню до оточуючих її людей, окрім батьків і сестри. Таке враження, що живе ця родина десь на далекому хуторі, де немає ні близьких родичів або дітей-подружок. Повсякденні події, що відбуваються за сюжетом, використовуються більше для змалювання історичного тла, ніж для логічного сюжетного зв'язку. Ставка у творі зроблена на казковий елемент, що значно пожвавлює досить ненапружений сюжет. Елементи містики, що повинні додавати певної психологічної напруги, використані слабко і не виконують своєї мети у принципі. Зображене село немовби існує за межами тогочасного суспільства - церква та державницький апарат майже ніби не існують взагалі. Я би не мала нічого проти такого зображення, якби це був сценарій, проте навіть у гоголівський творах автором спеціально приділялася цьому увага, аби ми могли бачити суттєву відміну між літературно опрацьованим фольклором і його народним першоджерелом.
У якості попереднього висновку: просто збити до купи і механічно розставити у певному порядку народні оповідки на одну тему, не важко, проте даний твір виглядає, попри мою повагу до авторки, дуже поверхневим.
Важко зрозуміти сутність конфлікту у цьому творі: старша сестра вбиває молодшу через те, що свого часу відмовила парубку, який на тепер є нареченим її молодшої сестри. Друга причина досить незрозумілого вбивства - знеславлення перед населенням села і, як наслідок, вірогідне доконечне дівування, або, у кращому випадку, одруження на вдівцеві, старигані чи бідняку. На сучасний погляд, обидві причини не надто вагомі для отримання такого наслідку, як смерть рідної сестри. Більш того, старша сестра Ганна - вбивця молодшої Олени, нізащо не бажала свого часу виходити заміж за майбутнього нареченого Олени, так як не любила його ніколи. Що ж тоді? Перше, що спадає на думку - якась нереальна, ірраціональна чорна заздрість до майбутнього щастя сестри? Щось не в'яжеться ніяк! Навіть колективна селянська думка не змогла свого часу знайти раціональне пояснення вбивства і тоді на перший план виходить пояснення за межами звичного людського розуміння - Ганна вбиває сестру через напучування нечистої сили - істоти з усіма ознаками вампіра. Коло замкнулося і все стало по своїх місцях - лишилося знайти прийнятне для розуміння закінчення. І воно знайдене - зло в образі підступної Ганни розкрито і назавжди полишає село, хоча і незбореним.
Народні оповідки не засуджують, як і авторка, матір сестровбивці, полишаючи всю провину на знак нечистої сили, що з народження носить на голові майбутня вбивця. Те, що матір, не дозволяє близько підходити до виховання власної дитини своєму чоловікові, ні на що не наштовхує авторку. Як же треба виховати дитину і що втовкмачити їй у свідомість, аби змогла вирости та моральна потвора, яка врешті-решт вбиває власну сестру. Жодних друзів-подружок, нарцисизм з певним німфоманським забарвленням, жодних натяків на закоханість до будь-кого, фанатична віра у передбачене, особливе від інших, виключне майбутнє, якась нереальна зверхність і безжальність до оточуючих - ось далеко неповний набір "позитивних" рис ГГ Ганни-панни. Аби якось збити негативний контраст авторка наділяє не зовсім привабливими рисами і молодшу сестру, як хитру та підступну до сестри людину. Виглядає це, напрочуд, непереконливо, так як молодша сестра виховувалася лагідним, простуватим, хоч і недалеким, проте добрим душею батьком і була під постійним тиском матері, яка бачила в ній лише суперницю старшій дитині. Попри все негативне, що приписує їй авторка, виросла Олена гарною, комунікабельною і працьовитою дитиною, яку лише під час хвороб підміняла по господарству старша Ганна. Батько і до старшої дитини ставився, як до рідної дитини, попри блокування з боку власної дружини.
Непривабливі риси Ганни авторка чомусь виправдовує, проте, навпаки акцентує, на них увагу стосовно Олени. Образ сильної жінки, нехай й сестровбивці, для Забужко більш привабливий, ніж сталий образ тієї української жінки, яка зазвичай історично не вельми несамостійна в українській літературі без підтримки, участі або співпраці з чоловічою статтю.
Тепер до головного - не важко зрозуміти, що у будь-якому випадку доля Ганни-панни нещаслива. Це український варіант "собаки на сіні" - навіть рідна мати допомагає їй у тому, аби довше вона жила в полоні власних нереальних марень. Вихована матір'ю, вона чекає на "принца на білому коні", проте не має уявлення, як той "принц" повинен виглядати. Дивно? Ще б пак!!! Ще більш дивно, що вона злягається з нечистою силою, яка з першого погляду назавжди полонила її перебірливе серце.
ГГ знає, що у селі немає нікого, хто б припав їй до серця, проте вона чорною заздрістю заздрить сестрі Олені, яка полюбила парубка, якому вона сама і дала відкоша. Парубок той - цілковито негативний персонаж, проте ГГ Ганну-панну "жаба давить", що він буде чоловіком її сестри.
Тепер про інше: Ганні-панні - 18 років, 4 роки освіти у сільській школі, проте несамовита віра у власне неперевершене майбутнє, що ніяк не в'яжеться з неподільною переконаністю у непорушність селянських звичаїв. Як на мене, то у цього і полягає той штучний конфлікт, що намагається розкрити авторка у своєму сюжеті - вихована у вірі про непереборність власного передбаченого щасливого майбутнього, ГГ повинна була б наплювати на те, що її молодша сестра раніше її виходить заміж, як і на те, що у цьому селі їй не знайти щасливої пари собі. Відгуки на книжку

Досить цікава книжка! Сучасна! Я думаю вона сподобається сучасним дівчатам-підліткам, особливо які люблять мобу!=) Відгуки на книжку

З дозволу п.Samnasam з її теми "Йду на Ви..." на www.litforum.net.ua

Тема для української літератури далеко не нова, а тому треба бути дійсно сповненою талантом, аби додати щось нове, незабутнє і непересічне.
Як на мене, цього і не сталося, бо літературно обробити та скомпілювати до купи численні народні оповідки на дану тему не треба надто великої майстерності. Що найперше впадаває в очі: твір написаний міською людиною і це відчувається, попри намагання якнайбільше скористатися сільським колоритом і антуражем. Зображене майже "сільське життя" не набуває органічного вигляду і відчуваєш це у якомусь, скорше механічному, поєднанні сюжетних часточок. Враження таке ж, як від перегляду "Весілля у Малинівці", аби ви зрозуміли, на якому тлі розкривається сюжет. Відпочатку ще гадалося, що авторка хоч якось психологічно оживить героїв твору, але вийшли вони такими, як їх нам і подають народні оповідки. Ось де можна було за будь-яких умов "розгулятися" творчій фантазії, але психологічні портрети ГГ-рідних сестер чи ГГ-батьків просто до нестями примітивні - нічого кращого, ніж російська калька "лубочні", не приходить на пам'ять. Тепер трохи детальніше: мати ГГ назло своєму батькові виходить заміж за першого , що трапився під руку, парубка, якого просто затюкує по життю. Первістка- доньку виховує своєю улюбленицею, другу ж - "віддає" батькові, бо незлюбила її від народження. Що з цього може вийти, не надто важко здогадатися, якщо подивитися на це не з боку "попелюшки".
Що не менш неприємно вразило у творі: ніде не побачите ви старше покоління ГГ, як не зрозуміти чудну поведінку старшої сестри протягом її життя по відношенню до оточуючих її людей, окрім батьків і сестри. Таке враження, що живе ця родина десь на далекому хуторі, де немає ні близьких родичів або дітей-подружок. Повсякденні події, що відбуваються за сюжетом, використовуються більше для змалювання історичного тла, ніж для логічного сюжетного зв'язку. Ставка у творі зроблена на казковий елемент, що значно пожвавлює досить ненапружений сюжет. Елементи містики, що повинні додавати певної психологічної напруги, використані слабко і не виконують своєї мети у принципі. Зображене село немовби існує за межами тогочасного суспільства - церква та державницький апарат майже ніби не існують взагалі. Я би не мала нічого проти такого зображення, якби це був сценарій, проте навіть у гоголівський творах автором спеціально приділялася цьому увага, аби ми могли бачити суттєву відміну між літературно опрацьованим фольклором і його народним першоджерелом.
У якості попереднього висновку: просто збити до купи і механічно розставити у певному порядку народні оповідки на одну тему, не важко, проте даний твір виглядає, попри мою повагу до авторки, дуже поверхневим.
Важко зрозуміти сутність конфлікту у цьому творі: старша сестра вбиває молодшу через те, що свого часу відмовила парубку, який на тепер є нареченим її молодшої сестри. Друга причина досить незрозумілого вбивства - знеславлення перед населенням села і, як наслідок, вірогідне доконечне дівування, або, у кращому випадку, одруження на вдівцеві, старигані чи бідняку. На сучасний погляд, обидві причини не надто вагомі для отримання такого наслідку, як смерть рідної сестри. Більш того, старша сестра Ганна - вбивця молодшої Олени, нізащо не бажала свого часу виходити заміж за майбутнього нареченого Олени, так як не любила його ніколи. Що ж тоді? Перше, що спадає на думку - якась нереальна, ірраціональна чорна заздрість до майбутнього щастя сестри? Щось не в'яжеться ніяк! Навіть колективна селянська думка не змогла свого часу знайти раціональне пояснення вбивства і тоді на перший план виходить пояснення за межами звичного людського розуміння - Ганна вбиває сестру через напучування нечистої сили - істоти з усіма ознаками вампіра. Коло замкнулося і все стало по своїх місцях - лишилося знайти прийнятне для розуміння закінчення. І воно знайдене - зло в образі підступної Ганни розкрито і назавжди полишає село, хоча і незбореним.
Народні оповідки не засуджують, як і авторка, матір сестровбивці, полишаючи всю провину на знак нечистої сили, що з народження носить на голові майбутня вбивця. Те, що матір, не дозволяє близько підходити до виховання власної дитини своєму чоловікові, ні на що не наштовхує авторку. Як же треба виховати дитину і що втовкмачити їй у свідомість, аби змогла вирости та моральна потвора, яка врешті-решт вбиває власну сестру. Жодних друзів-подружок, нарцисизм з певним німфоманським забарвленням, жодних натяків на закоханість до будь-кого, фанатична віра у передбачене, особливе від інших, виключне майбутнє, якась нереальна зверхність і безжальність до оточуючих - ось далеко неповний набір "позитивних" рис ГГ Ганни-панни. Аби якось збити негативний контраст авторка наділяє не зовсім привабливими рисами і молодшу сестру, як хитру та підступну до сестри людину. Виглядає це, напрочуд, непереконливо, так як молодша сестра виховувалася лагідним, простуватим, хоч і недалеким, проте добрим душею батьком і була під постійним тиском матері, яка бачила в ній лише суперницю старшій дитині. Попри все негативне, що приписує їй авторка, виросла Олена гарною, комунікабельною і працьовитою дитиною, яку лише під час хвороб підміняла по господарству старша Ганна. Батько і до старшої дитини ставився, як до рідної дитини, попри блокування з боку власної дружини.
Непривабливі риси Ганни авторка чомусь виправдовує, проте, навпаки акцентує, на них увагу стосовно Олени. Образ сильної жінки, нехай й сестровбивці, для Забужко більш привабливий, ніж сталий образ тієї української жінки, яка зазвичай історично не вельми несамостійна в українській літературі без підтримки, участі або співпраці з чоловічою статтю.
Тепер до головного - не важко зрозуміти, що у будь-якому випадку доля Ганни-панни нещаслива. Це український варіант "собаки на сіні" - навіть рідна мати допомагає їй у тому, аби довше вона жила в полоні власних нереальних марень. Вихована матір'ю, вона чекає на "принца на білому коні", проте не має уявлення, як той "принц" повинен виглядати. Дивно? Ще б пак!!! Ще більш дивно, що вона злягається з нечистою силою, яка з першого погляду назавжди полонила її перебірливе серце.
ГГ знає, що у селі немає нікого, хто б припав їй до серця, проте вона чорною заздрістю заздрить сестрі Олені, яка полюбила парубка, якому вона сама і дала відкоша. Парубок той - цілковито негативний персонаж, проте ГГ Ганну-панну "жаба давить", що він буде чоловіком її сестри.
Тепер про інше: Ганні-панні - 18 років, 4 роки освіти у сільській школі, проте несамовита віра у власне неперевершене майбутнє, що ніяк не в'яжеться з неподільною переконаністю у непорушність селянських звичаїв. Як на мене, то у цього і полягає той штучний конфлікт, що намагається розкрити авторка у своєму сюжеті - вихована у вірі про непереборність власного передбаченого щасливого майбутнього, ГГ повинна була б наплювати на те, що її молодша сестра раніше її виходить заміж, як і на те, що у цьому селі їй не знайти щасливої пари собі. Відгуки на книжку

Як говорить Міла Іванцова, "Вітражі" - це найулюбленіший твір Міли Іванцової:) Тобто **********я найбільше цінить саме цю свою роботу. Це й недивно. Бо цей роман багатьом припав до душі. Недаремно так багато цінних смислів туди вкладено!
я теж прочитала дуже швидко і з неабияким інтересом. Від "Родового відмінка" я ревіла в електричці, "Ключі від ліфта" наштовхнули на філософські роздуми, а ось "Вітражі" злегка розчулили та подарували надзвичайне задоволення від прочитання.
Переказувати твір немає сенсу у цьому відгуку, бо знову пані Міла накинеться на мене, що я відкриваю майбутнім читачам всі карти. Тож я розкажу про те, що мене вразило.
Насамперед те, що роман починається з молитви "Отче наш" французькою, і це мене якось дуже потішило:)
Депресія Поліни мені дуже близька, оскільки я частенько така буваю. Правда, я більш комунікативна і не додумалась би придумати собі віртуальних друзів і з ними ж спілкуватись!:) хоча, якщо чесно, комусь таки хочеться вилити душу, тож Поліна, не маючи надійних друзів, сама собі розповідає про своє ж життя. Я її дуже добре розумію, оці її зв"язки з чужими чоловіками, в мене навіть є віршик з цього приводу - "ЧуЧо" (розшифровується як чужий чоловік). Ну таке буває у житті, що ж зробиш. Не вона одна така.
До прочитання цього роману навіть не знала, хто така Франсуаза Саган. Так шо цей роман для мене - щось на кшталт денбраунівських науково-популярних романів. Це добре, якщо роман відкриває для тебе щось нове. Хоча і впізнавати щось близьке для себе в романі - то є теж добре.
Бачу, що в письмі Міли Іванцової велику роль відіграє інтернет (у "Родовому відмінку" навіть сім"я утворюється через такий спосіб зв"язку). Ну це зрозуміло: всі ж зараз сидять у фейсбуці, спілкуються електронною поштою, замість усмішок ставлять смайлики, шукають інформацію насамперед в неті, а не у такій звичній бібліотеці. Головна героїня Поліна теж не може без інтернету. Тож, коли ламається комп, вона біжить до інтернет-клубу.
В романі мені дуже сподобався гудзик, який мала Полінка забрала із сорочки одного солдата. Одразу ж з"явилась алюзія на "Гудзик" Роздобудько. А ще нагадало повір"я: якщо відпадає гудзик, значить зустрінеш давнього друга. Правда, у романі гудзик не відпадав, але все одно Полінка зустріла свою давню студентську подругу Стефку.
Історії про Франсуазу та бабусю Ніколь дуже зачіпають, вони справді настільки реалістичні, що хочеться аж схлипувати. Та й манера подачі якась така природна і легка, не дуже багато страшних і тяжких фактів, тож запам"ятовується швидко і читати дуже цікаво.
Ну й історія кохання якась така фантастична! Так, шлях до кохання ховався за комп"ютером, на папірці, де було написано номер комп"ютерного "лікаря", що водночас став для Поліни і "лікарем" душі, бо з депресивної і хворобливої перетворив її на щасливу людину. Так, кохання - то справді ліки, але треба дотримуватись доз. Те, що Полінка спочатку сторонилась свого комп"ютерного рятівника, можна зрозуміти. Якщо тобі так жорстоко ламали мрії та ідеали про кохання, чи ти зможеш далі вірити комусь? Навіть тому, хто тебе до безмежжя любить?
Богдан - той самий "комп"ютерний" лікар - теж, мабуть, побитий життям чоловік, як і Поліна, але настільки добрий і терпеливий. І що найголовніше - він творить дива (справді людина, дана Богом!): влаштовує зустріч з давньою бойовою подругою Поліни. Правда, щоб це вчинити, він зробив трохи негарно, таємно вивідавши всю інформацію про минуле Поліни (не тільки лікар, але й хакер той ще!).
Зачепила також містифікаторська спроба Стефки, подруги Поліни, видання роману про Франсуазу Саган "Моя бабуся спала з Саган", притому що вона запозичила цю історію в самої Поліни. Так й сама назва, як вважає Поліна, інтригує та змушує себе купити:)
Надзвичайно вдалим є метод "коли приховане стає явним": знаходиться старенький зошит, з якого Поліна дізнається справжню історію бабусі Ніколь.
Здається, всі таємниці розкрила (знову пані Міла буде гризти!), але, щоб відчути всю насолоду від історії, неодмінно треба прочитати роман. Притому, що він так оптимістично завершується (і в цьому - вся "СІЛЬ" твору): "А життя, виявляється, це наче роман, але ще заплутаніше". Відгуки на книжку

читаючи роман завжди відчувала присмак містики, чарівної ... української...
такої яку хочеться відчувати, творити відчуваючи її...
прочитавши книгу знову почала малювати і писати, за що дуже вдячна письмениці, що в слушний момент в моєму житті з'явилась така книга
вже втретє її перечитую, насолоджуючись як перший раз Відгуки на книжку

ДОСИТЬ ЦІКАВА книга -фантастика з нотками романтики.....мене заворожив цей роман ...прочитала за один день...Хочу прочитати і наступну книгу Дари Корній Відгуки на книжку

Книжки...Які легко читаються
Привіт дівчата!!!
Сьогодні я хочу розказати вам про Книги.Так так Книги. Думаю,що багато дівчат зараз ладні проміняти час за хорошою книгою на сидіння в інтернеті. Дійсно так, але погодьтесь буди часи коли ми сиділи і читали Гаррі Потера, бо нам було цікаво чи поцілує він Джині, або читали Сутінки, бо нам було цікаво кого вибире Белла Джейкоба чи Едварда. Багато дівчат зараз ччитають Пауло Коельйо (чи якось по іншому пишеться його прізвище) але мені ще руки до його книг не дійшли. Всі пишуть,що вони дуже філософські і цікаві. Але я ще на своїх неповних 12 років не дуже хочу нагружати мозок філософією... Ну, що ж. Сьогодні я розкажу вам про декілька доволі цікавих і легких книг. Більшість з них я вже прочитала, але хочу поділитися ними з вами.
Буба(Автор:Барбара Космовська)
Буба:Мертвий сезон(Автор:Барбара Космовська)
Школа монстрів(Автор:Лізі Гаррісон)
Друзі за листуванням(Оксана Лущевська)
Ну ось і все. Думаю ви залюбки прочитаєте ці книги. Їх можна придбати в різних книжкових магазинах. Дякую за увагу.
Ваша BetaKarotin
http://kita.com.ua/blog/post/relationship/56858/show.html Відгуки на книжку

"Дефект генерації" - серед моїх улюблених книжок. Читаючи її, аж не віриться, що в реальному житті таке дійсно відбувається. А таки відбувається... Та все ж, зло ніколи не переможе добро. Оптимізм творів книжки налаштовує на позитив. Відгуки на книжку

Прочитала цю книгу за тиждень після прочитання роману "Ключі від ліфта" Міли Іванцової. Здалось мені, що ці романи в чомусь таки подібні, а саме: образ долі-фатуму та ефект метелика, завдяки якому можна змінити перебіг свого життя. Цей ефект втілюється саме наприкінці обидвох романів, але вони різні, бо різні долі героїв.
Але зараз - не про Мілу Іванцову та її роман, а про новий роман Дари Корній, який вельми мене зворушив. Він зовсім інший, ніж "Гонихмарник", в якому багато містики. Та все ж в новому романі авторка не міняє своєї стилістики, а, навпаки, її вдосконалює, в романі присутня сила, яка рухає світом - сила кохання. Але не завжди буває так, як хочеться і як можеться.
У романі головна героїня часто вчиняє наперекір своїм бажанням та поклику серця, бо так велять їй інші. Тобто вона дає свою долю на поталу людям-"звірам", якими у творі виступає сімейка Брехів, які роздирають її трепетну душу на шматки. Хоча й і є зелений блиск в очах, що свідчить про боротьбу в Оксаниній душі, але вона чомусь підкоряється обставинам: то заради видужання Влада, то заради дитини, в якої має бути батько. Оксана - сильна жінка, але зі своїми слабкостями, які не дають їй робити те, що сама вона хоче, а те, що треба. Та вона все одно рідкісна відчайдуха, яка збирає студентів на боротьбу проти влади: така собі українська Жанна Д"Арк, Оксана завзято голодує, носить білу пов"язку під час революції на граніті у 1990 році, вона і є постає тим рупором, тим натхненником мільйонів, що змінює суспільну ситуацію в країні. Вона просто не боїться. Оця її безстрашність захоплює. Та все одно жаль проймає, коли бачиш, що вона, допомагаючи іншим, обстоюючи їх права, мало як може допомогти сама собі.
Оксані намагається допомогти Сашко, який ще з дитинства у неї по вуха закоханий. Це не просто закоханість, це доля: ти без коханої людини - не ти. Оксана відмовляється, бо загрузла у тих життєвих обставинах, куди сама себе кинула - одруження з Владом, ненависні родичі, народження доньки Мар"янки. У тому відчувається наче її відповідальність: що сама накоїла, те і має сама нести, як хрест на плечі.
Сашко, як і Оксана, теж допомагає людям, але дещо іншим способом: він лікар-хірург, який рятує людей, який пальцями відчуває, чи житиме людина далі, чи ні. Позитивний персонаж, від якого просто несе отим божественним коханням до Оксани, змушений жити без неї, бо, повернувшись з армії, застав дівчину вже заміжньою. Два невдалі шлюби закінчились нічим, бо йому завжди стояли перед очима зелені очі Оксани та вчувався любистковий запах її волосся. У душі в Сашка - відчай, але він живе далі, не один раз зустрічаючи бідолашну, але таку кохану Оксану на своєму життєвому шляху. Але постійно якісь перешкоди, які йдуть від Оксани, яка не спроможна бодай щось змінити.
Перешкодами є сім"я Брехів, багата сім"я інтелігентів з діда-прадіда, яка пишається сама собою, підтримує традиції і так далі. І тут в цю сім"ю залітає вільна пташка Оксана, яка зовсім не з того середовища. А все тому, що Владик, бідолашний єдиний синочок Брехів, закохався в цю Оксану до того, що аж захворів, саме тому Сигізмунд Владиславович, батько Владика, благає Оксану, щоб та не дала Владу померти і була з ним. Хоча вона зовсім їм не підходить, згідно з думкою Ірени, матері Влада, яка у роман виступає майже реальним втіленням зла, що панує у суспільстві. Ці очі, порожні і зі злим блиском, що своїм лише виглядом хочуть тебе вбити, задушити і т.д. Оксана потрапляє в золоту клітку, де діють свої неписані закони, яких треба дотримуватись. І вона не може знайти виходу, як звідти вибратись.
Лише майже наприкінці життя вона потрапляє до Сашка, але Сашко не може їй допомогти, бо хвороба, яка гризе її уже кілька років, зламує її. Оксана помирає. Сашко думає, що це вже кінець. Раніше він жив тому, що знав, що десь є-живе-існує його кохання - Оксана. А зараз він мало не втрачає здоровий глузд.
Вразила сцена, де після похорону Оксаниного батька Сашко з Оксаною танцюють вальс: то наче поєднання двох зболілих душ, які люблять одна одну, то наче взаємопритягання двох половинок яблука, то наче сила, яка "збурює цунамі" (з мого вірша). Жаль тільки, що не вдалось їм залишитись разом: Сашко відпускає Оксану до Києва, якій там знову прийдеться непереливки. Мабуть, саме цей крок в житті героїв є вирішальним.
Закінчується роман тим, що завдяки Числобогу в кімнаті номер безкінечність Сашкові вдається змінити свою долю завдяки числам із сірників: він потрапляє знову в ту єдину ніч, коли вони були разом, коли танцювали під мелодію вальсу Скорика. І він змінює усе: забирає Оксану з Києва, одружується, у них народжується син Юрко, коротше кажучи, виходить класичний тобі хепі-енд. Але, якщо чесно, такий кінець виглядає радше сном, ніж реальністю, бодай навіть вигаданою реальністю. Сашкові постійно сниться страшний сон, що виглядає як реальний: він у психлікарні, у нього амнезія і він є "піддослідним кроликом" для написання роботи на психологічну тематику: "Ті сни завжди настільки реальні, що він уже й не може визначитися, хто він такий насправді і де він справжній - там, у білій палаті з вікнами на захід сонця, самітник та божевільний, чи тут, поруч з Оксанкою та сином Юрком, із вікном у спальні на той самий годинник". Оце справжня реальність. Все те щастя, яке намагалась нам показати Дара Корній завдяки Числобогу і Семарглу, собаці, який супрооджував обидвох закоханих героїв, можливе, але не в цій історії. Ця історія закінчується трагічно. Бо така реальна трагічність та болючість самого життя. Хоча я розумію, задля чого Дара Корній використовує у своєму творі прийом "ефект метелика" - показати, що надія є, ТОМУ ЩО ТИ Є. Ось яке високе покликання роману.
Дуже цінними в романі є різні легенди та історії - про двох сніжинок, про дві половинки одного яблука, різні філософські притчі про багатство та бідність та ін. Такі елементи допомагають цілісно осягнути твір та розбавлюють його філософічністю.
Мене дуже захопила в романі його ліричність, місцями це навіть нагадує плин пісні, якою захоплюєшся, яку співаєш, яка тебе проймає. Цьому особливо сприяє добір пестливих слів, використання прислів"їв та приказок, крилатих висловів та ін.
Для цитат з роману можна створювати окремий записник, бо вони влучні та гарні: "Певне, всі дівчата на світі мріють про те, щоб їм тільки так освідчувалися - навколішки, вплівши у букет для коханої зорі, планети, поклавши до ніг світи та галактики", "Але чи можна бути таким бевзем у відкритому морі, де крім благородних дельфінів та рядових риб мешкають кровожерливі акули та пекучі медузи, а ще ж існують стихії - шторми та дев"яті вали, рифи та скелі...", "Очі не бачать - серце не болить", "Трапляються в житті моменти, коли ти не в змозі бодай щось контролювати. Бо та правдива стихія не просто валить тебе з ніг своїм дев"ятим валом, а й несе, несе, несе... Допіру їй знано куди", "Казка завжди закінчується добре, а життя? Пригадуєте дурний жарт: казка завжди закінчується щасливо, тому що оповідач не знає, що після щастя робити з героями?..", "Кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш", "Ангели не сплять", "Весна - це завжди надія. А де надія, там і віра, і любов", "Навіть жменя інколи важить більше, ніж монолітна гора, бо гору може підірвати жменька тротилу, а що взяти в гори, яка породжує лише миші!", "В житті трапляються події, які перевертають твоє життя, перетворюють його, видозмінюють, якщо хочете. Коли дивишся в очі тих, кого любиш найдужче і кого щойно заледве не втратив, зачинаєш розуміти, що насправді ані гроші, ані статки, не мають зовсім ніякого значення, бо крім отої всієї матеріальної блажі є щось таке, що міцно тримає людинунад поверхнею землі, не даючи їй змаліти до рівня мурашиного, і те щось, очевидно, є любов, бо вона єдина, заради чого варто дихати, будувати, іноді руйнувати і, врешті, існувати" та ін. Особливо хочу наголосити на оцій останній фразі, яка є ключовою думкою роману "Тому що ти є": кохання - це те, ради чого варто жити і щось робити. Рада, що роман називається так влучно - "Тому що ти є", бо перша назва роману- "Числобог" - не так би яскраво відображала головну думку твору. Бо Числобог та Семаргл, хоч і являються у житті головних героїв, але вони, наче тіні, нічого кардинально не змінюють, вони як споглядачі і порадники радше.
Мене роман надзвичайно зворушив, на останніх сторінках я ридала під впливом тих болючих та таких реальних подій. Наче це не було на сторінках книжки, а хтось мені розказав цю трепетну історію, що мала трагічний кінець, а могла б мати і щасливий. Відгуки на книжку

Якраз за тиждень прочитала цю книжечку, переважно читаючи її в метро. Повідомляю пані Мілі: я не плакала, поки її читала, на відміну від "Родового відмінка", який мене розчулив. Було тільки ще одне усвідомлення кількох фактів: випадковостей не буває, як все заплутано на цьому світі, щодня і щохвилини виникає проблема вибору - повернеш вправо, то будуть одні події, повернеш вліво, то буде щось інше. Тобто я натякаю на те, що цей роман на мене навіяв такий собі філософський екзистенціалізм. І перш за все завдяки таким літературним ефектам:
1) ефект метелика (я тільки це написала, заглянула у статтю Жанни Куяви і помітила, що і вона такий ефект помітила): зміниш щось одне, то відразу змінюється інше. Це помітно у кінці роману, коли завдяки провидиці Ігор захотів змінити своє минуле і ніколи не встрявати у ту пригоду з ключами. Щось мені це нагадало Ірванцеву "Хворобу Лібенкрафта", де в кінці стає ясно, що все, що було в романі, відбувалося між двома змигами ока, тобто взагалі можливо не було.
2) ефект дежавю: десь я оце вже бачила - особливо ці і оці абзаци використовуються в творі вже не вперше, і все ради того, щоб читач тренував свою пам"ять і це помічав:)
3) ефект ключів від усіх дверей - кілька років був такий жахливчик "Ключі від усіх дверей", який я не дивилась,бо жахливчиків не люблю, але принаймні я читала анотацію на нього.Мабуть, пані Міла його дивилась. Цей ефект на мене справив враження, оскільки він мене переслідує ціле життя - у мене вдома постійно ламаються замки, відповідно, вони і міняються, ламаються ключі, губляться, випадають з рук, навіть інколи відчувала себе замкнутою без ключів, щоб відімкнути зсередини
4) ефект надзвичайної ситуації: і ситуації в ліфті, і те, що відбувалось з дівчатами за кордоном, і перебування Ігоря у міліції - все це випробовування на міцність нервів, наявність здорового глузду і почуттів
5) ефект провидіння: маленька дівчинка тринадцяти років пророкує майбутнє, вона у творі такий собі безпристрасний вершитель долі, все одно що Бог, вона ж зв"язкова подій у творі - не було б її передбачення, не було б тоді пригод у ліфті і всієї іншої фантастики
6) ефект "не йму віри": ніхто не вірить у передбачення провидиці, але все одно виходить так, як вона сказала і це викликає ніщо інше, як здивування
7) ефект списаного: заважають трохи оці вставки про всяке рабство і консумацію з інтернету, я думаю, їх не треба було вставляти, краще було в тексті дати посилання типу "на такому-то сайті почитайте, що це таке, а тоді читайте далі". а то ті вставки нагадують шкільні твори на задану тему чи ще щось подібне
8) ефект володіння собою і ситуацією: цим чудовим вмінням була наділена Ліза, яка приймала рішення не зопалу, а виважено
9) ефект одночасності подій: а одночасно можуть відбуватися кілька подій, як-ось застрягли одночасно наші герої у двох різних ліфтах, і що потім з того вийшло
10) ефект "а закордоном краще, і грошей можна заробити більше": головні героїні так і думають, доки не приїжджають туди і не бачать, куди вони потрапили і в що влізли
11) ефект ультиматуму: послала Ліза записку Сержу, ну він і забрав заяву з міліції, отака тобі послідовність подій (таке враження, ніби Ліза знала наперед, що так і буде)
12) ефект сліпоти і прозріння: він полягає не лише в тому, що Яся, донька Лізи, була сліпа (в першому епілозі вона же була здорова і вчилась визначати кольори), а в тому, що щастя, яке нам посилає доля, треба зловити, а Ігор не бачить його, а шукає якусь "чисту радість", задовольняється якоюсь там Христиною і дбає про свою кар"єру
13) ефект перебування у двох кардинально різних середовищах: після того, як два дні Ігор перебував у міліції, він був готовий вдома спати на підлозі, бо ця підлога зовсім інша
14) ефект взаємодопомоги: Ліза тікає з Олею з-за кордону, Оля постійно доглядає за Ясею і носить з собою викидного ножика в разі якоїсь небезпеки для Ясі, Льовушка намагається допомогти зібрати гроші на операцію Ясі і влаштовує розпродаж картин на Андріївському
15) ефект спаду полуди з очей: Лізі в якийсь момент відкривається, що чоловік їй зраджує, що він тримає не тільки нічні клуби, але й борделі
16) ефект шкірки банана: саме на цій шкірці було написано Оліне звертання до Лізи "врятуй мене". оце додуматись до такого! по-моєму, геніальна вєщь у творі!
‎17) ефект "чистої радості": саме таке шукали Ігор і Лев у житті, але це все було або ж валянням дурня, або ж спробами погратися з долею
18) ефект "життя вчить": цитую прямо з твору " Але життя вчить тих, хто вміє і хоче вчитися". ну прям вам сентенція "вік живи-вік учись"
19) ефект "більше я сюди не повернусь": таке стається з Олею, яка покидає батьківський дім
20) ефект емоційного шоку: Ігор в шоці від того, ким виявилась ота незнайомка з ліфта, яка його підставила
От у мене і вийшло 20 ефектів від прочитаного твору. Їх, може, і значно більше, але всі не хочеться писати і придумувати їм якісь замислуваті назви. Хай будуть ці 20 - і так з них усе стає зрозумілим.
Ці ефекти - своєрідні меседжі на кшталт "що ж тобі дав той чи той твір". Чогось захотілось якось так проаналізувати, що мене вразило в романі Міли Іванцової, а що не дуже.
Оскільки фінал якийсь трохи розмитий і до кінця незрозуміло, що ж далі станеться з Ігорем, то хотілось би, щоб було продовження. Чи авторка так і хоче залишити Ігоря таким же, яким він був? Шо, виправити нічого не можна???:))) Відгуки на книжку

Шановні пані та панове!

Прочитавши колективну збірку «Антологія сучасної новелістики та лірики -2011», хотів би відзначити твори та їх авторів, які привернули мою увагу:
Отже:
Сповнені щирих почуттів вірші Денисенко Христини, зокрема вірш «Ренесанса могучие крылья»-про занепад та знецінення культури в сучасному суспільстві;
дуже філософські поезії Константинової Катерини –вірш «Верь» про важливість віри в житті ладзвичайно юдини;
патріотична дума «Запорозька січ» Говоруна Валентина;
Цікаві роздуми про долю жінки в суспільстві і кохання -«Утраченная драгоценность» Савіної Наталії;
Пристрасні вірші про любов Ткачук Анжеліки; Люліч Валентини;
Чуттєві, наповнені особливою образністю пейзажів поезії Гасанової Маргарити;
Актуальна поезія та афоризми Дорожко Леоніда; Вовнянка Анатолія;
Надзвичайно глибогою за змістом є поезія Кирпатовського Віталія;
Драматичні рядки поезій Ніколаєнко Лілії;
Пристрасні віршовані рядки про єднання двох закоханих душ належать перу Мєдведєва Інокентія;
Шуга-Благодарна Тетяна, авторка прекрасних поетичних рядків про міста Смілу та Ужгород;
Проникливі та зворушливі поезії написала Коміна Валентина;
Повчальними та цікавими є оповідання Мащенка Віктора;
Зворушлива, захоплююча легенда «Чарівний смичок» Домніч Антоніни;
Просто незабутньою за силою духу є серія патріотичних віршів за мотивами роману Ліни Костеенко «Записки українського самашедшого», Боровського –Клюєва Валентина;
Проникливі, душевні вірші про кохання Ірклієнка Михайла;
Філософські поезії Кушніра Тараса, в яких виразно простежуються старовинні образи рідного Львова;
Вірші про природу «Времена года», «Цветок», Нечипельського Тараса;
Вражаючі поезії про сутність жіночої душі Рябин Надії;
Мірйливі й тужливі поезії Сильченко Віри;
Вірші Хорошевської Оксани торкають найпотаємніші струни душі;
Патріотичні вірші Суходола Юрія;
Правдивими є поезії Жеребцової Ніни;
Поетично довершеними є поезії Зінорука Володимира та Кравчук Наталі;
Малиновська Людмила, авторка цікавого оповідання «Подружки» про кохання і жіночу дружбу;
Повчальна казка у віршах «Полет шмеля Кеши» Борової Людмили;
Написані простою мовою, але надзвичайно поетичні рядки Комарової Єлизавети;
Своєррідні за стилем вірші Єгорцевої Тетяни;
Напоєні сумом вірші Лещенко Людмили;
Прекрасні поезії на релігійну тематику Яценко-Мельник Наталі;
Чудові поетичні рядки Огурцової Лідії;
Вірші про музу і долю поета Міхалевського Віталія;
Сумні, але правдиві віршовані рядки Силіної Лідії;
Вірш про сутність добра і зла «Чи ви стрічались з сатаною?», Ліпчинського Валентина;
«Перелесники» - осучаснена легенда Старости Петра;
Поезії про нещасливе кохання написала Гринева Тетяна.

Вважаю, що реалізація таких проектів, як «Антологія -2011» - дуже необхідна та корисна справа, оскільки авторам дає можливість втілити свої творчі здібності, а читачам – дізнатись про нові літературні здобутки.

З повагою, автор –учасник проекту, Ігор Зіньчук Відгуки на книжку

Торжество постмодернізму над хибним історизмом, ось що таке ваш Підіпригора.

З певними розкурченими криптодетективами його начебто і можна порівнювати, але лише дуже обережно, бо виявиться, що автори з вас вчергове насміхаються, як з з того пуделя.

І да, броненосець "Потьомкін" таки був вифарбуваний у чорне з білим, а не в сірий колір, то вже пізніша мода. Відгуки на книжку

Після прочитання двох третин книги вже сформувалося головне питання до автора. "Як до нього потрапив рукопис Гоголя?", у що з готовністю повірили деякі московські читачі.

Про детекстивну та ігрову лінію нічого не писатиму, але "третій том Мертвих душ" таки примушує засумніватися, чи не списував Нікітін часом у самого Миколи Васильовича. Відгуки на книжку